Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Синюшчин колодязь

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Панов

Жив у нашому заводі парубок Ілля. Зовсім одинаком залишився – усю рідню поховав. І від кожного йому щось у спадок дісталося.

Від батька – руки та плечі, від матері – зуби та язик, від діда Гната – кайло та лопата, від бабки Ликері – особлива пам'ятка. Про це й мова спочатку.

Вона, бач, ця бабка, хитра була – по вулицях пір'я збирала, подушку онучку готувала та не встигла. Як прийшов час помирати, покликала бабка Ликеря онука й каже:

– Диви, друже Ілюшко, скільки твоя бабка пір'я назбирала! Мало не повне решето! Та й пір'ячко яке! Одне до одного – дрібненьке та строкате, любо подивитися! Прийми за спомин – стане в нагоді! Як одружишся та принесе дружина подушку, тобі й не соромно буде: бач, своє пір'ячко є, ще від бабки залишилося. Тільки ти за цим не женися, за подушкою! Принесе – добре, не принесе – не сумуй. Ходи веселенько, працюй справненько, і на соломі гарно поспиш, солодкий сон побачиш. Якщо поганих думок в голові не триматимеш, так і все у тебе добре піде, гладко покотиться. І білий день звеселить, і темна нічка приголубить, і червоне сонечко потішить. Ну, а погані думки заведеш, тут хоч об пень головою – усе нелюбо стане.

– Про які, – запитує Ілля, – ти, бабуню, погані думки говориш?

– А це, – відповідає, – про гроші та про багатство. Гірше за них немає. Людині від таких думок тільки розлад та мука марна. Чисто та по совісті і пір'я на подушку не нашкребти, не те що багатство отримати.

– Як же тоді, – запитує Ілля, – про підземне багатство думати? Невже ти його ні за що маєш? Буває ж...

– Бувати буває, тільки ненадійна справа: шматками приходить, порохом йде, на людину тугу наводить. Про це й не думай, себе не марнуй! Підземне багатство, кажуть, тільки тоді правильне буває, коли бабка Синюшка* гарною дівкою обернеться та сама своїми рученятами людині його подасть. А дає Синюшка багатство доброму та вдалому, та простій душі. Більше нікому. Запам'ятай, Ілюшко, цей мій останній наказ.

[* Синюшкою на Уралі називали болотяний газ]

Вклонився тут Ілля бабці:

– Дякую тобі, бабко Ликеря, за пір'я, а більше того за науку. Вік житиму – її не забуду.

Невдовзі померла бабка... Залишився Ілля сам, сам великий, сам маленький. Тут, звичайно, похоронні бабки набігли, небіжчицю обмити, обрядити, на цвинтар проводити. Вони – ці бабки – теж не від гарного життя по тих небіжчиках бігають. Одне випросять, інше наглядять. Жваво увесь бабин скарб до рук прибрали.

Повернувся Ілля з цвинтаря, а в хаті в нього голо-голісінько. Тільки те й є, що сам щойно на цвях повісив: сіряк та шапка. Хтось і бабчиним пір'ям не погребував: усе начисто вигріб з решета. Тільки три пір'їнки в решеті зачепилися. Одна біленька, одна чорненька, одна руденька.

Пошкодував Ілля, що не вберіг бабчин подарунок.

"Треба, – думає, – хоч це пір'ячко десь сховати, бо якось негарно. Бабка від щирого серця старалася, а мені ніби й діла немає".

Підібрав з підлоги якусь синю ниточку, міцно перев'язав ці пір'їнки та й прилаштував собі на шапку.

"Тут, – думає, – саме їм місце. Як надягати чи знімати шапку, так і згадаєш бабчин наказ. А він, мабуть, для життя корисний. Завжди його в пам'яті тримати треба".

Одягнув потім шапку та сіряк і пішов до копальні. Хатинку свою й замикати не став, адже в ній зовсім нічого. Тільки порожнє решето, та й те з дороги ніхто не підбере.

Ілля вже парубком був, женихом вважався. На копальні він років шість чи сім працював. Тоді ж, за кріпацьких часів, змалку людей на роботу заганяли. Буває, що поки одружиться, хлопець вже більше десяти років на пана відпрацює. І цей Ілля, треба сказати, виріс на копальні.

Місця тут він знав уздовж і впоперек. Дорога на копальню не близька. На Гремисі, кажуть, тоді здобували мало не біля Білого каменю. От Ілля й придумав:

"Піду я по Зюзельскому болоту. Бач, спека яка стоїть. Підсохло, мабуть, воно, – пустить перебратися. От і скорочу версти три, а то й всі чотири... "

Сказано – зроблено. Пішов Ілля лісом навпростець, як восени з копальні та на копальню бігали. Спершу хутко йшов, потім стомився та зі шляху й збився. Адже по купинах – це не по прямій дорозі. Тобі треба туди, а купини ведуть зовсім не в той бік. Скакав-скакав, до поту наскакався. Ну, вибрався на якусь галявину. Посередині місце низьке. Тут трава лугова росте. А з боків горбочки, а на них сосни високі. Зовсім, значить, сухе місце пішло. Одне погано – не знає Ілля, куди далі йти. Скільки разів у цих місцях бував, а такої галявини не бачив.

От Ілля й пішов посередині, між горбочками. Йшов-йшов, бачить – на галявині віконце кругле, а в ньому вода, як у джерелі, тільки дна не видно. Вода наче чиста, тільки зверху синім павутинням затягнулася і посередині павучок сидить, теж синій.

Ілля зрадів воді, відмахнув рукою павутиння і хотів напитися. Тут йому в голові й запаморочилося, – мало у воду не сунувся й одразу спати захотів.

"Бач, – думає, – як притомило мене болото. Відпочити, мабуть, треба годину чи дві".

Хотів на ноги підвестися, а не може. Відповз все ж таки сажні на дві до горбочка, шапку під голову поклав та й розтягнувся. Дивиться, – а з того водяного віконця старенька вийшла. На зріст не більше трьох чвертей. Сукенька на ній синя, хустинка на голові синя і сама вся синісінька, та така худа, що ось повіє вітерець – і рознесе стареньку. Тільки очі в неї молоді, сині, та такі великі, наче їм тут зовсім не місце.

Втупилася старенька на хлопця і руки до нього простягнула, а руки все ростуть та ростуть. Ось-ось до голови дотягнуться. Руки наче прозорі, як туман синій, сили в них не видно, і пазурів немає, а страшно. Хотів Ілля далі відповзти, тільки сили зовсім не стало.

"Дай, – думає, – відвернуся, – все ж не так страшно".

Відвернувся та носом якраз у пір'ячко й ткнувся. Як почав тут Ілля чхати. Чхав-чхав, кров носом пішла, а все кінця-краю нема. Тільки відчуває – голові значно легше стало.

Підхопив тут Ілля шапку і на ноги підвівся. Бачить – стоїть старенька на тому ж місці, від люті труситься. Руки в неї до ніг йому дотяглися, а вище від землі підняти їх не може. Зметикував Ілля, що у старої помилка вийшла – сила не бере, прочхався, висякався та й каже з посмішкою:

– Що, взяла, стара? Не по тобі, видно, шматок!

Плюнув їй на руки та й пішов далі. Бабця тут і заговорила, та й дзвінко так, зовсім по-молодому:

– Стривай, не радій! Іншим разом прийдеш – голови не унесеш!

– А я й не прийду, – відповідає Ілля.

– Ага! Злякався, злякався! – зраділа стара.

Іллі це образливим здалося. Зупинився він та й каже:

– Якщо так, то навмисне прийду – води з твого колодязя вичерпати.

Стара засміялася і ну підбивати хлопця:

– Хвалько ти, хвалько! Дякував би своїй бабці Ликері, що ноги забрав, а він ще нахваляється! Не народилася ще така людина, щоб з тутешнього колодязя води взяти.

– А ось подивимось, народилася чи не народилася, – відповідає Ілля.

Стара, знай, своє твердить:

– Пустомолот ти, базікало! Де тобі води взяти, якщо підійти боїшся. Порожні твої слова! Хіба що інших людей приведеш. Сміливіших за себе!

– Цього, – кричить Ілля, – від мене не дочекаєшся, щоб я став інших людей до тебе підводити. Чув, яка ти є і як людей обманюєш.

Стара все своє торочить:

– Не прийдеш, не прийдеш! Де тобі! Такому!

Тоді Ілля й каже:

– Гаразд. Якщо у неділю вітер добрий буде, то й чекай в гості.

– Вітер тобі нащо? – запитує стара.

– Там побачимо, – відповідає Ілля. – Ти тільки плювок мій з руки змий. Не забудь, дивись!

– Тобі, – кричить стара, – не все одно, якою рукою тебе на дно потягну? Хоч ти, бачу, і хвацький, а все одно мій будеш. На вітер та на бабине пір'я не сподівайся! Не допоможуть!

Ну, посварилися значить. Пішов Ілля далі, сам дорогу примічає та й міркує собі:

"Он яка вона, бабка Синюшка. Наче ледве жива, а очі дівочі, згубні, і голос, як у молодої, – так і дзвенить. Подивитися б, як вона гарною дівкою обертається".

Про Синюшку Ілля багато чув. На копальні не один раз про це розповідали. Мовляв, по глухих болотних місцях, а то й по старих шахтах натрапляли люди на Синюшку. Де вона сидить, тут і багатство лежить. Зжени Синюшку з місця – і відкриється повний колодязь золота і дорогоцінного каміння. Тоді греби, скільки руки візьмуть. Багато наче ходили шукати та або ні з чим повернулися, або зовсім згинули.

До вечора дістався Ілля до копальні. Наглядач накинувся, звичайно, на Іллю:

– Чого так довго?

Ілля пояснив – так і так, бабку Ликерю ховав. Наглядачеві трохи соромно стало, а все знайшов за що причепитися:

– Що це у тебе за пір'я на шапці? З якої втіхи начепив?

– Це, – відповідає Ілля, – бабчин спадок. Для пам'яті його тут прилаштував.

Наглядач та й інші, хто близько був, ну сміятися з такої спадщини, а Ілля й каже:

– То, може, я ці пір'їнки на всю панську копальню не проміняю. Тому що не прості вони, а наговорені. Біла – на веселий день, чорна – на спокійну ніч, а руденька – на ясне сонечко.

Жартує, звичайно. Тільки тут хлопець був – Кузько Двоєрилко. Він Іллі ровесником був, в одному місяці іменинники були, а так зовсім на Іллю не був схожий. Він, цей Двоєрилко, із заможної родини. Йому б і повз копальні ходити не треба – легша б робота вдома знайшлася. Але Кузько давно біля золота тинявся, дивився – чи не трапиться щось гарне, він тоді його вже зуміє прибрати. І справді, щодо того, щоб чуже до своєї кишені покласти, Двоєрилко майстер був. Трохи хто недогледів, – Двоєрилко вже забрав, і знайти не можуть. Одне слово, злодюга. Через це ремесло на ньому й позначка була. Його, бач, один старатель лопаткою чиркнув. Не сильно зачепило, а все ж таки зарубка на пам'ять залишилася – ніс та губи навпіл розрізало. Через цю позначку Кузька й називали Двоєрилком.

Цей Кузько сильно заздрив Іллі. Той, бач, хлопець дужий та могутній, крутий та веселий, – робота в нього легко йшла. Закінчив роботу – поїв та й заспівав, а то й в танок пішов. На артелі й таке буває. Де ж із таким парубком рівнятися Двоєрилому, коли в нього ані сили, ані бажання, та й на думці зовсім інше. Тільки Кузько по-своєму про це міркував:

"Не інакше, є в Іллі якась примова, – тож йому й щастить, і від роботи в нього втоми немає".

А як Ілля про пір'їнки сказав, Кузько й збагнув про себе: "Ось вона – примова".

Ну, відомо, тієї ж ночі й вкрав ці пір'їнки.

На другий день кинувся Ілля – де пір'ячко? Думає, загубив десь. Пішов шукати по копальні. З нього кепкувати стали:

– Чи ти в розумі, хлопче! Стільки ніг тут тупцює, а ти якісь малесенькі пір'їнки шукаєш! Їх вже на порох затоптали, мабуть. Та й нащо вони тобі?

– Як, – відповідає, – нащо, коли це бабчина пам'ятка?

– Пам'ятку, – кажуть, – треба в надійному місці чи в голові тримати, а не на шапці тягати.

Ілля й думає – правду кажуть, – та й перестав ті пір'їнки шукати. Того йому й на думку не спало, що вони злочинними руками взяті.

У Кузька своя турбота – за Іллею стежити, як у нього тепер справа піде, без бабчиних пір'їнок. От і побачив, що Ілля ківш старательський взяв та до лісу пішов. Двоєрилко за Іллею – думає, може золото десь зібрався намивати. Ні, не золото, а почав Ілля той ківш на жердинку насаджувати. Сажні чотири жердинка. Зовсім для намивання не зручно. Для чого ж тоді? Ще більше Кузько насторожився.

Справа восени була, дуже вітряно стало. У суботу, як робочих з копальні додому відпускали, Ілля теж додому попросився. Наглядач спершу повпирався – ти, мовляв, нещодавно ходив, та й нема чого тобі – сім'ї немає, а усе господарство своє – пір'ячко – на копальні загубив. Але відпустив. А Кузько хіба такий випадок пропустить? Він ще зранку до того місця пробрався, де ківш на жердинці прихований був. Довго Кузьці чекати довелося, але ж злодійське терпіння відоме. Не нами сказано – злодій собаку перечекає, не те що господаря. Зранку підійшов Ілля, дістав ківш та й каже:

– Ех, шкода, пір'ячка немає! А вітер добрий. З ранку аж свистить, – до полудня зовсім розгуляється.

Справді, вітер такий, що в лісі стогін стоїть. Пішов Ілля, а Двоєрилко за ним скрадається та й радіє:

"Ось воно, пір'ячко! До багатства, мабуть, доріжку показує!"

Довгенько довелося Іллі пробиратися, а вітер все стихає та й стихає. Як на галявинку прийшов, так і зовсім тихо стало, – жодна гілочка не ворухнеться. Дивиться Ілля – старенька біля колодязя стоїть, чекає і дзвінко так кричить:

– Вояка прийшов! Бабчине пір'я загубив та й на вітрі прогадав. Що тепер робитимеш? Біжи-но додому та вітру чекай! Може й дочекаєшся!

Сама збоку стоїть, до Іллі рук не тягне, а над колодязем туман, як шапка синя, густий-густий. Ілля розбігся і поступово з горбочка ковшем на жердинці прямісінько в ту синю шапку й сунув та ще й кричить:

– Ну ж бо, ти, убога, побережися! Щоб не зачепив ненароком.

Зачерпнув з колодязя й відчуває – важко. Ледве витяг. Стара сміється, молоді зуби показує.

– Подивлюся я, подивлюся, як ти ківш до себе дотягнеш. Чи багато моєї водиці напитися спроможешся!

Задира, значить, хлопця. Ілля бачить – вірно, важко, – зовсім розсердився.

– Пий, – кричить, – сама!

Піднатужився, підняв трохи ківш та й норовить перекинути на стару. Та відсунулася. Ілля за нею. Вона далі. Тут жердинка й переламалася і вода розлилася. Стара знову сміється:

– Ти б ківш на колоду насадив... Надійніше б було!

Ілля у відповідь погрожує:

– Стривай, убога! Скупаю ще!

Тут старенька й каже:

– Ну добре. Потішилися – та й годі. Бачу, що ти хлопець гарний та завзятий. Приходь місячної ночі, коли захочеш. Усякі багатства тобі покажу. Бери, скільки унесеш. Якщо мене нагорі не буде, скажи: "Без ковша прийшов", – і все тобі буде.

– Мені, – відповідає Ілля, – на те хочеться подивитися, як ти гарною дівкою обертаєшся.

– Там побачимо, – усміхнулася старенька і знову молоді зуби показала.

Двоєрилко все це до крапельки бачив і до слова чув.

"Треба, – думає, – скоріше на копальню бігти та кошелі готувати. Тільки б Ілля мене не випередив!"

Побіг Двоєрилко. А Ілля горбочками додому пішов. Перебрався по купинах через болото, додому прийшов, а там одна новина – бабчине решето пропало.

Здивувався Ілля – кому таке потрібно?

Сходив до своїх заводських приятелів, побалакав з одним, з іншим і назад на копальню пішов, тільки не через болото, а дорогою, як усі ходили.

Минуло так днів п'ять, а випадок той у Іллі з голови не виходить – на роботі пригадується і спати заважати почав. Де-не-де, а й побачить він ті сині очі, а то й голос дзвінкий почує:

"Приходь місячної ночі, коли захочеш".

От Ілля й вирішив:

"Піду. Подивлюся хоч, яке воно те багатство буває. Може, і сама вона мені гарною дівкою покажеться".

Отієї пори якраз молодик народився, ночі світліші стали. Раптом на копальні розмова пішла – Двоєрилко пропав. Побігли на завод – немає. Наглядач наказав по лісі шукати – теж не знайшли. Та й те сказати, не дуже й шукали. Кожен про себе думав: "Від того збитку немає, якщо злодій загубився". На тому й скінчилося.

Як місяць на повне коло позначився, Ілля й пішов. Дістався до місця. Дивиться – нікого немає. Ілля все ж таки з горбочка не спустився та тихенько промовив:

– Без ковша прийшов.

Тільки так сказав, як одразу ж старенька з'явилася та й лагідно каже:

– Ласкаво просимо, гостю дорогий! Давно чекаю. Підходь і бери, скільки унесеш.

А сама руками наче кришку над колодязем підняла, а там і відкрилося багатство всяке. По вінця набито. Іллі цікаво на таке багатство подивитися, а з горбочка не спускається. Стара його квапить:

– Ну, чого стоїш? Бери, кажу, скільки в капшук влізе.

– Капшука, – відповідає, – у мене немає, та й від бабки Ликері я інше чув. Ніби тільки те багатство чисте та міцне, яке ти сама людині подаси.

– Бач, який вередливий! Йому ще подавай! Ну, нехай буде по-твоєму!

Як сказала це старенька, так із колодязя синій стовп метнувся. І виходить з цього стовпа дівчина-краса, як цариця вбрана, а ростом до половини добрячої сосни. В руках у цієї дівчини золота таця, а на ній купа всякого багатства. Пісок золотий, каміння дорогоцінне, самородки мало не з хлібину. Підходить ця дівчина до Іллі та й з поклоном подає йому тацю:

– Прийми-но, молодцю!

Ілля на копальні виріс, бачив золото і як його зважують – знав. Подивився на тацю й каже старенькій:

– Для сміху це придумано. Жодній людині не під силу стільки підняти.

– Не візьмеш? – питає старенька.

– І не подумаю, – відповідає Ілля.

– Ну, нехай буде по-твоєму! Інший подарунок дам, – каже старенька.

І одразу ж тієї дівчини – з золотою тацею – не стало. Знову з колодязя синій стовп метнувся. Вийшла інша дівчина. На зріст поменше. Теж красуня і вбрана по-купецькому. В руках у цієї дівчини срібна таця, на ній купа багатства. Ілля і від цього підношення відмовився, каже старенькій:

– Не під силу людині стільки підняти, та й не своїми руками ти подаєш.

Тут старенька зовсім по-дівочому розсміялася.

– Гаразд, нехай буде по-твоєму! І тебе, і себе потішити. Потім, цур, не шкодувати. Ну, чекай.

Сказала, і одразу не стало ані тієї дівчини зі срібною тацею, ані самої старенької. Стояв-стояв Ілля – нікого немає. Набридло вже йому чекати, тут збоку і зашаруділа трава. Повернувся тоді Ілля в той бік. Бачить – дівчисько підходить. Просте дівча, у звичайний людський зріст. Років так вісімнадцяти. Сукенька на ній синя, хустка на голові синя, і на ногах черевички сині. А гарне це дівча – і сказати не можна. Очі – як зорі, брови – дугою, губи – малина, і руса коса трубою через плече перекинута, а в косі стрічка синя. Підійшла дівчина до Іллі й каже:

– Прийми-но, любий друже Ілля, подарунок від щирого серця.

І подає йому своїми білими рученятами старе бабки Ликері решето з ягодами. Тут тобі й суниця, тут тобі й мамура, і жовта морошка, і чорна смородина з лохиною. Ну, будь-яких сортів ягода. Повнісіньке решето. А зверху три пір'їнки. Одна біленька, одна чорненька, одна руденька, міцно синьою ниткою перев'язані.

Прийняв Ілля решето, а сам як дурень стоїть, ніяк збагнути не може, звідки це дівча взялося, де вона восени всяких ягід набрала. От і питає:

– Чия ти, дівчино-краса? Скажи, як тебе звати-величати?

Дівчина усміхнулася й каже:

– Бабкою Синюшкою люди кличуть, а доброму та вдалому, та простій душі і такою з'являюся, якою бачиш. Тільки рідко таке буває.

Тоді вже Ілля зрозумів, з ким розмову веде, й питає:

– А пір'їнки в тебе звідки?

– То, – відповідає, – Двоєрилко по багатство приходив. Сам у колодязь потрапив і кошелі свої втопив, а твої пір'їнки виплили. Простої, мабуть, ти душі хлопець.

Далі Ілля й не знає, про що говорити. І вона стоїть, мовчить, стрічку в косі перебирає. Потім промовила:

– Так-то, любий друже Ілля! Синюшка я. Завжди стара, завжди молода. До тутешніх багатств навіки приставлена.

Тут помовчала трохи та й запитує:

– Ну, надивився? Досить, мабуть, а то як би уві сні не примарилася.

І сама зітхнула, як ножем по серцю хлопцю різонула. Усе б віддав, аби вона справжньою живою дівчиною стала, а вона й зовсім пропала.

Довго ще стояв Ілля. Синій туман з колодязя по всій галявині поповз, тоді тільки став додому пробиратися. На світанку вже прийшов. Тільки заходить до хати, а решето з ягодами й поважчало, дно обірвалося, і на підлогу самородки та дорогоцінне каміння посипалося.

З таким багатством Ілля одразу від пана відкупився, на волю вийшов, хату собі гарну справив, коня завів, тільки одружуватися ніяк не може. Усе те дівча з пам'яті не виходить. Сну-спокою через це позбувся. І бабки Ликері пір'ячко не допомагає. Не один раз казав:

– Ех, бабко Ликеря, бабко Ликеря! Навчила ти, як Синюшчине багатство здобути, а як туги позбутися – не сказала. Мабуть, і сама не знала.

Томився-томився так та й надумав:

"Краще у той колодязь пірнути, ніж таку муку переносити".

Пішов до Зюзельского болота, а бабчині пір'їнки все ж таки із собою захопив. Тоді ягідна пора якраз була. Суницю почали збирати.

Тільки підійшов Ілля до лісу, назустріч йому дівчата йдуть. Десь із десяток душ, з повними кошиками. Одна дівчина окремо йде, років так вісімнадцяти. Сукенька на ній синя, хустка на голові синя. А гарна – і сказати не можна. Брови – дугою, очі – як зорі, губи – малина, руса коса трубою через плече перекинута, а в ній стрічка синя. Ну, викапана та. Одне тільки різне: на тій черевички сині були, а ця зовсім босоніж.

Остовпів Ілля. Дивиться на дівчину, і вона синіми очима зирк та зирк на нього, та й усміхається – зуби показує. Почекав трохи Ілля й каже:

– Чому це я тебе ніколи не бачив?

– От, – відповідає, – і подивися, якщо хочеш. І копійки з тебе не візьму.

– Де, – запитує, – ти живеш?

– Іди, – каже, – прямо, поверни праворуч. Тут буде пень великий. Ти з розбігу та й трісни головою. Як іскри з очей посиплються – тут мене й побачиш...

Ну, сміється, звичайно, як у дівчат заведено. Потім призналася – чия така, на якій вулиці живе і як звати.

Усе як годиться. А сама очима так і тягне, так і тягне.

З цією дівчиною Ілля й свою долю знайшов. Тільки не надовго. Вона, бач, з мармуровських була. Тому Ілля й не бачив її раніше. Ну, а про мармуровських справа відома. Вродливіших від тамтешніх дівок у нашім краю немає, а одружися із такою – овдовієш. З малих років біля каменю живуть – чахотка в них.

Ілля й сам довго не зажився. Може й наковтався від тієї хвороби. А на Зюзельському болоті незабаром велику копальню відкрили.

Ілля, бач, розповів, де багатство взяв. Ну й почали по тих місцях копати та й знайшли на тому болоті золото.

Ще при моїй пам'яті тут багато добували. А колодязя того так і не знайшли. Туман синій, – той і досі на тих місцях тримається, багатство показує.

А ми що! Зверху поколупали трохи, а копни-но глибше... Глибокий, кажуть, той Синюшчин колодязь. Жах який глибокий. Чекає ще на видобувачів.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова