Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Страшні гості

Ганс Фаллада

Переклад українською – К.Словацька
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Карпенко

Жив собі хлопчик Гульк. Так називали його батьки, бо він до того швидко й тихенько вмів зникати з очей, що годі було його й шукати. Це був, мабуть, найспритніший малюк у світі. Часом шукають його, шукають, а він гулькне кудись – і нема. Мати, було, аж хрипне, його кличучи, а він, наче нічого не сталося, – гульк! – з-підстола вилазить.

Ось через те всі й звали його Гульком.

Найбільшою втіхою для Гулька було так заховатися, щоб усі його шукали. Ніщо тоді не допомагало: і просили його вийти, і умовляли, і лаяли, та він ні на що не зважав, а сидів собі десь у схованці. Навіть били його – та все дарма. Було, час уже обідати, всі поспішають руки мити і Гулька кличуть, а він сховається десь за ящиком з дровами біля плити, причаїться там, аж подих затамує, і радий-радісінький, що це через нього такий галас здійнявся.

Увечері покладе його мати в ліжко і вийде на мить батька покликати, щоб той синкові "на добраніч" сказав, а Гульк тим часом гулькне із свого ліжка, видереться швиденько на шафу і сидить собі там, втішається, що батьки по хаті бігають, шукають його, кличуть.

Та найгірше було в школі. Тільки-но вчитель викликав Гулька і хотів про щось спитати, тільки-но вчитель бачив його на місці, і раптом Гулька вже нема! А він, виявляється, проліз аж під п'ятьма партами і сховався за ногами учнів.

А то навіть під учителів стіл сховається, – тихенько туди гулькне, поки вчитель щось на дошці пише, й сидить. І завжди Гульк так непомітно й тихо це робив, що навіть його товариші дивувалися і один в одного питали: куди це Гульк зник? А саме це його найбільше тішило.

Минав час, однак ні лайка, ні кара не відучили Гулька завжди кудись зникати. Але що далі, то менше знаходив Гульк нових схованок. Чи то вдома, чи в садку, а надто в школі, дорослі вивчили з часом усі його схованки. Вже не було куща, де б він не ховався, чи шафи, на яку б він колись не вилазив, чи дверей, за якими б він ще не стояв. Як тільки Гульк зникне, дорослі одразу ж обійдуть усі куточки, де він колись ховався, і миттю знайдуть його. "Вилазь, Гульку, і ось тобі ляпанець, заробив. Ти ж знаєш, що ховатися не слід".

І Гульк посмутнів. Не через ляпанці – це мить, та й переболіло, – а тому, що більше не міг знайти жодного куточка, де б його не відшукали. Ходить він скрізь, заглядає в усі скриньки, шухляди і думає: "От якби я був такий маленький, щоб міг сюди влізти!" Або зазирає в грубку чи в плиту і мріє про те, щоб стати завбільшки з жаринку.

Але це були тільки мрії, нічого з Гульком цікавого не сталося, і врешті він так засумував, що навіть до своїх улюблених печених яблук став байдужий. Або пригощає його крамар цукерками, а Гульк тільки скаже: "Ой, ті цукерки!¹' – і не візьме жодної.

І вдень і вночі він тільки й марив хоч раз у житті так сховатися, щоб його ніхто не побачив і не знайшов. Лиш тоді він був би справді щасливий.

Якось у неділю Гульк лишився по обіді сам удома. Батьки кудись поїхали, а піти до хлоп’ят у село Гульк не міг, бо надворі весь час періщив дощ. Підсунувши стільчика до вікна, Гульк дивився, як по калюжах стрибали спочатку дрібні, а дедалі більші бульбашки. Потім Гульк узяв свою коробку з фарбами і намалював на ній справжню картину: там було й сонце, й місяць, і безліч зірок, що посміхалися одна до одної і кружляли у веселому танку. Але малювати зірки було дуже важко, – поки ті зубчики на кожній виведеш! – і тому Гульк часто відпочивав і дивився у вікно на дощові бульбашки.

І от, якось глянувши у вікно, Гульк побачив, що хвіртка відчиняється, так, ніби хтось заходить у двір. Проте нікого не було видно. Але собака, що сидів на ланцюгу, раптом кинувся і загавкав, наче у дворі був хтось чужий. Та раптом він заскавчав, ніби його хтось ударив, і злякано поліз у свою будку.

Усе це здалося хлопчикові дуже дивним. Він мерщій гулькнув за завіску й сховався так, щоб бачити увесь двір, а самому бути невидимим. Але він нічого не побачив. Тільки собака й досі скавучав у будці та на калюжах танцювали бульбашки. І все-таки Гулькові здавалося, що по їхньому двору ходить хтось чужий.

Трохи згодом йому навіть здалося, ніби хтось зазирає у вікно. Та хоч як пильно придивлявся Гульк крізь завіску, він бачив тільки прозору шибку й струмені дощу надворі.

"Що воно за чудасія, – думав Гульк. – Хтось там є, але ж його не видно. Мабуть, він краще за мене вміє ховатися".

Раптом хтось відчинив двері до кухні. Гульк дивився так, що йому аж сльози набігли на очі, але знову нікого не побачив. А двері тим часом гарненько зачинилися, наче хтось натиснув на клямку.

"Безперечно, хтось увійшов, – подумав Гульк, – хоч я його й не бачив. Ну, коли він так ховається, то і я не дурний!"

І – гульк! – хлопчик гулькнув у велику шафу й щільно причинив за собою дверцята. Гульк знав, що крізь шпарку для ключа він напевне побачить усе, що робитиметься в кімнаті.

Спочатку нічого особливого не було видно, та раптом хлопчик помітив, що двері з кухні дуже тихо й поволі прочиняються. Він бачив на власні очі, як хтось натиснув клямку, але руки, яка це зробила, не було видно. Оце то дивина! Надзвичайно вражений і схвильований, Гульк аж подих затамував.

Нарешті двері зачинилися, і таємничий гість опинився, певно, вже в кімнаті. Та його й досі не було видно. І раптом Гульк щось почув! Він почув, як хтось сказав грубим, низьким голосом:

– До чого ж тепло й сухо в людській хаті! Тут куди краще, ніж у найглибшому барлозі в лісі.

І хтось відповів тоненьким голоском:

– А хіба я тобі не казала? Поглянь лишень, яка гарна постіль буде для тебе на цьому дивані, скільки тут подушок, яка ковдра!

"Он воно що! – здивувався Гульк у своїй шафі. – Їх тут навіть аж двоє! Як вони непомітно пробралися до нашої хати! І жодного з них не видно".

І Гульк так пильно почав дивитися крізь шпарку в замку, що мало йому очі на лоба не вилізли.

– Справді, це буде прегарна постіль для мене, – знову сказав грубий голос. – Цієї зими я вже не мерзнутиму. Але спочатку треба людський дух звідси викурити!

– Та це ж зовсім просто, – відказав тоненький голосок. – Коли господарі з хлоп’ям повернуться додому, турни їх звідси так, щоб вони з переляку і дорогу додому забули. Ось тоді ця хата і буде наша.

Ой, і перелякався ж Гульк, коли почув цю страшну розмову! Як же йому непомітно вибратися із шафи, щоб побігти в село й попередити батьків? Ні, не вийде, мабуть, нічого. Невидимі злодії не дадуть йому навіть з кімнати вийти. Хлопець їх не бачить, але вони одразу його помітять, тільки-но він прочинить дверцята шафи.

І Гульк вирішив тихенько сидіти в шафі й чекати, – може, таки пощастить йому якось вислизнути з кімнати й побігти до батьків.

– Добре тобі говорити, – сердито пробурмотів грубий голос. – Тобі це здається просто: турни їх звідси і край. А мені ж клопіт який! Може, у хазяїна зброя в кишені є, і він мене на смерть застрелить?

– А ти ж таки й справді дурний, – глузливо промовив тоненький голосок, – Як же тебе хазяїн може застрелити, коли він тебе не побачить?! От коли б у нас не було цих шапок-невидимок, тоді інша річ... А це ж саме мені спало на думку викрасти у гномів чарівні шапки!

– Що з того, що тобі, – роздратовано відказав гість із грубим голосом, – а без мене ти нічого не вдієш. Уся ж бо найважча робота мені дістається. А ці шапки-невидимки хоч і потрібні, але ж у них страшенно жарко. В мене вже вся голова свербить! Хоч почухаюсь зараз...

Гульк аж прикипів до шпарки. Спочатку він нічого не бачив, раптом щось волохате закрутилося перед ним і знову зникло. Та от щось упало на підлогу, і – ой лишенько! – Гульк побачив велетенського, майже до стелі, ведмедя. Він стояв посеред кімнати і задоволено чухався величезними лапами.

З переляку Гульк аж дихати перестав. Такого злючого дикого звіра він ще ніколи в житті не бачив. А ведмідь ще й позіхнув, широко роззявивши пащу із здоровенними зубами і товстим червоним язиком. Гульк мерщій заплющив очі, аби не бачити цього страхіття, і міцно схопився за якесь пальто, щоб з переляку не випасти з шафи.

Але ж чути він усе-таки міг, от він і почув тоненький голосок:

– Коли ти зняв чарівну шапку, то і я зніму. Господарі повернуться додому, певно, аж надвечір, тож ми ще й поспати трохи можемо. Дивись, Михайле, куди я наші шапки кладу, – ось на цей столик біля шафи. Звідси ти їх одразу дістанеш, як тільки почуєш, що господарі йдуть.

– Гаразд, – відповів ведмідь, і Гульк почув, як зарипів диван – певно, ведмідь лаштувався спати. – Треба мені добряче виспатися, щоб сили вистачило господарів витурити.

Гульк не витримав – цікавість подолала страх, і він знову зазирнув у шпарку в замку. Поряд з ведмедем, що розлігся на дивані, він побачив найсправжнісіньку руду лисицю з гострою мордою, зеленими, як трава, очима й гарним пухнастим хвостом.

– Тільки не хропи, Михайле, – сказала лисиця. – А то я й не почую, як господарі йтимуть.

– Як захочу, то й хроптиму, – відказав зневажливо ведмідь. – Якщо я не хроптиму, то й не висплюсь як слід. А ти сідай до вікна і виглядай, чи не йдуть господарі. Що ж тобі ще робити?

З цими словами ведмідь перевернувся на другий бік. Диван так зарипів під ним, що Гульк був певний – от-от розвалиться. А ведмідь захропів на весь дім, що аж стіни захиталися і у вікнах задеренчали шибки.

– Стривай-но, старий бурмило, – сердився Гульк у своїй шафі. – Бач, який брудний і мокрий розлігся на гарних чистих подушках моєї мами. Ти ж їх геть забрудниш. Ось чекай, може, я тебе ще й спіймаю!

І хлопчик сумно глянув на шапки-невидимки, що лежали зовсім близько біля шафи на столику.

Та дістати їх було неможливо. Ну як же відчиниш шафу, коли лисиця нікуди з кімнати не йде і так дивиться своїми хитрющими зеленими очима, що обдурити її годі й думати.

А лисиця прогулювалася по кімнаті і з цікавістю роздивлялася навколо. Час від часу вона виглядала у вікно, і Гулькові ставало моторошно на саму думку, що батьки, мабуть, уже повертаються додому. Та щоразу лисиця спокійно відходила од вікон. Спробувала вона також відчинити двері до кухні, але це їй не вдалося. Занадто була вона мала, та й сили бракувало. Таку роботу виконував за неї, певно, ведмідь.

Нарешті лисиця побачила велике дзеркало на стіні. Воно їй страшенно сподобалося. Адже лисиці дуже пихаті і понад усе на світі люблять себе. Отже стала вона перед дзеркалом, та ще з таким урочистим виглядом, який буває в Гулька, коли він у школі перед усім класом говорить вірш. Одну лапу лисиця притулила до серця, другою помацала свої пишні вуса, по-дружньому підморгнула своєму відображенню в дзеркалі й промовила до нього:

– Ой, яка ж ти гарна, лисичко, яка ж розумна! Ти мені надзвичайно подобаєшся. Я люблю тебе, лисичко!

І вона, все ще тримаючи лапу біля серця, низько вклонилася сама собі. Це було до того смішно, що Гульк не втримався і пирснув. Правда, він одразу ж затулив собі обличчя якимсь пальтом, щоб його не було чути, але сторожкі лисиччині вуха все ж таки щось уловили. Лисиця крутнулась і вмить була вже біля шафи.

Гульк міцно тримав зсередини дверцята шафи, а лисиця намагалася лапою відчинити їх. Але вона була занадто мала і ніяк не могла дотягтися до ручки. Тоді вона кинулася до ведмедя, який спокійно хропів собі на дивані, і почала його термосити.

– Михайле! – волала лисиця. – Мені здається, хтось сидить у шафі!

Але ведмідь хропів собі далі. Його не так легко було збудити. Лисиця затермосила його дужче й заволала ще голосніше.

Отак лисиця крутилася навколо дивана, намагаючись збудити ведмедя, а на шафу й забула дивитися, і Гульк, побачивши це, прочинив трохи дверцята, простягнув руку і – хап! – схопив зі столика обидві шапки-невидимки.

Одну шапку Гульк сунув у кишеню, другу одягнув собі на голову. Оце так! Він сам себе більше не бачив, ні своїх рук, ні свого тіла, ані своїх ніг – нічогісінько, навіть свого одягу. Але ж він, Гульк, був тут – і водночас його й не було! Хлопчик схопив себе за ніс, ущипнув. Ой, як боляче! Проте все одно нічого не видно: і руки, якою він ущипнув себе за ніс, та й кінчика носа не видно, хоч як Гульк не скошував очі. Оце то справді шапка-невидимка!

Тим часом лисиця й далі галасувала і шарпала ведмедя, так що він нарешті майже прокинувся.

– Чого тобі, лисице, треба? – крізь сон спитав він. – Чи вже господарі повернулися, і я повинен їх звідси витурити?

– Мені здається, Михайле, хтось сидить у шафі! – схвильовано мовила лисиця.

– То скажи йому, нехай виходить, – пробурмотів ведмідь. – Бо як трісну його лапою, то знатиме.

– Коли ж я не можу відчинити дверцята! – бідкалася лисиця.

– Ні до чого ти не здатна, лисице. Доведеться мені вставати. – І, позіхаючи, ведмідь сів на дивані.

Гульк зміркував, що тепер вони полізуть до шафи. Він мерщій вискочив звідти, – адже тепер, завдяки чудесній шапці, ні лисиця, ні ведмідь не могли його побачити, – і вмить опинився на шафі. А швидко вилазити на неї він навчився ще раніше, коли ховався від усіх.

Ведмідь почвалав до шафи і втупився в неї своїми маленькими червоними від сну очима.

– Лисице! – сердито гукнув він. – Що ти мелеш?! Адже шафа відчинена.

Лисиця сердито глянула на ведмедя.

– Протри свої гнилі баньки, бурмило! Я ж щосили намагалася лапами відчинити дверцята й не змогла.

– Як ти про мої очі сказала? – розлютився ведмідь і хотів ударити її лапою.

Але хитра лисиця стрибнула вбік. І тут вона побачила, що дверцята шафи справді відчинені.

– От дивина! – збентежено вигукнула лисиця. – Шафа таки відчинена!

– Бачиш, лисице, – задоволено промовив ведмідь. – То в кого ж кращі очі, в тебе чи в мене? Ну, а тепер давай подивимось, чи справді в шафі хтось сидить.

Ведмідь підійшов ближче і почав бабратися своїми величезними лапами в шафі, перекидаючи гарне вбрання Гулькової мами й тата. Ніхто в лісі ніколи не підрізав Михайлові пазурів, тому одягові довелося кепсько: усе, до чого торкався ведмідь, ставало шматтям.

Почувши, як тріщать сукні в бурмилових лапах, Гульк розсердився. Він схопив батькову парасольку, яка висіла на стіні біля шафи, і щосили вдарив ведмедя по голові.

– Трісь! – сказала парасолька і зламалася.

А ведмедеві байдуже – в нього довбешка наче з заліза. Він тільки почухав потилицю і сказав лисиці:

– Здається мені, що надворі погода змінюється. Щось комарі почали кусатися.

Але тут лисиця заволала:

– Михайле, в хаті злодії, наші шапки-невидимки зникли!

Ведмідь сердито повернувся до лисиці й гримнув:

– Що це ти верзеш сьогодні цілий день нісенітниці? Спочатку збудила мене, бо дверцята в шафі, мовляв, зачинені, – а вони насправді відчинені. Потім здалося тобі, що хтось у шафі сидить, – а там нікого немає. А тепер ще вигадала якогось злодія в кімнаті. Де ж він? Щось я його не бачу.

– А що, Михайле, коли злодій у шафі сидів? – спитала хитрюща лисиця.

– Та в шафі ж нікого не було, – стояв на своєму ведмідь.

– І якщо це він украв наші шапки-невидимки? – знову спитала лисиця.

– А навіщо ти так поклала, щоб він міг украсти? – відказав роздратовано ведмідь.

– І, може, він потім сам одягнув шапку-невидимку? – вела далі лисиця.

– Навіщо ж йому обидві шапки? – заперечив ведмідь.

– А щоб ти його не побачив.

– Здається, ти правду кажеш, лисице, – трохи поміркувавши, погодився ведмідь. – Якщо він одягнув шапку-невидимку, то я його, звісно, зовсім не побачу. Ну ж ти, лисичко, і кмітлива. Просто золота голова у тебе!.. Але що ж нам тепер робити?

– Дай я трохи подумаю, Михайле, – сказала лисиця. – Нам неодмінно треба дістати назад шапки-невидимки.

– Еге ж, неодмінно треба, – підтакнув ведмідь. – Інакше ми не можемо залишатися тут жити. А я хочу тут жити, бо мені дуже ця хата до вподоби.

– З кімнати він ще, певно, не втік, – міркувала лисиця, – Ану, Михайле, ставай до дверей, щоб він звідси не вискочив, а я вартуватиму біля вікон.

Ведмідь став перед дверима, а лисиця сіла біля вікон і знову почала думати. І хоч Гульк сидів угорі на шафі, та йому стало дуже страшно: адже лисиця така хитра, що знайде його, хоч він і в шапці-невидимці. І тоді йому буде непереливки. Хлопець уже знав, що таке ведмежі лапи.

– Михайле! – раптом гукнула лисиця.

Гульк на шафі аж нашорошив вуха – що та лисиця надумала? А вона знову повторила:

– Михайле!

І голос у неї був дуже сумний.

– Що сталося, лисичко? – спитав ведмідь. – Чому в тебе такий тужний голос, наче в сови, коли вона вночі виє?

– Михайле, – сказала лисиця ще сумніше. – Чи не спало тобі на думку щось розумне?

– Мені?! – спитав украй здивований ведмідь. – Що ж могло мені спасти на думку? Адже це ти в нас розумна!

– Михайле! – сказала лисиця зовсім уже засмучено. – Мені теж нічого розумного не спало на думку. Одне тільки ясно: поки злодій у шапці-невидимці, ми його не побачимо. То чи не краще нам повернутися назад, у ліс?

– Я не піду в ліс! – сказав уперто ведмідь. – У хаті тепло й сухо, а в лісі холодно, вогко. Ні, я залишусь тут! А як прийдуть люди, я вижену їх геть!

– Коли ти не матимеш шапки-невидимки, люди тебе вмить застрелять, – мовила лисиця. – Адже тоді вони тебе бачитимуть.

Ведмідь страшенно злякався:

– Ой, я не хочу, щоб мене застрелили, – зарюмсав він, – Це ж так боляче! Тільки йти звідси я теж не хочу.

Довго думав ведмідь, що його робити.

– Знаєш що, лисичко, – сказав він нарешті. – Я бачив, що на кухні в плиті вогонь горить. Давай постягаємо докупи всі меблі в кімнаті, підпалимо їх, а двері замкнемо, от злодій і згорить. Бачиш, лисице, і я хоч один раз щось розумне придумав.

– Еге ж, придумав, – похвалила свого приятеля лисиця. – Недарма в тебе така голова велика.

Почувши це, Гульк мало не впав з переляку. Невже він зараз згорить?

– Але стривай, Михайле, – вела далі лисиця. – Так діло, мабуть, не піде. Адже якщо ми спалимо злодія, то разом з ним згорять і наші шапки-невидимки. А з шапками-невидимками згорить і весь будинок, а ми ж хочемо в ньому жити. Ні, ні, Михайле, іншої ради в нас немає – треба вертатися в ліс.

Почувши такі слова, ведмідь – геп! – сів на підлогу, засунув лапу собі в пащу й почав її смоктати. А сам рюмсає:

– Я не хочу в ліс! Я хочу жити в гарному теплому будинку! Я не хочу більше мерзнути й голодувати.

– Годі тобі, годі, Михайле, – втішала маленька лисиця великого ведмедя. – Не плач. Це ж все одно не допоможе, нам треба вертатися в ліс. Будь же слухняним, ходім.

Але ведмідь так розплакався, що сльози в нього котилися, як горох, і капали з носа. Однак, коли лисиця схопила його за вухо й потягла до дверей, він слухняно поплентався за нею.

– Молодець, – похвалила його лисиця. – За це тобі нагорода: перш ніж піти в ліс, ми завітаємо до хліва. Ти заб’єш свиню, і ми наїмося жирної смачної печені.

– О, печеня, то добре діло! – зрадів ведмідь і аж засміявся крізь сльози. – Жирна смачна печеня – га, га!

І він покірно почвалав на своїх товстих кривих ногах за лисицею, яка, йдучи рівно на задніх лапах, вела його за вухо. Нарешті вони зачинили за собою кухонні двері, і Гульк лишився знову сам у кімнаті.

"Хоч добре все скінчилося," – подумав Гульк. Але він щось не дуже вірив своїм гостям. Хлопчик зліз із шафи, підбіг до вікна й визирнув. Та надворі нікого не було, тільки по калюжах періщив дощ.

"Чи вони вже пройшли, чи ні?" – міркував Гульк. Але ж собака не гавкав, то вони, певно, ще не проходили. І з хліва нічого не чуть, а свиня ж верещала б на весь двір, коли б ведмідь до неї завітав.

"Отже, вони не пішли в хлів, – міркував далі Гульк. – Певно, сидять іще в кухні. Про хлів лисиця, мабуть, усе навмисно вигадала, і вони зараз чатують на мене. Отож мені не можна виходити. Але я повинен вийти! Мені треба маму й тата попередити.

Бо вони ж і гадки не мають, що в кухні у нас сидять ведмідь з лисицею і чатують на них! Що ж мені робити?

З вікна теж не можна вискочити, бо тільки я його відчиню, вони одразу побачать це з кухні. Ведмідь миттю опиниться під вікном і хоч не побачить мене, але носом почує і неодмінно схопить".

Отак думав Гульк, думав і нічого не міг придумати. Доведеться йому сидіти в’язнем у кімнаті і, може, навіть чути, як тато з мамою попадуться просто до лап страшного ведмедя.

Та раптом Гулькові щось спало на думку. Він вихопив з кишені другу шапку-невидимку, узяв поламану батькову парасольку, тихенько-тихенько підійшов до кухонних дверей і прислухався. Спочатку він нічого не чув, та раптом хтось наче засопів під дверима. Мабуть, це ведмідь, – вирішив Гульк.

Справді, скоро він почув, як ведмідь прошепотів:

– Гей, лисице!

– Цить! – сердито озвалася лисиця.

Ведмідь замовк. Але довго він не витримав, і за хвилину знову почулося тихе: "Гей, лисице!"

– Та цить! – просичала лисиця.

– А мені треба щось сказати тобі, – пробурмотів ведмідь.

– Мовчи!

– Гей, лисице! – знову сказав ведмідь.

– Цить! – гримнула на нього лисиця.

– Та я хочу тільки сказати, що він чогось не йде, – почав був ведмідь.

– Цить!

– Гей, лисице!

– Та замовкни ти нарешті! – розлютилася лисиця.

– А ти чула?

– Що чула?

– Те, що я сказав. Чула?

Лисиця була в нестямі:

– Не смій розмовляти!

– Та я тільки сказав, що він чогось не йде.

– Цить!

– Що ти кажеш, лисице? – спитав ведмідь.

– Замовкни! – розлючено прошепотіла та. – Хіба ти не можеш хоч трохи помовчати?

– Лисице, – тихо промовив ведмідь, – глянь-но, клямка підіймається.

– Я бачу. Тільки ти тепер мовчи!

– Слухай, лисице...

– Ну, що тобі знову? – розсердилася вона.

– Поглянь лишень: хтось прочиняє двері.

– У мене самої є очі, – гнівалася лисиця. – А ти мовчи і, коли я свисну, бий щосили лапою.

– Гаразд!

Вони почали чекати. Але двері тільки трохи прочинилися, і в них з’явилася парасолька, на кінці якої щось висіло.

– Слухай, лисице, – прошепотів ведмідь. – Та це ж тільки парасолька...

– Чекай-но, Михайле! – відповіла роздратовано лисиця. – Зараз двері ширше відчиняться.

– А ти мені тоді свиснеш?

– Тоді свисну. А тепер замовкни!

– Гаразд. Тільки глянь – там щось висить.

– Та я бачу, – відповіла лисиця. Раптом вона впізнала, що то висить шапка-невидимка, і крикнула: – Бий його, Михайле!

Але ведмідь тільки розгублено спитав:

– Ти ж казала, лисице, що свистітимеш?

– От телепень! Та це ж шапка невидимка! – розлючено крикнула лисиця, швидко підскочила і схопила шапку зубами.

– Шапка-невидимка? – здивувався ведмідь. – Я хочу її мати!

– Я її схопила, – крикнула лисиця, – я й одягну.

– Але ж ти не свистіла, – заперечив ведмідь. – Якби ти свиснула, я б ударив злодія і схопив би шапку. Отож віддай її мені.

– І не подумаю! – відказала лисиця, мерщій одягла шапку і... зникла.

– Де ти, лисице? – заревів сердито ведмідь.

Поки вони так сперечалися, забувши про двері, Гульк потихеньку непомітно пробрався в кухню. Він міг тепер вільно вийти надвір і побігти до батьків. Хлопець так і хотів зробити, отож і шапку-невидимку підсунув звірам, щоб вони забули про нього. Але тепер, коли Гульк почув, як звірі засперечалися і ведмідь почав щосили гукати: "Де ти, лисице?", а лисиця не відповідала, бо не хотіла віддавати шапки-невидимки, – тепер Гулькові спало на думку, що він і сам один впорається із звірами.

І коли ведмідь знову заволав: "Лисице, де ж ти?“ – Гульк пропищав, наче та лисиця, тоненьким голосом:

– Тут, Михайле!

– Де?

– Ось тут, на плиті, Михайле, – знову писнув лисиччиним голосом Гульк. – Спинку собі тут грію.

– Не вір йому! – крикнула справжня лисиця.

Та було вже пізно: ведмідь плигнув двома лапами на гарячу плиту і заревів од болю.

– Отак тобі й треба! – засміявся Гульк і весело закружляв по кухні.

Та краще б хлопчик цього не робив, бо, почувши його голос, лисиця збагнула, де він є, кинулася на нього й схопила за ногу. Де в Гулька й сміх подівся! Він голосно заплакав, бо лисиця міцно тримала його, а ведмідь поспішав до них, розмахуючи лапами, і ревів:

– Де він? Ось я його зараз!

– Він тут! – крикнула лисиця. Але для цього вона роззявила пащу й через те випустила Гулька.

Шусть! – хлопчик стрибнув убік.

Трісь! – вдарив ведмідь і влучив зопалу просто в лисицю.

Геп! – гепнулася клята лисиця.

Хляп! – упала з її голови шапка-невидимка.

Смик-брик! – смикнулися лисиччині ноги, наче ще збиралися кудись побігти.

– От бовдур! Ти ж мене забив, – сказала лисиця ведмедеві і здохла.

Стриб! – підскочив Гульк і схопив з підлоги лисиччину шапку-невидимку.

– Ой лишенько! Люба лисичко, поживи ще хоч трошки, – скиглив ведмідь.

На кухонному столі лежала виделка. Гульк схопив її і – шпиг! – устромив бурмилові в спину.

– Ой-ой! Хто це так колеться? – заревів ведмідь і обернувся.

Плиг! – Гульк був уже з іншого боку і знову – шпиг! – уколов ведмедя.

– Не коліться так! – крикнув той. – А то я налупцюю вас!

Бух! – ударив він і влучив прямо в стіл.

Трісь! – сказали ніжки стола й зламалися.

Бебех! – упав стіл просто ведмедеві на ноги.

– Ой-ой! – застогнав ведмідь, – Боляче!

Шпиг! – втретє вколов Гульк ведмедя.

– Та я вже тікаю! – закричав ведмідь. – У лісі ніхто мене так не колотиме!

– Мерщій тільки! – крикнув Гульк і знову шпигнув ведмедя в спину.

– Тікаю, тікаю! – вигукнув той і побіг надвір.

– Гав-гав-гав! – кинувся із буди собака і вкусив ведмедя за ногу.

Шпиг! – ще раз уколов його Гульк.

– Підлі розбишаки! – заревів ведмідь і щодуху помчав до лісу.

– Хто це так швидко тікає? – здивувалися Гулькові батьки, що саме ввійшли в двір.

– Це злий ведмідь, – відповів Гульк.

– А де ти, Гульку? – спитали батьки. – Ти ж знаєш, що не треба ховатися.

– Я не ховаюсь. На мені шапка-невидимка! – пояснив Гульк.

– Яка ще там шапка-невидимка? – не зрозуміли вони.

Але ще більше здивувалися батьки, коли ввійшли до хати.

– Що це лежить на підлозі? – спитала мама.

– Здохла лисиця! – вигукнув тато.

– Хто поламав мій кухонний стіл? – бідкалася мама.

– А мою парасольку? – сердився тато.

– А хто подер моє вбрання? – аж заплакала мама.

– І хто диван так забруднив? – розгнівався тато.

– Та де ж ти, Гульку? – вигукнули вони разом.

– Ось тут, під шапкою-невидимкою.

– Не можна так довго ховатися, вилазь, – наказали батьки.

Тоді Гульк зняв шапку-невидимку, підійшов до батьків і розповів їм усе. Спочатку вони дуже здивувалися, потім почали цілувати й обіймати свого Гулька за те, що він був такий сміливий і вигнав ведмедя.

– Але краще було б, якби ти, Гульку, прибіг до нас, ми б тоді взяли рушницю й застрелили ведмедя. І тобі б не було так страшно. А шапки-невидимки треба повернути гномам, це ж у них лисиця шапки вкрала. Ти ж тепер ніколи більше не ховайся.

І вони поклали обидві шапки-невидимки в садку під яблунею. А наступного ранку Гульк знайшов на тому місці, замість шапок, папірець. На ньому було написано: "Дякуємо за шапки-невидимки. Лісові гноми".

А ведмідь ніколи більше не наважувався підходити до людських осель. Він довго тинявся по лісі, поки кінець кінцем якийсь мисливець не застрелив його. Коли мисливець зняв з ведмедя шкуру, він побачив на ній двадцять маленьких дірочок, по чотири вряд. Дуже здивований, мисливець ніяк не міг збагнути, звідки взялися ті дірочки.

А ми з вами знаємо звідки!

Автор: Фаллада Г.; ілюстратор: Карпенко М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова