Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Степова Казка

Григір Тютюнник

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Яким Левич

Сторінки:   1    2    3    4   

Небезпечний приятель

Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла – теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало – впала роса, вечір заходить.

А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?

Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він… Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався – і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й не кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувся неголосний добрий сміх: хох-хохо-хох…

А тоді ще й голос:

– Вилазь, Кроте, не бійся.

– Не вилізу, – озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори. – Не вилізу, бо я тебе знаю: ти – Їжак!

І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався Їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.

– Вилазь, кажу, я зараз не голодний, – промовив він.

– Еге, так я тобі й повірив, – прогув Кріт. – Ти за мною торік ганявся, щоб з'їсти... Знаю я вашого брата.

– То, мабуть, не я, хох-хох... – засміявся Їжак, – бо я від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. Гей, Павуче! – гукнув угору до Павукової сіті. – Скажи йди Кротові, що я не голодний...

Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:

– Вилазь, вилазь, Їжак не голодний.

– А ти звідки знаєш? – спитав Кріт з підземелля.

– Знаю-знаю, – заторохтів Павук, – я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих...

Кріт довго мовчав. Тоді прогув:

– Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.

– Отже не займу! – вигукнув Їжак і додав ображено: – Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!

Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на Їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько – про всяк випадок.

– Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, – сказав Їжак. – Ходімо?

– Про що ж ми з тобою гомонітимемо? – буркнув Кріт. – Як я сердитий, а ти ні.

– А так і гомонітимемо, – одказав Їжак. – Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача – це таке: сказав їй «мовчи!» – вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?

Степова Казка

– Ходімо, – не дуже охоче погодився Кріт. – Тільки як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш...

– Гаразд, – погодився Їжак. – Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу... Тоді ти краще тікай.

І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.

Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген край неба червоніла сонячна заграва, та вітерець ледве чутно дихав.

– Я тебе од самого полудня ждав, – промовив Їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. – Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи, ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось кажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає... Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать... А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?

– Риюся, – одказав Кріт. – Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв'яків повно...

– Як – три поверхи? – здивувався Їжак. – Хіба тобі простої нори мало?

– Мало, – сказав Кріт. – Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі – і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає... Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ – так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший – і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або аж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! – по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: – Очі світять, язик як голка... Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він попокрутиться!

– А як на останній поверх зажене, тоді як? – аж зупинився од цікавості Їжак.

– Ніяк, – усміхнувся Кріт. – З останнього поверху вихід є.

– Хо-хо! Попалися б вони мені! – реготнув Їжак. – Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!

– То ж тобі, у тебе оно голки які, – сказав Кріт. – Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.

– Те-те, – образився Їжак. – І ти, бачу, мене за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, і хапаю не за хвіст, а за голову.

– Таж вони кусаються отрутно! – вигукнув Кріт.

– Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня мене не бере.

– А нашого брата бере, – похнюпився Кріт.

Вони йшли бур'янами, часто ставали й прислухалися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш – і друга, і ворога. Бувало й так, що Кріт відставав, тоді доганяв Їжака, облизувався й казав сором'язливенько:

– Слимачок трапився...

І Їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком і казав:

Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Як голодний, то нічим не побракуєш. Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв'ячка всячиною. А тепер ні. Тепер аби лишень до села добився, а там знайду чим поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком...

– І молоком?! – здивувався Кріт.

– Атож. Оце, буває, виставлять хазяїни мисочку молока своїм прислужникам – котам, собакам тощо, а вони ще й носом крутять. То я вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді – теж моє. Яблуко під яблунею трапиться – сюди його. Ти яблук ніколи не куштував?..

– А люди ж на те що? – спитав Кріт.

– Нічого, – усміхнувся Їжак. – Або кажуть: ХАЙ. Слово в них таке є. ХАЙ – це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вони полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мисочки чи там яєчко вип'ю, – вночі, звісно, – а вдень приляжу десь під хмизом поспати, а чи так перепочити – і чую: «О, щось уже молоко оно випило. А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше – ЩОСЬ кажуть, хох-хох... Ну і я їх не ображаю: я їм мишей ловлю, пацюків... Одне слово, жити можна!

– Можна, – мудро погодився Кріт.

І далі пішли мовчки, бо попереду вже виднівся шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дуже розбалакуй, а краще дивися пильніш на всі боки та наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом, а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує – і тоді клопоту не обберешся. Ні, краще помовчати...

А степ уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червоний місяць.

– А що, може, вертаймо? – промовив тихенько Кріт. – Бо Курінь наш уже диви де.

І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезні ока, і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися обидва.

– Скрутись!! – крикнув Кротові Їжак і став круглою колючою кулею.

– Зарийсь!! – крикнув Кріт Їжакові й де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли. Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався, подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.

А коли вже геть стихло, Кріт, що сидів у своїй міленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:

– Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.

– А ти їсти ще не хочеш? – обережно спитав Кріт.

– Он диви! – аж образився Їжак. – Чого це ти як з нори виходити, так і перелякався.

– Хтозна, – мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.

До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів на шляху. Світло його зазирало в одну Куреневу діру, а в другу пхалася ніч і зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті Павук.

Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі – та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків з чотири Мурах.

– Чого це вони не в норі? – пошепки, щоб нікого не розбудити, спитав Кріт у Їжака.

– А то Мурашині солдати, – одшепнув Їжак. – Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і сонно тонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:

– Пильнуй!

Сусід одвістив те слово далі, і пішло воно навколо мурашника, сонне та зморене:

– Пильнуй!..

– Пильнуй!..

– Пильнуй!..

– Ну то на добраніч, – сказав Їжак до Крота.

– Добраніч, – тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся, шепочучи: – Ой!.. Хі-хі-хі... ой!..

– Чого ти? – аж злякався Їжак.

– Та то я... ой! – згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали... – ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як Їжак сказав:

– Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не розсердився?

– Я ж послухав твоєї поради, – розважливо мовив Кріт, –і сказав своїй сердитості: «Мовчи мені!» От вона й мовчала.

– Ба! – зрадів Їжак. – Як схоти – так і зробиться!

З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.

А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і не дарма тут стоїть, заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.

 

Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватого сяйва, а тіней – від кожної бур'янинки, від кожної грудочки. А від Куреня – ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька в гілочках тінь.

І в синій місячній купелі по степу – стовпчики, стовпчики... То стануть і стоять, то зникнуть геть.

І знову стануть.

– Ф'ють, ф'ють... – між собою пересвистуються – ближче од Куреня, далі, ще далі...

Куняють Мурахи-вартові, куняють. Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:

– Хто свистить?

Прокинувся й сусіда, та до найближчого куняйла:

– Хто свистить?

Отак і питаються один в одного.

А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки і стоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться по степу при місяці, то знову сховаються в бур'янах чи борознах.

А місяць сміється вгорі.

– Ф'ють, ф'ють, ф'ють... – свиськає увесь степ.

І сяє синьо.

І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахне ледь-ледь мале тополеня – теж зморене сном.

А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміж хатами й садами – то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдах на землі новий ранок.

Солодко спиться такої години Куреневому братству – і в норах, і під острішком.

Сторінки:   1    2    3    4   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова








Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова