Міоара Кремене

Сонечко і снігові чоловічки

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Міоара Кремене

Це було давно... Надворі стояла зима, біла, блискуча зима. Всюди, на землі, на дахах і на деревах лежав білий сріблястий пух. Пух цей був м'який-прем'який, він іскрився на сонці так, що, здавалося, ніби він увесь сяє незліченними вогниками. Але варто було набрати такого пуху в руку, і ти одразу ж відчував, який він холодний. А якщо подути на нього, то від теплого дихання, пух цей тихенько танув і залишав на долоні лише маленьку прозору сльозинку.

У той час стояли жорстокі морози. Дерева ніби причаїлися, навіть не дихали. Зникла трава, обсипалося останнє листя.

З села зникли маленькі звірятка, з якими дружили хлопці. Не стало ні пташок, ні метеликів.

Ось тоді-то і з'явилися на шкільному подвір'ї снігові чоловічки. Скільки їх було? Зачекайте, дайте згадати ... Так-так, їх було п'ятеро. П'ятеро веселих сніговиків! Один з них, найбільший, був у солом'яному капелюсі і, якщо я не помиляюся, хтось засунув йому до рота намальовану вугіллям коротку товсту люльку. Другий, трохи менший, був страшенно поважний: на голові у нього стовбурчилася, ніби каска, стара супова каструля. Третій одягнув батьків старий фетровий капелюх. Четвертий був у фартусі, з мітлою в руці і, як дві краплі води, схожий на тітку Флорю. Ну, а п'ятий, найменший, стискав у руці мою сітку для метеликів.

Хто їх зробив? Звідки вони з'явилися? Ш-ш-ш! Цього я вам не скажу. Це таємниця, і ми п'ятеро, – я і мої друзі: Костел, Марічіка, Дуцу і Гергиниця, – присяглися нікому її не розкривати. Можу вам тільки відкрити, що у тих, хто виліпив чоловічків зі снігу, не вистачило духу їх зруйнувати. Глянувши на їхні носи з морквин, не можна було не засміятися, а варто було вам подивитися у їхні очі-вуглинки, і вони ставали вам нескінченно милі.

Ось як трапилося, що невідомі майстри, що створили їх, змовилися між собою і сказали: «А що, як ми не станемо бити їх сніжками? Залишимо їх! Нехай собі живуть ... хоча б до весни! А там прийде сонце і розтопить їх!»

Так і залишилися сніговики на шкільному подвір'ї... Настав вечір. Потім спустилася на землю і ніч. Всі у селі полягали спати. Вляглися і ми ... А вночі вдарив такий мороз, що замерз і вітер, і дим у трубі. І серця дерев ледве-ледве билися під мерзлою корою.

І тоді раптом білі фігурки на шкільному подвір'ї ожили. Видно, мороз був такий лютий, що і снігові чоловічки не витримали: захотілося і їм трохи потупотіти ногами. Ось вони і ожили.

Ух, які були веселі сніговики! Стрибали, скакали, весь час весело озиралися навсібіч, і видно було, що все їм здається прекрасним. Чоловічок з сіткою в руці погнався був за сніговими метеликами. Той, що в суповій каструлі, хвацько зсунув її набакир і ну марширувати, як солдат. А снігова баба одразу ж почала прибирати і замітати двір своєю мітлою. Але в той час, як кожен із снігових чоловічків знайшов собі якусь справу, один з них, найбільший, той, що у солом'яному капелюсі, про щось глибоко замислився, спершись на паркан.

Помітили це сніговики і оточили його.

– Що з тобою, дядьку? – запитав сніговик-солдат.

– Та от, пригадалося мені дещо, – зітхнув здоровань.

– Що ж ти згадав? – запитала снігова баба.

– Згадалося мені, що коли ми ще спали, почув я раптом дитячі голоси, і один з них сказав: «Цим чоловічкам жити недовго! Прийде сонечко і розтопить їх!»

Деякий час усі мовчали. Від жаху ніхто не рухався, ніхто не міг нічого сказати.

– Що ж нам робити? – нарешті прошепотіла снігова баба.

Здоровань знизав плечима.

– А я знаю?!

– Як виглядає це сонечко? – з цікавістю запитав сніговий хлопчик.

– Не можу тобі сказати, – зітхнув найстаріший сніговик. – Я його ніколи не бачив...

– І як тільки цьому сонцю не соромно? – обурилася снігова баба, сперши руки в боки. – Що йому від нас треба? Що ми йому зробили? Воно нас навіть не знає! Навіщо йому нас знищувати?

– А чи можна нам його попросити, щоб воно не з'являлося? – запитав сніговий хлопчик.

– Не можна! Ми навіть не знаємо, де воно живе, – відповів старший сніговик, сумно похитавши головою.

– Ми б могли його відшукати! – запропонував сніговик у фетровому капелюсі.

– Так! Так-так! – закричали всі в один голос.

– Ходімо його шукати! Навіщо ж отак одразу вішати ніс? Може, сонце зовсім не таке й погане... Може, воно зрозуміє нас і піде кудись в інше місце... дасть і нам трохи пожити.

Так от сталося, що сніговики вирушили на пошуки сонця. Але скільки вони не ходили по вулицях села, сонця не знайшли. Тому було вирішено йти далі, і незабаром вони опинилися у полі за селом. Але і там нікого не було. Тоді вони пішли далі. Йшли, йшли, і нарешті опинилися вони в лісі. Тепер снігові чоловічки йшли по снігових доріжках, що срібно мерехтіли у холодних зеленуватих променях місяця. Вони почули якийсь таємничий, дивний стукіт.

– Може, це сонце стукає? – запитав пошепки сніговий хлопчик, і всі злякано зупинилися.

Ні, це була невеликий птах у червоному чепці і кумедній рябенькій шубці. У нього був довгий гострий ніс, яким він старанно довбав кору дерева.

– Як тебе звуть, прекрасний пташе? – в один голос запитали сніговики.

– Мене? Майстер Дятел! – відповів птах. – А ви куди зібралися, люди добрі?

– Світ за очі... Хочемо відшукати сонце.

– Дуже, дуже приємно чути, мої милі! – зрадів Дятел. – Знайдіть його скоріше і скажіть, нехай поквапиться, одразу ж сюди завітає!

З подиву в снігового чоловічка навіть люлька з рота випала.

– Як так? Ти його не боїшся?

– Я морозів боюся! – відповів майстер Дятел. – Через них всі малі створіння – комашки і метелики – поховалися, мертвим сном сплять, на світ не вилазять. Вже й не пам'ятаю, з яких пір у мене жодного черв'ячка в роті не було. Ідіть швидше, скажіть сонцю так: коли не поквапиться, завтра на світанку майстру Дятлові кінець!

Пішли наші сніговики далі та незабаром зайшли далеко у гущавину лісу.

– Вперед! Вперед! Сміливіше! – командував сніговий солдат, підбадьорюючи своїх товаришів.

Але всі вони були засмучені сумною долею Дятла. Щоправда, їх трохи розвеселило якесь моторне руденьке звірятко. Воно було схоже на клубок кольорової вовни. У нього був довгий пухнастий хвіст. Воно напрочуд легко перестрибувало з гілки на гілку і з вершини дерев на землю та так пустувало, що найменший сніговий чоловічок не витримав і погнався було за ним. Бігло звірятко, бігло, та – бух! носом у сніг. Стали снігові чоловічки звірятка розпитувати:

– Хто ти? Як тебе звуть? І чому ти так граєшся і стрибаєш?

– Я – маленька Білочка. А стрибаю я тому, що в мене немає більше терпіння чекати сонечка.

– Як так? Хіба ти не боїшся його? – здивовано запитав сніговик у фетровому капелюсі.

– Боятися сонечка?! – здивувалася Білочка. – Я так чекаю на нього! Комора моєї мами-білки зовсім спорожніла, і ми марно шукаємо жолуді та шишки, – все вкрито снігом. Тільки сонце може нас врятувати. Якщо ви його зустрінете, скажіть йому, щоб більше не запізнювалося, бо інакше завтра до опівдня ми всі помремо з голоду...

П'ятеро снігових чоловічків знову вирушили в дорогу. Стомлені і засмучені вони важко крокували по снігу. Як раптом за кучугурою вони побачили двоє вух! Двоє довгих тремтячих вух!

– Ох, це, напевно, сонце! – скрикнув сніговий хлопчик, і всі зупинилися.

– Не підходьте до нього! – сказав сніговий солдат. – Як би не трапилося якогось лиха. Пустіть краще мене...

– Ваша величність... – обережно почав він, звертаючись до вух. – Ми мирні снігові чоловічки. Будьте ласкаві, вийдіть з-за кучугури, нам треба з вами поговорити...

– Якщо ви хочете мені щось сказати, підійдіть до мене ближче, – почувся кволий голос.

Чоловічок у касці затремтів:

– Ваша величність!.. Ми не можемо... Ми вас боїмося!..

– І я вас теж боюся! – сказав голос з-за кучугури.

– Ага! – вигукнув найстарший сніговик. – Тож знайте: це не сонце. Це, мабуть, Зайчик-боягуз. Тільки він один так усього боїться. Гей! Чого ти там ховаєшся?

– Та я не ховаюся, я сніг лапками рию, може якогось старого корінця знайду... З голоду вмираю! Усі молоді паростки давно об'їв-погриз... О-ох, якщо не прийде сонечко, завтра до вечора не буде Зайчика-боягуза!

Знову рушили в дорогу сніговики. Пройшли трохи, чують – якісь голоси. Це дерева між собою перемовляються. Одні – тоненькі голоси, інші – грубі, і всі, як один, скаржаться:

– О-ох! У мене все тіло болить! Дуже багато снігу навалило! Боюся, як би мої гілки не обламало!.. Гинемо!.. Весна! Сонечко красне! Де ви? Чому не йдете, чому зволікаєте?!

Зупинилися снігові чоловічки. Задумалися. Вони якраз на галявину вийшли. Перед ними поле стелиться. Постояли-постояли... і, не кажучи жодного слова, повернули всі назад, до села, через занесене хуртовиною поле. От вони вже біля самого краю села. Раптом бачать, сидить на дереві якась велика чорна птиця.

– Подивіться на них, люди добрі! От хто вночі по селу швендяє! – прокаркала вона. – Звідки ви? З корчми?

– А тобі яке діло? – сердито буркнув старший сніговик. – Хоч ти нас не сердь! Ми ж з тобою навіть не знайомі...

– Кар-кар-кар, кирпатий! Я знаю, ви сонце шукали! Що ж, знайшли?

– Ото ж бо й воно, що не знайшли! Немає його ніде!..

– Справді? Ну, тож знайте, я – Ворона, стара, мудра Ворона... Я живу отам, у трубі, на даху школи. Там моє гніздо! Я багато чого знаю. Знаю і де сонце живе... Он там, за вершиною тієї великої гори...

– Правда?! А як нам до нього дістатися?

– Туди лише на крилах можна злітати...

– Воронечко, мила, – просить снігова баба. – Зроби милість, злітай ти до нього, передай йому від нас, сніговиків, що коли воно ще зволікатиме, не прийде, весь ліс загине! Пропадуть і руденькі білочки і зайчики вухаті, і строкаті, старанні дятли... Замерзнуть красені-дерева... Так йому і скажи, чуєш?

– Ну, що ж! Злітаю... – погодилася Ворона.

Приятелі наші тільки переглянулися, один одному кивнули головою. А з очей снігової баби скотилися дві великі сльози... неначе сонце вже було близько.

Вранці, коли я прокинувся, надворі було сонячно, і тягло теплим вітерцем. Сніг почав танути. Плакали стріхи... Трохи згодом до мене у вікно постукала Ворона. Вона й розповіла мені, як усе було. А потім зайшли до мене і мої друзі – Костел, Марічіка, Дуцу і Гергиниця.

– Ходімо, – покликали вони мене. – Там, у нас, на шкільному подвір'ї, з'явилися перші проліски.

І я побіг з ними. Справді, там і тут, крізь сніг пробивалися тоненькі зелені стебельця з білими голівками. А на одному місці я знайшов одразу п'ять пролісків. Один великий, два менших, у четвертого зелені листочки були закручені, як руки, вперті в боки. А останній був зовсім маленький. Проліски зовсім не здавалися сумними. Навпаки, весело видзвонювали своїми дзвіночками: «Весна прийшла! Весна прийшла!»