Смачний сад

У дівчинки Марійки був котик Мурчик. Кожного вечора вона розповідала йому казки. Мурчик лежав у ляльковому ліжечку і тримав у лапках брязкальце, слухав і муркотів.

Потім дівчинка лягала спати, а Мурчик кудись ішов...

Але одного разу він розбудив дівчинку посеред ночі й сказав:

– Підемо зі мною!

– Як добре! Ти навчився розмовляти! – зраділа дівчинка. – Отже, недарма я тобі розповідала казки.

Марійка помітила, що почала рухатися інакше, легко й безшумно. Вони бігли по парканах, по деревах, по дахах...

По траві, по якихось стежках серед високих дерев...

Поступово усі стежки злилися в одну, а дерева стали такими величезними, яких Марійка ніколи не бачила. На дорогу звідусюди вискакували коти і бігли туди ж, куди поспішав Мурчик.

Раптом за деревами щось засвітилося, засяяло. Заграла приємна музика.

– Смачний сад! – закричав Мурчик. – Він чарівний! – і кинувся туди разом із іншими котами.

Тільки один кіт, кульгавий і старий, шкутильгав поруч із Марійкою.

Коти намагалися перелізти через паркан, але всі до одного зривалися й падали на землю. Мурчик зник у натовпі котів.

Старий кульгавий кіт не поліз разом з усіма.

– Під парканом є дірка, – пояснив він дівчинці. – Туди може пролізти лише один кіт. От вони й б'ються, щоб пролізти першими. Тому туди ще ніхто не проліз.

– Але ж це так просто, – здивувалася Марійка. – Треба стати в чергу один за одним. Один по одному – і всі вже в саду.

– Ні, – відповів кіт. – Ми, коти, так не можемо. У нас інші правила.

Марійці стало шкода бідолашних дурних котів: "Ех, якби ж відчинити ворота!" – і не встигла вона про це подумати, як музика заграла ще гучніше і ворота відчинилися.

Коти кинулися до саду. Але деякі усе ще билися за вузьку лазівку.

– Мурчику! – погукала Марійка. – Досить битися. Ворота відчинені. Підемо туди, будь ласка!

Вони увійшли до саду. Над доріжками замість ліхтарів світилися маленькі веселки. У траві дзвеніли дзвіночки. Листя дерев були різнокольорові.

Було тут і дивне парасолькове дерево, усе із різнокольорових парасольок.

Під деревами лежали подушки з китицями. Але дивна річ: лягає кіт на подушку, а вона змахне китицями й полетить.

А ще там були фонтанчики з молоком. Кинувся Мурчик до фонтанчика, а молочна цівка й ухилилася від нього.

– Отак завжди, – сказав Мурчик. – По бороді текло, а в роті сухо було...

І вони пішли далі. Раптом запахло чимось смачним. Марійка підняла голову і ну сміятися: на гілках висіли гарячі ковбаски.

– Моя! Моя-а-а-у! – заволав Мурчик і стрибнув по ковбаску.

Але гілка з ковбасками відскочила під самісіньке небо, а Мурчик гепнувся у траву.

Чим далі йшла дівчинка, тим більше вона дивувалася. На дубах замість жолудів росли пиріжки.

З яблунь замість яблук звисали різнокольорові клубочки.

– Моя! Моя-а-а-у! – чулося по всьому саду. Коти стрибали на високі гілки, підкрадалися до низеньких, дерлися по стовбурах. Але все дарма: здобич одразу ж від них тікала.

Раптом дівчинка побачила знайомого старого кота. Він стояв і сумно дивився нагору. Пожаліла його Марійка, спокійно зірвала з дерева ковбаску і дала її коту.

– Моя! Моя-а-а-у! – заверещали коти і кинулися до дівчинки.

– Не бийтеся, будь ласка! – просила вона, зриваючи ковбаски одну за одною. – Усім вистачить.

Дерева охоче нахилялися до неї, і Марійка знімала з гілок різнокольорові клубочки.

Оце була радість! Навіть поважні літні коти весело кинулися їх розмотувати.

Вона умовила молочні фонтанчики не ухилятися і напувати усіх, хто хоче.

А тим, хто наївся і хотів подрімати, дівчинка давала подушки з китицями.

– Моя хазяйка! – говорив котам задоволений Мурчик. – Моя-а-а-у!

Побачивши, що всі ситі й задоволені, дівчинка пішла прогулятися по саду. На галявині із зеленою травою (у Смачному саду була й така) дівчинка побачила чудову суницю, дуже велику, завбільшки з яблуко.

Марійка простягнула руку, але ягідка – раз! – крутнулася на стеблинці і не дала себе зірвати.

Мабуть, тут усе для котів, – вирішили дівчинка, – а для людей нічого немає. – Тут вона побачила парасолькове дерево. – Як би зраділа мама, якби я подарувала їй парасольку!

Не встигла вона про це подумати, як парасолька сама опинилася у неї в руках.

– Мурчику! Сюди! – погукала Марійка. – Ось про що я дізналася! У цьому саду усе можна взяти для іншого, а не для себе. Треба тільки захотіти, щоб усі мали все.

– Для іншого? – похмуро сказав Мурчик. – Ні, ми, коти, так не можемо. Наша справа – хапати тільки для себе...

– Мурчику, будь ласка, зірви для мене он ту ковбаску, бо я дуже хочу їсти.

– Для тебе спробую, – погодився Мурчик.

Як раптом...

– Моя! Моя-а-а-у! – заверещав Мурчик. Ковбаска на гілці підскочила у височінь, а кіт гепнувся на пісок.

Музика стихла. Веселки погасли. Гримнув грім. І шугонула злива. Усі кинулися до воріт. На щастя, Марійчина парасолька сама собою розкрилася і засвітилася, освітлюючи усім шлях.

Поруч із дівчинкою шкутильгав старий кіт і про щось думав.

Коли ворота самі по собі зачинилися за ними, старий кіт сказав:

– Я знаю, на що розсердився чарівний сад. Ти потурбувалася про всіх, а про тебе – ніхто...

– А де ж Мурчик? – захвилювалася дівчинка і...

прокинулася. Мурчик сидів перед ліжком і вмивався.

– Мурчику, але ж насправді ти б, звичайно, зірвав для мене ту ковбаску?

– Мурррр! – відповів Мурчик. Адже розмовляти людською мовою він міг тільки уві сні або в казці.