Пішов дрібний дощик. Жовте листя в саду заблищало. Виноградини у
гронах набрякли, і їх шкірка почала лускатися. Фіолетова айстра
схилилася над викинутим глиняним глечиком.
Маленька ластівка, що сиділа в ньому, зіщулилася і тремтіла від
холоду і туги. Нікого з нею не залишилося. Відлетіли у вирій її
сестрички. І мати полетіла у теплі краї. Хто зігріє її в цю дощову ніч?
Її покинули, тому що вона була каліка і не могла літати.
Влітку в будинку, під дахом якого її мати звила гніздо, спалахнула
пожежа. Ледве встигла стара ластівка винести свого пташеня з вогню, але
розпечене вугілля влучило в гніздо і обпекло йому крильце.
Світ потьмарився бідолашному голому пташеняті від болю. Коли воно
отямилося, то побачило, що лежить у новому гнізді, а над ним сидить
сумна мати. Воно спробувало бува ворухнути крилами, але не змогло –
обпечене крило оніміло.
Минуло літо. Дозрів виноград. Розпустилися айстри. Готуючись у далеку
дорогу, ластівки почали збиратися на телеграфних проводах, і дроти
здалеку виглядали як чорні намиста.
Якось уранці стара ластівка знесла свою скалічену доньку в садок і
сказала:
– Дитинко, сьогодні ми відлітаємо на південь. Ти летіти з нами не
можеш, тому тобі доведеться залишитися тут. У цьому глечику я
приготувала тобі м'яке ліжечко з пуху. Там ти і лежатимеш. А коли
зголоднієш, виберися назовні та поклюй чогось. У саду повно плодів і
зерен. Навесні ми повернемося до тебе.
– Дякую, матінко, за твої турботи! – прошепотіла покалічена
ластівка, сховала голову під крило матері, щоб та не бачила її сліз, і
затихла...
Птахи відлетіли. Потягнулися непогожі дні. Замрячив дрібний дощик.
Промокла наскрізь айстра та схилилася над глечиком обважнілою головою.
Дощова крапля скотилася на край найнижчої пелюстки – ось-ось впаде.
– Ах, як я втомилася! – зітхнула крапля.
– Ти звідкись здалеку? – співчутливо запитала ластівка.
– І не питай! Далеку дорогу пройшла я від Великого океану. Там я і
народилася. Правду кажучи, я не дощова крапля – я сльоза.
– Сльоза? Чия сльоза? – стривожилася ластівка.
– Сльоза матері. Коротка історія мого життя. Дев'ять днів тому
втомлена і сумна ластівка опустилася на щоглу величезного океанського
пароплава. Я зачаїлася в правому оці бідного птаха. Океан ревів. Дув
сильний вітер. Ластівка через силу стала просити:
– Братику вітер, коли тобі доведеться пролітати над Болгарією,
зазирни до мого самотнього пташеня і скажи йому, щоб остерігалося чорної
кішки, що частенько крутиться в саду. Відлітаючи, я забула попередити
його. Скажи йому також, що моє серце розривається від муки...
– А де залишилася твоя ластівка? – спитав вітер.
– У тріснутому глиняному глечику, що валяється в саду, де цвітуть
фіолетові айстри.
Тут я викотилася з ока старої ластівки. Вітер підхопив мене і поніс.
Дев'ять днів я летіла і ось нарешті впала на цю квітку. Ах, як я
втомилася! Закотитися б кудись і заснути...
Серце покаліченої ластівки затріпотіло. Вона швидко підвелася,
розплющила дзьоб і дбайливо підхопила втомлену сльозу матері.
– Дякую тобі, матінко! – прошепотіла вона, зарилася в пух і заснула,
зігріта сльозою, ніби мати вкрила її своїм крилом.
