|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
Борис Заходер
Сірячок
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков
Жив собі маленький сірий зайчик, звали його Сірячок, і був у нього приятель – Пуголовок.
Зайчик жив на лісовій галявині, а Пуголовок – у ставку.
Буває так, що зустрінуться – Пуголовок хвостом вихляє, Сірячок лапками барабанить. Сірячок йому – про моркву, а Пуголовок – про водорості. Весело!
От якось приходить Сірячок до ставка – дивиться-позирає, а Пуголовка й немає. Як вода його змила!
А на березі якесь Жабеня сидить.
– Гей, Жабенятко, – каже Сірячок, – чи не бачив ти мого приятеля Пуголовка?
– Ні, не бачив, – відповідає Жабеня, а саме регоче: – Хва-хва-хва!
– Чого ж ти смієшся, – образився Сірячок, – у мене приятель пропав, а ти регочеш! Ех ти!
– Та це не я "ех", – каже Жабеня, – це ти "ех"! Своїх не впізнаєш! Це ж я і є!
– Що значить – я? – здивувався Сірячок.
– Я і є твій приятель Пуголовок!
– Ти? – ще більше здивувався Сірячок. – Не може бути! У Пуголовка хоча б хвіст був, а в тебе що? Та ти зовсім і не схожий!
– Ну то й що, що не схожий, – відповідає Жабеня, – а все одно це я! Просто я виріс – і на жабеня перетворився. Так завжди буває!
– Оце так штука, – каже Сірячок. – Завжди, кажеш, так буває?
– Звичайно, завжди! Усе так: як виростуть, так і перетворяться! З черв'ячка – комар, чи може жук вийде, з ікринки – рибка, а з Пуголовка – відома справа – Жабеня! Навіть вірші такі є:
|
Зі ста Пуголовків-хлоп'ят |
От тоді вже Сірячок йому остаточно повірив.
– Дякую, що сказав, – говорить. – Тут є над чим подумати!
І розійшлися.
Прийшов Сірячок додому та й питає свою маму:
– Мамо! Чи скоро я виросту?
– Скоро, скоро, синку, – каже мама. – Як листя пожовтіє – будеш великий! Ми, зайці, швидко ростемо!
– А на кого я перетворюся?
– Що значить – на кого перетворюся? – не зрозуміла мама.
– Ну, ким я стану, коли виросту?
– Ясна річ, ким, – відповідає мама, – станеш великим, гарним зайцем, як твій тато!
– Як тато? Ну, це ми ще подивимося! – сказав Сірячок.
І побіг, пішов дивитися, на кого б йому перетворитися.
"Подивлюся, – думає, – на всіх, хто в лісі живе: хто більше сподобається, тим і стану!"
Маленький, а хитрий!
Йде по лісі, а навколо пташки співають.
"Ех, – думає Сірячок, – а чи не стати й мені пташкою? Буду собі літати та пісні співати! Адже я так співати люблю, а ми, зайці, дуже тихо співаємо – ніхто й не чує! "
Тільки він так подумав – бачить: сидить на суку птах. Гарний птах: більший за зайця на зріст, пір'я чорне, брови червоні та й співає чудово:
– Бу-бу-бу! Чуфик-чуфик!
– Дядьку-птах! – гукає Сірячок. – Як вас звати?
– Чуфик-чуфик! – відповідає Глухар (а це він і був).
– Дядьку Чуфик, як мені стати птахом?
– Чуфик-чуфик! – відповідає Глухар.
– Хочу на птаха перетворитися, – пояснює Сірячок.
А той все своє:
– Бу-бу-бу! Чуфик-чуфик.
"Не чує він, чи що?" – подумав Сірячок і тільки бува вже зібрався ближче підійти, як чує: туп-туп, туп-туп!
– Мисливець! Рятуйся, дядьку Чуфику! – крикнув Сірячок і ледве встиг у кущах сховатися. Раптом рушниця як гримне: бах! Бах!
Визирнув Сірячок: у повітрі диму повно, пір'я літає – половину хвоста в Глухаря відстрелив Мисливець...
Ось тобі й чуфик!
"Ні, – думає Сірячок, – не буду я Глухарем: добре він співає, голосно, тільки нікого не чує; тут не помітиш, як і хвоста позбудешся... Наша справа – завжди насторожі бути!"
Пострибав-побіг далі, а для хоробрості сам пісню заспівав – хоробру Заячу пісню:
|
Раз-два-три-чотири-п'ять – |
Заспівав – на душі веселіше стало.
Бачить – Білка з гілки на гілку стрибає.
"Добре стрибає, – думає Сірячок, – не гірше за мене! А чи не стати мені Білкою?"
– Білко, Білко, – каже, – йди-но сюди!
Зіскочила Білка на найнижчу гілку.
– Здрастуй, Сірячку, – каже, – чого тобі?
– Розкажи, будь ласка, як ви, білки, живете, – просить Сірячок, – бо я надумав білкою стати!
– Ну що ж, це гарна справа, – каже Білка. – Живемо ми чудово: з гілки на гілку стрибаємо, шишки лущимо, горішки їмо. Тільки от клопоту багато: гніздо роби, на зиму запаси збирай – гриби та горіхи... Ну та нічого, коли звикнеш! Лізь на дерево – я тебе всім білячим справам навчу!
Підійшов Сірячок до дерева, а сам думає: "Клопіт якийсь... Ми, зайці, без клопоту живемо, гнізда не будуємо, нори не риємо... "
Поліз бува на дерево, та в голові у нього запаморочилося...
– Ні, – каже, – не хочу Білкою бути! Не наша це справа – по деревах лазити!
Засміялася Білка, зацокала, шишкою в нього пожбурила.
Добре, хоч не влучила.
Пішов Сірячок далі. Прийшов на галявину. А там веселощі – мишенята в квача грають.
Задивився на них Сірячок.
Раптом – що таке: побігли всі стрімголов геть.
– Лисиця! Лисиця! – кричать.
І справді, йде Лисичка-кума: шубка руда, грудка біла, вушка стирчать, хвіст розпушила. Краса!
"Невже, – думає Сірячок, – це вони її, таку гарну, злякалися! Не може бути!"
Вийшов сміливо, вклонився та й каже:
– Здрастуйте, тітонько Лисиця! Можна, я у вас одну річ запитаю?
– Бач, який сміливий! – здивувалася Лисиця. – Ну що ж, питай, тільки хутчій, бо в мене з вашим братом розмова коротка!
– А я недовго. Навчіть мене, як мені Лисицею стати? Розкажіть, як живете? Дуже ви мені сподобалися!
Лисиці приємно.
– Ну що ж, – каже, – живу звичайно: кого зловлю – того й задушу, кого задушу – того й з'їм! Ось і всі мої справи!
Ох, як страшно стало Сірячкові! Але взнаки не дав – тільки вухами сіпає.
– Ось, – каже, – чому вас усі бояться! Ні, не буду я Лисицею – не наша це справа інших ображати!
– Ну то й добре, – каже Лисиця, – бо якщо зайці лисицями стануть, кого ми, лисиці, їсти будемо?
А в самої очиська так і горять, зуби вишкірила: зараз як стрибне – і прощавай, Сірячку!
Тільки Сірячок її навіть не дослухав: як припустив – шукай вітру в полі! Біжить, а про себе примовляє: "Бач, що вигадала! Живих зайців їсти! Це значить: якщо я стану Лисицею, я сам себе маю з'їсти! Оце так!"
Довго бігав Сірячок по лісі. Усіх звірів побачив.
Усі йому, крім Вовка – він ще лютіший за Лисицю, – сподобалися. Та тільки не зовсім.
Хотів бува Мишкою стати – тільки надто вона маленька і вуха короткі; хотів Їжаком – надто він колючий, ніхто його не погладить, а заєць – він ласку любить; хотів Бобром – тільки в річці надто мокро...
Зібрався бува Ведмедем стати: сказав йому Ведмідь, що він мед їсть, а мед, мовляв, солодший за моркву, – тільки не захотів Сірячок взимку в барлозі спати, лапу смоктати.
– Ми, – каже, – цього не можемо. Наша справа – бігати.
Бігав-бігав – прибіг до лісового болота.
Та так і застиг.
Стоїть звір – усім звірам звір: сам великий-величезний, завбільшки з Ведмедя, ноги довгі, вуха – не гірші за заячі, та ще й дві пари! А очі – добрі-добрі.
Стоїть – травичку скубе, осикову гілку гризе.
І так він Сірячкові сподобався – і сказати неможливо!
Вклонився він звірові низенько.
– Здрастуйте, дядечку, – каже, – як вас звати?
– Здрастуй, Сірячку, – каже велетень, – звати мене Лось Сохатий.
– А навіщо у вас, дядечку, дві пари вух?
Засміявся Лось Сохатий.
– Це, – каже, – ти, мабуть, мої роги за вуха прийняв!
– А навіщо вам роги?
– Від ворога захищатися, – каже Лось. – Від вовка, чи ще від когось.
– Ой, як добре! – каже Сірячок. – А як ви, лосі, живете?
– Живемо звичайно: гілки жвакаємо, траву скубемо.
– А моркву їсте?
– Їмо й моркву, якщо трапиться.
– А інших звірів не їсте?
– Боже збав, – каже Лось. – Ще чого придумав!
Тут Лось ще більше Сірячкові сподобався.
"Стану Лосем", – думає.
– А по деревах ви лазите? – питає.
– Що ти! Навіщо це?
– А бігаєте швидко?
– Нічого, не скаржуся, – сміється Лось Сохатий.
– А взимку в барлозі не спите, лапу не смокчете?
– Що я – Ведмідь, чи що? – пирхнув Лось.
Ну, тут зовсім вирішив Сірячок Лосем стати.
Але про всяк випадок ще про одне вирішив запитати:
– А чи скоро можна Лосем стати?
– Ну що ж, – каже Лось Сохатий, – скоро: рости треба років п'ять, чи шість – і виросте з Лосенятка справжній Сохатий Лось!
Ох, як тут Сірячок засмутився – мало не заплакав!
– Ні, – каже, – не наша це справа – п'ять років рости! До побачення, дядечку Лось! Нічого в мене не виходить...
– Прощавай, хлопче, – каже Лось Сохатий. – Не сумуй!
І побіг Сірячок додому.
Підбіг до знайомого ставка – у ставку жовте листя плаває, а на великому листку Жабеня сидить. Підросло воно, звичайно. Мабуть, вже й Жабою його назвати можна, але Сірячок його все одно відразу впізнав.
– Здрастуй, – кричить, – колишній Пуголовку!
Адже він впізнав, а Жабеня, мабуть, ні: злякалося та й у воду пірнуло.
Здивувався Сірячок. "Чого це воно?" – думає.
Висунулося Жабеня з води й каже:
– Ех, ти! Чого людей лякаєш?
– Та це не я "ех", а ти "ех"! – засміявся Сірячок. – Чого ж ти, колишній Пуголовку, своїх не впізнаєш? Це ж я!
– Що значить – я? – здивувалося Жабеня.
– Ну я, твій знайомий Сірячок.
– Оце так так, – каже Жабеня. – Який же ти Сірячок? Ти справжнісінький Сірий Заєць!
І пірнув.
Подивився Сірячок у воду, коли кола заспокоїлися. Бачить – і дійсно: став він великим, гарним Зайцем. Точнісінько як тато: хутро пухнасте, лапи сильні, очі великі, а вуха – ні пером списати, ні словом сказати!
І забарабанив він лапами.
Від радості.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова