Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

З.Топеліус

Сампо-лопареня

Казка. Скорочено.

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Будз

Жили колись лопар і лопарка, чоловік і жінка. А чи знаєш ти, що це за народ - лопарі і де вони живуть? От послухай, що я зараз тобі розкажу.

Живуть лопарі далеко на півночі – північніше, ніж шведи, норвежці та фіни. Якщо ти поглянеш на велику карту, ти побачиш ніби білий ковпак, надітий на голову Фінляндії. Ось це і є країна, де живуть лопарі. Називається вона Лапландія.

Це дивовижна країна! Півроку там не заходить сонце, і тоді вночі, так само як вдень, зовсім світло. А потім півроку триває безперервна ніч, і тоді навіть вдень на небі сяють зірки.

Зима там тягнеться довгих десять місяців – майже весь рік, а на весну, літо і осінь залишається всього лише два місяці.

А чи знаєш ти, з чого роблять лопарі свої будинки? Не з дерева і не з каменю, а з оленячих шкур. Побудувати такий будинок дуже просто: треба взяти кілька довгих тонких жердин, вструмити їх у сніг, потім верхні кінці жердин зв'язати разом і накрити оленячими шкурами. От і все. Житло готове. І називається воно не будинок, не хата, а чум. Зверху залишають невеликий отвір – він замінює в чумі пічну трубу. Коли у вогнищі розводять вогонь, через цей отвір дим витягується назовні. Внизу, з південного боку, теж залишають отвір – це двері, через які можна забратися в чум і вибратися з нього. Ось як живуть лопарі! Ось яка це країна!

А тепер почнемо казку спочатку.

Жили колись в Лапландії чоловік і жінка, лопар і лопарка. У них був маленький синок, мати називала його Лопареням, а батько – Сампо. Тому ми будемо називати його Сампо-лопареням.

Сампо-лопареня був міцний, кремезний хлопчина. У нього було чорне волосся, чорні очі і маленький кирпатий ніс. Словом, він був як дві краплі води схожий на свого батька, а старий лопар вважався серед земляків першим красенем. Сампо-лопареневі було всього сім років, але не всякий і в п'ятнадцять буває таким сміливим і спритним. У нього були свої власні маленькі лижі, на яких він, не задумуючись, з'їжджав з найкрутішого пагорба.

– Тепер залишилося тільки на Растекайс піднятися, – обмовився якось Сампо.

А треба вам сказати, що Растекайс – це найвища гора в Лапландії.

– Не мели дурниць! – злякалася мати Сампо. – Жодному лопареві не вдалося піднятися на Растекайс і повернутися звідти. Там живе сам Хійсі – Гірський король, страшний та злий велетень! Цілий олень для нього все одно що для нас один шматочок м'яса, а маленьких хлопчиків він ковтає одразу пригорщами. Я б не радила тобі підійматися на Растекайс.

Сампо нічого не сказав. Але про себе подумав:

"От би подивитися на цього Хійсі!"

Була найтемніша пора року – ні ранку, ні дня, ні вечора, завжди нескінченна ніч, завжди світить місяць, завжди горять зірки, і на темному небі палає північне сяйво.

Сампо так давно не бачив сонця, що навіть забув, яке воно, сонце.

"Хай би зовсім не було літа, – думав Сампо, – тільки б стало трохи світліше! Бо в темряві так важко ходити на лижах!"

І от одного дня опівдні (хоча темно було так само, як опівночі) старий лопар покликав сина:

– Піди-но мерщій сюди, Сампо, я хочу тобі показати дещо.

Сампо виліз із чума.

– Подивися он туди, – сказав батько і показав рукою на південь.

Далеко-далеко, на самому краю неба, Сампо побачив вузеньку червону смужку, дуже схожу на червонуваті відблиски північного сяйва.

– Чи знаєш ти, що це таке? – запитав лопар.

– Це південне сяйво, – відповів Сампо. Він прекрасно знав, де знаходиться північ, де південь, і вдідразу вирішив, що на півдні не може бути північного сяйва.

– Ні, – сказав старий лопар, – це не південне сяйво. Це провісник сонця. Завтра або післязавтра воно зійде. Та ти тільки поглянь, як добре висвітлена вершина Растекайса!

Сампо повернувся на захід: похмура, темна вершина Растекайса аліла, наче пофарбована червоною фарбою. І він знову подумав:

"Ах, як добре було б подивитися зараз на велетня Хійсі! Здалеку, звичайно!"

Але він нічого не сказав.

Весь цей день і половину вночі Сампо-лопареня тільки й думав про велетня Хійсі. Він навіть не міг спати.

"Якби хоч раз побачити гірського короля! Один тільки раз!"

Він думав, думав і нарешті потихеньку вибрався з-під оленячих шкур і виповз із чума.

Мороз стояв такий, що все навколо так і сяяло, а сніг під ногами рипів від кожного кроку.

Але Сампо-лопареня холоду не боявся. На ньому була хутряна куртка, вовняні штани, хутряні чоботи, хутряна шапка і хутряні рукавиці. А коли на тобі таке вбрання, ніякий мороз не страшний!

Сампо-лопареня стояв біля чума і дивився на зірки, що яскравими вогнями горіли в небі.

"А якщо я трохи покатаюся?" – подумав хлопець.

Він так і зробив – одягнув свої маленькі лижі і покотився по величезному пустельному сніжному полю.

"А чи не поїхати мені у бік Растекайса? – знову подумав Сампо. – Звичайно, на саму гору я не буду підніматися, а тільки подивлюся, яка вона зблизька".

Вирішено – зроблено.

І Сампо-лопареня помчав пустельною сніжною рівниною. Місяць у небі біг із ним наввипередки, високі гори швидко рухалися назустріч. І вже лижі затанцювали по скелях.

Раптом все перевернулося: гори і зірки опинилися внизу і зникли, а Сампо-лопареня догори дригом стирчав у заметі, його швидкі лижі зіскочили з ніг, застрибали по скелях і зникли в темряві. Це злі тролі так недобре пожартували з хлопчиком! Ти знаєш, хто такі тролі? Це слуги гірського короля.

Коли Сампо-лопареня піднявся, він побачив похмурі скелі і почув страшне виття вітру. Він зробив крок – і провалився по пояс у сніг, зробив ще крок – і провалився ще глибше.

Усюди сніг, сніг, снігові поля, снігові гори... Одна гора була вищою за всі інші, і Сампо-лопареня здогадався – це Растекайс. Довга чорна тінь від неї падала на сніг.

Ось тут, на цій горі, живе злий велетень Хійсі. Цілий олень для нього – те ж саме, що для нас шматочок м'яса, а маленьких хлопчиків він ковтає пригорщами.

Ах, як страшно стало Сампо-лопареняті! Як захотілося йому опинитися далеко від цієї гори, в теплому чумі, біля батька з матір'ю!

Але як дістатися до дому? Адже поки він шукатиме дорогу, гірський король побачить його і проковтне, немов жалюгідного, маленького комара.

Сампо-лопареня навіть заплакав від страху.

Але поміркуй сам: чи варто плакати, якщо сльози одразу ж замерзають і, наче горошини, скочуються по кудлатій куртці? Сампо-лопареня подумав і вирішив, що не варто, тим більше, що мороз із кожною хвилиною пробирав його все сильніше, і йому доводилося пританцьовувати на місці, щоб не замерзнути. А які ж можуть бути сльози, коли танцюєш!
Згодом Сампо-лопареня трохи зігрівся і повеселішав.

"Піду-но я до гірського короля, – подумав він. – Якщо він захоче мене з'їсти – що ж, нехай їсть. Звичайно, було б набагато приємніше, якби він з'їв вовків, які тут нишпорять. Вони жирніші, ніж я, та й, крім того, на мені стільки всього надіто – і куртка, і штани, і шапка, і рукавиці, і чоботи, – а у вовка лише одна шкура!"

І Сампо-лопареня сміливо попростував до Растекайсу.

Він вже був біля самого підніжжя гори, як раптом почув, як хтось за його спиною тихо ступає по снігу. Сампо-лопареня озирнувся. За два кроки від нього стояв величезний кудлатий вовк.

Маленьке сердечко хлопця забилося сильніше, але він і взнаки не дав, що злякався.

– Гей, не здумай з'їсти мене! – крикнув він вовкові. – Я йду до гірського короля. У мене до нього дуже важлива справа. І, якщо тобі дорога шкура, раджу не чіпати мене!

– Ну-ну, тихо! – сказав вовк (на Растекайсі всі звірі вміють говорити по-людськи). – Хто ти такий?

– Мене звуть Сампо-лопареня. А ти хто такий?

– Я вожак вовчої зграї його величності гірського короля, – відповів вовк. – Зараз я бігав по всіх горах і рівнинах і скликав підданих короля на свято ночі. Якщо вже нам з тобою по дорозі, сідай мені на спину, я довезу тебе до вершини.

Сампо-лопареня не став довго роздумувати. Він скочив на вовка, і вони помчали через гірські ущелини і прірви.

– Скажи, будь ласка, що це за свято ночі, про яке ти говорив? – запитав по дорозі Сампо-лопареня.

– Невже ти не знаєш? – здивувався вовк. – Адже сьогодні має зійти сонце. Перед його сходом на Растекайсі збираються всі звірі, всі тролі і гноми, які тільки живуть на Півночі. Вони сходяться сюди для того, щоб попрощатися з ніччю. І, поки триває це свято, ніхто нікого не сміє ображати. Такий закон його величності гірського короля Хійсі. Ось тому я і не з'їв тебе. Твоє щастя, Сампо-лопареня, що ми зустрілися в такий час, бо тоді від тебе давно не залишилося б навіть кісточки.

– А що, гірський король теж нікого зараз не чіпає? – запитав Сампо-лопареня.

– Ну звичайно, – відповів вовк. – Ніхто, навіть сам король, не посміє зачепити тебе. Цілу годину на Растекайсі панує мир. Олені в цей час розгулюють під носом у ведмедів, гірські щури мирно розмовляють з росомахами... Але погано тобі доведеться, якщо ти залишишся на Растекайсі хоч одну зайву хвилину! Сто тисяч вовків і тисяча ведмедів накинуться на тебе.

– Милий вовче, чи не будеш ти такий люб'язний і не допоможеш мені вчасно вибратися звідси? – несміливо запитав Сампо-лопареня.

Вовк розсміявся (на Растекайсі всі вовки вміють сміятися).

– Навіть не сподівайся на це, мій любий Сампо! – сказав він. – Признаюся тобі по совісті, я перший схоплю тебе за горло. Я бачу, що ти непогано вгодований, і я із задоволенням з'їм тебе на сніданок, коли свято закінчиться.

"Чи не краще мені повернутися назад?" – подумав хлопець.

Але було занадто пізно. Вони вже піднялися на найвищу вершину Растекайса.

То он він який, цей гірський король! Сампо дивився на нього, не зводячи очей.

Гірський король сидів на троні з кам'яних скель і зверхньо поглядав на своїх підданих.

На голові в нього була шапка зі снігової хмари. Очі у нього були як два повні місяці. Його ніс був схожий на гірську вершину. Його рот був як розколина в скелі. Його борода була як застиглий водоспад. Його руки були довгі та товсті, як стовбури гірських сосен. Його пальці були чіпкі, як ялинові гілки. Його ноги були як кручі. Його шуба була як снігова гора. Ось який був гірський король Хійсі!

А якщо ти запитаєш – невже Сампо-лопареня міг у нічній темряві розгледіти гірського короля? – я тобі відповім: сніг унизу так блищав, а вгорі в небі грало таке яскраве північне сяйво, що все було видно, наче вдень.

Біля гірського короля юрмилися тисячі гномів і тролів. Вони зібралися на вершину Растекайса зі всього світу, звідусіль, де панує морок і холод, – з Нової Землі і Шпіцбергена, Ісландії, Гренландії і навіть з Північного полюса. Всі вони дуже боялися сонця і були б раді, якби сонце ніколи не сходило. Якщо воно зайшло за пустельні гори, хай там і залишається!

Трохи віддалік від королівського трону вишикувалися всі звірі – великі і маленькі, які водяться тільки в Лапландії: тут були люті ведмеді і підступні вовки, хитрі росомахи і лагідні олені, пролазливі гірські щури і жваві оленячі блохи. Тільки комарі не з'явилися на свято – вони так замерзли, що не могли навіть ворухнути крильцями.

Сампо-лопареня зліз потихеньку зі спини вовка і сховався за високим виступом скелі. Звідси йому було добре видно, а його самого не бачив ніхто.

Ось гірський король похитав головою – і відразу в синьому нічному небі ще сильніше спалахнуло північне сяйво. Воно охопило весь небосхил довгими блідо-червоними променями. У повітрі почувся тріск і гуркіт, немов загорівся ліс, і вогонь із шумом побіг по стовбурах сосен. Північне сяйво то розгорялося, то згасало, то яскраво спалахувало, то блідло, наче вітер поривами проносився над сніговими горами.

Гірський король був дуже задоволений. Він плеснув у долоні, і у відповідь йому загуркотіли глухим гуркотом гірські хмари, а луна повторила його у глибоких ущелинах.

Гноми і тролі заверещали від радості, а звірі завили від страху.

І раптом над землею пролунав громовий голос гірського короля:

– Сонце не сміє більше показуватися! Так я хочу! Так буде! Так мусить бути!

І слухняна луна повторила його слова:

– Так буде! Так мусить бути!..

Гноми і тролі страшенно зраділи.

– Хай живе вічна темрява і вічний холод! – кричали вони з усіх сил. – Так хоче король! Так буде! Так мусить бути!

Звірі розгублено мовчали, і тільки зовсім маленький Білий ведмедик пропищав:

– Мамо, ти ж обіцяла мені, що сьогодні буде прощання з ніччю, а потім зійде сонце.

– Замовкни, – злякалася Ведмедиця, і знову запанувала тиша.

– Чому ніхто не радіє? – загуркотів Хійсі. – Сьогодні найвеличніше і найдивовижніше свято. Хай живе вічна темрява і холод!

– Сонце згасло! Сонце померло! – завили вовки, і навіть крижані гори і кам'яні скелі здригнулися від жаху.

А тролі й гноми з Північного полюсу почали стрибати і плескати в долоні.

І знову над усіма пролунав голос гірського короля:

– Знайте всі – сонце згасло! Сонце померло! Все живе на землі тепер вклонятиметься мені – королю вічної зими і вічної ночі!

Тут вже Сампо-лопареня не зміг витримати – він вийшов зі свого сховища і, задерши голову, вигукнув:

– Ти брешеш, гірський король! Ти брешеш! Сонце не вмерло! Я сам бачив вчора на небі його гінців! Сонце зійде! І твоя борода розтане, щойно сонячні промені з'являться над землею. Ось побачиш!

Це була нечувана зухвалість. Гірський король весь потемнів від гніву. Чорні снігові хмари зійшлися над його головою.

– Хто ти такий? Як смієш ти зі мною сперечатися? – страшним голосом запитав гірський король.

– Чому ж мені не сперечатися з тобою, якщо ти говориш неправду? – сказав Сампо-лопареня. – А якщо ти хочеш знати, як мене звуть, – добре, я скажу тобі: батько кличе мене Сампо, а мати...

Але гірський король не дослухав його:

– Для того щоб проковтнути тебе, мені достатньо знати, як кличе тебе батько!

І, забувши про свій власний закон, гірський король простяг величезну руку, щоб розчавити Сампо-лопареня.

Але раптом пролунав голос:

– Адже хлопчик правий! Сонце зійде! І ти повинен погодитися з ним. Це буде справедливо. – І, перелетівши скелі й провалля, поруч із Сампо опустився Олень із золотими рогами і затулив собою хлопчика.

– Золоторогий Олень! – прошепотів захоплений і гордий Сампо-лопареня. Як і всі в Лапландії, він знав, що Золоторогий Олень показується тільки найвідважнішим...

Розлютившись, Хійсі схопив скелю і хотів вже кинути її в Сампо і Оленя...

Але тут раптом північне сяйво померкло і яскравий червоний промінь вдарив прямо в крижане обличчя гірського короля.

Гірський король замружився і опустив руки.

І тоді всі побачили, що золотий край сонця став повільно і урочисто підніматися над землею.

Сонце освітило гірські хребти, ущелини, снігові пустелі, закрижанілі замети, освітило всіх гномів і тролів, усіх великих і маленьких звірів і хороброго Сампо-лопареня.

Сонце весело подивилося всім в очі, зазирнуло в усі серця. І всім чомусь стало весело. Навіть тролі і гноми з Північного полюса, які більше хотіли, щоб сонце померло, і ті раптом зраділи, коли воно зійшло. Правда, вони відверталися від сонця, але це було одне удавання. І справа кінчилася тим, що на радощах вони стали перекидатися і ходити догори ногами.

Навіть гірський король з острахом помітив, що у нього самого серце відтає. Але було ще гірше – почала танути його борода, і скоро вона швидкими струмками потекла по його сніговій шубі.

Важко сказати, скільки часу пройшло з тих пір, як зійшло сонце, – ніхто про це не думав, навіть Сампо-лопареня.

І раптом він почув, як за його спиною олень сказав:

– Підемо! Пора! Треба швидше йти звідси, поки вовки не сміють нас чіпати!

Тут і Сампо-лопареня згадав, яка небезпека загрожує йому, якщо він залишиться на Растекайсі хоча б одну зайву хвилину. Не гаючи часу, він скочив на оленя верхи, і вони помчали щодуху вниз по крутому схилу гори.

Старий лопар і лопарка вже й не сподівалися побачити сина живим. Та як же зраділи вони, коли Сампо-лопареня, живий і неушкоджений, прискакав до чуму, та ще й на Золоторогому Олені!

Все це сталося давним-давно, але досі у Лапландії розповідають про відважного маленького Сампо-лопареня, який не побоявся сказати правду самому Гірському королю.

Автор: Топеліус З.; ілюстратор: Будз І.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова