Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Самостійні люди

В.Желєзніков

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Смєхов

Ми живемо втрьох: тато, мама і я. Мама у нас дуже полохлива, вона завжди про щось хвилюється, а тато її заспокоює.

Варто мені завинити в школі, мама одразу починає мене виховувати. Тато з роботи, а вона йому назустріч:

– Твоя дочка сьогодні вилізла у вікно.

– У вікно? – дивується тато. – І що ж сталося?

– Нічого не сталося, але, може ти поясниш їй, навіщо тоді двері?

– Ах так, дійсно, навіщо тоді двері? Що ти скажеш на це, Людо? – тато звертається до мене. – Ось що, давайте краще перевіримо у Даля.

Тлумачний словник Даля – це татова слабкість. Він про все у Даля перевіряє.

– Двері, двері, – читає тато, – вхід, отвір для входу в будівлю. Не кінь, а бігає, не людина, а говорить, – тато розгублено знизав плечима і знову втупився в книгу: чи не помилився він?

– Це загадка про двері, – здогадалася я.

– Ну, тоді все ясно. Мама має рацію, ти не повинна була вилазити у вікно.

– Я завжди маю рацію, – відповіла мама.

– Зате ти тепер не скажеш, що Даль нікому не потрібен і я дарма витратив гроші.

Мама стомлено махає рукою. Вона називає тата "безнадійним оптимістом" і тому ніколи довго на нього не сердиться.

І от маму відправили у відрядження. Ох, скільки розмов було про це відрядження! Мама давно погрожувала нам, що вона із превеликим задоволенням покине нас на тиждень, так ми їй набридли.

– Я сподіваюся, що за тиждень ви не помрете з голоду, але багато чому навчитеся і станете нарешті самостійними людьми.

Все йшло спокійно доти, поки мама тільки погрожувала, але, коли її дійсно зібралися відправляти у відрядження, ось тут почалося!

Вона почала казати, що керівництво у них в управлінні безсердечне.

– Вони не розуміють, що значить кинути двох дітей напризволяще.

– Стривай, стривай, – втрутився тато, – а чому, власне, двох?

– Люду й тебе. Ти, звичайно, гадаєш, що ти вже не дитина. Так? То я тобі відповім: ти гірший за дитину.

Тато знизав плечима. Ми добре знали з ним із досвіду, що з мамою краще не сперечатися, коли вона засмучена.

– Ну скажи, – продовжувала мама, – як ви житимете?

– Як? – розсміявся тато. – Що ж тут складного? Вранці встанемо, поснідаємо. Люда – до школи, а я – до інституту.

Тато пройшовся по кімнаті.

– Сподіваюся, без тебе ми не розучимося ходити, – сказав він, зачепився від хвилювання однією ногою за другу і мало не впав.

– А що ви їстимете?

– Те, що знайдеться на сніданок. Ти ж знаєш, ми з Людою не вередуємо.

– А Люда піде до школи сама?

– Але ж вона вже доросла дівчинка, їй скоро одинадцять років.

– Так от, на сніданок нічого не знайдеться, якщо ви самі не приготуєте, а Люда потрапить під машину, коли буде переходити площу. – І мама жалібно схлипнула.

Я довго не могла заснути того вечора і чула, що тато з мамою про щось жваво розмовляли.

Вранці мама була сумною, а ввечері ми проводжали її у відрядження. Ми стояли на пероні, і мама давала нам останні настанови, що купувати і як готувати, скільки витрачати грошей.

Скоро всі заквапилися, тому що по радіо якась тітонька сиплим голосом, наче їй здавили горло, оголосила, що поїзд вирушає. І наша мама поїхала.

Перший вечір нам ще було нічого. Ми розмовляли, робили уроки, підігрівали вечерю, приготовану мамою.

На другий день ми теж ще кріпилися, знову розмовляли, робили уроки і підігрівали усе ту ж саму мамину вечерю. А на третій вечір стало кепсько.

Ми ходили з однієї кімнати до іншої і ніяк не могли знайти собі заняття. Не читалося, не писалося і навіть не згадувалося.

Спати лягли голодні, тому що мамині харчі скінчилися.

– Так, так, – сказав тато, – нас цим не злякаєш. Завтра щільно займемося господарськими питаннями.

У відповідь я тільки тяжко зітхнула. Мені стало ясно, що мама дарма поїхала, без неї все не так.

Одного разу тато прибіг додому радісний, як бувало при мамі, і сказав:

– Я придумав, Людо, я придумав! Ми зробимо мамі сюрприз. Який? Подивися на стелю.

Я задерла голову. Дивилася, дивилася, нічого не побачила. Стеля як стеля, біла, подекуди з тріщинами.

– А тепер подивися на стіни.

Втупилася у стіни. Стіни як стіни – синюваті, пожухлі.

– Ну, що скажеш, чи я не правий?

– Не знаю.

– Не знаєш! – обурився тато. – А я знаю. У такому бруді жити не можна. Ми покличемо майстрів і відремонтуємо квартиру. Побілимо стелю, пофарбуємо стіни. Мама повернеться з відрядження і ахне. Га?

Я спочатку зраділа, а потім згадала про наші грошові справи і зітхнула.

– Але ми вже багато витратили.

– Багато витратили? – здивувався тато. – Покажи-но звіт.

Я взяла папірець, на якому були записані всі наші покупки, і прочитала:

– Старовинні канделябри. Ти сказав, що вісімнадцятого століття і тому дуже цінні. Портфель, тому що у мене був найгірший в усьому класі. Потім ти позичив гроші Петрову, хоча мама попередила, що йому позичати не можна. Він тепер буде віддавати цілий рік.

Тато схопив аркуш із записами, зім'яв його, кинув на підлогу і сказав:

– Ну, тоді... тоді ми зробимо ремонт са-мо-стій-но!

– Самостійно! – закричала я. – Оце добре! Ти ще ніколи таке не придумував.

– Отже, беремося за справу? Тягни папір і олівець.

Тато сів за стіл і від хвилювання перекинув чорнильницю. На рукаві піджака утворилася пляма завбільшки з добру сливу.

– Так, так... – сказав тато. – Нічого страшного, після ремонту все одно костюм доведеться віддати в чистку.

– Так, – відповіла я. – Добре, що мама не бачить.

Тато взяв олівець і написав:

"1. Купити фарби та пензлі.

2. Зсунути всі меблі до центру кімнати і накрити їх газетами, щоб не заляпати фарбами".

Потім тато замислився, чого б іще такого записати, але так нічого і не придумав.

Йому, мабуть, стало прикро, і він сказав трохи з образою:

– Ну, поки і цього достатньо.

У самий розпал роботи, коли ми витягли з книжкових шаф усі книги (інакше шафи з місця не зрушити) і склали їх стосами посередині кімнати, задзвонив телефон.

Ми одразу здогадалися, що дзвонить мама, тому що дзвінок був суцільний, без перерв, міжміський. Ми кинулися до телефону навпростець і збили два стоси з книгами. Тато спіткнувся і впав, а його улюблений Даль добряче вгатив йому по спині.

Струсивши Даля, тато підповз до телефону і проговорив слабким голосом:

– Так, Оленочко? Ні, нічого, все добре. Сумний? Що ти! Як ти влаштувалася? Добре? Ситі, взуті. Ноги? Ні, не промочив. Оленочко, – тато потер спину і підбадьорливо подивився на мене, – Оленочко, скажи, який твій найулюбленіший колір? Ні, відповідай, дуже прошу тебе. Блакитний, синій, зелений?

Час розмови закінчився, і телефоністка хотіла нас роз'єднати, але тато випросив одну хвилину, щоб я могла почути мамин голос.

– Людочко, – встигла тільки сказати мама , – що ви там задумали з татом? Не робіть ніяких необачних покупок. – У слухавці щось клацнуло, і мамин голос пропав.

– Доведеться колір вибирати самим, – зітхнув тато і знову взявся за шафу.

До неділі все було готове. У передпокої стояли банки з олійною фарбою та оліфою, нерозведені білила і купорос. І, хоча ще нічого не відкривали, у кімнатах вже приємно пахло фарбами і гасом, як у будівельно-господарчих магазинах.

– Починати треба зі стелі, – промовив тато тоном справжнього маляра. – Спочатку її прокупоросимо.

Ми були в робочому вигляді – тато у старій піжамі, що йому була закоротка, так що з неї стирчали голі ноги та руки, я – в сукні трирічної давнини.

Довго я не могла в неї втиснутися, а коли влізла, то вона тріснула одразу в трьох місцях: на спині, на животі і збоку. Ось, виявляється, як я виросла!

– Так, так... – тато зміряв на око відстань до стелі. – Доведеться поставити табурет, інакше не дістанеш... Людо, – наказав тато, – хутенько тягни табурет і пензель із кухні.

Я притягла табурет. Тато видерся на нього і взяв у мене пензель.

Тато примірявся пензлем, але все одно він ще добряче не діставав до стелі.

– Доведеться на табурет поставити стілець.

Тато став по черзі підійматися на кожен стілець, щоб вибрати найміцніший. Два стільці не витримали і тріснули.

– Гарний був би я на цих стільцях під стелею, – зауважив тато.

Тато уперто продовжував свої пошуки, а я вже думала, що коли повернеться мама, то нам навіть нема буде на що її посадити. Але все ж таки тато знайшов такий стілець, який витримав його підстрибування. Після цього він став обережно підійматися на цю двоповерхову споруду.

Тато стояв на стільці і боявся поворухнутися, щоб не впасти. Він стояв виструнчившись, як вартовий, із пензлем у руках.

– Людо, – стримано дихаючи, сказав тато, – принеси відро з купоросом.

Я вже поверталася з купоросом, коли раптом пролунав оглушливий тріск.

Тато лежав на боці, а пензель, стілець і табурет – були розкидані в різні боки.

– Ти впав?

– Ні, – відповів тато, – я просто... стрибнув. Але, враховуючи таку можливість, я гадаю, нам треба запастися необхідними медикаментами. Я зараз почну працювати, а ти побіжи до аптеки і купи йод, бинт, вату і... нашатирний спирт.

Коли я прибігла з аптеки, тато працював щосили. Він вже прокупоросив половину стелі і тепер стрибав на стільці з табуретом зі спритністю циркового акробата. У мене защемило в грудях – як би ж тато знову не впав. Згодом я заспокоїлася – тато, мабуть, вже встиг принатуритися.

Наступного ранку виявилося, що у тата не піднімаються руки, так він натрудився, а у мене ноги не бігають, так я набігалася. І ще я згадала, що забула зробити уроки.

Тато взяв аркуш паперу і написав негнучкими пальцями, що Люда Шувалова не зробила уроки з його вини і що завтра вона обов'язково все зробить.

На тому ми й розійшлися. Тато вирушив до інституту, а я до школи.

На третій день ремонту справи були такі: у мене на лобі красувався здоровенний синець – це на мене впав мамин портрет, – а в щоденнику стояла двійка з арифметики. У тата всі руки були перебинтовані – він забився під час другого падіння.

– Так, так... – сказав тато, коли ми підбили підсумки трьох днів. – Доведеться ремонт на пару днів відкласти та зайнятися арифметикою... і здоров'ям.

Кілька днів, щовечора, тато перевіряв у мене уроки. Ми розв'язували завдання з арифметики про велосипедистів, що виїжджають із різних місць назустріч один одному і невідомо в якому місці зустрінуться.

– Боже мій, – сказав тато, – як було б просто, якби вони домовилися зустрітися у якомусь певному місці.

Після цього я зрозуміла, що татові ці завдання даються теж не легко.

Час минав. Наближався день маминого приїзду. Ми з татом дуже хвилювалися, тому що до нашої квартири було небезпечно увійти. Можна було легко посковзнутися та гепнутися у якийсь таз із фарбою. Або абсолютно несподівано на тебе могла звалитися кухонна полиця, тому що під час фарбування стін тато розхитав усі цвяхи. Я вже не кажу про те, що підлога в нас від крейди була білого кольору і все бруднилося: стіни, двері, ручки дверей, підвіконня та вікна. І серед усього цього ходили дві різнокольорові людини – це тато і я. Про наш ремонт уже знали всі в моєму класі, і татові співробітники теж знали.

Коли ми вдруге склали з татом план дій, ми рахували кожну хвилину. Ми за розкладом вставали, робили зарядку...

готували сніданок, який потім їли замість обіду та вечері, і займалися ремонтом. Робота одразу пішла швидше.

– Ось що значить дисципліна! – радів тато. – Тепер ми все встигнемо. Нехай тоді мама скаже, що ми не самостійні люди.

Одного разу в розпал роботи листоноша принесла нам телеграму.

Тато квапливо розірвав бланк і прочитав:

ЗУСТРІЧАЙТЕ ДЕСЯТОГО ШОСТА РАНКУ ПОЇЗД 22 ВАГОН 4 ЦІЛУЮ МАМА

– Десяте завтра, а сьогодні дев'яте. Отже, сьогодні, це не завтра, – остаточно заплутався тато. – Працюватимемо до ранку, влаштуємо аврал.

Тато важко зітхнув, і я теж важко зітхнула, або, як говорить наш шкільний лікар, прочистила легені, тільки від цього прочищення нам краще не стало.

"Звичайно, – міркувала я, – добряче нам дістанеться від мами. Тому що нічого приємного, коли кругом такий бруд. А хіба ми встигнемо вимити підлогу, розставити всі меблі та прибрати книги?"

– Так, так... – сказав тато. – Розгубилася? Ну ж бо, до діла. – Він пройшовся бойовою ходою по кімнаті.

Скільки ми потім працювали, я не знаю. Тільки спина у мене так розболілася, що я думала – на все життя залишуся зігнутою.

* * *
Я прокинулася тому, що в кімнаті пахло квітами. Гладіолуси і троянди, які я вчора купила для мами, стояли на столі. В кімнаті було чисто, стіл накритий новою скатертиною. "Оце татко молодець, – подумала я, – усе встиг!"

Я побігла до його кімнати. Він мирно спав, як був, у маминому халаті.

– Вставай, вставай!

Він оглянув чисто прибрану кімнату, стрункі ряди книг на книжкових полицях, потім як закричить:

– Людо, ти просто молодець!

Я нічого не відповіла татові, а подумала, що, можливо, він від перевтоми все наплутав, і сказала:

– Це не я.

– Тоді, може, все це зробив я?

– Тату, – пробурмотіла я, – чесне слово, це зробила не я.

– А хто ж? – стурбованно запитав тато.

– Не знаю.

Раптом тато перейшов на зловісний шепіт:

– Людо, тут хтось був. Перевір час.

Я набрала по телефону номер і ахнула. Була дев'ята година ранку.

Тато навшпиньки, намагаючись не шуміти, попрямував до кухні, я за ним. Нікого.

Потім прочинив двері до моєї кімнати, зупинився, замахав руками і позадкував назад.

– Що таке? – Мене від страху взяли дрижаки.

– Там, там... – тільки й зміг відповісти тато.

Я обережно зазирнула до своєї кімнати і побачила в кутку мамину валізу.

Кілька хвилин ми стояли мовчки, потім знову зазирнули до кімнати. Ні, валіза не пропала.

– Так, так, – сказав тато, – нічого страшного, нічого страшного.

Але в цей час клацнув замок і в дверях з'явилася мама.

Вона кинулася нас заспокоювати. А тато від хвилювання витер обличчя хусткою, якою ми протирали стіни, від чого у нього по щоці пролягла чорна смуга.

Мама зітхнула і сказала:

– Нарешті я відчуваю себе вдома!

– Ну от бачиш, як все добре скінчилося, – сказав тато.

І я подумала про себе: "Може, ми насправді стали самостійними?!"

Принаймні, я тепер спокійно можу помити підлогу, підсмажити картоплю до хрустіння і дістатися без пригод до школи.

Автор: Желєзніков В.; ілюстратор: Смєхов Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова