Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Про мільйонера, який украв сонце

Їржі Волькер

Переклад українською – Іван Труш
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Будз

Жив на світі один дуже зажерливий мільйонер. Сталося так, що він прибрав до рук усі земні скарби і ні в чому собі не відмовляв. Жив мільйонер у найкращому замку, і всі люди працювали на нього.

Але нещасний мільйонер був хворий. Недуга була не так небезпечна, як бридка. Все тіло його обсіли болячки.

Хвороба викликала таку огиду, що навіть сам мільйонер соромився її й намагався приховувати під одягом із тонкої тканини, а в постелі під шовковими укривалами. Багатство його дедалі зростало, а з ним загострювалась і його недуга. З’явилася небезпека, що болячки перекинуться й на очі. Саме цього багатій боявся найбільше. Він міг прикрити все тіло, але його очі повинні були все бачити, за всім пильнувати, бо інакше б він позбувся і влади, й багатства.

Хворий мільйонер вирішив покликати лікаря. Досі він не питав ні в кого ради й нікого до себе не впускав, бо не хотів, щоб хто-небудь довідався про його люту неміч. Він боявся, щоб люди, які заздрили йому, не зловтішалися з його хвороби й не почували себе щасливішими від нього. Мільйонер вважав, що коли в нього найбільше грошей, то й щастя має бути найбільше. До речі, так гадали й деякі люди, бачачи його чудовий одяг, його автомобілі та інші скарби.

Тож покликав він найкращого лікаря і сказав:

– Оглянь мене й порадь, як мені видужати. Моя хвороба така гидка, що про неї не повинна дізнатися жодна жива душа. Тому після лікарського огляду я, вибачай ласкаво, накажу тебе стратити. Я нікому не вірю, а людським язикам і поготів. Твоїй дружині буде виплачено з моєї скарбниці щедру пенсію, а твої діти моїм коштом навчатимуться в школі.

Лікар збагнув, що настала його остання година, адже багатієва влада не мала меж. «Чому, – думав він, – через його болячки мене, зовсім здорового, мають стратити?! Якщо він зазіхає на моє життя, я маю право віддячити йому тим самим. Пораджу-но я ліки, які обійдуться йому надто дорого».

– Ласкавий пане, – сказав лікар, – я знаю ліки проти вашої недуги. Вони тим добрі, що тільки ви можете добути їх. Вам потрібне сонце. Але не та мізерна крапля його, яка, ніби милостиня, дістається кожній людині. Вам потрібне геть усе сонце. Ви володієте величезними скарбами й, гадаю, можете забрати сонце з небосхилу до свого палацу. Коли на якийсь час ви з ним зачинитесь і зазнаєте його цілющого виливу, то вийдете потім із сонячної купелі не тільки здоровим, але й безсмертним. Це єдині ліки, які я можу порадити. Бо на вас зійшла недуга всього світу, а сонце – це здоров’я всього світу.

Мільйонер повірив лікареві. Бо вважав, що людина, стоячи на порозі смерті, не може казати неправду.

Він тільки спитав:

– А скільки ж коштує сонце?

– Сонце дороге всім людям. Та, може, комусь воно й дешеве.

Після цього лікаря стратили. Вдові вручили чек на певну суму грошей, сиротам передали нові шкільні підручники, дві новесенькі ручки з канцелярії мільйонера і пенал з написом: «Вчися, сину, бути мудрим!»

Тим часом мільйонер розмірковував, як би найменшим коштом здобути сонце. Він наказав звести височезні риштування. Сто інженерів злагодили могутній кран. За спеціально розробленим планом будівельники спорудили велетенську кам’яницю. Сила-силенна робітників з усіх країн світу обтісувала гранітні брили. Робітники, звісно, хотіли не так добути для багатія сонце, як заробити на шмат хліба своїм дітям.

І от по якімсь там часі вкрай спрацьовані люди дістали мільйонерові з неба сонце, спустили його до величезної залізобетонної споруди й затулили стальними плитами. Жоден промінчик не пробивався назовні.

На світі зробилося темно-темно, і мільйонер радів, що йому так поталанило.

«У темряві ніхто не дізнається, що сонця вже нема, – думав він. – Я стану безсмертним, і хто мені потім що вдіє?! Але я не вдовольнюся самим сонцем, я загарбаю зорі й виповню ними мою скарбницю. Вони належатимуть мені так само, як і цінні напери в моєму банку. Незабаром усе на світі буде моїм. Куплю собі й господа бога і накажу йому бути в мене за секретаря. Я стану молодим, прекрасним, безсмертним і найбагатшим. Хто мене здолає?! Я підкорю собі всю землю».

Можливо, усе саме так і сталося б, але всі занепокоїлися, що сонце не світить. Люди юрмились і вигукували:

– Де сонце? Хто забрав у нас сонце?

Скрізь нишпорили з електричними ліхтариками поліцаї. Вони прагнули навести порядок. То була нелегка робота. Всюди метушився збентежений люд, і даремно було його втихомирити чи розігнати.

Мільйонер наказав увімкнути всі світильники. Сто тисяч люстр яскріло на перехрестях, у кав’ярнях, крамницях.

У передмісті блимали три тьмяні ліхтарі. А по селах перелякані люди діставали із трухлявих скринь і запалювали грубі церковні свічки.

Невідомо звідки налетіли чорні кажани, і це додало ще більшого сум’яття.

Мільйонер задоволено потирав руки: «Ось я видужаю і вироблятиму із сонця сірники «Геліос», крем для засмаги «Сонцин» та інші товари. Моя спритність додасть мені багатства. Я радий, що ніхто раніше за мене до цього не додумався».

А в містах коїлося щось неймовірне. Люди були вкрай спантеличені, вони блукали по вулицях і натикались одне на одного, як сполошена худоба.

Мільйонер звелів розклеїти плакати, а ще дати в газетах таке повідомлення:

«Нарешті настала пітьма! Одвічного ворога подолано! Незаперечний доказ людської самовідданості! З початку світу людей терзав найлютіший тиран – сонце. Найбільше діставалося від нього робітникам. Мільйони трудящих під час роботи падали у знемозі під його згубним промінням. Медицина встановила і статистика довела, що всі люди, які народилися під сонцем, під ним же і вмерли. Цій жорстокості покладено край. Відомий людинолюб пан Останній Мільйонер – як тут не згадати його надто великодушного піклування про дружину та дітей трагічно померлого лікаря Ікса! – звелів зняти з неба сонце власним коштом. Завдяки його неоціненній самовідданості робота увінчалася успіхом, і сонце зникло. Пам’ять про цього великого добродійника житиме вічно».

Люди, які мали світло, прочитали об’яву й заспокоїлись, а хто світла не мав, той і далі тривожився. Чимало бабусь, особливо невидющих, казали:

– Настане кінець світу.

Тим часом мільйонер, розігнавши всіх своїх слуг, подався до сонця.

Коли він упевнився, що сторожа з револьверами й багнетами пильно охороняє всі входи до величезної будівлі, то зайшов туди й ретельно замкнувся.

Ключ він лишив у замку, щоб ніхто не підглядав за ним у дірку. Потім почав роздягатися.

Сонце пекло.

«Яка райська теплінь! – подумав багатій. – У мене вселяється велика сила. Все хворе в мені переплавиться на чисту крицю. Я вийду звідси, як молодий бог. Багатьом людям сонце давало щастя і здоров’я. Тепер все це – мені! Ох, який я щасливий! Щастя всіх людей я загарбав собі».

А сонце пекло.

«Воно гріє дужче й дужче. Але то дарма! Його щедрість треба навчитися витримувати. Щоб тільки спина мені не боліла. І голова, і вуста, й очі, і груди, й ноги. Ох, яка нестерпна спека! Мене пече всередині і зверху! Здається, я спопелію. Хоч би ще хвильку витримати, потім вийду. Побіжу стрибну в холодну річку. Буду найсильнішим, найбагатшим, буду безсмертним. Я хворий і немічний, все у мене болить, здається, я вмираю. Ні, не витримаю. Піду, може, вже вистачить. Іду, втікаю, лечу...»

Голий, він стрімголов кинувся до дверей. Біда! Ключ, нагрівшись, поплавився і так міцно застряв у дірці, що годі було й думати його повернути. Даремне багатій з усієї сили налягав на нього.

Тут не було слуг, радників, робітників. Він був сам-самісінький.

Мільйонер похитнувся. Його судомило, гнуло, як бадилинку в бурю.

А сонце пекло. Мільйонер упав додолу. З нього лишилася купка попелу. Маленька купка, не більша від мідного п’ятака.

Споруда, яку він пихато повелів звести, стала йому за падгробок, а сонце, яке він, керуючись своєю хворобливою жадобою, наказав загарбати, палало біля його спопелілих решток, як свічка...

Ніхто не плакав.

А сонце пекло. Пекло так, що невдовзі перепалило всі стіни осоружної споруди. І вони розсипалися, наче були збудовані з самого піску.

Сонце дихнуло на всі боки життєдайним теплом і покотилось по зеленій мураві, як величезна золота куля.

Люди раділи.

– Певне, сонце зібралося в дорогу, – гомоніли вони і сміялися. А потім почали радитись, як би його знов підняти на небо, щоб усі його бачили і всім воно світило.

– Хто нам доправить у небо сонце? – лунало довкруги.

І тут нагодилося двійко діток – Манічка й Пепік. Може, вони були з Вршовиць, може, із Сміхова чи ще звідкись.

– Ми його туди доправимо, – сказав Пепік. – Я не раз допомагав людям нести валізки з вокзалу. Якось я ніс одному панові таку велику валізу, що всі дивувалися. То щоб я тепер сонця не доніс!

І Манічка з Пепіком понесли сонце на небо.

– Тільки ж верніться на обід додому! – гукнула їм навздогін мати.

– Вернемось, вернемось!

І повернулися.

Автор: Волькер Ї.; ілюстратор: Будз І.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова