Карачаївська народна казка
Подарунки Чорного Орла
Переклад українською – Сергій Бойченко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Вадим Ігнатов
З давніх-давен жив собі у густому сосновому лісі в убогій саклі старий зі
своєю жінкою та дітьми. Не було в них анічогісінько – ні корови, ні вівці, ні
кози. Полювали вони на птахів та й тим годувалися. Старий віддирав од сосни
кору, жінка та діти змащували кору смолою, а на принаду сипали на смолу зерно чи
клали шмат м'яса. Прилітали птахи, дзьобали принаду й прилипали до кори. Тоді
старий їх забирав.
Прилетів якось до того лісу великий Чорний Орел. Побачив на корі шматки
м'яса, сів, з'їв
м'ясо, але злетіти не зміг – до кори прилипли його лапи й крила. Став він
просити старого:
– Не вбивай мене, добрий чоловіче. Відпусти на волю. Діти мої, орленята, чекають
мене в горах. У тебе теж є діти, як би вони жили без тебе?
Пожалів старий Чорного Орла та й відпустив його на волю. Висмикнув тоді Орел
три пера зі свого крила, дав їх старому й каже:
– За твою доброту я тебе щедро обдарую. Кинь у повітря перо й прямуй за ним.
Воно приведе тебе до мого житла.
Сказав Орел і полетів.
Повернувся старий з полювання додому з порожніми руками. Розповів він жінці й
дітям, як упіймав Чорного Орла, як пожалів його, відпустив на волю, і як
пообіцяв йому Орел за це щедру винагороду.
– І ти повірив йому? – розсердилася жінка, а діти заплакали:
– Їсти хочемо! Що ми будемо їсти?
Кинув тоді старий у повітря орлине перо.
Знялося воно, закрутилося й полетіло до далекої гірської вершини. Подався старий
услід за
пером крутими стежками, через скелі та ущелини. А коли зійшов на вершину гори,
то побачив велику кам'яну фортецю, над якою літали орленята.
– Чия це фортеця? – запитав їх старий.
Це фортеця нашого батька Чорного Орла. Ми охороняємо її, щоб жодна лиха людина
не змогла сюди потрапити. Чого тут ходиш, старче?
– Чорний Орел обіцяв щедро мене обдарувати, але моя жінка каже, що я даремно
йому повірив.
Ніколи ще наш батько не казав неправди, – закричали орленята. – Йди до нього!
Тільки пам'ятай: усе, що він тобі даватиме, бери, не відмовляйся!
Відчинилася брама, й старий побачив Чорного Орла.
– Добридень! Я чекав на тебе й приготував щедрий подарунок, – сказав Орел і
подав чоловікові старий дерев'яний джбан-гопан. Здивувався чоловік такому
дарункові, але пригадав, що казали йому орленята, мовчки вклонився й узяв його.
– Прийдеш додому, – вів далі Чорний Орел, – скажи цьому гопанові: «Гопане,
наповнися! Гопане, розсипся!» – а потім: «Зупинися, гопане! Закрийся, гопане!»
Але пам'ятай: дорогою нічого гопанові не наказуй!
Старий узяв дерев'яний джбан і пішов додому. І так закортіло йому довідатися,
що ж буде, коли він скаже: «Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!» – і він
промовив заповітні слова. Тієї ж хвилини гопан наповнився золотом, сріблом й
коштовними камінцями. Їх було так багато, що вони посипалися на землю. Зрадів
старий, але зрозумів, що не донести йому стільки скарбів додому, та й каже:
– Зупинися, гопане! Закрийся, гопане! Миттю зникли золото, срібло, коштовні
камінці, й гопан спорожнів. Старий підхопив його й побіг до своєї саклі.
Не знав він, що тоді ж з полювання поверталися сини хана Аслана. Помітивши
його, сини притримали коней і причаїлися за скелею. Вони бачили й чули, як
старий розмовляв із гопаном, і мерщій поскакали в палац до батька.
Хан Аслан
вислухав синів і наказав:
– Скачіть чимдуж назустріч старому, низько вклоніться йому та запросіть до
нашого палацу, як найпочеснішого гостя.
Поскакали ханські сини назустріч старому, вклонилися йому до землі, взяли
попідруки й повели до ханського палацу.
Хан з пошаною посадив його за стіл і почав пригощати найсмачнішою та
найситнішою їжею. І поки старий їв, сини хана замінили гопан на такий
самісінький старий дерев'яний джбан.
Подякував старий ханові за гостинність, узяв гопан і подався додому.
– Дивися, – сказав він жінці, – що подарував мені Чорний Орел! Не подарунок, а
скарб! – І він мовив: – Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!
Але старий дерев'яний джбан отак і стояв порожній, нічого з нього не висипалося.
А жінка стала лаяти старого:
– Я ж казала тобі, що обдурив тебе Чорний Орел!
І діти заплакали. Вони хотіли їсти.
Вранці старий кинув у повітря друге перо й пішов за ним. Перо привело його до
гірського лугу-джайляу, де паслося багато коней, овець і корів. Над ними літали орленята.
Старий запитав у них:
– Чиї це стада?
– Це стада нашого батька Чорного Орла, ми їх пасемо, – відповіли орленята. – А ти
чого сюди прийшов, старче?
– Чорний Орел пообіцяв щедро мене обдарувати. Ось я й прийшов за подарунком! –
відповів старий.
Покликали орленята Чорного Орла. Він вилетів із коша – житла пастухів – і сів на
коня.
– Знову прийшов? – непривітно запитав старого Чорний Орел. – Що ж, дам тобі в
дарунок цього старезного коня. Коли прийдеш додому, накажи: «Коню, наповнися!
Коню, розкрийся!» – а тоді: «Зупинися, коню! Закрийся, коню!». Та дивись,
дорогою коневі нічого не кажи.
Подякував старий Чорному Орлу, взяв коня за вуздечку й повів додому. Йде та й
гадає собі: «На що здатний такий старезний кінь? Його і додому не доведеш. Краще
скажу йому зараз: «Коню, наповнися! Коню, розкрийся!»
Тільки сказав старий ці слова, як широко розкрилися кінські груди, й стали з них
виходити отари овець, табуни коней, череди корів. Зрозумів старий, що не
пригнати йому ці стада додому, й закричав:
– Зупинися, коню! Закрийся, коню! – І тієї ж хвилини стада зникли, знову перед
чоловіком стояв старезний кінь.
З радістю повів його чоловік додому. Не знав він, що сини хана Аслана знову
вистежили його. Вийшли вони назустріч старому, низько вклонилися й запросили до
палацу хана Аслана.
Як і минулого разу, хан Аслан став пригощати старого смачним обідом.
А тим часом сини хана Аслана замінили коня на іншого старезного коня, й чоловік
повів його додому.
Вийшли йому назустріч жінка й діти. Побачила жінка коня й сплеснула в долоні:
– Навіщо нам такий старий кінь? Знову Чорний Орел обдурив тебе?
Крикнув тоді старий:
– Коню, наповнися! Коню, розкрийся!
Але кінь і з місця не зрушив.
Тоді кинув старий у повітря третє перо й пішов за ним.
Привело перо його до високого берега гірської річки, на якому росла величезна
сосна. На верховітті сосни сидів Чорний Орел, а навколо нього кружляли орленята.
Довго стояв старий під сосною і просив Чорного Орла дати йому ще один подарунок.
Нарешті Чорний Орел сказав:
– Добре! Подарую тобі заплічний мішок-хурджин. Хоч дорогою, хоч вдома можеш
наказати йому: «Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!» Тільки не забудь потім крикнути: «Хурджине, годі! Хурджине,
закрийся!»
І Чорний Орел зняв з гілки й кинув старому новий хурджин. Зрадів старий і
попрямував додому. Не став він дорогою нічого наказувати заплічному мішку,
міркуючи, що коли з мішка посиплються коштовності чи вийдуть стада, все одно
доведеться просити хурджин закритися.
Закинувши мішок за спину, прямував старий гірською стежкою, коли назустріч йому
вийшли сини хана Аслана, взяли попідруки й з пошаною повели до ханського палацу.
Старий зняв мішок зі спини, помолився та сів обідати з ханом Асланом.
– О, в тебе новий хурджин! – помітив хан Аслан.
– Так, – з гордістю відповів старий, – це подарунок Чорного Орла.
Хан почав розхвалювати Чорного Орла й пригощати старого.
А ханські сини тим часом замінили його хурджин на подібний мішок. Подякувавши
ханові за гостинність, старий узяв мішок і пішов до своєї саклі.
Не терпілося синам хана довідатися, що там у хурджині, й вони крикнули:
– Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!
Розкрився хурджин – і вискочив з нього величезний дубець. Почав він лупцювати
ханських синів. Кинулися вони бігти, але дубець літав за ними, звалював на землю
й лупцював. Хоч скільки не кричали вони: «Зупинися, хурджине! Закрийся, хурджине!»
– мішок не закривався, а дубець гасав по їхніх спинах і трощив усе в палаці.
Тоді хан Аслан скочив на коня й поскакав навздогін за старим.
– Повертайся! – став благати хан. – І накажи своєму хурджинові забрати дубець,
інакше він уб'є моїх синів і зруйнує мій палац! Клянуся, я поверну тобі і твій
гопан, і твого коня!
Тоді тільки зрозумів старий, для чого хан Аслан запрошував його.
Старий повернувся до палацу й сказав ханові Аслану:
Я зупиню дубець, але спершу поверни мені подарунки Чорного Орла.
Приніс хан гопан, привів коня й віддав старому його хурджин. Тоді старий мовив:
– Хурджине, годі! Хурджине, закрийся! Тієї ж хвилини дубець перестав лупцювати
ханських синів і зник. Старий узяв коня за вуздечку, поклав на нього гопан,
хурджин і подався додому. З того часу він, його жінка й діти не знали злиднів.
Ось, розповідають, як буває.
Автор: Карачаївська народна казка;
ілюстратор: Ігнатов В.
| 
