Карачаївська народна казка

Подарунки Чорного Орла

Переклад українською – Сергій Бойченко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Вадим Ігнатов

З давніх-давен жив собі у густому сосновому лісі в убогій саклі старий зі своєю жінкою та дітьми. Не було в них анічогісінько – ні корови, ні вівці, ні кози. Полювали вони на птахів та й тим годувалися. Старий віддирав од сосни кору, жінка та діти змащували кору смолою, а на принаду сипали на смолу зерно чи клали шмат м'яса. Прилітали птахи, дзьобали принаду й прилипали до кори. Тоді старий їх забирав.

Прилетів якось до того лісу великий Чорний Орел. Побачив на корі шматки м'яса, сів, з'їв м'ясо, але злетіти не зміг – до кори прилипли його лапи й крила. Став він просити старого:

– Не вбивай мене, добрий чоловіче. Відпусти на волю. Діти мої, орленята, чекають мене в горах. У тебе теж є діти, як би вони жили без тебе?

Пожалів старий Чорного Орла та й відпустив його на волю. Висмикнув тоді Орел три пера зі свого крила, дав їх старому й каже:

– За твою доброту я тебе щедро обдарую. Кинь у повітря перо й прямуй за ним. Воно приведе тебе до мого житла.

Сказав Орел і полетів.

Повернувся старий з полювання додому з порожніми руками. Розповів він жінці й дітям, як упіймав Чорного Орла, як пожалів його, відпустив на волю, і як пообіцяв йому Орел за це щедру винагороду.

– І ти повірив йому? – розсердилася жінка, а діти заплакали:

– Їсти хочемо! Що ми будемо їсти?

Кинув тоді старий у повітря орлине перо.

Знялося воно, закрутилося й полетіло до далекої гірської вершини. Подався старий услід за пером крутими стежками, через скелі та ущелини. А коли зійшов на вершину гори, то побачив велику кам'яну фортецю, над якою літали орленята.

– Чия це фортеця? – запитав їх старий.

Це фортеця нашого батька Чорного Орла. Ми охороняємо її, щоб жодна лиха людина не змогла сюди потрапити. Чого тут ходиш, старче?

– Чорний Орел обіцяв щедро мене обдарувати, але моя жінка каже, що я даремно йому повірив.

Ніколи ще наш батько не казав неправди, – закричали орленята. – Йди до нього! Тільки пам'ятай: усе, що він тобі даватиме, бери, не відмовляйся!

Відчинилася брама, й старий побачив Чорного Орла.

– Добридень! Я чекав на тебе й приготував щедрий подарунок, – сказав Орел і подав чоловікові старий дерев'яний джбан-гопан. Здивувався чоловік такому дарункові, але пригадав, що казали йому орленята, мовчки вклонився й узяв його.

– Прийдеш додому, – вів далі Чорний Орел, – скажи цьому гопанові: «Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!» – а потім: «Зупинися, гопане! Закрийся, гопане!» Але пам'ятай: дорогою нічого гопанові не наказуй!

Старий узяв дерев'яний джбан і пішов додому. І так закортіло йому довідатися, що ж буде, коли він скаже: «Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!» – і він промовив заповітні слова. Тієї ж хвилини гопан наповнився золотом, сріблом й коштовними камінцями. Їх було так багато, що вони посипалися на землю. Зрадів старий, але зрозумів, що не донести йому стільки скарбів додому, та й каже:

– Зупинися, гопане! Закрийся, гопане! Миттю зникли золото, срібло, коштовні камінці, й гопан спорожнів. Старий підхопив його й побіг до своєї саклі.

Не знав він, що тоді ж з полювання поверталися сини хана Аслана. Помітивши його, сини притримали коней і причаїлися за скелею. Вони бачили й чули, як старий розмовляв із гопаном, і мерщій поскакали в палац до батька.

Хан Аслан вислухав синів і наказав:

– Скачіть чимдуж назустріч старому, низько вклоніться йому та запросіть до нашого палацу, як найпочеснішого гостя.

Поскакали ханські сини назустріч старому, вклонилися йому до землі, взяли попідруки й повели до ханського палацу.

Хан з пошаною посадив його за стіл і почав пригощати найсмачнішою та найситнішою їжею. І поки старий їв, сини хана замінили гопан на такий самісінький старий дерев'яний джбан.

Подякував старий ханові за гостинність, узяв гопан і подався додому.

– Дивися, – сказав він жінці, – що подарував мені Чорний Орел! Не подарунок, а скарб! – І він мовив: – Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!

Але старий дерев'яний джбан отак і стояв порожній, нічого з нього не висипалося.

А жінка стала лаяти старого:

– Я ж казала тобі, що обдурив тебе Чорний Орел!

І діти заплакали. Вони хотіли їсти.

Вранці старий кинув у повітря друге перо й пішов за ним. Перо привело його до гірського лугу-джайляу, де паслося багато коней, овець і корів. Над ними літали орленята.

Старий запитав у них:

– Чиї це стада?

– Це стада нашого батька Чорного Орла, ми їх пасемо, – відповіли орленята. – А ти чого сюди прийшов, старче?

– Чорний Орел пообіцяв щедро мене обдарувати. Ось я й прийшов за подарунком! – відповів старий.

Покликали орленята Чорного Орла. Він вилетів із коша – житла пастухів – і сів на коня.

– Знову прийшов? – непривітно запитав старого Чорний Орел. – Що ж, дам тобі в дарунок цього старезного коня. Коли прийдеш додому, накажи: «Коню, наповнися! Коню, розкрийся!» – а тоді: «Зупинися, коню! Закрийся, коню!». Та дивись, дорогою коневі нічого не кажи.

Подякував старий Чорному Орлу, взяв коня за вуздечку й повів додому. Йде та й гадає собі: «На що здатний такий старезний кінь? Його і додому не доведеш. Краще скажу йому зараз: «Коню, наповнися! Коню, розкрийся!»

Тільки сказав старий ці слова, як широко розкрилися кінські груди, й стали з них виходити отари овець, табуни коней, череди корів. Зрозумів старий, що не пригнати йому ці стада додому, й закричав:

– Зупинися, коню! Закрийся, коню! – І тієї ж хвилини стада зникли, знову перед чоловіком стояв старезний кінь.

З радістю повів його чоловік додому. Не знав він, що сини хана Аслана знову вистежили його. Вийшли вони назустріч старому, низько вклонилися й запросили до палацу хана Аслана.

Як і минулого разу, хан Аслан став пригощати старого смачним обідом.

А тим часом сини хана Аслана замінили коня на іншого старезного коня, й чоловік повів його додому.

Вийшли йому назустріч жінка й діти. Побачила жінка коня й сплеснула в долоні:

– Навіщо нам такий старий кінь? Знову Чорний Орел обдурив тебе?

Крикнув тоді старий:

– Коню, наповнися! Коню, розкрийся!

Але кінь і з місця не зрушив.

Тоді кинув старий у повітря третє перо й пішов за ним.

Привело перо його до високого берега гірської річки, на якому росла величезна сосна. На верховітті сосни сидів Чорний Орел, а навколо нього кружляли орленята. Довго стояв старий під сосною і просив Чорного Орла дати йому ще один подарунок. Нарешті Чорний Орел сказав:

– Добре! Подарую тобі заплічний мішок-хурджин. Хоч дорогою, хоч вдома можеш наказати йому: «Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!» Тільки не забудь потім крикнути: «Хурджине, годі! Хурджине, закрийся!»

І Чорний Орел зняв з гілки й кинув старому новий хурджин. Зрадів старий і попрямував додому. Не став він дорогою нічого наказувати заплічному мішку, міркуючи, що коли з мішка посиплються коштовності чи вийдуть стада, все одно доведеться просити хурджин закритися.

Закинувши мішок за спину, прямував старий гірською стежкою, коли назустріч йому вийшли сини хана Аслана, взяли попідруки й з пошаною повели до ханського палацу. Старий зняв мішок зі спини, помолився та сів обідати з ханом Асланом.

– О, в тебе новий хурджин! – помітив хан Аслан.

– Так, – з гордістю відповів старий, – це подарунок Чорного Орла.

Хан почав розхвалювати Чорного Орла й пригощати старого.

А ханські сини тим часом замінили його хурджин на подібний мішок. Подякувавши ханові за гостинність, старий узяв мішок і пішов до своєї саклі.

Не терпілося синам хана довідатися, що там у хурджині, й вони крикнули:

– Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!

Розкрився хурджин – і вискочив з нього величезний дубець. Почав він лупцювати ханських синів. Кинулися вони бігти, але дубець літав за ними, звалював на землю й лупцював. Хоч скільки не кричали вони: «Зупинися, хурджине! Закрийся, хурджине!» – мішок не закривався, а дубець гасав по їхніх спинах і трощив усе в палаці.

Тоді хан Аслан скочив на коня й поскакав навздогін за старим.

– Повертайся! – став благати хан. – І накажи своєму хурджинові забрати дубець, інакше він уб'є моїх синів і зруйнує мій палац! Клянуся, я поверну тобі і твій гопан, і твого коня!

Тоді тільки зрозумів старий, для чого хан Аслан запрошував його.

Старий повернувся до палацу й сказав ханові Аслану:

Я зупиню дубець, але спершу поверни мені подарунки Чорного Орла.

Приніс хан гопан, привів коня й віддав старому його хурджин. Тоді старий мовив: – Хурджине, годі! Хурджине, закрийся! Тієї ж хвилини дубець перестав лупцювати ханських синів і зник. Старий узяв коня за вуздечку, поклав на нього гопан, хурджин і подався додому. З того часу він, його жінка й діти не знали злиднів.

Ось, розповідають, як буває.