Едуард Лабуле

Як півник потрапив на дах

Переклад українською – Н.Забіла
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко, Б.Степанцев

Жила колись на пташиному дворі гарна чорна курка. На голові вона носила маленьку корону, як іспанська королева. А на ногах у неї були широкі штани, як у турецької султанші.

Слідом за нею ходило дванадцятеро маленьких діток – шість курочок і шість півників.

Курочки були схожі на матір, а півники – на батька, найхоробрішого й найлюб'язнішого півня у всій Кастілії.

Півники вже трохи вміли гукати: «Ку-ку-рі-ку!», а курочки дуже мило кудкудакали. Всі вони були розумні й гарні курчатка.

Та був у тієї курки ще один синок – тринадцятий. Оцей уже анітрохи не скидався ні на батька, ні на матір. Правду кажучи, він ні на що не був схожий, цей тринадцятий півник – йому бракувало однієї ноги, одного крила та одного ока.

Півник стрибав по двору на одній нозі, розмахуючи одним крилом і поглядаючи навкруги одним оком. Та це не заважало йому кукурікати голосніше за всіх і хапати з материнського дзьоба черв'яків удвічі швидше, ніж його двоокі й двоногі сестри та брати.

Здавалося б, коли ти вже вродився кульгавим, кривим та однокрилим, найкраще для тебе – шануватися. Та, мабуть, тринадцятому курчаті бракувало не тільки ноги, крила й ока, а й розуму в голові. В усякому разі, цей півник поводився пихатіше й задирливіше, ніж усі півні від Бургоса до Мадріда.

Півник нікому не уступався з дороги, ні з ким не хотів дружити, ні з ким не бажав ділитися здобиччю чи подачкою.

Годинами простоював він над якою-небудь канавкою або над калюжею, яка ніколи не висихала біля колодязя, і, схиливши голову, милувався собою.

Якщо кури починали кудкудакати голосніше, ніж завжди, на сідалі, півник казав – це тому вони розкудкудакалися, що він дивиться на них єдиним своїм оком.

Якщо хтось із братів чи сестер ненароком штовхав його або хапав у нього з-під носа черв'яка, півник волав:

– Все ку-ку-заздрощі! Все рі-ку-ревнощі! – І кидався в бійку.

Всяке чуже «ку-ку-рі-ку!» дратувало його. Та хоч як намагався перекричати він своїх братів – рідних, двоюрідних, троюрідних,– це йому не щастило зробити: занадто багато було півнів, горлатіших за нього.

Нарешті він вирішив піти геть з цього нікчемного пташиного двору, де тільки й уміють, що кудкудакати та дрімати, сидячи на сідалі.

– Матінко,– сказав він, – Іспанія мені набридла! Піду-но я до Риму.

– Куди? Куди? – кудкудакнула злякана курка.

– До Риму! Я хочу побачити римського папу. Та й він, певно, схоче подивитися на мене.

– Сину мій, – зітхнула курка, – це ж дуже далеко! Ти заблукаєш!

– Дурниці! Всі дороги ведуть до Риму! – пихато мовив півник.

– Либонь, і так, – сказала курка. – Але затям гарненько – пташиний двір, де ти народився, вартий будь-якого двору, бодай королівського. Ніде в світі нема такої теплої, затишної пташарні, таких тінистих шовковиць, під якими можна сховатися й від дощу, і від спеки, такої величезної, такої запашистої купи гною... А скільки тут черви! Нахили голову – і дзьобай! Нахили голову – і дзьобай! Не кажу вже про те, що тут у тебе батько з матір'ю, які дуже люблять тебе, й велика рідня, яка завжди піклуватиметься тобою. До того, трійко чудових сторожових псів охороняють нас од лисиці. Не забувай про це, синочку!

– Ці пси мені остогидли! – вигукнув півник. – Вони не дають і кроку ступити! Що й казати – пси є пси... А щодо рідні, скажу тобі щиро, матінко: всі мої брати й сестри тільки й уміють, що горлати та кудкудакати, всі двоюрідні мають курячий мозок, а троюрідні ще в яйцях були бовтунами. Ні, не вмовляй мене! Нізащо не сидітиму я в цій глушині! Я хочу побачити світ, і хочу, щоб світ побачив мене.

– Ти хочеш, щоб світ побачив тебе? – сумно спитала курка. – Але хіба ж ти ніколи не дивився на себе в калюжі? Хіба ти не знаєш, що тобі бракує лапки, ока й крила? О-хо-хо, навіть тим, хто дивиться обома очима, не так-то легко вберегтися від лиха. А що ж буде з тобою, мій бідний одноокий хлопчику?

– Скоро ви довідаєтесь про це, – відповів півник і витяг шию так гордо, як це вміють робити тільки кастільські півні. – Так, я не схожий на своїх братів, але я й вилупився з яйця для того, щоб здивувати світ і посісти в ньому високе становище. Моє місце не тут, на цій купі гною, серед дурної свійської птиці... Прощавайте, матінко! До Риму! До Риму!

– Стривай, стривай, синочку! – гукнула курка. – Дай хоч обійняти й благословити тебе!

– Ви надто тонкосльозі, матінко, – відмовив півник. – А втім, якщо це вам приємно...

І він нахилив голову.

– Хочу дати тобі кілька порад, синочку. Ось послухай мене. По-перше, уникай кухарів і кухарчуків – їх легко впізнати по білих фартухах, ковпаках і по ножах, що їх вони носять при боці. Ці люди не мають ні сорому, ні сумління. Справжнісінькі розбишаки. Вмить спіймають, заріжуть і обскубуть до останньої пір'їнки... По-друге – шануйся, будь привітний і ґречний. Недаремно кажуть: «Хто міняє в дорозі коня на осла – сам осел. Хто міняє послугу на послугу – мудрець». Пам'ятаю один випадок...

– Пробачте мені, матінко, – урвав півник. – Все це дуже цікаво, але мені, на жаль, ніколи, я мушу поспішати. Перекажіть моє шанобливе «ку-ку-рі-ку» братам, сестрам та іншим родичам...

Півник розпустив хвоста за вітром, побіг до хвіртки, і не встигла курка спам'ятатися, як він уже зник.

Змахнувши сльозу, подріботіла курка в холодок під стару шовковицю – пошукати черв'яків і трохи забутися.

А тим часом її тринадцятий син уже мчав підскоком та підльотом по полях, по луках, по стежках та доріжках – просто до оливкового гаю, що його він помітив здалеку.

Він скакав, біг, летів, тішачись з ранкової прохолоди, зупинявся відпочити і подзьобати зерняток, розклювати гусінь, або, як то кажуть, заморити черв'ячка, – і знову біг, скакав, летів...

Та коли сонце підбилося вище й почало добряче припікати, півникові схотілося пити.

Через те, що в нього не було правого ока, він подивився ліворуч, потім зробив півоборота, ще раз подивився ліворуч і загукав на все горло:

– Ріка! Ку-ку-рі-ка! Ку-ку-рі-ка!

Та це була зовсім не ріка, а тільки струмок, пересохлий від спеки.

Наш мандрівник спершу перескочив через гряду гладеньких, ніби відшліфованих камінців, потім перейшов смугу м'якого дрібного піску, і тільки тоді нарешті побачив: той струмочок такий тоненький, вузенький, кволенький, що досить було двох листочків, які впали з дерева, аби зовсім припинити течію.

Проте недаремно кажуть: «Де волові й не напитися – там півневі втопитися!» Для нашого мандрівника і в цьому струмочку води було вдосталь. Він нахилив до струмочка свій гребінець і опустив у воду дзьобик, потім закинув голову назад, як це роблять усі кури й півні, ще раз нахилився, ще раз закинув голову назад,– і так робив доти, доки відчув у горлі приємну свіжість.

Коли він нахилився до води востаннє, вона раптом прошепотіла ледве чутним од кволості голосом:

– О сеньйоре, чи до смаку вам оце питво? Я б рада була пригостити вас краще, та нема чим – це мої останні краплини... Я сохну, вмираю... Ви самі бачите: два маленькі листочки стали для мене нездоланною перепоною. Я не можу підняти їх, щоб понести з собою, і не можу їх обминути... Благаю вас, сеньйоре, відкиньте їх кудись убік! Одним порухом дзьоба ви можете повернути мене до життя й відкрити переді мною дорогу. Після першого ж дощу я розплачуся з вами.

– Що? – сказав півник, розплющивши своє єдине око так широко, як тільки спромігся. – Ви, здається, жартуєте, сеньйоро вода? Чи не маєте ви мене за чистильника канав? Варто мені було залишати свої родові маєтки, щоб прокладати путь у світ не собі, а комусь іншому?! А дощ я зовсім не полюбляю. Добре пам'ятаю, як після одного дощу хтось назвав мене мокрою куркою! Це мене! Куркою! Та ще й мокрою!.. Ні вже, давайте самі собі раду. А я вам не слуга.

Півник змахнув крилом, одштовхнувся від землі й перелетів на той бік струмочка...

– Ти ще згадаєш про мене,– пробурмотіла вода, але так тихо, що півник не почув, а може не хотів чути.

На той час, коли сонце підбилося на середину неба і дзвін на церковній башті видзвонив дванадцять гучних ударів, наш півник уже добувся до оливкового гаю. Він сів у холодку та й задрімав. Снився йому дуже приємний сон – ніби він посів високе, найвище становище в світі. Це він замість сонця світив у небі, світив ліворуч і праворуч, припікав і палив кого треба. А справжнє сонце, опустивши свій золотий гребінець, дрімало в гаю серед олив. Так, це був приємний, дуже приємний сон!

Виспавшись, півник прокинувся, підскочив, крикнув «ку-ку-рі-ку!» та й пішов далі.

Незабаром він вийшов на затишну галявину, зарослу кущами диких троянд.

– І хто тільки понатицяв тут стільки ко-ко-лю-чок? – сказав півник і від обурення закотив око під гребінець. – Гляньте-но на них! Як розчепурилися, як напахтілися! І дивитися огидно, і дихати нема чим! Ні, треба швидше тікати звідси!

І він так змахнув крилом, що гілки навкруг нього захиталися, а трава зашаруділа.

Він зупинився і прислухався.

– Добрий сеньйоре! – шелестіло в траві. – Поможіть мені! Я вітер, той самий, який  добру пору вириває з корінням оливкові дерева і зриває з будинків покрівлі... Бачите, що зробила зі мною полуденна спека! Я лежу майже непритомний у траві...

– А, то це ви, принц-невидимка? – сказав півник, не вітаючись. – Ото вже я не сподівався зустріти вашу величність так низько! Що ж це з вами трапилось?

– І сам не знаю,– ледве дихаючи, прошепотів вітер. – Мабуть, я надто довго грався з трояндами, і вони запаморочили мені голову.

– Так, – сказав півник. – Чого ж ви хочете від мене, вітряний принце?

– Ах, зовсім мало! – прошелестів вітер. – Підведіть мене трошечки над землею і змахніть разів зо два своїм крилом, щоб я міг прийти до тями!

– Не розумію,– сказав Півник. – Хіба можна підвести те, чого не бачиш? А я вас не бачу.

– І не треба, – відповів вітер. – Ось поруч зі мною лежить пушинка кульбабки. Підкиньте її вгору й поженіть крилом. А я вже підіймусь разом з нею. Мені б тільки вибратися з цих заростів, а там уже мої крила розгорнуться самі собою, і в мене стане сили долетіти аж до отих білих хмар. Їх женуть мої брати – це добрий, веселий народ, вони підтримають мене, аж поки я дістану спадщину від свого діда буревія. Підведіть мене швидше! Підведіть! Ви не пожалкуєте, що зробили мені послугу.

Але півник одступив назад на півкроку й трусонув гребінцем.

– Сеньйоре, – сказав він, – ваша високість! А чи пам'ятаєте ви, як колись, якихось вісім день тому, ви зволили залетіти на наше подвір'я і досхочу порозважалися, ганяючи мене туди й сюди, роздуваючи мій хвіст, наче то не хвіст, а вітрило! Всі навколо, сміялися, навіть найдрібніші жовтороті курчата, а ви – найголосніше за всіх. Вам було дуже смішно, чи не так? Що ж, і насмішники стають часом посміховиськом. Раджу вам бути тихше води, нижче трави, і, лежачи тут під ногами в мурахів, подумати на дозвіллі про те, як погано сміятися з того, хто має в світі більше ваги, ніж ви.

Отак сказавши, півник вигнув груди колесом, набундючився, тричі вигукнув «ку-ку-рі-ку!» і побіг далі.

На вижатому полі купкою лежав щойно вирваний женцями бур'ян. Легкий димок вибивався з-під купи стеблин і листя. Півник підійшов ближче – подивитися, що тут робиться, і побачив малесенький вогник, який вився черв'ячком серед зелених, ще свіжих стеблин і ніяк не міг розгорітися.

– До мене, друже! – засичав вогонь. – Мерщій, мерщій, допоможіть мені, бо я зараз згасну... І куди тільки подівся мій двоюрідний брат – вітер? Я зовсім гину без нього... Зробіть мені послугу – принесіть хоч кілька сухих соломинок, аби я міг трохи підживитися. Я не залишуся перед вами в боргу!..

– Ку-ку-рі-ку! – вигукнув півник. – Ви просите в мене всього лише кілька соломинок? Це, звичайно, небагато. Але чи не скажете ви мені спочатку, ваша ясновельможність, хто засмажив мою покійну бабусю Брамапутру і мою тітоньку Пулярдку?

І півник скочив на купу бур'яну і так придушив її до землі, що вогонь одразу перестав сичати, і остання хмаринка диму розтанула в повітрі.

А півник змахнув крилом і помчав далі напівскоком, напівльотом.

Надвечір побачив він перед собою міські мури, черепичні дахи та високу дзвіницю.

– Кук-ура! Ку-ку-Рим! Ку-ку-рі-ку! – вигукнув він і підстрибнув так високо, як тільки міг.

Насправді це був зовсім не Рим, а маленьке кастільське містечко, куди навколишні селяни возили на базар городину, яйця і молодих угодованих курей із зв'язаними ногами.

Але півник ні в кого ні про що не питав, тож міг думати все, що хотів. Він вирішив, що вже досяг своєї мети, і тепер йому лишається небагато – тільки посісти найвище становище в світі.

Як же це зробити? О, це зовсім не важко! Треба тільки, щоб вас помітили.

А як зробити, щоб вас помітили? Треба кричати якнайголосніше.

І півник побіг на найбільший майдан у місті – це був майдан перед церквою, – став усередині і заходився щосили гукати:

– Ку-ку-рі-ку!

– Чуєш? – сказав своїй жінці церковний сторож. – Чий це півень кукурікає?

– Не знаю, – відмовила жінка. – В нашому місті нема таких горлатих півнів.

– Та й у всій Кастілії немає півня, який горлав би в такий непідходящий час, – додав сторож і вийшов поглянути, кому це спало на думку тривожити добрих людей.

Він упіймав горлача за хвіст, перевернув головою донизу й потяг до себе в кухню.

– Поглянь-но, жінко, на це диво! – сказав він. – За все життя не бачив я такого химерного півня!

– Хіба ж це півень! – відмовила жінка. – Це просто півпівника. А де ж пак – кукурікає, як справжній тобі півень!

– Та чого там його розглядати! – вигукнув сторож. – Візьми-но, жінко, окропу та ошпар його добряче, щоб легше було скубти. Ми люди бідні, нам на вечерю й півпівника вистачить, особливо коли ця половина дістається задурно.

Сторожиха зняла з вогнища чавун окропу.

– Добридень, добридень! – заклекотіла вода в чавуні. – Сподіваюсь, ви пізнаєте мене, сеньйоре?

Ох, це була таки неприємна зустріч!

– Змилуйтеся! Згляньтеся! Згляньтеся, сеньйоро вода! – закричав півник. – Чиста, солодка, чудова вода!.. Ви найкраща в світі, я так люблю вас, коли ви не гаряча! Пожалійте мене, не шпарте!

– А ви пожаліли мене, коли я була слабша за вас? – відповіла вода, клекочучи від обурення. – Ви навіть не схотіли зайвий раз нахилитися заради мене!

І вода хлюпнула на півника з такою силою, що на ньому не залишилося жодної пір'їнки.

Сторож настромив бідолаху на рожен і підніс до вогню.

– Сеньйоре вогонь! – закричав півник. – Батько світла і брат сонця! Побратим діамантів! Пожалійте мене! Вгамуйте свій жар, притиште своє полум'я – не смажте мене!

– А ви пожаліли мене, коли я був слабший за вас? – відповів вогонь і заблискотів од гніву. – Ви не схотіли подати мені навіть соломинку!

І вогонь так розпалився, що одним подихом перетворив нещасного півника на вугілля.

– От бісовий птах! – сказав сторож, крутячи на всі боки чорного, як попіл, і твердого, як палиця, півня. – І коли тільки він устиг так згоріти! Ніби його підсмажували на пекельному вогнищі! Та згинь ти, пропади! Не будемо ж ми їсти на вечерю головешку!

Він схопив півня за ногу, розмахнувся й викинув у двір – просто на купу гною.

– Вітре! Любий вітре! – прошепотів півник. – Пожалійте мене – мені так гаряче! Повійте на мене! Змахніть наді мною своїм крилом!..

– А ви пожаліли мене, коли я був слабший за вас? – зашумів вітер. – Поворушили задля мене крилом? Та хай уже... Я повію на вас, якщо ви так просите. Але ж я тепер не той, що був. Крила в мене відросли. Я так на вас повію, що ви в мене закрутитесь!

Вітер дмухнув один раз, і півник злетів аж на дзвіницю – прямісінько на гострий шпиль. Вітер дмухнув удруге – і півник закрутився, мов дзига.

Так він і крутиться досі. Куди вітер дмухне, туди й повертається однокрилий, одноногий півень.

Всі вже давно забули, що колись він стрибав по землі. І звуть його тепер Вітряним Півником або Флюгером.

– Нічого, – рипить Флюгер, коли дужий вітер крутить його на шпилі. – Нехай! Нехай я пройшов крізь вогонь і воду, нехай вітер заніс мене аж під небо і крутить, наче на рожні, а все ж таки я домігся свого: посів найвище становище в світі!