|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
Пістолет
М.Носов
Переклад українською – І.Сподаренко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Канєвський
Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.
– Навіщо тобі такий пістолет? – казала мама. – Це небезпечна іграшка.
– Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.
– Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.
– Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.
– Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш когось, – сказала мама.
Так і не купила йому пістолета.
А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:
– Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!
– Ти, Сашко, хитренький! – сказала Маринка. – Коли тобі треба, то підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а щойно мама піде, тобі й ради не даси.
– Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.
– Гаразд, – сказала Іринка. – Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.
– Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть!
Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато – штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день – не перестріляєш. Від радості Сашко вистрибував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:
– Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!
Потім він надряпав на ручці пістолета своє ім'я і почав стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.
– Годі тобі стріляти, – сказала нарешті Іринка. – Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.
– Боягузка! – відповів Сашко. – Всі дівчата – боягузки!
– Ось заберемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, – сказала Маринка.
– Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, – заявив Сашко.
Він вийшов у двір, але хлопців там не було.
Тоді Сашко побіг за ворота, й ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче – і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:
– Ох, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?
– Ні, – сказав Сашко і сховав пістолет за спину.
– Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію...
Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.
– От так штука! – злякався Сашко. – Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.
Він, захекавшись, прибіг додому.
– Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? – запитала Іринка.
– Це я так просто.
– Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось накоїв.
– Та нічого я не накоїв – просто так... Налякав бабусю якусь.
– Яку бабусю?
– Ну, «яку, яку»! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.
– Навіщо ж ти вистрілив?
– Сам не знаю. Іде бабуся. «Дай, – думаю, – вистрілю». Ну й вистрілив.
А вона що?
Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.
– От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?
– Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.
– Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! – пригрозила Іринка. – Тоді знатимеш, як людей лякати!
– А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.
– Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.
Цілу годину Сашко просидів удома і все виглядав у вікно – чи не йде міліціонер. Але міліціонера не було видно. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:
– Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.
Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.
– Не встиг навіть погратися! – пхикав він. – Такий пістолетик був!
– Може, ти його у дворі загубив? – запитала Іринка.
– Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, – збагнув Сашко. Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було.
«Ну, тепер його знайшов хтось і забрав собі!» – з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку.
«По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!» – злякався Сашко і стрімголов побіг додому.
– Ну, знайшов? – запитали його Маринка й Іринка.
– Тихіше! – прошепотів Сашко. – Міліціонер іде!
– Куди?
– Сюди, до нас.
– Де ти його бачив?
– На вулиці.
Маринка й Іринка стали з нього сміятися:
– Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде!
– Та я зовсім і не боюся його! – бадьорився Сашко. – Що мені міліціонер! Подумаєш!
Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів:
– Не відчиняйте йому!
Але Маринка вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики аж сяяли на ньому.
Сашко став рачки і поліз під канапу.
– Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? – почувся голос міліціонера.
– Це не тут, – відповіла Іринка. – Тут перша, а шоста – це треба вийти у двір, а там двері праворуч.
– У двір, двері праворуч? – перепитав міліціонер.
– Ну, так.
Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:
– До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?
– У нас, – відповіла Іринка.
– А ось він мені якраз і потрібен, – сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.
Маринка й Іринка увійшли разом із міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко кудись зник.
Маринка навіть заглянула під канапу.
Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.
– Ну, де ж ваш Сашко? – запитав міліціонер.
Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Маринка сказала:
– А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.
– А що ви про нього знаєте? – запитала міліціонера Іринка.
– Що я знаю! – відповів міліціонер. – Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.
«Все знає!» – подумав Сашко.
Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»
– Хто це там? – здивувався міліціонер.
– А це в нас... Це в нас собака, – ніяковіючи, сказала Маринка.
– Чого ж він під канапу заліз?
– А він у нас завжди під канапою спить, – вигадувала далі Маринка.
– Як же його звати?
– Е... Бобик, – вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.
– Бобик! Бобик! Фіть! – засвистів міліціонер.
– Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?
– Е... – протягла Маринка... – Е-е... – Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. – Порода ця от... – сказала вона. – Як її?.. Гарна порода... Довгошерстий фокстер'єр!
– О, це чудовий собака! – зрадів міліціонер. – Я знаю. У нього така волохата морда.
Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:
– То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!
– Не вилізу! – заголосив Сашко.
– Чому?
– Ви мене до міліції заберете.
– За що?
– За бабусю.
– За яку бабусю?
– За котру я вистрілив, а вона злякалася.
– Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? – сказав міліціонер.
– Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, – пояснила Іринка.
– Ага, он воно що! Отже, це його пістолет? – запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.
– Його, його! – зраділа Іринка. – Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?
– Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей... Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? – запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.
– Я ненавмисне... – відповів Сашко з-під канапи.
– Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду – віддам пістолет назад.
– А що мені буде, коли я скажу правду?
– Нічого не буде. Віддам пістолет – і все.
– А до міліції не заберете?
– Ні.
– Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.
– А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати – то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш – обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.
– Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.
– Ото дивак який! – усміхнувся міліціонер. – Ну, я йду.
Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:
– Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! – Він схопив пістолет і сказав: – Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!
– Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, – сказала Іринка.
Тут повернулась Маринка і накинулась на Сашка:
– Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!
– А я й не буду більше нічого витворяти, – сказав Сашко. – Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова