Пісенька Гугуце
Уривок з книги "Нові пригоди Гугуце"
С.Вангелі

Переклад українською – Валентина Запорожець
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Коптелова
Одного разу Гугуце кинув грудкою в курку тітки Іванни.

З того часу в селі всі перестали
сміятися. Люди, побачивши Гугуце, опускали голови, ходили сумні й похмурі.

Мама й та не
усміхалася.

Гугуце журився й не знав, що робити, як повернути людям радість, чим їх задобрити, аби було з ким посміятися.
– З курми ж сміятися не будеш! – думав Гугуце. – І з індиками та качками так
само. Вони ж сміятися не вміють, а дзьоби відкривають, коли п’ють або їдять...

Піду-но я до діда Луки,
він не такий, як усі.
І пригадалося Гугуце, як минулого року дід Лука частував його таким смачним
кавуном...
Надумав і пішов.

Постукав Гугуце в дідові ворота, рипнули сінешні двері – і
з’явилася в них дідова шапка.
– Чого тобі, Гугуце?

– Дідусю Луко! Може, ти посмієшся зі мною?
– Я, внучку, якраз снідати зібрався, – відказав дід Лука, – а ти вже не гнівайся
на старого, тільки я зроду натщесерце не сміявся.

Пішов Гугуце далі, наздоганяє бабу Тудору.
– Бабуню Тудоро, посміймося.
– Ти що, любий? Хіба не бачиш, що я корову до череди жену? – відповіла бабуня,
підганяючи корову лозиною.

Тоді Гугуце завернув на сусідню вулицю. Дивиться, а там якраз люди криницю
копають. Довго копають, а води нема й нема – все тільки пісок витягують.

Присів Гугуце біля ями, зазирнув у неї, а люди там – менші за його шапку. Ото, скоро
крізь землю до Америки дійдуть, а води все нема.

– Посміймося! – крикнув Гугуце.

– Знайшов з чого сміятися, ледарю! – сердяться люди...

Невеселий повернувся Гугуце додому. Думка про те, чим би задобрити людей, ніяк не
виходила йому з голови.

– А що, коли я залізу в комин, вимажусь у сажу й весь чорний пробіжу селом? –
думає Гугуце. – Люди побачать, почнуть реготати і більше не сердитимуться на мене.

А ще краще буде, коли я одягну мамину сукню й піду в ній гуляти.

Та інша думка не йшла йому з голови: нічого не вийде. Люди скажуть: «Мало того,
що він кинув грудкою в курку баби Іванни, та ще й ходить по селі, мов опудало!»
Щоб його придумати? Стоїть Гугуце, думає, думає, а думається погано.

«Візьму та й сяду на призьбу, може, якраз щось розумне в голову
прийде!» Ні. Таки нічого!

Може, на тин вилізти? А що? Виліз і відразу ж
придумав.

І щодуху помчав до людей, щоб не забути те, що придумав. Біжить Гугуце
селом, у двори зазирає, а там нікогісінько.

Раптом бачить – на дорозі трактор
стоїть. Крутить тракторист ручку, крутить, уже й лаятись почав, а трактор ні з
місця. Хоч бери та плач!
– Дядечку, дядечку! – гукає Гугуце. – Ти візьми й заспівай йому.

– Оце придумав! Мені тільки й лишилося, що співати, – сердито відказав тракторист.
– А от слухай-но:
Тракторе, тракторе, заведись,
Тракторе, тракторе,
покотись
У нові ворота,
коли є охота.
|

Засміявся тракторист, а трактор раптом як загуркоче та як рвоне з місця... Аж
закурілося. Тракторист на ходу ледь ускочив у кабіну, всміхнувся і на прощання
помахав хлопчикові рукою.

Йде Гугуце далі. Коли бачить – виноградарі виноградник полють. Сапки в них
величезні, важкі. Натомлені люди тільки те й роблять, що піт з чола рукавом
витирають.

Серед них упізнав Гугуце й діда Луку. Підбіг до нього й відразу ж почав:
– Дідусю, дідусю, а ти візьми й заспівай сапам пісеньку. Тоді вони самі
полотимуть.
– Яку ще там пісеньку, – недовірливо буркнув дід, а за ним і всі інші діди.

Тоді Гугуце взяв у дідуся сапку й заспівав:
Сапочки, сапки,
Залізнії лапки,
Політе, танцюйте,
Та не ледарюйте.
|

Засміялися діди, й мотики самі пішли полоти, виблискуючи на сонці своїми
вістрями.

Побачили виноградарі, що робота їм сама пішла, взялися за руки та й
пішли собі додому.

Гугуце теж подався за ними. Кого зустріне, всі сміються, руками йому махають.

Та,
увійшовши в село, Гугуце все таки завернув у провулок, щоб раптом не стрітися з
бабою Іванною.
