Пісенька Гугуце

Уривок з книги "Нові пригоди Гугуце"

С.Вангелі

Переклад українською – Валентина Запорожець
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Коптелова

Одного разу Гугуце кинув грудкою в курку тітки Іванни.

З того часу в селі всі перестали сміятися. Люди, побачивши Гугуце, опускали голови, ходили сумні й похмурі.

Мама й та не усміхалася.

Гугуце журився й не знав, що робити, як повернути людям радість, чим їх задобрити, аби було з ким посміятися.

– З курми ж сміятися не будеш! – думав Гугуце. – І з індиками та качками так само. Вони ж сміятися не вміють, а дзьоби відкривають, коли п’ють або їдять...

Піду-но я до діда Луки, він не такий, як усі.

І пригадалося Гугуце, як минулого року дід Лука частував його таким смачним кавуном...

Надумав і пішов.

Постукав Гугуце в дідові ворота, рипнули сінешні двері – і з’явилася в них дідова шапка.

– Чого тобі, Гугуце?

– Дідусю Луко! Може, ти посмієшся зі мною?

– Я, внучку, якраз снідати зібрався, – відказав дід Лука, – а ти вже не гнівайся на старого, тільки я зроду натщесерце не сміявся.

Пішов Гугуце далі, наздоганяє бабу Тудору.

– Бабуню Тудоро, посміймося.

– Ти що, любий? Хіба не бачиш, що я корову до череди жену? – відповіла бабуня, підганяючи корову лозиною.

Тоді Гугуце завернув на сусідню вулицю. Дивиться, а там якраз люди криницю копають. Довго копають, а води нема й нема – все тільки пісок витягують.

Присів Гугуце біля ями, зазирнув у неї, а люди там – менші за його шапку. Ото, скоро крізь землю до Америки дійдуть, а води все нема.

– Посміймося! – крикнув Гугуце.

– Знайшов з чого сміятися, ледарю! – сердяться люди...

Невеселий повернувся Гугуце додому. Думка про те, чим би задобрити людей, ніяк не виходила йому з голови.

– А що, коли я залізу в комин, вимажусь у сажу й весь чорний пробіжу селом? – думає Гугуце. – Люди побачать, почнуть реготати і більше не сердитимуться на мене.

А ще краще буде, коли я одягну мамину сукню й піду в ній гуляти.

Та інша думка не йшла йому з голови: нічого не вийде. Люди скажуть: «Мало того, що він кинув грудкою в курку баби Іванни, та ще й ходить по селі, мов опудало!» Щоб його придумати? Стоїть Гугуце, думає, думає, а думається погано.

«Візьму та й сяду на призьбу, може, якраз щось розумне в голову прийде!» Ні. Таки нічого!

Може, на тин вилізти? А що? Виліз і відразу ж придумав.

І щодуху помчав до людей, щоб не забути те, що придумав. Біжить Гугуце селом, у двори зазирає, а там нікогісінько.

Раптом бачить – на дорозі трактор стоїть. Крутить тракторист ручку, крутить, уже й лаятись почав, а трактор ні з місця. Хоч бери та плач!

– Дядечку, дядечку! – гукає Гугуце. – Ти візьми й заспівай йому.

– Оце придумав! Мені тільки й лишилося, що співати, – сердито відказав тракторист.

– А от слухай-но:

Тракторе, тракторе, заведись, Тракторе, тракторе, покотись У нові ворота, коли є охота.

Засміявся тракторист, а трактор раптом як загуркоче та як рвоне з місця... Аж закурілося. Тракторист на ходу ледь ускочив у кабіну, всміхнувся і на прощання помахав хлопчикові рукою.

Йде Гугуце далі. Коли бачить – виноградарі виноградник полють. Сапки в них величезні, важкі. Натомлені люди тільки те й роблять, що піт з чола рукавом витирають.

Серед них упізнав Гугуце й діда Луку. Підбіг до нього й відразу ж почав:

– Дідусю, дідусю, а ти візьми й заспівай сапам пісеньку. Тоді вони самі полотимуть.

– Яку ще там пісеньку, – недовірливо буркнув дід, а за ним і всі інші діди.

Тоді Гугуце взяв у дідуся сапку й заспівав:

Сапочки, сапки, Залізнії лапки, Політе, танцюйте, Та не ледарюйте.

Засміялися діди, й мотики самі пішли полоти, виблискуючи на сонці своїми вістрями.

Побачили виноградарі, що робота їм сама пішла, взялися за руки та й пішли собі додому.

Гугуце теж подався за ними. Кого зустріне, всі сміються, руками йому махають.

Та, увійшовши в село, Гугуце все таки завернув у провулок, щоб раптом не стрітися з бабою Іванною.