Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Піди туди – не знати куди, принеси того – не знати чого

Російська народна казка

Переклад українською – Анатолій Григорук
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Кочергін

В одному царстві жив цар, холостий – не жонатий. Був у нього на службі стрілець, на ім'я Андрій.

Пішов якось Андрій-стрілець на лови. Ходив, ходив цілий день лісом – та все дарма, нічого не вполював. Час був вечірній; іде Андрій назад – осмутнів. Бачить – сидить на дереві горлиця.

«Дай, – думає, – встрелю бодай цю».

Вистрелив і поранив її – впала горлиця з дерева на сиру землю. Підняв її Андрій, хотів голову скрутити, в торбу покласти.

А горлиця й промовляє до нього людським голосом:

– Не губи мене Андрію-стрільче, не рубай голови! А принеси живу додому, посади на віконце. Та гляди ж: як почну засинати, то вдар мене правою рукою навідліг – і станеш щасливим.

Здивувався Андрій-стрілець: що таке? З виду проста птаха, а промовляє людським голосом. Приніс він горлицю додому, посадив на віконце, а сам стоїть чекає.

Минув якийсь там час, горлиця поклала голівку під крило й задрімала. Андрій згадав, що вона йому наказувала, – вдарив її правою рукою навідліг. Впала горлиця долі й обернулася панною Мар'єю-царівною, та такою гарною, що ні в казці сказати, ні пером описати.

Каже Мар'я-царівна стрільцеві:

– Зумів мене взяти, умій і втримати – бучним бенкетиком та весіллячком. Буду тобі чесною та веселою дружиною.

На тому вони й згоди дійшли.

Узяв Андрій-стрілець шлюб із Мар'єю-царівною та й живе – не тужить. І про службу не забуває: щодень до схід сонця йде в ліс, настріляє дичини і несе до царевої куховарні.

Пожили вони так недовго. Мар'я-царівна й каже:

– Бідно живеш ти, Андрію.

– Та вже як бачиш.

– Роздобудь-но із сотню червінців, накупи на ці гроші різного шовку, я дам йому раду.

Послухався Андрій, пішов до товаришів, у кого червінець, у кого два позичив, накупив різного шовку й приніс жінці. Мар'я-царівна взяла шовк і каже:

Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.

От Андрій ліг та й заснув, а Мар'я-царівна заходилася ткати. Всю ніч ткала й виткала килим, та такий гарний, що другого такого годі й знайти: на ньому все царство розписано, з містами й селами, з лісами й нивами, і птахи в небі, і звірі на горах, і риба в морях; довкола місяць і сонце ходять...

Вранці Мар'я-царівна дає килим чоловікові:

– Неси на купецький двір, продай крамарям, та гляди – своєї ціни не загадуй, а що дадуть, те й бери.

Узяв Андрій килим, перечепив через руку й рушив між торгових рядів.

Підбігає до нього один крамар:

– Що просиш?

– Ти торговий чоловік, ти й ціну кажи.

От крамар думав, думав – не може скласти ціни килимові. Підбігає другий, за ним – іще. Зібрався з крамарів великий натовп, оглядають килим, дивом дивують, а скласти йому ціни не складуть.

Під той час проїздив неподалік царський радник, і закортіло йому дізнатися, чого люд юрмиться. Вийшов він із карети, ледве протовпився крізь юрбу та й каже:

– Здрастуйте, купці, заморські гості. Що воно тут у вас сталося?

– Так і так, килимові ціни не складемо.

Царський радник глянув на килим і сам очам віри не йме.

– Скажи, стрільче, скажи щиру правду: звідкіля в тебе таке чудо?

– Так і так, моя жінка виткала.

– Скільки ж тобі дати за нього?

– Я й сам не знаю. Жінка веліла не торгуватися: що дадуть, те й наше.

– Ну, ось тобі, стрільче, десять тисяч.

Андрій узяв гроші, віддав килима й пішов додому. А царський радник поїхав до царя й показує, яке диво купив.

Цар глянув – на килимі все царство як на долоні. Він аж руками сплеснув:

– Ну, як хочеш, а килима тобі я не віддам!

Дістав цар двадцять тисяч червінців і дає радникові з рук у руки. Радник гроші взяв і міркує собі: «Гаразд, я собі інший, ще кращий замовлю».

Сів у карету й помчав у слободу. Відшукав хату, де Андрій-стрілець жив, і стукає в двері. Відчинила йому Мар'я-царівна. Царський радник одну ногу підняв, щоб через поріг переступити, та так і закляк. Мовчить, і про діло своє забув: стоїть проти нього така красуня, вік би погляду від неї не відводив, дивився б і дивився.

Мар'я-царівна ждала, ждала бодай слівця від нього, далі окрутнула за плечі й двері за ним зачинила. Ледве спам'ятався царський радник і знехотя поплентав додому. Відтоді він і їсть – не наїсть, і п'є – не нап'є: перед очима стоїть йому стрільцева дружина.

Помітив те цар і став випитувати, що за журба в нього.

Радник і каже:

– Ох, бачив я в одного стрільця жінку, не йде вона мені з думки. Ні запити це, ні заїсти, ніяким зіллям не заворожити.

Закортіло цареві самому подивитися на стрільцеву дружину. Перевдяг-ся він у простий одяг, поїхав у слободу, відшукав хату, де жив Андрій-стрілець, і стукає в двері. Мар'я-царівна відчинила йому. Цар одну ногу через поріг підняв, а другу не може, отетерів весь: стоїть перед ним писана краса.

Мар'я-царівна ждала, ждала бодай слівця від нього, далі окрутнула за плечі й двері за ним зачинила.

Глибоко застряла в царевому серці заноза. «Чого, – думає, – ходжу холостий, нежонатий! От би взяти шлюб з цією красунею. Не стрільчихою їй бути, на роду їй написано царицею стати».

Вернувся цар до палацу й замислив діло чорне – відбити жінку в живого чоловіка. Гукає він радника й каже:

– Придумай, як звести зі світу Андрія-стрільця. Хочу на його жінці оженитися. Намислиш – дам у винагороду і міст, і сіл, і золоту казну, не намислиш – голова твоя з плечей покотиться.

Зажурився царський радник, пішов, носа похнюпив. Як занапастити стрільця, не придумає. От з горя заходить він у шинок вина випити.

Підбігає до нього якийсь п'яничка в чумарчині латаній:

– Чого, царський раднику, невеселий, чого носа похнюпив?

– Геть з очей, голодранцю!

– А ти мене не жени, краще келишок винця піднеси, я тебе на розум наверну.

Підніс йому царський радник келишок винця й розповів про своє горе. П'яничка й каже:

– Занапастити Андрія-стрільця – діло нехитре – сам-бо він простосердий, а от жінка в нього надто мудра. Ну, та ми загадаємо таку загадку, що і їй не впоратись. Вертайся до царя і скажи: нехай він пошле Андрія-стрільця на той світ дізнатися, як поживає покійний цар-батенько. Андрій піде, та назад вороття йому не буде.

Царський радник подякував п'яничці – й бігом до царя:

– Так і так, можна стрільця занапастити.

І розповів, куди його слід послати й за чим.

Зрадів цар, повелів привести Андрія-стрільця.

– Ну, Андрію, служив ти мені вірою-правдою, зроби ще й таку послугу: сходи на той світ, дізнайся, як поживає мій батенько. А ні – головою накладеш.

Андрій вернувся додому, сів на лаву й голову похилив. Мар'я-царівна питає:

– Чого зажурився? Чи біда яка?

Розповів їй Андрій, що цар наказав, а Мар'я-царівна й каже:

– Є чого журитися! Це не служба, а службочка, служба далі буде. Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.

Вранці, тільки що прокинувся Андрій, Мар'я-царівна дає йому торбу сухарів і золоту обручку:

– Біжи до царя й попроси собі в товариші царського радника, бо тобі не повірять, що був на тому світі. А як рушиш із товаришем в путь-дорогу, кинь поперед себе обручку, вона тебе й доведе куди треба.

Узяв Андрій торбу сухарів та обручку, попрощався з жінкою і пішов до царя просити собі товариша в дорогу. Нічого не вдієш, згодився цар, повелів радникові йти з Андрієм на той світ.

От вони удвох і рушили в путь. Андрій кинув обручку – вона котиться. Андрій іде за нею полями чистими, через мохи-болота, річки-озера, а за Андрієм царський радник бреде.

Втомляться йти, погризуть сухарів – і знов у дорогу.

Чи близько, чи далеко, чи скоро, чи не скоро – прийшли вони в густий дрімучий ліс, спустилися в глибокий яр, і тут обручка зупинилася.

Андрій і царський радник сіли поїсти сухарів. Глип, а повз них на старому царі двоє чортів дрова везуть – велику гарбу – й поганяють царя дубцями, один з правого боку, другий з лівого.

Андрій каже:

– Поглянь! Либонь, це наш покійний цар?

– Твоя правда, він і є.

– Гей, панове чорти! – загукав Андрій, – Вивільніть мені цього небіжчика хоч на малу часину, мені треба в нього дещо спитати.

Чорти й кажуть:

– Ніколи нам чекати. Чи накажеш самим дрова везти?

– А ви візьміть у мене свіжого чоловіка на підміну.

Ну, чорти відпрягли старого царя, а на його місце впрягли у воза царського радника й ну його з обох боків дубцями поганяти. Той гнеться, а везе.

Андрій заходився розпитувати в царя про його життя-буття.

– Ех, Андрію-стрільче, – каже цар, – гірко мені жити на тому світі. Вклонись від мене синові та скажи, що я твердо йому наказую людей не кривдити, бо з ним те, що й зі мною, буде.

Тільки що встиг він це проказати, а чорти вже назад з порожньою гарбою їдуть. Андрій попрощався із старим царем, узяв у чортів царського радника, й подалися вони додому.

Добулися до свого царства, приходять у палац. Цар побачив стрільця й люто закричав:

– Як ти посмів назад вернутися?

Андрій-стрілець каже:

– Так і так, був я на тім світі у вашого покійного отця. Живеться йому гірко, велів вам кланятись і твердо наказував людей не кривдити.

– А як доведеш, що ходив на той світ і мого батька бачив?

– Та тим доведу, що у вашого радника на спині ще й тепер пасмуги видно, як його чорти дубцями поганяли.

Що тут вдієш, відпустив цар Андрія додому. А сам каже радникові:

– Не намислиш, як занапастити стрільця, голови позбудешся.

Пішов царський радник, ще нижче голову похилив. Заходить у шинок, сів за стіл, замовив вина. Підбігає до нього п'яничка:

– Чого, царський раднику, зажурився? Піднеси-но мені келишок, я тебе на розум наверну.

Радник підніс йому келишок вина й розповів про своє горе. П'яничка й каже:

– Вернися назад і скажи цареві, щоб стрілець он якою службою прислужився – її не те що сповнити, ба навіть вигадати важко: нехай пошле стрільця за тридев'ять земель, у тридесяте царство добути кота-говоруна.

Побіг радник до царя і розказав, яку службу загадати стрільцеві, щоб він назад не повернувся. Посилає цар по Андрія:

– Ну, Андрію, зробив ти мені одну послугу, зроби й другу: біжи у тридесяте царство й добудь кота-говоруна, бо не носити тобі голови на плечах.

Пішов Андрій додому в глибокій зажурі й розповів жінці, яку цар йому службу загадав.

– Нема чого журитися, – Мар'я-царівна каже. – Це не служба, а службочка, служба далі буде. Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.

Ліг Андрій спати, а Мар'я-царівна пішла в кузню й наказала ковалям викувати три ковпаки залізні, а ще залізні обценьки й три прути: один залізний, другий мідний, третій олов'яний.

Рано-вранці Мар'я-царівна розбудила Андрія:

– Ось тобі три ковпаки та обценьки та три прути, йди за тридев'ять земель, у тридесяте царство. Трьох верст не дійдеш, почне змагати тебе лютий сон – кіт-говорун на тебе дрімоту нашле. Ти не спи, руку за руку перечіпляй, ногу за ногою волочи, а де й котилом котись. А як заснеш, кіт-говорун уб'є тебе.

І тоді Мар'я-царівна навчила його, як і що робити, та й відпустила в дорогу.

Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться – прийшов Андрій-стрілець у тридесяте царство. За три версти почав змагати його сон. Надягає Андрій на голову три ковпаки залізні, руку за руку перечіпляє, ногу за ногою волочить – іде, а де й котилом котиться.

Так-сяк здолав дрімоту й опинився біля високого стовпа.

Кіт-говорун побачив Андрія, замуркотів, занявчав та із стовпа стриб йому на голову! Один ковпак розбив, другий розбив, заходився був коло третього. Тут Андрій-стрілець схопив кота обценьками, стяг на землю й ну сікти прутами. Попервах сік залізним, зламав його, взявся за мідний, а коли й той вийшов із ладу, заходився бити олов'яним.

Олов'яний прут гнеться, не ламається, довкола кота обвивається Андрій лупцює, а кіт-говорун почав казки розповідати про попів, про дияконів, про попових дочок. Андрій його не слухає та все прутом потягує.

Непереливки стало котові, бачить, що заговорити Андрія не може, і заходився благати:

– Відпусти мене, чоловіче добрий! Усе, що хочеш, зроблю!

– А зі мною підеш?

– Куди хочеш, піду.

Андрій повернув додому й кота за собою повів. Добувся до свого царства, приходить з котом у палац та й каже цареві:

– Так і так, що мені загадано було, виконав, добув кота-говоруна.

Здивувався цар:

– Ану, коте-говоруне, покажи свою пристрасть!

Тоді кіт свої пазурі гострить, на царя їх наставляє, хоче йому білі груди роздерти, із живого серце вийняти.

Злякався цар:

– Андрію-стрільче, вгомони, будь ласкавий, кота-говоруна!

Андрій кота вгомонив і в клітку замкнув, а сам додому пішов, до Мар'ї-царівни. Живе-поживає, милується з молодою дружиною.

А цареві ще дужче ревнощі серце сушать. Знов прикликає він радника:

– Що хочеш вигадай, а занапасти Андрія-стрільця, бо не носити тобі голови.

Царський радник іде прямцем у шинок, розшукав там п'яничку в латаній чумарчині й просить його виручити, на розум навернути. П'яничка келишок вина випив, вуса втер.

– Іди, – каже, – до царя і скажи: нехай пошле Андрія стрільця туди – не знати куди, принести того – не знати чого. Цього Андрій довіку не зробить і назад не вернеться.

Радник побіг до царя і все йому доповів. Посилає цар по Андрія:

– Прислужився ти мені два рази, прислужися і третій: біжи туди – не знати куди, принеси того – не знати чого. Зробиш, що прошу, – винагороджу по-царському, а ні – голову зітну.

Прийшов Андрій додому, сів на лаві й заплакав. Мар'я-царівна його й питає:

– Чого, любий мій, зажурився? Чи знов лихо спіткало?

– Ех, – каже Андрій, – через твою красу всі напасті несу! Повелів мені цар іти туди – не знати куди, принести того – не знати чого.

– От де служба! Ну нічого, лягай спати, ранок проти вечора мудріший.

Мар'я-царівна діждалася ночі, розгорнула чарівну книжку, читала, читала, читала, шпурнула книжку й за голову вхопилася: про цареву загадку нічого й у книжці не сказано. Мар'я-царівна вийшла на ґанок, дістала хустину й махнула нею.

Налетіло всякого птаства, назбігалося всякого звіра.

Мар'я-царівна у них питається:

– Звірі лісові, птахи піднебесні! Ви, звірі, всюди никаєте, ви, птахи, всюди літаєте: чи не чули, як дійти туди – не знати куди, принести того – не знати чого?

Звірі й птахи кажуть:

– Ні, Мар'є-царівно, ми про те не чували.

Мар'я-царівна махнула хустиною – звірі і птахи зникли, наче їх і не було. Махнула другий раз – і з'явились перед нею два велетні.

– Чого тобі?

– Слуги мої вірні, віднесіть мене на середину океану-моря.

Підхопили велетні Мар'ю-царівну, віднесли на океан-море і стали посередині, над самісінькою безоднею, самі стоять, як стовпи, а її на руках тримають. Мар'я-царівна махнула хустиною, і припливли до неї всі гади морські і вся риба.

– Ви, гади й риби морські, ви всюди плаваєте, на всіх островах буваєте: чи не чули, як дійти туди – не знати куди, принести того – не знати чого?

– Ні, Мар'є-царівно, ми про те не чували.

Посмутніла Мар'я-царівна і звеліла віднести себе додому. Велетні підхопили її, принесли до Андрієвої господи, поставили біля ґанку.

Рано-вранці Мар'я-царівна спорядила Андрія в дорогу й дала йому клубок ниток та вишиваного рушника.

– Кинь клубок ниток поперед себе. Куди він покотиться, туди й ти іди. Та гляди, хай би куди ти прийшов – будеш умиватися, чужим рушником не втирайся, а втирайся моїм.

Попрощався Андрій з Мар'єю-царівною, вклонився на чотири боки і пішов на заставу. Кинув клубок поперед себе, клубок покотився – котиться й котиться. Андрій іде за ним слідом.

Швидко казка кажеться, не швидко діло робиться. Багато царств і земель змандрував Андрій. Клубок котиться, нитка від нього снується: зробився клубок маленький, з курячу голівку; он уже який став манюній, що й не видно його на дорозі... Дійшов Андрій до лісу, бачить – стоїть хатинка на курячих ніжках.

– Хатинко, хатинко, повернися до мене передом, до лісу задом!

Хатинка повернулася, Андрій зайшов, бачить: на лаві сива баба сидить, кужіль пряде. Глянула на гостя та й каже:

– Руського духу чути не чувано, бачити не бачено, а нині руський дух сам прийшов! От засмажу тебе в печі та з'їм і на кісточках покатаюся.

Каже Андрій:

– Схаменися, Бабо Яго, не годиться їсти мандрівця. Він і кістлявий, і чорний. Ти попервах лазеньку затопи, мене вимий, випар, а тоді вже їж.

Баба Яга витопила лазеньку. Андрій випарився, дістав жінчиного рушника і став ним втиратися.

Баба Яга питає:

– Відкіля в тебе рушник? Його моя онука вишивала.

– Твоя онука – дружина мені, то й рушник від неї.

– Ох, зятю любий, чим же мені тебе пригощати?

От Баба Яга злагодила вечерю, понаставляла всяких страв, вин та медів. Андрій не маніриться – вмостився за столом і ну ті страви наминати. Баба Яга сіла поряд – він їсть, вона випитує: як він Мар'ю-царівну за себе взяв і чи живуть вони в злагоді. Андрій усе розказав: як оженився і як цар послав його туди – не знати куди, добути того – не знати чого.

– От би ти й помогла мені, бабуню!

– Ех, зятеньку, про це диво навіть я не чувала! Знає про те одна стара жаба, живе вона в болоті триста літ... Ну, нічого, лягай спати, ранок проти вечора мудріший.

Андрій ліг спати, а Баба Яга взяла два березових віники полетіла на болото і стала кликати:

– Бабуню, жабко-скрекотушко, чи жива ти?

– Жива!

– Вийди до мене з болота!

Стара жаба вийшла, Баба Яга питає в неї:

– Чи знаєш ти, де взяти того – не знати чого?

– Знаю.

– Скажи мені, зроби ласку. Моєму зятеві загадано службу: піти туди – не знати куди, взяти того – не знати чого.

Жаба й каже:

– Я б його провела, та доволі вже я ветха, мені туди не дострибати. Як донесе мене твій зять до вогненної річки, в щойно надоєному молоці, то скажу.

Баба Яга взяла жабку-скрекотушку, полетіла додому. Надоїла молока в горщик, посадила туди жабу й рано вдосвіта будить Андрія:

– Ну, зятю дорогий, одягайся, візьми горщик із свіжим молоком, у молоці жаба, та сідай на мого коня, він тебе довезе до вогненної річки. Там коня покинь і діставай із горщика жабу, вона тебе на слід наведе.

Андрій одягся, взяв горщика, сів на коня, поїхав. Чи довго, чи не довго, домчав його кінь до вогненної річки. Через неї ні звір не перестрибне, ні птах не перелетить.

Андрій спішився, жаба йому й каже:

Дістань мене, парубче, із горщика, треба нам через річку переправитись.

Андрій дістав жабу й опустив на землю.

– Ну, парубче, тепер сідай мені на спину.

– Що ти, бабуню! Ти ж така манюня, що й задушити тебе нічого не варто!

– Не бійся, не задушиш. Сідай та тримайся міцніше.

Сів Андрій на жабку-скрекотушку. Почала вона роздуватися. Роздувалася, роздувалася – стала як копиця сіна.

– А чи міцно тримаєшся?

– Міцно, бабуню.

А жаба ще дужче роздулась і стала вищою за темний ліс, та як стрибне – й перестрибнула через вогненну річку; перенесла Андрія на той бік і зробилася знов маленькою.

– Йди, парубче, цією стежкою. Побачиш терем, хату – не хату, хлів не хлів, заходь туди і стань за піччю. Там знайдеш того – не знати чого.

Пішов Андрій стежкою, бачить: стара хата – не хата, тином огороджена, без вікон, без ґанку. Зайшов він туди і сховався за піччю.

От за якийсь там час застугоніло, загриміло лісом, і заходить до хати мужичок з ніготь, борода з лікоть, та як гаркне:

– Гей, свате Науме, їсти хочу!

Тільки що погукнув – тут де не візьмися стіл накритий, на ньому барилко пива та бик засмажений, у бика в боку ніж точений. Мужичок з ніготь, борода з лікоть, підсів до бика, вийняв ніж точений, почав кавалки м'яса відтинати, у часник вмочати, ласувати та нахвалювати.

Стеребив бика до останньої кісточки, ціле барилко пива випив.

– Гей, свате Науме, прибери об'їдки!

І тут стіл зник, наче й не було: ні кісток, ні барилка.

Андрій дочекався, коли мужичок з ніготь подасться з хати геть, вийшов з-за печі, набрався сміливості й погукнув:

– Свате Науме, нагодуй мене!

Тільки що сказав, де не візьмися, з'явився стіл, на ньому страви різні, закуски й заїдки, вина й меди.

Андрій сів до столу та й каже:

– Свате Науме, сідай, брате, зі мною, будемо їсти-пити разом.

Невидимий голос йому відмовляє:

– Спасибі тобі, чоловіче добрий! Скільки літ я тут служу, горілої шкуринки не бачив, а ти мене за стіл посадив.

Дивиться Андрій і дивом дивує: нікого не видно, а наїдки зі столу ніби хто віником змітає, вина й меди самі в чарку наливаються – чарка скік, скік та скік!

Андрій просить.

– Свате Науме, покажися мені.

– Ні, мене ніхто не може бачити: я те – не знати що.

– Свате Науме, хочеш у мене служити?

– Чого ж не хотіти! Ти, я бачу, чоловік добрий.

Ото поїли вони, Андрій і каже:

Ну, прибирай усе та підемо зі мною.

Вийшов Андрій із хати, озирнувся:

– Свате Науме, ти тут?

– Тут. Не бійся, я від тебе не відстану.

Дійшов Андрій до вогненної річки, де на нього жаба чекала.

– Парубче, знайшов того – не знати чого?

– Знайшов, бабуню.

– Сідай на мене.

Андрій знову сів на неї, жаба почала роздуватися; надулась, стрибнула й перенесла його через вогненну річку.

Тут він жабці-скрекотушці подякував і пішов у своє царство. Йде, йде та озирнеться:

– Свате Науме, ти тут?

– Тут. Не бійся, я від тебе не відстану.

Ішов та ішов Андрій, дорога далека – підбилися йому ноги, опустилися його білі руки.

– Ех, – каже, – як я втомився!

А сват Наум йому:

– Чого ж ти мені не кажеш? Я б тебе швидко до місця доправив.

Підхопив Андрія буйний вихор і поніс – гори й ліси, міста й села тільки миготять унизу. Летить Андрій над глибоким морем, і стало йому страшно.

– Свате Науме, перепочити б!

Зараз вітер вщух, і Андрій став опускатися на море. Дивиться – де шуміли самі сині хвилі, з'явився острівець, на острівці стоїть палац із золотою крівлею, довкола сад пишний...

Сват Наум каже Андрієві:

– Спочивай, їж, пий, на море поглядай. Будуть плисти мимо три купецькі кораблі. Ти купців приклич та почастуй, причасти щедро – в них є три дивовижі. Ти мене проміняй на ці дивовижі – не бійся, я до тебе назад вернуся.

Чи довго, чи не довго – із західного краю пливуть три кораблі. Корабельники угледіли острів, на ньому палац із золотою крівлею і довкруги сад пишний.

– Що за диво? – кажуть, – Скільки ми тут пропливали, нічого, окрім синього моря, не бачили. Давайте пристанемо.

Три кораблі кинули кітви, три купці корабельники сіли в легкий човен попливли до острова. А вже Андрій-стрілець їх стрічає.

– Ласкаво прошу, гості дорогі!

Купці-корабельники йдуть і дивом дивують: на теремі крівля мов жар горить, на деревах птахи виспівують, на доріжках химерні звірі пострибують.

– Скажи, чоловіче добрий, хто тут вибудував це диво дивне?

Мій слуга, сват Наум, за одну ніч усе позводив.

Повів Андрій гостей у терем:

– Гей, свате Науме, дай-но нам попити-поїсти!

Де не візьмися, з'явивсь накритий стіл, на ньому вина й наїдки, чого душа просить. Купці-корабельники тільки очима лупають.

– Давай, – кажуть, – мінятися: ти нам свого слугу, свата Наума, а ми тобі за нього хоч яку дивовижу.

– Чого не помінятися! А які у вас дивовижі?

Один купець дістає з-за пазухи кия.

– Йому тільки скажи: «Гей, кию, дай духопеликів цьому чоловікові», – і кий сам зачне дубасити, хоч якому дужакові дасть наминачки.

Другий купець дістає з-під поли сокиру, повернув її обухом догори – сокира сама почала рубати: цюк та цюк – вийшов корабель; цюк-цюк – ще корабель, з вітрилами, з гарматами, із хоробрими матросами. Кораблі пливуть, гармати стріляють, хоробрі матроси наказу питають.

Повернув сокиру обухом донизу – кораблі зникли, ніби їх і не було.

Третій купець дістав із кишені дудку, заграв – військо з'явилося: і кіннота, й піхота з рушницями, з гарматами. Військо йде, музика гримить, знамена майорять, верхівці скачуть, наказу питають.

Купець дмухнув із другого кінця в дудку – й немає нічого, все зникло.

Андрій-стрілець каже:

– Гарні ваші дивовижі, та моя проти ваших більше важить. Хочете мінятися – віддайте мені за мого слугу, свата Наума, всі три дивовижі.

– А чи не забагато буде?

– Як знаєте, а я за іншої умови не мінятимусь.

Поміркували купці, поміркували: «Нащо нам кий, сокира та дудка? Краще помінятися, зі сватом Наумом будемо без усякої турботи день і ніч ситі та п'яні».

Віддали купці-корабельники Андрієві кий, сокиру й дудку і гукають:

– Гей, свате Науме, ми беремо тебе з собою! Будеш нам вірою-правдою служити?

Каже їм невидимий голос:

– Чого не послужити! Мені байдуже, в кого жити.

Купці-корабельники вернулися на свої кораблі й ну бенкетувати – п'ють, їдять та все погукують:

– Свате Науме, швидше повертайся, дай те, дай се!

Перепилися всі, де сиділи, там і спати попадали.

А стрілець сидить один у теремі, зажурився: «Ех, – думає, – де-то тепер мій вірний слуга, сват Наум?»

– Я тут. Що треба?

Андрій зрадів:

– Свате Науме, чи не час нам у рідну сторононьку, до молодої дружиноньки? Віднеси мене додому.

Знов підхопив Андрія вихор і поніс до рідного дому.

А купці прокинулись, і закортіло їм похмелитися:

– Гей, свате Науме, неси їсти-пити, і негайно.

Та хоч скільки гукали, усе дарма. Дивляться, й острова немає. На тім місці шумлять самі сині хвилі.

Побідкались купці-корабельники: «Ех, ошукав нас лихий чоловік!» Та що вдієш, напнули вітрила і попливли своєю дорогою.

А Андрій-стрілець прилетів до рідного краю, опустився біля своєї хати, дивиться – замість хати обгорілий димар стирчить.

Похилив він низько голову і пішов з міста до синього моря, на пустирище. Сів і сидить.

Аж раптом, де не візьмись, прилітає сиза горлиця, вдарилась об землю і стала його молодою дружиною, Мар'єю-царівною.

Обнялись вони, привіталися, зачали одне одного розпитувати, одне одному розказувати.

Мар'я-царівна розповідає:

– Відтоді, як ти з дому пішов, я сизою горлицею літаю по лісах та по гаях. Цар три рази по мене посилав, та мене не знайшли і хату спалили.

Андрій каже:

– Свате Науме, а чи не можна нам на пустирищі побіля синього моря палац поставити?

– Чого ж не можна! Зараз буде!

Не встигли озирнутися, стоїть палац, та такий гарний, кращий проти царського; довкола зелений сад, на деревах пташки виспівують, на доріжках химерні звірі скачуть.

Зайшли Андрій-стрілець із Мар'єю-царівною до палацу, сіли біля віконця й гомонять, одне одним милуючись.

Живуть, горя не знають і день, і другий, і третій.

А цар під той час поїхав на полювання до синього моря, аж бачить – на тім місці, де нічого не було, палац височіє.

– Це ж який зухвалець надумав, не питаючись, на моїй землі будуватися!

Побігли гінці, все вивідали й доповідають цареві, що палац поставлено Андрієм-стрільцем і живе він у нім з молодою дружиною, Мар'єю-царівною.

Ох, як розгнівився цар! Посилає дізнатися, чи ходив Андрій туди – не знати куди, чи приніс того – не знати чого.

Побігли гінці, вивідали й доповідають:

– Андрій-стрілець ходив туди – не знати куди й добув того – не знати чого.

Зачувши таке, цар і зовсім розлютився. Наказав зібрати військо, йти до моря, той палац дощенту зруйнувати, а самого Андрія-стрільця і Мар'ю-царівну скарати лютою смертю.

Побачив Андрій, що йде на нього могутнє військо, схопив сокиру, повернув її обухом догори. Сокира цюк та цюк – стоїть на морі корабель, знов цюк та цюк – стоїть другий корабель. Сто раз цюкнула – сто кораблів попливло по синьому морю.

Андрій дістав дудку, заграв – з'явилося військо: і кіннота, й піхота, з гарматами, із знаменами.

Начальники скачуть, наказу ждуть. Андрій подав знак починати бій. Музики заграли, барабани загриміли, полки з місця зрушили. Піхота ламає лави царських солдатів, кіннота скаче, в полон бере. А із ста кораблів гармати б'ють по столичному місту.

Цар бачить, військо його втікає, метнувся до нього, щоб зупинити. Тут Андрій дістав кия:

– Ну, кийочку, дай цареві хльору!

Кий сам пішов колесом, з кінця в кінець перестрибує по чистому полю; наздогнав царя, лусь у лоба та й забив до смерті.

Ось бій закінчився. Поплив плавом з міста народ і став благати Андрія стрільця, щоб узяв він до своїх рук усе царство.

Андрій відмагатися не став, влаштував бенкет бучний і разом з Мар'єю-царівною правив тим царством до самісінької старості.

Автор: Російська народна казка; ілюстратор: Кочергін М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова