Перепілка

Дощик

Вихопивсь дощик поміж заграв:
Чоботи сині, синя сорочка,
Сині мелодії понапинав
З неба широкого аж до листочка;
Синіми стрілами закресав,
Сині листочки дрібно писав –
Людям, озерам, лукам за обрій,
Ох і смішний же!
І добрий-добрий!
І запрозорились водні гущі,
І посміхнулися темні пущі,
Навіть дуби із важкої породи
Чухали голови від насолоди.
...Вихопивсь дощик поміж заграв.

Соловейку-солов’ю

Соловейку-солов’ю
Я приспівочку зів’ю,
Свіжу та барвисту,
З золотого листу.

З того листу, що в долині,
На кленині, на калині,
На березовій корі,
На дубочку угорі.

Листя, листя, не шасти,
Соловейка захисти
Од важкого грому,
Вітру-бурелому.

Од яркої блискавиці,
Щоб не сліпнули очиці,
Од дощу в світанки білі,
Од метілі-заметілі,
Холоднючої зими.

Перепілка

Ой летіла птиця –
Пе-ре-пе-ли-ця.
Не під небесами –
Житами, вівсами,
Гречками медвистими,
Пшеницями чистими.

Хвалилася птиця –
Пе-ре-пе-ли-ця:
– Здрастуй, спілий колосе,
Ясна зірко,
Діточок я вивела
Аж семірко!

– Не хвалися, птице,
Пе-ре-пе-ли-це!
Під моїми ж вусами,
Світлими та русими,
Зерна не облічено,
Числами не мічено:
Сім по сім
Та ще сім,
Та в вершечку двадцять два,
Отакі мої слова,
Отакі ідуть жнива!

Бусол

Він прилітає з далекого краю,
Не спочиваючи, лине, лине.
Здається, на світі миліш немає,
Чим наше подвір’я, стара яворина.

Спочине звечора в темному лузі,
Де в синій заводі чайка кигиче,
А потім купається собі в галуззі,
Гніздо лаштує, буслиху кличе.

Кізка

Бігла кізка по мосту,
Збила куряву густу.
Тут листочок, там листочок
Схопить, хопить і навскач.
Он яка рогата, бач!
Он яка, бач!

А назустріч не орда,
 Суне з поля череда.
Кізка вправо, кізка вліво,
В неї роги, мов рогач.
Он яка завзята, бач!
Он яка, бач!

Де взялися пастухи,
Молодці, не лінюхи,
Прип’яли козу за роги,
А вона у крик, у плач...
Он яка завзята, бач!
Он яка, бач!

Оженився горобець

Оженився горобець
На старій синиці,
А синиця як синиця –
Плете рукавиці.

Щоб тепліше горобцю
На снігу, на морозцю –
Чи сінця внести покіс,
Чи по дрова бігти в ліс.

Є ще в неї інші дари:
Є ціпок-ясенець,
Круглі сині окуляри, –
Постаріє ж горобець!

Сніг

Із самого раннього ранку,
Неначе пройшли весілля,
Летіли, кружляли білянки
В байраки, луги і поля.

Полотна послали льонові
 Од гаю по хатній поріг,
Садам роздали по обнові,
А мати сміється: – То сніг!

То, – каже, – із раннього ранку,
Неначе пройшли весілля,
Летіли, кружляли білянки
В байраки, луги і поля.

А місяць зійшов урочисто,
Побрів до блакитних стежок,
Все небо мітлою підчистив
І зсипав останній сніжок.

Вечори, як сиві котики

Вечори, як сиві котики,
В нас ночують у дворі,
З ними вітру теплі дотики,
Промінь синьої зорі.

Перший бавиться з дитиною:
– Люлі, спи, мале, пора. –
Другий ходить за долиною,
Ясні проліски збира.

Третій вечір в кузні дзенькає,
Лемеші кує, мов жар,
Доки шаблею тоненькою
Місяць виблисне, звіздар.

І тоді вони посходяться,
В хаті сядуть при мені, –
Мати їм дає вечеряти
Борщ і кашу в казані.

Півень

З півнем в нас – одна морока,
Він ночує на току,
Тільки ніч заплющить око, –
Він уже й ку-ку-рі-ку!

Вже йому давала проса,
Хліб покришений, що є,
Поклює, погляне скоса,
Потім знову за своє.

Ну, а тільки ляжу в ліжко,
В сон, як в зоряну ріку,
Він, хитрун, помовче трішки,
Потім знов – ку-ку-рі-ку!

Що робить мені? Ану ж бо,
Хто розкаже, у чім річ?
Чи, можливо, в нього служба
Кукурікати всю ніч?

Бо як зірка блисне згірно,
То в артілі голова
Свій годинник ставить вірно, –
Так, як півень заспіва!

Підкови

Місяць виклепав підкову
І сміється: – Це моє.–
А коваль говорить: – Знову
Щось заліза не стає.

Місяць другу дзвінко клепле,
Поклепав і зник, і зблід,
У горнилі місце тепле,
На ковадлі синій слід.

А коваль розгнівавсь дуже,
Фартушину зняв з плеча:
– Що ж ти, – каже, – робиш, друже,
В нас заліза нестача.

Місяць кинув ті підкови
Дідусеві-ковалю
І пішов собі в діброви,
Потемнівши од жалю.

Та зате у нас в загоні
З гір високих і крутих
Копитами крешуть коні
На підковах золотих!