Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Віктор Важдаєв

Пекале і Тиндале

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Майофіс

Було чи не було, тільки якби не було, хіба люди пам'ятали б та про те казали-розповідали?.. Так от, жили-були два парубки, два молодця. Як кажуть, два чоботи, два постоли – пара. Цей – правий, а той – лівий. Ото дива! Дивіться, самі переконаєтеся – хлопці ладні, складні. З себе гарні, добрі, ласкаві, силою сильні та розумом не обділені. Що один, що другий. Не рідня і не брати, а один одному під лад! Ну, якщо про багатство мовити – його й не злічити! Вже коли я кажу, так воно і є: у одного в кишені блоха на аркані, а в другого – тарган на ланцюгу.

А ви не дивуйтеся, з добрими людьми таке часто буває. Адже це злодій, лиходій тільки й знає утробу свою напихати та гаманець набивати, а у таких хлопців, як Пекале і Тиндале, увесь капітал – кмітлива голова, умілі руки та веселий жарт. Веселий – це коли таких же, як вони, простих людей стосується. А коли мова про багатіїв піде, тоді... Ну, що тоді? Тоді й подивимося, тоді й послухаємо, коли «тоді» буде, а поки що знайомтеся, милуйтеся, ось він –

Пекале

– До чого ж їсти хочеться! От якби зараз до харчівні, та миску супу, та з наваром, та шматок м'яса, та пожирніше, та шматок хліба, та пом'якіше!.. Але от халепа! Подумати тільки, адже грошей – навіть одного грошика – і того немає! А-а! Хоч пан, хоч пропав! Продам вівцю! Е-е! Чого шкодувати? Гуляти так гуляти! Що вівцю? Усіх овець продам! Всіх до одної!

– Пекале! Пекале! Скільки їх у тебе?

– Білих – жодної, а чорних – і того менше!

Це поруч Тиндале стоїть. Сумний. У нього теж в животі вітер гуляє. Це він в Пекале питав – «скільки?»

– Щасливий! – каже Тиндале у задумі. – Мені б ото від твоїх овець хоч би половину!

А Пекале хоч би що! Хіба Пекале може сумувати?

– Нічого! – каже. – Не сумуй! Вчора був ситий, сьогодні з ранку не їв, зате, може, завтра пообідаємо!

Ось такий він, Пекале. Ну, а дружок його? У якого теж в животі порожньо, у якого в кишені й ламаного гроша немає! Що? Таких бідняків, кажете, на світі не злічити? А якщо я скажу, що він добрий? Справедливий? Той, кого ні з ким не сплутаєш, тому що він зі своїм дружком Пекале в усій Молдові, по всій молдавській землі, а може й за її межами відомий? Тому що він –

Тиндале

– Тиндале! – сказала йому одного разу мати. – Ось тобі два гроша. Поки я в полі буду, піди-но ти на базар. На один гріш купиш сметани, а на другий – молока.

Подумаєш, клопіт! Це для когось клопіт, тільки не для Тиндале! В одній руці гріш, в другій руці гріш. На цей молока, а на цей сметани! Хоп! Топ-топ-топ! Одна нога тут, друга там. Радійте, люди! Тиндале вже на базарі!

Чи знаєте ви, що таке базар у Молдові? Шумить, як гірська річка з кручі! Та що річка! Наче море бушує: тут за рядом ряд, ніби хвилі білими баранчиками ряботить, – живі вівці товчуться-продаються, тут хвилі морські бурштинові й сині – виноградні грона височать. А там ряд – ковбаси, сало, жирні, блискучі, хоч заплющуй очі, – блищать. А над усім цим, наче морський прибій, – людський говір, співучий, веселий. А ось і молоко. Молоко, молоко – хоч залийся! Скільки душі завгодно молока! І парного, і сирого, і пряженого, і кислого! Ну, як же хороше!

– А ну, тітко, давай молока! Лій, не шкодуй, мерщій!

– Адже куди лити, синку?

Куди, куди? Справді, куди? В одній руці гріш для молока, в другій руці гріш для сметани! Всю дорогу Тиндале знав, всю дорогу пам'ятав!.. А посуд? Посуд де? От халепа! Не взяв посуду. Не взяв, не захопив! Але не така людина Тиндале, щоб розгубитися. Він миттю збагнув. Шапку з голови:

– Лий, тітко! Наливай!

Ну, добре! Половину справи зроблено! Тепер зовсім дрібниця – сметани не вистачає! А ось і сметана. До чого ж добра! І для неї гроші є. Ось маєш! Що куди? Куди, еге ж, куди? Та що вони, немов змовилися: «Куди!» Якщо вже Тиндале уперше не розгубився, то вдруге і думати нема чого! Взяв та й вивернув шапку навиворіт! Оце Тиндале! От молодець! На радощах і не помітив, що все молоко – під прилавком опинилося... А він... Хоп! Топ-топ-топ! Одна нога тут, друга там. Оглянутися не встигли – Тиндале додому повернувся.

– Сметана! В шапці!.. – матінка тільки руками сплеснула.

– Не тільки сметана! – з гордістю каже Тиндале. – Тут і молоко! Ось, держи! – та й... вивернув шапку знову.

А сметана, сметана, недарма, що була жирна, плюхнулася тістом на землю.

Ну, з ким не буває, з ким не трапляється. Тиндале вже й забув про це, а люди пам'ятають, сміються. От диваки!..

Як вони стали побратимами

«Диваки, диваки! Ну, як їм довести, що Тиндале не гірше за інших!» – замислився Тиндале. Є від чого замислитися і навіть засумувати!

Залишимо його. Поки він думає, ми згадаємо про Пекале.

– Овець не продав, інше знайдеться! – вирішив Пекале. Набив повний мішок горіховою шкаралупою, закинув за спину, йде, несе, легко – не важко, кричить:

– Гей, гей, люди! Ось горіхи! Ось лісові!..

А назустріч – Тиндале. І хто б міг подумати – теж з мішком, теж за спину закинутим. Теж легким, теж нести не важко! Ще б пак: набрав трави, сухої – нічого не важить!

– Гей, гей, люди! Перо, як пух, перо, як пух! Чисте, пушисте!

Пекале, не був дурнем, перший зміркував:

– Послухай, мені здається, що цього добра у тебе вдома мабуть стільки ж, якщо не більше залишилося?

– Залишилося! – погодився Тиндале.

– Невже ми з тобою скупитися, рядитися будемо?

– Не будемо.

– Тоді давай мінятися: я тобі горіхи, ти мені перо, як пух!

Задумався Тиндале. Що ж? Справді угода непогана!

– Я згоден! – сказав Тиндале.

– А я тим більше! – сказав Пекале.

Раз-два! Інші б он скільки провозилися, а вони миттю зі справою скінчили. І розійшлися в різні боки.

Вже вони веселилися, вже вони раділи, коли мішки розв'язували, відкривали – носи туди запихали, кожен свій зиск роздивлявся, з мішка на землю витрушував. А витрусили...

– Ох, і хитрий, як лисиця, цей чолов'яга! – сказав Тиндале.

– Ну і гусак цей перехожий! – сказав Пекале.

І от, чи то земля не клином зійшлася, чи то так має бути, але вони зустрілися знову. Зустрілися і зупинилися.

Може, уперше Тиндале не задумався, запитав:

– Брате, та як же тебе звати?

– Пекале! – сказав Пекале. – А тебе як?

– А мене – Тиндале! – сказав Тиндале.

Тут вони обнялися й побраталися.

– До чого ж їсти хочеться! – сказав Пекале. – Вчора був ситий, сьогодні не їв...

– Дивна річ! – сказав Тиндале. – Як ти здогадався? Адже й зі мною така ж історія відбувається!

– Не сумуй, брате! – сказав Пекале. – Моя приказка не скінчилася! Головне в ній – смачне закінчення: вчора був ситий, сьогодні не їв, проте, може, завтра пообідаємо!.. Давай, брате, підемо до пана в найми.

Як Пекале і Тиндале у пана працювали

Узяв їх пан. А був він скупий: скупішого не придумаєш! Тому в нього і працювати ніхто не хотів.

Привів їх пан до повітки і каже:

Тут соломки собі знайдете, постеліть, відпочивайте, скільки душа забажає. У мене робота – не робота – саме свято! А про їжу ви не думайте: адже на ситий шлунок погано спиться. Завтра поїсте.

Робити нема чого. Спить Пекале, спить Тиндале. Сниться їм навариста юшка: пар над нею в'ється, запах ніздрі лоскоче. Сниться їм м'ясо жирне, пишні пироги!..

От на світанку розштовхав їх пан.

– Прокидайтеся, прокидайтеся! Досить вилежуватися! Час до роботи ставати! Скоро ранок настане, а там, дивись, і день пройде! Не помітите, як вечір прийде, знову відпочивати, вилежуватися будете. У мене ж не робота – свято! А поїсти – потім встигнете: немає нічого важчого, як працювати на ситий шлунок!

І послав Тиндале хліб молотити, а Пекале – корів пасти.

Корів у багатія – он скільки! А пастух один – Пекале. Хто зна, що цій худобі у жаркий день надумається? Одна в кущі норовить від мух сховатися, інша до річки лізе, а ті втечуть – очі б на них не дивилися – до сьомої межі!.. От і носився Пекале цілий день стрімголов по полях, по кущах, корів у череду збирає. Цих прижене – інші втечуть. Тих відшукає – цих слід прохолов. А все тому, що жадібний пан не хотів другого пастуха наймати.

Але і Тиндале як прийшов на тік, так весь день водив коней по колу: зерно молотив. А пан і перепочити не дає, кричить. У Тиндале від втоми в очах потемніло, і білі коні на чорних перетворилися!..

А ввечері дав багатій батракам по мисці пісної юшки та по шматку хліба сухого.

– Їжте, – каже, – досхочу! І відпочивайте, відпочивайте, скільки душа забажає! У мене ж, самі знаєте, не робота – свято! – І пішов.

– Ну, Тиндале, – запитав тоді Пекале, – як тобі працювалося? Заганяв тебе господар до сьомого поту!

А Тиндале бачив, як Пекале, наче голодний вовк, пісний суп ковтав, подумав: «Гаразд, потерплю для друга свого, для побратима, не зізнаюся, що втомився!»

– Яка там робота! – сказав Тиндале. – Цілий день я в сторонці просидів, дивився, як коні по колу ходять.

А Пекале теж не дурний, бачить: у Тиндале миска вмить спорожніла, суху скоринку – в мить проковтнув! «Гаразд, – думає, – для побратима і потерпіти можна, хоч раз на день, а все ж якась їжа є. Тільки от що він від такої дрібниці з лиця змарнів, аж почорнів? Чи може мене жаліючи, старається?» – і сказав:

– А з коровами і того легше! Пасуться, наче ягнятка, у бік ні на крок не відходять. Про одне я шкодував: подушку вдома забув! От і придумав: давай поміняємося! Ти завтра підеш корів пасти, а я замість тебе на току працюватиму. Чи не все одно де спати?

Що робити? Довелося Тиндале погодитися. Вранці Пекале не ївши пішов на тік, а Тиндале на порожній шлунок – у поле корів пасти... І почали: один по полях, по кущах, не сідаючи весь день, за коровами ганявся, а другий – до одурі коней по колу водив...

Увечері вони проковтнули пісну юшку, глянули один на одного і... ну сміятися. Мало не луснули зі сміху!

– Ну, каже Пекале. – Як тобі, Тиндале, сподобалося корів пасти? Виспався ти досхочу, чи ще спатимеш?

Замислився Тиндале.

– Отож! – сказав Пекале. Якби пан годував та платив – можна б і попрацювати. А таке «свято» – нехай він сам святкує! А ми підемо шукати іншу роботу!

Як Пекале помстився жадібному панові

День минув, два дні минуло – не знайдуть побратими роботи. Пани неохоче гроші витрачають: зі своїх наймитів сили вичавлюють, а інших наймати не хочуть. Кругом багатії їдять-об'їдаються, а їм, біднякам, – їсти нема чого. Що за несправедливість!

Тут вже не тільки Тиндале, а й Пекале замислився.

– Що робити будемо?

– Ну, вже коли ти не знаєш, – сказав Тиндале, – то, мабуть, одне нам залишається – повернутися до пана, вечорами пісну юшку сьорбати!..

– Ану, чекай! – стрепенувся Пекале. – Як ти сказав? До пана піти?

– Піти, – без радості погодився Тиндале.

– Ну що ж! – сказав Пекале, повеселішавши. – Можна й піти. Тільки ти мені, Тиндале, відповідай: ти вовком вити зумієш? Ось так: «У-у-уу!»

– Та я з голоду хоч заричу! – сказав Тиндале. – Це для мене – легше легкого.

– Тоді слухай, – сказав Пекале. – Твоя справа проста: як знак подам – по-вовчому вити і руками трясти!

Підійшли вони до панського дому, сховалися в кущах. Пекале з мішка шматок вугілля дістав, приятелю руки чорним-чорно начорнив, навколо очей кола розмалював. А, вуха крейдою натер-побілив, щоки – шматком буряка, немов кров'ю, вимарав. А собі з клаптиків цапиної шкіри бороду і вуса страшні приладнав.

– Готово! – каже. – Тепер нас не те що чужий, рідна мати не впізнає! Пішли! Швидше! – А сам тримає мішок, і в ньому щось бряжчить. – Не бійся! – Це він Тиндале підбадьорює. – Була б ціла, то була б це ложка. Була б не дірява, то була б вона каструля!..

Влетіли вони до пана в дім. Пекале двері відчинив. А пан, пан як побачив їх, так і закляк з переляку.

– Я страшний Улюлюк-Мамелюк! – прокричав Пекале. – Я два дні й дві ночі йшов через гори, через ліси біг, не їв, не пив (і вірно: два дні не їв, не пив!). Якщо ти зараз мене і мого слугу, раба мого вірного, не нагодуєш, не напоїш, я з тобою зроблю те, що в далеких селах з неслухняними панами робив! Те саме і зроблю! – І бородою затрусив.

А чорний слуга Улюлюка-Мамелюка з білими вухами і буряковими щоками, це Тиндале, значить, руки підняв, затряс ними, заволав:

– У-у-уу! У-у-уу! – наче справжній вовк: аж самому страшно стало.

Поміщик похолов.

– Будьте ласкаві, ваш Улюлюкське Мамелючество! – каже. – Зараз вас нагодуємо, напоїмо!

Доказати не встиг, а вже на крик, на шум прибігла дружина його. Він шепнув їй тільки – вона миттю стіл накрила.

– Ї-ї-їжте! – каже. – При-го-го-го-щайтеся! – а сама вся тремтить. А пан, тільки знай, тарілки з курятиною, з гусятиною, з ковбасою їм підсовує:

– Їжте, їжте! Це моя дружина готувала, смажила, варила! Немов чула – гості в нас дорогі будуть!

Улюлюк-Мамелюк та його вірний слуга (це, значить, Пекале і Тиндале) себе просити не змушували, за обидві щоки наминали. От вони покінчили з однією стравою, з другою... Тиндале навіть сп'янів від ситості, тільки хотів було відкрити рота, сказати, що «Ех, мовляв, гарна їжа!», а Пекале і без нього знає – сам ніколи не їв! – кулаком штовх його під столом. Тиндале одразу до тями прийшов, руки підняв, замахав:

– У-у-уу! – завив вовком голодним, страшним.

Пан, поки вони їли, до них придивлявся, щось підозрювати начебто став, а тут здригнувся, вирішив:

«Здалося! Адже Улюлюк справжній! Помилки немає. І бути не може!»

А Пекале сунув руку в мішок, і знову щось страшне забряжчало, залязгало.

– Мало! Мало! – прохрипів він. – Давай, господарю, ще! Не дарма я два дні й дві ночі через гори біг, через поля йшов, через ріки плив. – І знову цапиною бородою затрусив.

Тут пан на коліна впав.

– Змилуйтеся, ваше Улюлюкське Мамелючество! Все, що було в хаті смаженого, ви з'їсти зволили! Вже вибачайте! Може, візьмете на доріжку качечку, або гусочку живцем?

– Давай, раб, двох гусок і двох качок, як годиться! – сказав Улюлюк-Пекале. – А не то, я з тобою...

Зовсім перелякався пан, вклоняється, а дружина його вже тягне гусей, а за ними і качок несе.

Гуси «Га-га-га» – кричать. Качки «Кря-кря-кря» – крякають. Чорний раб «У-у-уу» – вовком виє (це Тиндале), а Улюлюк-Мамелюк бородою трясе, живність у мішок запихає.

Пан – тільки б вони швидше пішли – ковбасу їм пхає.

І тут – хто б міг подумати! – Улюлюк-Мамелюк раптом... гордо її рукою відсторонив і каже:

– Забирай ковбасу! Ми від неї відмовляємося!

І сам до виходу. А чорний слуга його, вірний раб (це Тиндале) з мішком, де гуси і качки, – за ним... Пан двері відчинив, кланяється:

– Щасливої вам дороги, Улюлюк Мамелюкович!

А як вони на ґанок вийшли, страх його відпускати став.

А коли вони на землю ступили, він зовсім осмілів і запитав:

– Вже не розгнівайтеся, ваше Улюлюкське Мамелючество, але мені цікаво дізнатися, чого я позбувся? Що ж ви з тими жадібними панами у селах нетутешніх зробили?

Тут Улюлюк-Мамелюк зупинився і так спокійно каже:

– Я прийшов до них і попросив дати мені поїсти. А вони, жадібні люди, не дали мені нічого. Я й пішов!

При цих його словах пан навіть онімів від подиву.

– А кров? А білі вуха? А борода? Борода!.. – нарешті отямившись, забурмотів він тремтячими губами.

– Якщо тобі так сподобалася моя борода, – сказав Улюлюк-Мамелюк-Пекале, – то я можу подарувати її тобі.

І він легко відчепив свою бороду і кинув її в руки здивованому пану.

– То, виходить, ти пограбував мене! – прохрипів пан, впізнавши Пекале і Тиндале. Люди! Рятуйте! – закричав він не своїм голосом. – Рятуйте, допоможіть! Та що ж це! Гуси мої! Качки!.. Стривай, стривай! Я зараз побіжу до судді! Адже ти пограбував мене!

– Зовсім ні! – сказав Пекале. – Це ти – зла людина прикидався добряком, казав, що в тебе не робота, а свято! Обіцяв годувати нас, а ми два дні у тебе не снідали, не обідали, та, можна сказати, й не вечеряли! Що нам залишалося робити? Прикинутися злими! Ось ти й нагодував нас за ті дні, що ми голодували! А що ми з собою взяли – то це плата за нашу роботу!.. А зайвого, – закінчив він із гідністю, показавши на ковбасу, – зайвого Пекале ніколи ні в кого не брав, не бере і брати не буде!

Автор: Важдаєв В.; ілюстратор: Майофіс М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова