Зернина

Зернина

У пшеничній зернині
Більше як сто казок, – 
У пшеничній зернині
Схований колосок.

А в тім колоску – півжмені зерна.
А з того зерна колоски довжеленні
Знову добуде сила земна.

А з тих колосків – решето зерен,
А з решета зерен – зерен мішки.
А далі, а далі світ ясен і зелен
Вінком обів'ють золоті колоски.

І хліб наш, і хлібом осяяна пісня,
І місто, й веселка нового моста,
І все те, що є і що буде опісля,
В зернині було, із зернини зроста.

Синиця

Синичка дзьобала сало,
Прив'язане до вікна,
А потім сала не стало,
Та все прилітала вона.

На скрипці грала під хатою,
Але не просила їди,
Бо стала сама багатою –
Минулися холоди.

Із вдячності пташка грала,
Неначе скрипаль-корифей.
А хата їй відповідала
Щасливим сміхом дітей.

Мрія

Як виросту – збудую хату,
На хаті колесо приб'ю,
А там я поселю крилату.
Лелечу, клекітну сім'ю.

Дівчинка Алісія

Дівчинка Алісія
В Африці живе.
В дівчинки Алісії
Платтячко нове.

Дівчинку Алісію
Крокодил стріча:
– Леле! Що за дівчинка!
Рибка – не дівча!

– Гарно, крокодильчику,
Хвалиш ти мене.
Тільки чом не хвалиш ти
Плаття чепурне?

Дівчинку Алісію
Стрів на стежці лев:
– Леле! Що за платтячко!
Ніби в королев!

В тебе, друже левоньку,
Такту геть нема.
Гарне в мене платтячко,
Краща ж я сама!

Соняшник

Дівчинка книжку читала
І соняшника прохала.
Може, так жартувала:
Посвіти мені, посвіти.

А соняшник мовив: – Ну, що ти?!
Не мав би я вже роботи.
Щоб свої золотисті соти
На дрібниці перевести!..

І здалося йому, що Сонце
На нього дивиться з неба,
Йому посилає з неба
Від захоплення свій уклін.

І здалося йому, що Сонце –
Блідніше й менше за нього,
Що ніжне тепло не від Сонця,
А від нього струмує в світ.

І здалося йому, що хата,
Побіля якої він виріс,
Од його неземної вроди
Просяває, немов самоцвіт.

І здалося йому, що Сонце
Сходить на землю поволі,
Щоб зблизька його обдивитись,
Намилуватися ним.

І справді, Сонце на землю
Спустилось, і вже по стежці
Прямувало до нього й світило
Назустріч вінком золотим.

Соняшник дивився на Сонце,
Дуже довго дивився на Сонце,
І здалося йому, що Сонце –
Квітка така ж, як він.

Втім, вийшла дівчинка з хати
І стала Сонце прохати:
– Зайди до нашої хати,
Перепочинь з путі!

Сонце – зайшло. І раптом
Все навкруги померкло,
Тільки вікно хатини
Сяяло в темноті.

Соняшник здивувався!
Засоромлено пооглядався
І до вікна підкрався.
І що ж він побачив? Дива!

Дівчинка книжку читає,
А Сонце перегортає
Сторінки й світло вливає
В літери та в слова.

Ворона

Я – ворона гонорова,
Маю дім у центрі Львова,
А крім того – це не тайна –
Я – ворона надзвичайна;
Видно це і так прекрасно,
Та скажу вам чітко, ясно,
Коротко, немов афіша:
Я на світі найчорніша.
Я живу в своєму домі,
Але ворони відомі,
Що гніздяться на деревах.
Піднімають завше рейвах,
Як мене уздрять: «Вороно,
Повертайся в наше гроно,
Пташечко, крилата квітко,
Бачимо тебе так рідко.
Як ся маєш, де літаєш,
Чим ти пір'ячко вмиваєш,
Що воно таке сяйнисте,
Променисте й дуже чисте?
Ти – між нами найгарніша,
Ти – між нами найчорніша».

Насміхаються клятущі –
Звісно, дикуни із пущі,
Голодранці, скалозуби,
Селюків поріддя грубе.
Я з погордою минаю
Їхню реготливу зграю.
Не мені вони до пари,
Всі ті круки та почвари,
Я блискуча, я єдина
Чорна, чорна, мов ожина;
Я розумна, я багата,
Серед міста в мене хата,
Палац, мов хороми княжі, – 
Тобто комин, повен сажі.

Слово

Ватра, вогнище, багаття!
А вогонь один? Та ні!
Різні назви, різні плаття,
Різні лики вогняні.
Срібна, злотна, пурпурова
Грань-жарина спалахне,
Доки вимовиш три слова,
Вибираючи одне.
Звісно, всі три слова добрі,
Але ти своє знайди –
Дух печеної картоплі
В ньому залишив сліди.
Пахне слово те журбою,
Димом осені в полях,
І між матір'ю й тобою
В ньому – найкоротший шлях.

Стежка

Стежка з головою
Вкрилася травою
І заснула. Спить.

Я біленькі ніжки
Полоскочу трішки –
Хай встає й біжить.

Хай тікає в поле.
Аж на ті околи.
Де ширяє птах.

Але ні! Хай стежка,
Люба траволежка,
Політає в снах.

Віник

– Я в кутку стояв за кару.
– Ну, то й що?
– Віником мене прозвали.
– Ну, то й що?
– Заставляють замітати.
– Ну, то й що?
– Я в кутку стаю на руки.
– Ну, то й що?
– І кажу: беріть за ноги!
– Ну, то й що?
– Підмітайте, як вам треба.
– Ну, то й що?
– А те, що батько за вушко – круть
І каже мені: «Затям,
Якщо віникові їсти дають.
Замітати повинен сам!»

Король

Стоїть на подвір'ї король –
Індик у червонім жабо.
Бігає куряча голь,
Як перед монархом, їй-бо!

Вискочивши на віз,
Піднявшись понад юрму,
Півень, поет-маркіз,
Виспівує славу йому.

Кури, гусині, качки,
Як фрейліни-панії.
Хвалебні ведуть балачки
Про індика, –  свого Луї.

Але господиня зерном
Сипонула на той Версаль,
І зчинився жахний содом,
Аж дивитися жаль.

Горда, барвиста панва
Крилами лопотить,
До розсипаного їства
Біжить, аж напівлетить!

Забувся навіть індик,
Що монарший на нім шарлат.
Налітає, мов роз'ярений дик,
На маленьких курчат.

Забирає собі чуже,
Здрібнів, як остання тля.
Жменька зерна – і вже
Ні маркіза, ні короля.

Джміль

Ще дерева не розквітли.
Тільки пуп'янки живі,
Ще трави старої мітли
Видно в молодій траві.

Ще збирається до танцю
Березнева заметіль,
А вже вирушив на працю
І шукає квітки джміль.

Одягнувся в чорне хутро,
Рукавиці взяв старі;
Це, звичайно, дуже мудро.
Бо ще холод надворі.

Але де ж ті квіти, джмелю?!
Глянь – он хмара снігова!
Залітай в мою оселю,
Почекаєм день чи два.

Джміль гуде і стороною
Облітає поклик мій,
Ніби каже: йди за мною,
І зі мною порадій;

Пробіжи край жита рижу
Стежку й вижату межу,
Там тобі навдивовижу
Жовту квітку покажу!

Чарівниця

Моя бабуся – чарівниця.
Як тільки скаже: «Ну, лети!» –
Біжу, лечу, неначе птиця,
Вдихаю вітер висоти!

Сусід глузує: «Бабо, пташко,
Як гарно ви вчите малу!
Та на руках літати важко –
Позичте їй свою мітлу!»

А потім каже: «Дайте спокій,
Онучка ваша – то не птах.
Вона вже скоро в світ широкий
Літатиме на літаках!»

Бабуся так відповідає:
«Не псуйте ви дитя моє,
Нехай на літаках літає,
Та знає – крила й власні є.

В час наукового прогресу
Я тайну чарів зберегла.
Із жабки я роблю принцесу,
А з тебе я зроблю осла».

Гном

За кермом
Сидів гном.
Поруч – його жона.
А позаду гноменята –
По троє біля кожного вікна.
Гном – не більший за мухомора –
Борода сива. Горбатий ніс.
Маленька машина, але дуже скора
Мчала дорогою через ліс.
Я руку підняв мимохіть.
Гном зупинився:
– Чого ти хочеш?
– Будьте ласкаві, підвезіть!
Він сміється:
– Гаразд, небоже.
Мені чародійна сила відома.
 Щоб міг ти сісти в мою машину,
Я перетворю тебе на гнома!
Будеш малесеньким, будеш мати
Маленьку радість і маленьку біду.
– Та ні, –  благаю, –  не треба, дідусю,
Я не подумав, я пішки піду...

Равлик

З'явився равлик на стежині,
Немов турист із рюкзаком.
Він власний дім несе на спині,
Ледь посувається повзком.
Прямує в далеч невідому,
Де світить голуба роса.
Здається, що від свого дому
Втекти він хоче в небеса.
Блискучі ріжки, мов антени,
Стримлять у небо – придивись:
Вивчає він стебло довженне
І йде захоплено кудись.
Іде крізь трав зелені нетрі,
Понад калюжну каламуть,
Стає на кожнім сантиметрі
Перепочити – й далі в путь!
Він пізнає свої дороги,
І в ніч зарошену, м'яку
Йде, взявши дві зорі на роги.
Як місяць у муравнику.