Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Г.К.Андерсен

Оле-Лукойє

Оле-Лукойє

Переклад українською – О.Іваненко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніна Котел та Ігор Вишинський

Нема нікого у світі, хто знав би стільки казок, як Оле-Лукойє!

На це він справді мастак!

Коли увечері діти сидять собі спокійненько за столом на своїх стільчиках, з'являється Оле-Лукойє. Він піднімається по сходах зовсім нечутно, бо йде в самих панчохах, відчиняє тихесенько двері і – фр! – бризкає дітям в очі солодке молоко – такими дрібними-дрібними бризками, – а втім, їх цілком досить для того, щоб повіки у дітей почали злипатися і вже не можна було б побачити його самого. Він підкрадається ззаду і дме їм у потилицю, а від цього голівки у дітей важніють. О, так… але це зовсім не боляче, тому що Оле-Лукойє нічого поганого не хоче зробити, а бажає діткам лише добра. Він тільки хоче, щоб малі цілком заспокоїлися, а для цього їх треба покласти спати в ліжка. Вони тихо лежатимуть, і він зможе розповідати їм свої казки. Коли діти поснуть, Оле-Лукойє сідає на їхньому ліжку. Він дуже гарно вдягнений. На нім шовковий жупанчик, тільки не можна сказати, якого кольору, бо весь час міниться, коли Оле повертається, – вбрання то зелене, то червоне, то блакитне.

Під пахвами у нього парасольки. На одній намальовано багато-багато малюнків. Цю парасолька він розкриває над хорошими дітьми, і їм цілу ніч сняться чарівні казки. А на другій парасольці – ну, нічогісінько нема, і Оле її розкриває над неслухняними пустунами, і вони цілу ніч просплять, як колоди, і нічого цікавого не побачать уві сні.

Оле-Лукойє

От послухаємо, як приходив Оле-Лукойє до одного маленького хлопчика Яльмара щовечора цілий тиждень і розповідав йому казки. Аж сім казок – адже у тижні сім днів.

Оле-Лукойє

Понеділок

– Ну так ось, – мовив Оле-Лукойє увечері, уклавши Яльмара в ліжко. – Зараз прикрасимо кімнату!

І враз усі квіти в горщиках стали рости, зробилися високими деревами, простягли свої віти геть аж до стелі і вздовж стін, так що вся кімната перетворилася на чудову альтанку. Всі гілки вкрилися квітами, і кожна квітка, була красивіша навіть за троянду, ще краще пахтіла, а коли б покуштувати – була б солодшою за варення. Фрукти виблискували, як золото, і там ще висіли булочки, які просто тріскалися від ізюму.

Це було щось надзвичайне!

Оле-Лукойє

Та раптом з шухляди столу, де лежать підручники та різне шкільне приладдя Яльмара, почувся чийсь жалісний стогін.

– Що це таке? – спитав Оле-Лукойє, підійшов до столу і висунув шухлядку.

Це металася і скреготіла грифельна дошка, бо в арифметичній задачі Яльмар зробив помилку, і через це всі числа готові були розпастися, грифель, наче маленький собачка, як тільки міг, стрибав та скакав на своєму шнурочку, бо хотів виправити помилку, але ж не міг цього зробити. А тут ще зарепетував і зошит Яльмара. О, це було жахливо чути! На кожній його сторінці на початку рядка стояла велика літера і поряд маленька – гарні, стрункі – це був пропис, зразок, з них треба було переписувати, але ж за ними йшли інші, вони гадали, що так само утримаються рівно і гарно, та їх написав Яльмар, і вони виходили за лінійку, наче спотикалися, і майже падали.

– Подивіться, ось так ви мусите себе тримати, – казав пропис. – Отак, з легким поворотом, але бадьоро!

– Ах, ми б і раді, – відповідали літери Яльмара, – та не можемо, ми такі слабенькі!

– Тоді вас треба підправити, – сказав Оле-Лукойє.

– Ой, ні, – загомоніли літери і так враз виструнчилися, що приємно було поглянути.

– Ну, тепер нам не до казок,– мовив Оле-Лукойє, – я мушу з ними робити вправи! Раз, два! Раз, два!

І він доти командував літерами, поки вони стали рівно й бадьоро, як зразкові. Але коли Оле-Лукойє пішов, а Яльмар вранці прокинувся, – вони були такі жалюгідні, як і раніше.

Оле-Лукойє

Вівторок

Тільки-но Яльмар улігся в ліжко, Оле-Лукойє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів, і всі речі в кімнаті почали одразу гомоніти та базікати, всі разом самі про себе, за винятком плювальниці, яка стояла мовчазна і сердилася на таку пиху та марнослівство: тільки говорять про себе, тільки й думають про себе і зовсім не згадують про неї, що так скромно стоїть у кутку і дозволяє всім плювати в себе!

Над комодом висіла картина у позолоченій рамі. На ній був намальований краєвид – високі старі дерева, трава, квіти на луках над широкою рікою, що текла лісом повз чудові замки, ген-ген до моря.

Оле-Лукойє торкнувся картини своєю чарівною паличкою – і пташки, намальовані на картині, почали співати, дерева загойдали своїми вітами, хмарки в небі попливли, навіть видно було тіні, що потяглися від них по краєвиду.

Тоді Оле-Лукойє взяв маленького Яльмара на руки, підніс до картини і поставив просто на траву. Сонце світило на нього крізь віти дерев. Яльмар побіг до річки і сів у маленький човник, що стояв там. Човник був розмальований червоною і білою фарбами, вітрила блищали сріблом. Шість лебедів у золотих коронах, з сяючими блакитними зірками на головах повезли човник повз зелені густі ліси, і дерева розповідали йому про розбійників та відьом, а квіти – про маленьких веселих ельфів і про те, що самі чули від метеликів. Чудові риби з золотою та срібною лускою пливли за човном. Вони пірнали і виринали та плюскалися у воді. Пташки – червоні, блакитні, великі й маленькі – летіли двома довгими низками слідом. Комарики танцювали, а хрущі гули: «Бум, бум».

Оле-Лукойє

Вони всі бажали летіти за Яльмаром, і кожен мав йому розповісти казку. Справді, це була весела прогулянка під вітрилами!

Ліси то густішали, темнішали, то сонячне проміння освітлювало їх, і вони ставали наче чудові сади з квітами, і там височіли прекрасні палаци з мармуру та кришталю, на балконах стояли принцеси. Це все були знайомі дівчатка Яльмара, з якими він раніше грався. Вони простягали руки, і кожна в руці тримала цукрове поросятко – чудового пряничка – такого навіть у продавщиці ласощів не купиш! Яльмар хапав за один кінчик, і пряничок розламувався на два шматочки. Менший шматочок лишався у принцеси, а більший – у Яльмара.

Коло кожного палацу на варті стояли маленькі принци. Вони віддавали йому честь, зводячи золоті шаблі, і кидали йому ізюм та олов'яних солдатиків – то були справжні принци!

Швидко проплив Яльмар лісами, повз міста, крізь якісь великі зали… Приплив він і в те місто, де жила його старенька няня, яка гляділа його, коли він був ще малям, і вона його дуже любила. І ось зараз Яльмар побачив її. Няня кивала йому головою, посилала рукою поцілунки і співала ту саму милу пісеньку, яку сама для нього склала:

До тебе думи мої линуть щодня,
Мій Яльмар, дитинка мила.
Тебе колисала маленьким я,
Ходити тебе я вчила.
Ти перші слова лепетав мені,
А я цілувала личко,
Твої оченята веселі, ясні
І любі рожеві щічки.
Як хочу тебе я побачити знов!
З тобою навіки моя любов.

І всі пташки підспівували їй. Квіти підтанцьовували на стеблинках, а старі дерева покивували вершечками, наче і їм Оле-Лукойє розповідав казку.

Оле-Лукойє

Середа

Ой, яка страшенна злива була надворі!

Яльмар чув її шум навіть уві сні, а коли Оле-Лукойє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня – просто ціле озеро! Аж до самісінького дому причалив розкішний корабель.

– Хочеш попливти з ними, Яльмаре? – спитав Оле-Лукойє. – Ти зможеш цю ніч побувати в чужих краях, а на ранок знову будемо вдома!

Оле-Лукойє

І враз Яльмар у святковому вбранні опинився на прекрасному кораблі. Вияснилося, і вони попливли вулицями. Навколо було озеро – лише велике озеро. Вони запливли так далеко, що землі зовсім не було видно. А в небі вони побачили зграю чорногузів, що летіли з рідних країв у вирій. Птахи трималися довгим ключем один за одним. Чорногузи летіли вже давно-давно, і один з них так заморився, що крила ледве його тримали. Він летів останнім і дуже відставав від товаришів. Нарешті він почав спускатися все нижче й нижче, розкинувши крила. От змахнув ними, ще, ще – та марно! От ногою птах торкнувся снастей корабля, сковзнув по вітрилу, і – лясь! – у пав на палубу.

Юнга підхопив його і посадив у курник до курей, качок та індиків. Бідолаха чорногуз стояв переляканий та збентежений між ними.

– Ач який! – закудкудакали всі кури.

А індик надувся так, як тільки міг, і спитав поважно чорногуза, хто він такий. Качки рачкували і крякали одна одній:

– Дуррило! Дуррило!

Чорногуз став їм розповідати про пекучу Африку, про піраміди та про страусів, котрі бігають по пустелі так швидко, як дикі коні, але качки нічого не розуміли з того, що він говорить, підштовхували одна одну і повторювали:

– Давайте вирішимо, що він дурник, і все.

– Справді дуррний, – забелькотів сердито індик.

Тоді чорногуз замовк і замріявся про свою Африку.

– А гарні ж у вас ноги, ач які тонкі! – сказав індик. – Почому аршин?

– Кря-кря, – закрякали, засміявшись, всі качки, та чорногуз удав, що не чує.

– Ви могли б також посміятися з нами! – сказав йому індик. – Це було досить дотепно сказано. Та, можливо, це надто низько для вас. Дур-дур, він взагалі не дуже тямущий. Що ж, будемо розважати себе самі!

І він забелькотів, кури закудкудакали, а качки закрякали: «Кря-кря, куд-куда, дур-дур!» – і це їх дуже розважало.

Але Яльмар у цю мить підійшов до пташника, відкрив дверцята і покликав чорногуза, і той вистрибнув до нього на палубу. Тепер він уже відпочив, і Яльмарові здалося, що птах киває йому, дякуючи.

Чорногуз змахнув широкими крилами і полетів у вирій. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся від люті, що гребінець у нього аж почервонів, як вогонь.

– А з вас завтра зварять суп! – сказав Яльмар і прокинувся в своєму ліжечку.

Добра була прогулянка, яку влаштував йому цієї ночі Оле-Лукойє.

Оле-Лукойє

Четвер

– Знаєш що? – мовив Оле-Лукойє. – Тільки не лякайся! Зараз я покажу тобі маленьку мишку. – На руці він тримав маленьке гарненьке звірятко. – Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки сьогодні вночі одружуються. Вони живуть лід підлогою комірки твоєї мами.

– Та як же я пролізу в маленьку мишачу нірку? – здивовано спитав Яльмар.

– Ну, вже сподівайся на мене! – мовив Оле-Лукойє. – Я зроблю тебе маленьким. – І він торкнувся Яльмара своєю чарівною паличкою, і той раптом став зменшуватися, зменшуватися і зробився врешті з пальчик завбільшки. – Треба позичити мундир у олов'яного солдатика, – сказав Оле-Лукойє. – Я гадаю, він підійде, мундир так прикрашає, а ти ж ідеш в гості.

– Гаразд! – погодився Яльмар. Швиденько переодягся і став пречудесним олов'яним солдатиком!

– Чи не бажаєте ви сісти в наперсток вашої матусі? – сказала йому мишка. – Я маю честь відвезти вас.

– Що ви, фрекен, такі турботи для вас! – сказав Яльмар, сів у наперсток, і вони поїхали на мишаче весілля.

Крізь дірочку в підлозі вони опинилися спочатку в довгому коридорі, такому вузенькому, що ним можна було проїхати саме лише в наперстку. Коридор освітлювали гнилички.

– Правда, чудово пахне? – спитала мишка, що везла Яльмара. – Адже весь коридор вимащено салом! Чи може бути що краще?

Врешті дісталися до весільної зали. Праворуч стояли мишки-дами, вони шепотілися і пересміювалися між собою, ліворуч – мишки-кавалери, вони весь час лапками підкручували свої вуса. А посередині, вище за всіх, на шкуринці вигризеного сиру стояли наречена і наречений і цілувалися у всіх при очах, адже вони були заручені і зараз мали одружитися. А гості все надходили та надходили, ставало так тісно, що миші трохи не давили одна одну, навіть щасливу парочку відтіснили аж до дверей, і вже не можна було нікому ані зайти, ані вийти. Залу, як і коридор, було вимащено салом, – цим тільки й пригощали, – та ще маленька мишка, родичка молодих, на десерт піднесла їм горошину, на якій вигризла сама їхні імена, звичайно, лише перші літери. Це було просто диво!

Оле-Лукойє

Всі миші казали, що це було чудове весілля, і час провели надзвичайно приємно.

І Яльмар поїхав додому. От він побував у благородному товаристві, хоча йому довелося дуже зіщулитися, зменшитися, щоб одягти мундир олов'яного солдатика.

Оле-Лукойє

П'ятниця

– Просто неймовірно, скільки літніх людей страшенно хочуть, щоб я був з ними, – сказав Оле-Лукойє. – Особливо ті, хто вчинив щось зле. «Славний добренький Оле, – кажуть вони мені, – ми просто очей не можемо стулити, отак цілу ніч лежимо і тільки бачимо свої негідні діла. А вони, як гидкі потерчата, посідають у нас на краєчку ліжка та ще й бризкають на нас окропом. Якби ти прийшов до нас та прогнав їх геть, щоб ми могли бачити хороші сни. – І вони так глибоко зітхають. – Справді, ми залюбки заплатили б тобі, – умовляють вони. – На добраніч, Оле. Гроші лежать на підвіконні». Але навіщо мені гроші? Я ні до кого не приходжу за гроші! – каже Оле-Лукойє.

– А що ми робитимемо сьогодні вночі? – спитав Яльмар.

– Я хочу знати, чи не маєш ти бажання цієї ночі знову побувати на весіллі, тільки не зовсім такому, як учора. Велика лялька твоєї сестрички, яка одягнена хлопчиком і зветься Генріхом, хоче одружитися з лялькою Бертою. До того ж сьогодні ляльчин день народження і готується багато чудових подарунків!

– А, я вже добре знаю! – мовив Яльмар. – Як тільки ляльці потрібно нове плаття, так одразу святкують або день народження, або весілля! Так було вже сто разів!

– Значить, сьогодні буде в сто перше і востаннє – тому й готується щось надзвичайне! Поглянь лише!

Яльмар глянув на стіл. Там стояв маленький будиночок з картону, віконечка були освітлені, і всі олов'яні солдатики робили на караул рушницями. Молоді сиділи на підлозі, обіпершися на ніжку стола. Вони, були дуже замислені, ще б пак – їм було про що подумати!

Оле-Лукойє

Оле-Лукойє одяг чорну бабусину спідницю, привітав їх, і всі меблі заспівали на мотив маршу пісеньку, яку написав на честь цієї події Олівець:

Весела мить, щаслива мить!
Як вітер, пісенька летить,
Де наша парочка сидить!
– Ура! Ура! – усе кричіть!
Хоч з шкіри їх зробили,
Дивіться, які милі!

Потім молоді одержали подарунки, але відмовилися від будь-чого їстівного – вони були ситі своєю любов'ю.

– Ну, як – поїхати нам на дачу чи, може, краще за кордон? – спитав молодий.

На пораду запросили ластівку, яка багато мандрувала, і стару квочку, яка вже п'ять разів виводила курчат. Ластівка розповіла про чудовий вирій, де вистигає соковитий виноград, де повітря м'яке, а скелі таких кольорів, про які тут ніхто і уяви не має.

– А проте там нема цвітної капусти! – мовила курка. – Колись я зі своїми курчатами ціле літо прожила на дачі в селі. Там була купа піску, в якій ми могли ритися скільки завгодно, і нам було відкрили вхід до городу з капустою. Ох, яка вона була зелена! Я не бачила нічого красивішого за неї!

– Але ж один качан схожий на другий як дві краплини води, – заперечила ластівка. – І потім, тут так часто негода.

– Ну, до цього можна звикнути.

– Але так холодно, можна замерзнути.

– Але ж це добре для капусти, – сказала квочка. – Та врешті і тут буває тепло! От чотири роки тому літо тяглося у нас цілих п'ять тижнів! А яка спека була! Усі просто задихалися. До речі сказати, у нас нема таких отруйних газів, як там у вас! І розбійників також нема! Ні, треба бути відщепенцем, щоб не вважати свою країну найкращою! Такий не гідний жити в ній! – І курка навіть заплакала. – Адже я також мандрувала! В ящику! Ніякої втіхи нема від мандрівок!

– Так, квочка – варта поваги особа, – мовила лялька Берта. – Мені теж не до вподоби їздити по скелях – то вгору, то вниз. Ні, ми поїдемо краще на дачу на село, де є купи піску і город з капустою.

На тому й порішили.

Субота

– А яка казка сьогодні? – спитав маленький Яльмар, щойно Оле-Лукойє вклав його в ліжко.

– Сьогодні ніколи! – відповів Оле і розкрив над ним гарну розмальовану парасольку. – Подивись на цих китайців.

Уся парасолька була наче велика китайська чаша, і на ній намальовані були блакитні дерева і вузенькі місточки, а на них стояли маленькі китайці і покивували головами.

– На завтра треба прикрасити весь світ, – мовив Оле, – тому що завтра свято, неділя! Мені треба полізти на вежу і подивитися, чи добре почистили карлики дзвони, потім треба піти в поле – подивитися, чи здув вітер порох з травиці та листя. А найважча праця далі: треба зняти з неба і перечистити всі зірочки. Я збираю їх у свій фартух, але треба перенумерувати кожну зірочку і кожну дірочку, в якій вона сиділа, щоб потім розмістити їх всі по своїх місцях, щоб вони міцно трималися і не попадали з неба одна за одною.

Оле-Лукойє

– Послухайте, ви, добродію Оле-Лукойє, – промовив старий портрет, що висів на стінці, біля якої спав Яльмар. – Я прадід Яльмара, і я вам дуже вдячний, що ви розповідаєте хлопчику різні казки, але ви не повинні вводити його в оману і перекручувати поняття. Зірки не можна знімати з неба і чистити! Зірки такі ж світила, як наша Земля, тим-то вони й хороші.

– Спасибі тобі, старий прадідусь! – сказав Оле-Лукойє. – Спасибі тобі! Ти – голова родини, ти найстарший, але ж я ще старіший за тебе і знаю, як поводитися і з маленькими, і з дорослими. А тепер можеш там розповідати, що хочеш. – І Оле-Лукойє пішов, узявши парасольку під пахву.

– От не можна вже й думки своєї висловити! – пробурмотів старий портрет.

І тут Яльмар прокинувся.

Оле-Лукойє

Неділя

– Добрий вечір! – привітався Оле-Лукойє.

Яльмар кивнув йому, швидко скочив і повернув портрет прадіда обличчям до стіни, щоб він знову не втрутився в розмову.

– А тепер розкажи мені казки про п'ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, і про штопальну голку, яка уявляла, що вона тоненька голка для шитва.

– Ну, доброго потрошку! – сказав Оле-Лукойє і спитав: – А які в тебе оцінки за поведінку?

– Хороші!

– Ану покажи! – наказав Оле. – Дивись мені, щоб завжди в тебе були хороші оцінки!

Оле-Лукойє

– Оце повчально! – пробурмотів портрет прадіда. – Значить, все-таки не завадить інколи висловити свою думку! – І він був дуже задоволений.

Оце тобі вся історія про Оле-Лукойє! А увечері він сам тобі розповість що-небудь.

Оле-Лукойє

Оле-Лукойє

Оле-Лукойє

Автор: Андерсен Г.К.; ілюстратор: Бородачева К. та Горбатов В.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова