Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

М.Носов

Телефон

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Огородников

 

Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що якщо один телефон поставити в одній квартирі, а другий — в сусідів та з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися.

— От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, яку поламаєш і викинеш. Це корисна річ!

— Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв слухавку — поговорив, і ходити нікуди не треба.

— Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш вдома і розмовляєш. Чудово!

Ми з Мишком вирішили збирати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті зібрали скільки було треба і купили телефон.

Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка, і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.

— Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.

Я побіг до себе, взяв слухавку і слухаю, а слухавка вже кричить Мишковим голосом:

— Алло! Алло!

Я теж як закричу:

— Алло!

— Чути щось? — кричить Мишко.

— Чути. А тобі чути?

— Чути. От здорово! Тобі добре чути?

— Добре. А тобі?

— І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?

— Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?

— Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.

Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радощів:

— Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко.

— Звичайно, — кажу, — добре.

— Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.

Він побіг і подзвонив знову.

Я взяв слухавку:

— Алло!

— Алло!

— Чути?

— Чути.

— Добре?

— Добре.

— І в мене добре. Давай розмовляти.

— Давай, — кажу. — А про що розмовляти?

— Ну, про що... Про щось... Добре, що ми купили телефон, правда?

— Правда.

— От якби не купили, було б погано. Правда?

— Правда.

— Ну?

— Що "ну"?

— Чому ж ти не розмовляєш?

— А ти чому не розмовляєш?

— Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш...

Я кажу:

— Давай от що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.

— Гаразд.

Я повісив слухавку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв слухавку.

— Ну, придумав? — питає Мишко.

— Ні ще, не придумав.

— Я теж ще не придумав.

— Нащо ж ти дзвониш, якщо не придумав?

— А я думав, що ти придумав.

— Я сам тоді подзвонив би.

— А я думав, що ти не здогадаєшся.

— Що ж я, по-твоєму, віслюк?

— Ні, який же ти віслюк! Ти зовсім не віслюк! Хіба я кажу, що ти віслюк?

— А що ти кажеш?

— Нічого. Кажу, що ти не віслюк.

— Ну гаразд, досить тобі про віслюка торочити! Давай краще уроки вчити.

— Давай.

Я повісив слухавку й сів за уроки. Раптом Мишко знову дзвонить:

— Слухай, зараз я співатиму й на роялі гратиму по телефону.

— Ну, співай, — кажу.

Почулося якесь сопіння, чи то сичання, потім затренькала гучна музика, і раптом Мишко заспівав не своїм голосом:

Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні-і-і?

«Що це? — думаю. — Де він так співати навчився?»

Раптом Мишко сам з'являється. Рот аж до вух.

— Ти думав, що то я співаю? Це патефон по телефону співає! Дай-но і я послухаю.

Я дав йому слухавку. Він слухав, слухав, потім як жбурне слухавку — і мерщій униз. Я взяв слухавку, а там «Пш-ш-ш! Др-р-р! Др-р-р!» Мабуть, платівка закінчилася.

Я знову сів за уроки. Знов дзвінок. Я взяв слухавку.

— Алло!

А зі слухавки:

— Гав! Гав! Гав!

— Ти чого, — кажу, — по-собачому гавкаєш?

— Це не я. Це з тобою Дружок розмовляє. Чуєш, як він кусає слухавку зубами?

— Чую.

— Це я йому в писок тицяю слухавкою, а він її зубами гризе.

— Ти б краще не псував слухавки.

— Нічого, вона залізна... Ай! Іди геть! Я тобі покажу, як кусатися! Ось тобі! (Гав! Гав! Гав!) Кусається, розумієш?

— Розумію, — кажу.

Знову сів за уроки. Через хвилину дзвінок. Я взяв слухавку, а там щось дзижчить:

«Дж-ж-и!»

— Алло, — кричу я.

«Дж-ж-и! Дж-ж-и!»

— Чим ти там дзижчиш?

— Мухою.

— Якою мухою?

— Ну, звичайною мухою. Я її тримаю перед слухавкою, а вона крильцями махає і дзижчить.

Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні фокуси: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно і думаю:

«Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати».

Подзвонив, а він не відповідає.

«Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?»

Подзвонив ще раз — знову немає відповіді. Думаю:

«Треба піти дізнатися, в чому справа».

Прибігаю до нього... Мамоньки! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоник розібрав і вже слухавку розгвинчує.

— Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш?

— Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.

— Та хіба ти складеш? Це тямити треба.

— Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!

Він розгвинтив слухавку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, що всередині була. Платівка випала, і зі слухавки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у слухавку.

— Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв!

— Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було.

І став складати. Морочився, морочився... Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав слухавку, тільки залізячка в нього одна залишилася і два гвинтики зайвих.

— А ця залізячка звідки взялася? — питаю.

— Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там всередині прикрутити. Доведеться знову розбирати слухавку.

— Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, щойно буде готове, подзвони мені.

Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг.

Вранці телефон як задзвенить! Я зіскочив неодягнений, схопив слухавку і кричу:

— Слухаю!

А зі слухавки у відповідь:

— Ти чого рохкаєш?

— Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я.

— Припини рохкати! Говори по-людськи! — кричить Мишко.

— Я й говорю по-людськи. Навіщо мені рохкати?

— Ну, годі тобі пустувати! Все одно я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.

— Та кажуть же тобі, що ніякого порося немає! — розсердився я.

Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене:

— Ти чого рохкав по телефону?

— Я не рохкав.

— Я ж чув.

— Та навіщо ж мені рохкати?

— Не знаю, — каже. — Тільки у мене у слухавці все «рох-рох» та «рох-рох». Ось піди, якщо не віриш, послухай.

Я пішов до нього, подзвонив по телефону.

— Алло!

Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так:

«Рох! Рох! Рох!»

Я кажу:

— Рохкає.

А у відповідь знову:

«Рох! Рох! Рох!»

— Рохкає! — кричу я.

А зі слухавки знов:

«Рох! Рох! Рох! Рох!»

Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка.

— Це ти, — кажу, — телефон зіпсував!

— Чому?

— Ти ж розбирав його, от і зіпсував у себе у слухавці щось.

— Мабуть, я щось неправильно склав, — каже Мишко. — Треба виправити.

— Як же тепер виправиш?

— А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю так само.

— Не дам я свого телефону розбирати!

— Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!

І почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.

— Ну, що тепер робити? — питаю я.

— Знаєш, — каже Мишко, — ходімо до крамниці, може, там полагодять.

Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили сумні. Раптом Мишко придумав:

— Диваки ми! Ми ж можемо по телеграфу перемовлятися!

— Як — по телеграфу?

— Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник працює! Короткий дзвінок — крапка, а довгий — тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися!

Дістали ми азбуку Морзе і почали вчити: «А» — крапка, тире; «Б» — тире, три крапки; «В» — крапка, два тире... Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку в нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: «тринь-тринь-тринь!» — і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. «Ну, — думаю, — спить іще». Подзвонив пізніше — знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже:

— Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що?

І показує на дверях кнопку.

— Що це? — питаю.

— Кнопка.

— Яка?

— Електрична. У нас тепер електричний дзвоник є, тож можеш дзвонити.

— Де ти взяв?

— Сам зробив.

— З чого?

— З телефону.

— Як з телефону?

— Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, кнопку — теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка — стала річ!

— Яке ж ти мав право телефон розбирати? — кажу я.

— Яке право! Я свій телефон розібрав. Твого ж не чіпав.

— Але ж телефон наш спільний! Якби я знав, що ти ламатимеш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, якщо розмовляти нема з ким!

— А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити.

— Я з тобою і розмовляти після цього не хочу!

Розсердився я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно зробив. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника і кнопки. А кнопку до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб вона не теліпалася на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ.

Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер теж електричний дзвоник є.

Підходжу до дверей, дзвоню... Натискав кнопку, натискав — ніхто не відчиняє. "Може, дзвоник зіпсувався?" — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я питаю:

— Що ж дзвоник, не діє?

— Не діє.

— Чому?

— Та я батарею розібрав.

— Навіщо?

— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.

— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?

— Нічого, — зітхнув він, — якось буду!

Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий недоладний? Навіщо він усе ламає?!» Мені навіть шкода його стало.

Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все згадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я став думати про електрику, як вона утворюється в батареї та з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, в якій мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у ліжко і швидко заснув.

 

 

 

Автор: Носов М.; ілюстратор: Огородников Г.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова