Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Мишкова каша

М.Носов

Переклад українською – І.Сподаренко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Семенов

Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.

– Це дуже добре, що ти приїхав, – мовила вона. – Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?

– Звичайно, проживемо, – кажу я. – Ми не маленькі!

– Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?

– Зуміємо, – каже Мишко. – Що там не зуміти!

– Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.

– Зваримо й кашу. Що там її варити! – каже Мишко.

Я кажу:

– Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.

– Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші наварю, що пальці оближеш!

Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. «Навіщо, – думаю. – Та ж Мишко знає».

Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.

– Стривай, – кажу я. – А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?

– Що там варити! – каже Мишко. – Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.

Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів.

Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!

– Ну, Мишко, – кажу, – ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.

– Давай кашу, – каже Мишко. – Кашу найпростіше.

– Ну що ж, кашу то й кашу.

Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:

– Сип більше. Страх їсти хочеться!

Він насипав повну каструлю і води налив доверху.

– Чи не багато води? – запитую. – Розмазня вийде.

– Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.

Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить і на каструлю дивиться, вона сама вариться.

Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.

– Мишко, – кажу, – що це? Чому каша лізе?

– Куди?

– Хто її знає куди! З каструлі лізе!

Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.

– Не знаю, – каже Мишко, – чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?

Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.

– Мишко, – кажу, – а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!

– Не знаю, – каже. – Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?

Почали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.

– Мабуть, випарувалась, – каже Мишко. – Треба ще підлити. Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили – дивимося, знову каша назовні лізе.

– А щоб тебе! – каже Мишко. – Куди ж ти лізеш?

Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.

– Ось бачиш, – каже, – ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.

Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить!

Я кажу:

– Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.

– Еге, – каже Мишко, – здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше! Їсти хочеться!»

– А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.

– Ну й зварю, не заважай лишень.

– Будь ласка, я не заважатиму.

Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.

Я не витримав і кажу:

– Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!

– А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.

– Так то, – кажу, – в ресторані! Їм поспішати нікуди, в них багато харчів усіляких.

– А нам куди поспішати?

– Нам треба попоїсти і спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.

– Встигнеш, – каже, – виспатись.

І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.

– Ти, – кажу, – весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися!

– А по-твоєму, що – без води варити?

– Відібрати, – кажу, – половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.

Узяв я в нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.

– Наливай, – кажу, – тепер води по самі вінця.

Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

– Нема, – каже, – води. Вся розійшлася.

– Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! – кажу. – І колодязя не побачиш.

– Дурниці! Зараз принесу.

Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.

– А вода де? – запитую.

– Вода... там, у колодязі.

– Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?

– І відро, – каже, – в колодязі.

– Як – у колодязі?

– Так, у колодязі.

– Упустив?

– Упустив.

– Ах ти, – кажу, – розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?

– Чайником можна.

Я взяв чайник і кажу:

– Давай мотузку.

– І її нема, мотузки.

– Де вона?

– Там.

– Де – там?

– Ну... в колодязі.

– То ти, значить, з мотузкою відро впустив?

– Ну так.

Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.

– Нічого, – каже Мишко, – зараз піду попрошу в сусідів.

– Збожеволів! – кажу. – Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.

Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:

– Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.

Я кажу:

– Ти не теревень, а шукай мотузку.

– Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.

– А волосінь витримає?

– Та, може, витримає.

– А якщо не витримає?

– Ну, якщо не витримає, то... обірветься...

– Це й без тебе відомо.

Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.

– Не витримає! – кажу. – Я відчуваю.

– Може, якщо піднімати обережно, то витримає, – каже Мишко.

Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть – і нема чайника.

– Не витримала? – запитує Мишко.

– Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?

– Самоваром, – каже Мишко.

– Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.

– Ну, каструлею.

– Що в нас, – кажу, – по-твоєму, каструльна крамниця?

– Тоді склянкою.

– Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!

– Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.

– Давай, – кажу, – кухлем. Кухоль усе-таки більший за склянку.

Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились! Мишко каже:

– Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні...

Я кажу:

– Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів із кухлем.

Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.

– Ох ти, роззява! – кажу. – Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.

Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.

Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»

– О! – каже Мишко. – Добра каша вийшла, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

– Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.

Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.

– Ні, – каже, – помирати буду, а такої каші не їстиму!

– Такої каші наїсишся, і вмерти можна! – кажу я.

– Що робити?

– Не знаю.

– Диваки ми! – каже Мишко. – Та ж у нас пічкурі є!

Я кажу:

– Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.

– Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко – раз, і готово.

– Ну гаразд, – кажу, – якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба.

– В одну мить, ось побачиш.

Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілася, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко почав вишкрябувати пічкурів зі сковорідки ножем, усі боки обідрав їм

– Розумник! – кажу. – Хто ж рибу без олії смажить!

Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля – щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям. Мишко вихопив сковорідку з плити – олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились.

– Ну, – каже Мишко, – що тепер смажити будемо?

– Ні, – кажу я, – більше я тобі нічого не дам смажити. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, то ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!

– Що ж робити? Їсти ж то хочеться!

Спробували ми сирі крупи жувати – бридко, спробували сиру цибулю – гірко. Спробували олію без хліба їсти – нудить. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і полягали спати. Вже зовсім пізно було.

Ранком прокинулись голодні. Мишко відразу поліз по крупи, щоб варити кашу. Я як побачив, то мене навіть дрож пройняв.

– Не смій! – кажу. – Зараз я піду до хазяйки, тітки Наталки, попрошу, щоб вона нам каші зварила.

Ми пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла нас молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати. Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя на нас дивувався, які ми голодні були.

Нарешті ми наїлись, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро й чайник. Довгенько ми морочились і, якби Мишко не придумав підкову до мотузки прив'язати, то нічого б і не дістали. А підковою, як гачком, підчепили і відро, і чайник. Нічого не пропало – все витягли. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.

Мишко казав:

– Бур'яни – це дрібниця! Зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!

Автор: Носов М.; ілюстратор: Семенов І.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова