Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Маттео і Маріучча

Італійська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Адамович

Жили колись у містечку Віджанелло дівчина Маріучча та юнак Маттео. Зустрівшись одного разу, вони покохали один одного.

У домі батьків Маріуччі вже все було готове до весілля. Гості сходилися з усіх боків.

Як раптом по вулиці на змиленому коні проскакав вершник.

- Сарацини! Сарацини! - гучно повторював він лише одне слово. Але слово це вселяло жах у серця мешканців міста.

І одразу ж з верхівки пагорба залунав голос Коломбо й Пеліко - двох величезних морських мушель. Коли Корсиканській землі загрожувала небезпека, дозорні підносили їх до вуст - Коломбо й Пеліко тривожно співали над долинами, гукаючи на битву усіх синів Корсики.

Не встигли замовкнути Коломбо й Пеліко, як усі чоловіки, покинувши жінок та дітей, кинулися до берега моря, де висадилися сарацини. А попереду на доброму коні мчався Маттео.

Бій був дуже жорстокий. Але мужність захисників не врятувала місто, тому що на кожного мешканця Віджанелло припадало десять сарацинів.

Нещасна Корсика! Лежать у руїнах спалені селища, спустошені родючі лани, а твоїх прекрасних дочок уводять у рабство.

Важко поранений, Маттео лежав під величезною смоківницею, що росла біля самої дороги. І от повз нього пройшли сарацини з багатою здобиччю, з красунями-полонянками. Із жахом побачив він серед них Маріуччу.

Юнак підвівся, витягнув із піхов гострий меч, але сили покинули його.

Настала ніч. На полі, де вдень дзвеніли мечі, з'явився володар Царства мертвих. Повільно переходив він від одного полеглого воїна до іншого і легенько торкав їх своїм залізним списом. Ті, кого він торкнувся, ставали його підданними.

От він підійшов до Маттео.

- Цей поки що непідвладний мені. Йому судилося прожити довгі роки.

- Нащо мені життя, - простогнав Маттео, - якщо рідне місто розграбоване, а та, що була мені дорожча за життя, уведена у ганебний полон.

- Я допоможу тобі... Але за умови, що жити тобі залишиться лише рік.

І тієї ж миті рани юнака загоїлися, він скочив на ноги і рвонув у той бік, куди сарацини увели Маріуччу.

- Стій! - закричав володар Царства мертвих. - Тобі не впоратися самому!

Він ударив своїм списом по стовбуру смоківниці. Дерево затрусилося, з гілок посипалися плоди та листя. Плоди вдарялися об землю, і на тому місці з'являвся воїн. Листя ставало щитами, а черешки - гострими списами.

Маттео махнув рукою, і загін у тисячу воїнів пішов слідом за ним.

Сарацини, сп'янілі від перемоги, міцно спали у цей досвітній час поруч із згаслими багаттями. Побачивши чуже військо, вартові підняли тривогу.

Бій був запеклий, проте недовгий. Лише горстка ворогів встигла дістатися до кораблів.

Маттео кинувся до полонених, перерізав мотузки, якими були зв'язані їхні руки. Ось і Маріучча! Юнак гаряче обійняв кохану і повернувся, щоб подякувати воїнам. Але ті ніби розтанули у повітрі...

Життя тривало. Забувалося горе, і печаль на обличчях мешканців Віджанелло все частіше зміняла усмішка. І от знову готується весілля Маттео та Маріуччі. А призначене воно на річницю перемоги над сарацинами.

Дзвони сповістили про початок весільного обряду. Маттео вдягнув на палець нареченій обручку і сам простягнув руку, щоб вона одягла йому обручку. Як раптом налетів страшенний вихор, чорний смерч пронісся над Віджанелло, підхопив Маттео та й поніс із собою.

Тільки Маріучча бачила, що уніс Маттео не смерч, а володар Царства мертвих.

- Ах, Маттео! - вигукнула вона. - Я не поступлюся тобою нікому!

Дівчата Корсики такі само відважні й рішучі, як і чоловіки. Маріучча вирушила на пошуки свого Маттео. Коли вона вийшла за межі міста, то зупинилася - куди ж їй йти?

І тут до неї підлетіла ворона.

- Подар-руй мені обр-ручку, - попросила вона.

- Не можу, - відповіла Маріучча. - Цю обручку одягнув мені на палець мій наречений, Маттео, а другу обручку я повинна одягти на палець йому. Я краще подарую тобі сережку.

Ворона схопила сережку і вже на льоту крикнула:

- Іди пр-рямо, нікуди не звер-ртай. Цар-рство Мер-ртвих у тій стор-роні, де заходить сонце.

Маріучча йшла по обпаленій сонцем порожній рівнині. Гострі камені різали їй ноги, гарячий пісок обпікав їх вогнем. Попереду виднілися гори. За них сідає сонце, з-за них сходить місяць.

Маріучча пройшла першу гору. У невеличкій улоговині лежало озеро, кругле й гладеньке, як дзеркало. Маріучча нахилилася над водою і одразу відсахнулася. З води на неї дивилася стара зморена жінка із сивим волоссям.

- Невже минули не дні, а роки, відтоді як я покинула свій рідний дім? А може це горе зістарило мене?

Дівчина опустилася на камінь і заплакала. Вона не знала, та й звідки їй було знати, що це чарівне озеро - воно все відображало навпаки.

Дівчина пішла далі і побачила під корінням дерева джерельце. Маріучча не втрималася, подивилася у воду і дзвінко розсміялася.

- Ні, Маттео не перестане мене кохати! Я все ще гарна й молода!

Радість додала Маріуччі сил, і вона знову вирушила в дорогу.

Перед нею виросла друга гора, вища від першої, кам'яниста і крута... Маріучча полізла на гору. Ще два-три заломи - і дівчина здолає гору. Раптом пролунав грім і з-під землі стіною піднялося полум'я.

Маріучча була хороброю дівчиною, але все ж таки дівчиною. Тому вона знову гірко заплакала. Одна її сльоза капнула у вогонь. Вогонь зашипів, притиснувся до землі та згас.

Маріучча досягла верхівки гори і побачила, що за цією, другою горою, здіймається третя. Стоїть вона як похмурий велетень і голова її сховалася у хмарах. Ні, нікому не здолати таку висоту...

Тут Маріучча почула жалібний крик. Подивилася - це голуб б'ється у траві, заплутався лапкою у довгій травинці. А над голубом кружляє голубка та так жалібно кричить, наче плаче.

- Ах, бідолашка, - сказала Маріучча голубці, - у нас із тобою одне горе. Ти хочеш звільнити свого голуба, а я свого Маттео. Я допоможу тобі, а мені, мабуть, ніхто вже не допоможе...

З цими словами вона розірвала травинку.

Голуб злетів, зробив велике коло поруч із голубкою, а потім запитав:

- Як я можу допомогти тобі, дівчино?

- Ви не зможете допомогти мені, - сумно відповіла Маріучча. - Мені треба за цю високу гору.

Голуб злетів угору і пропав. Але не минуло й хвилини, як повітря затріпотіло від помахів швидких крил. Прилетіла тисяча голубів. Вони схопили червоними лапками Маріуччу та перенесли її через гору.

І от вона йде далі по ущелині. З обох боків поставали кам'яні скелі, загородили собою сонячне світло, сиро та темно в ущелині. Високо над головою пролягла стежка неба, що веде Маріуччу все далі й далі.

Раптом розступилися скелі, і дівчина вийшла на берег річки. По той бік річки лежить Царство мертвих. Біля берега стоїть човен, у човні - старий перевізник.

- Перевези мене, дідуню, на той бік, - попросила його Маріучча. - Я повинна знайти свого Маттео.

Старий підняв важке весло та, повільно загрібаючи ним воду, повів човен поперек річки. Річка не струменіла, не дзюрчала, не було чути плюскоту води.

- Запам'ятай мою пораду, - сказав перевізник, - коли знайдеш свого нареченого та поведеш його назад, мовчи та не оглядайся.

Довго блукала Маріучча по Царству мертвих. Там не було ані дня, ані ночі, ані співу птахів, ані духмяного запаху трав. Раптом серце дівчини здригнулося. Щось знайоме проступало у незрозумілих обрисах сірої тіні.

Маріучча швидко одягнула обручку на палець тіні. І - диво! - перед нею стоїть не тінь, а Маттео, її Маттео!

Дівчина схопила його за руку і побігла до виходу з Царства мертвих. От вже попереду видніється яскраве денне світло, блиснули важкі води річки.

Ворота були прочинені, але вихід стерегло чудище із сьома головами, і кожна вивергала дим та полум'я. Маріучча притиснулася до Маттео, і вони неушкодені прослизнули повз страшну потвору. Ще три-чотири кроки - і вони повернуться у світ живих.

Раптом дівчина відчула за спиною пекуче дихання і, озирнувшись, побачила, що чудище тягнеться до Маттео.

- Стережися, коханий! - закричала вона.

Ах, навіщо вона озирнулася! Негайно чари, що оберігали їх обох, зникли. Маттео і Маріучча стали тінями. Буря підхопила їх та закружляла, наче опале листя. Довіку тепер їх ганятиме вітер по Царству мертвих. Але все ж таки вони разом.

Автор: Італійська народна казка; ілюстратор: Адамович Р.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова