Лезгинська народна казка

Материнська порада

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Халіпін

Жила в одному аулі бідна вдова, і був у неї син на ім'я Аліскер.

Виріс Аліскер сильний, розумний, хоробрий – справжній джигіт. От говорить він матері:

– Настав час мені піклуватися про тебе. Піду я шукати роботу.

Спекла вдова три хліби, поклала в дорожній мішок – хурджин – і каже:

– Нічого в мене більше немає, синку. Можу дати тобі тільки материнську пораду: шукай в дорозі доброї людини, вірного друга і рідного брата.

– Як же мені його шукати! – питає Аліскер.

– А ось як: зустрінеш попутника, скажи, що зголоднів, і почастуй його хлібом. Якщо він розділить хліб навпіл, буде тобі хорошим товаришем. Другого попроси почекати, поки ти сходиш до сусіднього аулу. Якщо він дочекається тебе, буде тобі вірним другом. А третього, якщо він перетягне тебе через річку на спині, назви рідним братом.

Попрощався Аліскер з матір'ю і вирушив у дорогу.

Йде, пісні співає. На перехресті доріг зустрівся Аліскерові юнак, старший за нього.

Разом пішли вони, каже Аліскер:

– Сонце високо, час обідати. – Розв'язав свій хурджин, дістав хліб, з юнаком поділився.

Той з'їв, потім розв'язав свій хурджин, сам став їсти, Аліскера не пригостив.

Пішли далі. Аліскер каже:

– Почекай мене. Я до сусіднього аулу схожу. Скоро повернуся. – А сам сховався в кущах і думає: «Подивлюся, чи він мене чекатиме».

А юнак почекав трохи і далі пішов.

Знову Аліскер вирушив у дорогу. Йде, пісні співає. Біля джерела він зустрів юнака молодшого за себе. Каже юнак Аліскеру:

– Сонце низько, вечеряти пора.

Розв'язав він свій хурджин – а там всього один хліб. Розламав юнак хліб навпіл.

Подумав Аліскер: «Добрий товариш зустрівся мені в дорозі».

Пішли вони далі. Застала їх ніч у горах. Бачить Аліскер: втомився його товариш. Пожалів його і каже:

– Почекай мене, відпочинь. А я піду в аул, пошукаю, де б нам заночувати.

Пішов Аліскер, звернув на гірську стежку і заблукав.

Довго блукав, аулу не знайшов, знову вийшов на дорогу. Бачить, сидить його товариш, чекає.

– Дякую тобі. Ти вірний друг, – сказав Аліскер.

Пішли вони вдвох шукати де б переночувати. Привела їх стежка до глибокої ущелини. Внизу на дні – гірський потік гримить, вгорі над ущелиною – гора височіє.

Бачать хлопці – в горі вхід у печеру.

Увійшли – темно, тихо, нікого немає. Вирішили друзі тут переночувати. Тільки хотіли розпалити багаття, чують шум, кінське іржання.

Сховалися юнаки за виступ у скелі. Бачать – увійшли до печери сорок чоловіків.

Розпалили ці чоловіки велике багаття, сіли навколо нього, стали з хурджинів витрушувати бурки і папахи, килими та покривала, срібло і золото.

Говорить Аліскеру його друг:

– Знаєш, хто ці люди? Розбійники!

Зібрали розбійники до купи бурки і папахи, килими, покривала та кинули їх за виступ у скелі, прямо до ніг Аліскера і його друга.

А срібло і золото стали ділити між собою. Вихопили розбійники мечі та кинджали, кинулися один на одного.

Каже Аліскеру його друг:

– Що робити! Не вийти нам звідси живими!

Набрав Аліскер у жменю кіптяви зі скелі, вимазав собі обличчя, накинув на плечі біле покривало, підняв з землі кований меч. Виступив наперед.

Злякалися розбійники та кинулися геть. Сіли на коней і поскакали.

Погнався за ними Аліскер та спіткнувся об камінь і полетів із кручі просто в гірський потік.

«Ох, тут мені й смерть!» – думає Аліскер.

А друг Аліскера зв'язав між собою покривала, скрутив з них міцну мотузку, прив'язав один кінець до дерева, другий обмотав навколо пояса.

І кинувся у бурхливу річку. Доплив він до Аліскера, і вдвох вони по мотузці вибралися на берег.

– Ти був мені добрим товаришем і вірним другом, а став тепер рідним братом.

І присяглися юнаки один перед одним ніколи не розлучатися. Склали вони у свої хурджини усі багатства розбійників та поклали їх на коней, що залишилися біля входу в печеру.

Тільки один кінь – вороний жеребець – не дав на себе поклажу класти. Сіли юнаки на нього верхи і поїхали у зворотний шлях до рідного аулу Аліскера.

День минув, настав вечір. Бачать названі брати – вогнище при дорозі горить, а навколо люди сидять – роззуті, роздягнені, гріються біля вогню.

Залишили коней в кущах, а самі підійшли до вогнища:

– Чому ви плачете, люди добрі! Чим зарадити вам!

Відповів юнакам старець:

– Ми, жителі далекого аулу, повели караван у сусідню державу продавати родзинки та інжир, мед і пшеницю. Одержали за них килими та покривала, золото і срібло. Напали на нас розбійники, відібрали все, роздягли і роззули. Ось чому ми плачемо. А я вірного мого вороного коня оплакую.

Каже названий брат Аліскера старому:

– Погукай-но свого коня.

Старець так і зробив. Заіржав вороний кінь, вибіг з-за кущів.

Привів хлопець до багаття нав'ючених коней і сказав:

– Ось, добрі люди, ваше майно!

Зраділи люди, розв'язали хурджини, одяглися, взулися.

Каже Аліскер названому братові:

– Добре ж ти зробив, що все віддав людям! Знову у нас нічого немає.

Відповів йому названий брат:

– А якби не віддав, совість замучила б.

Прокинулися брати на світанку, рушили в дорогу. Раптом чують, хтось за ними скаче. Це довгобородий старець наздоганяє їх на своєму вороному коні.

– Гей! – кричить. – Куди ж ви! Ми ще не віддали вам належного.

Оточили їх люди, викладають перед ними – хто килим, хто покривало, хто багате вбрання. Один дає жменю золота, інший – жменю срібла. А старець їм свого вороного коня віддав.

...Вийшла рано вранці вдова на поріг своєї хати, бачить – йде її син Аліскер, поруч з ним – незнайомий юнак. Обидва на плечах повні хурджини несуть, на поводі вороного скакуна ведуть.

Вони зупинилися перед вдовою, і Аліскер сказав:

– Дякую тобі за добру пораду. Нічого у мене не було. А тепер є золото і срібло, багатий одяг і кінь, якому ціни немає. Але найголовніше, що є в мене тепер добрий товариш, вірний друг і рідний брат.

Вклонився юнак матері Аліскера і сказав:

– Був у тебе один син, а тепер буде два сини, щоб піклуватися про тебе!