Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Луїджи Капуано

Лупо Монаро

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков

Жили колись цар із царицею, у яких не було дітей, і вони день і ніч молилися усім святим, щоб вимолити собі хоч одну дитину.

Одного ясного, але прохолодного дня, цариця сіла перед палацом, щоб погрітися на сонечку. Раптом до неї підійшла стара і стала просити милостиню.

Цариці не хотілося витягувати рук з-під теплої шалі, тому вона відповіла старій:

– У мене нічого немає.

Стара пішла, пробурмотівши про себе щось невиразне.

– Що вона таке бурмоче? – запитала цариця.

– Ваша Величність, вона сказала, що, можливо й ви чогось попросите.

Цариця здивувалася і послала слугу, щоб повернути стару, але стара вже зникла за рогом.

Через тиждень до царя прийшов чужинець.

– Ваша Величність, я можу зарадити вашому горю, але у мене є одна умова.

– Я згоден! – сказав цар.

– Якщо народиться хлопчик, то ви залишите його собі.

– А якщо дівчинка?

– Якщо дівчинка, то, щойно їй виповниться сім років, ви повинні відвести її на вершину он тієї високої гори і залишити її там саму.

– Я пораджуся із царицею, – відповів цар.

– Це означало б все одно, що нічого не робити, бо цариця, напевно, не погодиться, – зауважив незнайомець. – Ось ліки. Сьогодні вночі, коли цариця засне, нехай Ваша Величність увіллє їй у вухо весь вміст цієї скляночки. Цього буде достатньо.

І от, не минуло й року, як у цариці народилася чудова донька.

Рік за роком царівна росла і ставала гарною, як ясне сонечко.

Цар і цариця обожнювали доньку. Коли їй пішов сьомий рік, бідолашний цар не міг знайти собі ні хвилини спокою; він думав, що скоро йому доведеться відвести її на вершину гори. Але така була умова, і слід було її виконати.

Того дня, коли царівні виповнилося сім років, цар сказав цариці:

– Я піду з донькою до села.

Царівну вдягли, і батько з донькою пішли на гору.

– Тату, навіщо ми туди йдемо? Повернімося додому, – повторювала дівчинка.

Нарешті вони дійшли до вершини гори.

– Тату, що ми будемо тут робити? Підемо додому.

– Сядь тут і почекай хвилинку – сказав цар, обійняв доньку, повернувся і пішов.

Коли цариця побачила, що цар повернувся додому сам, то почала плакати і питати його:

– Ваша Величність, скажіть мені, де моя донька?

Цар не знав, що придумати і, нарешті, сказав їй, що орел спустився з неба, схопив її і забрав.

– Ах, бідолашна моя доню! Але ні, цього не може бути! – вигукнула цариця, – я не вірю.

– Вона гралася на березі струмка, впала туди, і хвилі помчали її у прірву.

– Неправда, неправда! – твердила цариця.

Минуло сім років, а про царівну не було жодної чутки. Якось цариця вийшла на балкон і побачила внизу на вулиці ту саму стареньку, що просила у неї милостиню і яку вона давно вже марно розшукувала.

– Гей, послухай, добра жінко, підійди до мене.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра, – сказала стара і пішла.

Цариця залишилася ні з чим.

Наступного дня вона простояла цілий ранок на балконі, чекаючи на стару. Нарешті, та знову з'явилася.

– Добра жінко, зайди до мене, – знову закричала їй цариця.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра.

Але цариця спустилася, взяла її за руку і не випускала до тих пір, поки та не погодилася увійти до палацу.

– Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку, – говорила цариця, плачучи.

– Ваша Величність, як така проста бідна жінка, як я, може знати, де ваша донька? – відповіла їй стара.

Але цариця тільки й твердила: "Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку!"

– Ваша Величність, – сказала нарешті стара, – я повинна повідомити вам погану звістку: царівною заволодів Лупо Монаро. Через чотири дні він запитає в неї, чи згодна вона вийти за нього заміж і, якщо царівна відмовиться, Лупо Монаро її з'їсть. Треба її про це попередити.

– А де живе Лупо Монаро? – запитала цариця.

– Під землею, Ваша Величність, – відповіла стара. – Якщо хочете врятувати царівну, то візьміть із собою ножичок, клубок ниток, жменю пшениці та йдіть за мною.

Цариця взяла з собою все, що веліла їй взяти стара і негайно ж вирушила за нею.

Йшли вони, йшли, і, нарешті, прийшли до входу у якесь підземелля. Перш ніж увійти до нього, стара прив'язала кінець нитки до маленького деревця, що росло поблизу, і сказала.

– Хто посіє, той і пожне, хто тебе прив'яже, той і візьме.

Після цього стара і цариця почали спускатися вниз.

Вони спускалися так довго, що у цариці стали підгинатися коліна.

– Відпочинемо трошки, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо, – відповіла та, і вони продовжували спускатися все нижче й нижче.

Під кінець у цариці пересохло в горлі від спраги.

– Вип'ємо, заради Бога, хоч ковток води, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо.

І ось вони, нарешті, прийшли у якусь долину, і нитка в клубку скінчилася. Стара прив'язала інший кінець нитки до дерева, яке там росло, і сказала: "Хто посіє, той пожне, хто тебе прив'яже, той і візьме".

І вони знову почали просуватися вперед.

При кожному кроці цариця повинна була кинути на землю одне пшеничне зернятко, а стара примовляла:

– Зернятко Боже, я тебе сію, я з тебе і плоди зберу.

Нарешті, зерна закінчилися, тоді стара сказала цариці:

– Ваша Величність, тепер устроміть ваш ножичок в землю і плюньте три рази, ми прийшли.

  

А ми поки залишимо царицю й стару і подивимося, що сталося з царівною.

Коли вона побачила, що залишилася зовсім сама на вершині гори, то почала плакати й кричати, але потім бідолашна дівчинка, стомлена довгим шляхом, лягла на землю й міцно заснула.

Прокинулася вона вже у великому чудовому палаці, тільки, дивна річ, в усіх його кімнатах і залах не було ні душі. Дівчинка ходила по ньому, ходила і, нарешті, сильно втомилася. Раптом почулися голоси:

– Сядьте, царівно, сядьте!

О диво! Це говорили стільці та крісла. Царівна сіла і через деякий час відчула голод, але ледве встигла вона подумати, що добре було б чогось з'їсти, як перед нею з'явився накритий стіл із різними паруючими стравами.

– Їжте, царівно, їжте! – сказав їй стіл.

Так воно тривало й далі, у царівни завжди було вдосталь їжі, але вона часто згадувала батьків і плакала. Одного разу вона гірко заридала і почала голосно гукати їх:

– Матінко, матінко! Ах, навіщо ти мене тут залишила, люба матінко!

Як раптом почувся сердитий грубий голос:

– Замовкни ж, кажуть тобі, замовкни!

Минув рік, і якось вона почула, що хтось питає в неї:

– Хочеш мене бачити?

Це був не той грубий голос, який чула царівна, коли вона плакала, і царівна відповіла, що хоче.

І от самі по собі відчинилися всі двері, і з глибини анфілади кімнат став підходити до неї крихітний чоловічок заввишки з лікоть.

– Здрастуй, царівно, – сказав він дівчинці.

– Здрастуй, крихітко, – відповіла царівна. – Ах, який ти гарний!

І вона схопила чоловічка на руки і ну його цілувати, пестити і підкидати вгору, немов лялечку.

– Царівно, чи хочеш бути моєю дружиною? – запитав чоловічок.

Царівна весело сміялася і говорила:

– Хочу, хочу.

А сама все підкидала чоловічка вгору і ловила його.

– Як же тебе звуть? – запитала вона його нарешті.

– Мене звуть Ліктик.

– Що ж ти тут робиш?

– Я – господар цього палацу.

– То відпусти мене!

– Ні, – відповів чоловічок, – я не відпущу тебе, ти повинна вийти за мене заміж.

– Добре. Тільки спочатку треба б тобі трохи підрости.

Ліктик розсердився, пішов, і не показувався протягом цілого року. Царівна дуже нудьгувала, не бачачи жодного людського обличчя, тому і гукала його кожного дня:

– Ліктику, Ліктику!

Але Ліктик не відгукувався. Нарешті якось він знову запитав її:

– Хочеш мене бачити?

– Хочу, хочу, хочу, – відповіла знову царівна.

Вона подумала, що маленький чоловічок хоч трохи підріс за цей рік, але двері розчинилися і з'явився такий же самий крихітний чоловічок.

– Здрастуй, царівно, – сказав він дівчинці.

– Здрастуй, – відповіла царівна, дуже здивована тим, що він анітрохи не виріс.

Привітавшись з Ліктиком, дівчинка одразу ж схопила його на руки і почала цілувати, пестити і підкидати вгору, немов лялечку.

– Хочеш вийти за мене заміж? – знову запитав її Ліктик.

– Хочу, хочу, – відповідала, сміючись царівна.

Те ж саме повторювалося щороку. Так минуло сім років, і царівна стала дорослою дівчиною.

Якось уночі царівна ніяк не могла заснути, вона лежала на ліжку і згадувала про батьків.

"Хто знає, чи пам'ятають вони ще про мене, – думалося їй. – Може, вони ввжають, що я вже померла". Раптом вона почула, як хтось кидає камінчики у вікна її спальні.

"Хто б це міг бути, та ще й так пізно?" – подумала здивована дівчина.

– Хто тут? Що вам треба?

– Це я, доню моя, – почувся голос її матері, – ми прийшли забрати тебе.

Царівна так зраділа, що мало не вискочила з вікна від радості.

– Послухай, доню, – сказала пошепки цариця, – твій Ліктик ніхто інший, як Лупо Монаро. Він тобі показувався таким крихітним, щоб не лякати тебе. Не бійся його, доню моя, і, якщо він запитає, чи хочеш ти вийти за нього заміж – відповідай, що так, інакше ти пропала – він тебе з'їсть. Наступної ночі ми знову побачимося у цей самий час.

Вранці царівна почула знайомі слова:

– Хочеш мене бачити?

– Хочу, – відповіла вона.

Двері відчинилися, але замість Ліктика вона побачила людожера – високого, товстого, волохатого, з такими страшними очима й зубами, що бережи Боже від них усякого.

Царівна страшенно злякалася.

– Хочеш за мене заміж? Я чекав, поки ти виростеш, щоб із тобою одружитися.

Чим більше слухала царівна його голосище, тим більше тремтіла й губилася.

– Хочеш за мене заміж? – знову запитав він її.

Вона хотіла сказати: "Так!", але у неї мимоволі вирвалося:

– О, ні! Ні!

– Якщо ні, то йди сюди, – закричав людожер, і, хотів її одразу проковтнути.

– Ах, не їж мене, дай мені пожити хоч до завтра!

Людожер постояв із хвилину, а потім сказав:

– Ну гаразд, нехай буде по-твоєму. Я з'їм тебе завтра.

Вночі, у призначений час, царівна обережно висунулася у вікно і промовила:

– Ах матінко! У мене вирвалося "Ні", і тепер я пропала: завтра Лупо Монаро з'їсть мене.

– Не сумуй, царівно, – промовила стара. І сказавши це, вона з усієї сили постукала у ворота.

– Хто там? Що вам треба? – закричав людожер так, що весь палац затремтів, немов від землетрусу.

– Я ножичок маленький, проте гарненький, – почувся тоненький голосок ножичка.

Проти цього людожер нічого не міг вдіяти.

Другого дня, на світанку, він вийшов з палацу і, побачивши встромлений у землю ножичок, почав від злості гризти сам себе.

Нарешті він, здавалося, щось придумав і покликав царівну.

– Піди сюди, – сказав він їй, – витягни з землі цей ножичок, дай мені його, і я тебе не з'їм.

Царівна повірила йому і витягла ножичок.

– Ну, а тепер іди сюди!

І він схопив її своїми кігтями, щоб з'їсти.

– Не їж мене, дай мені пожити хоч до завтра.

Лупо Монаро подумав із хвилину, але потім відповів:

– Ну гаразд, нехай буде по-твоєму, – і пішов.

Вночі царівна знову висунулася у вікно і сказала:

– Ах, матінко, Лупо Монаро мені сказав: "Витягни з землі цей ножичок, дай мені його, і я тебе не з'їм". Я йому повірила і вирвала ножичок із землі... Завтра він мене з'їсть.

– Не бійся, царівно, – знову сказала стара і знову гучно постукала у ворота палацу.

– Хто там, і чого вам треба, – закричав людожер таким грізним голосом, що весь його палац затремтів, як від землетрусу.

– Ми, Божі зернятка, в землі лежимо, нещасну царівну з'їсти не дамо, – відповіли пшеничні зерна.

Проти цього Лупо Монаро нічого не міг вдіяти.

Вранці на світанку він вийшов з палацу і, побачивши посіяну пшеницю з пониклим колоссям, почав від злості гризти сам себе.

– Якщо я знайду того, хто посіяв цю пшеницю, то негайно ж з'їм його, – люто закричав він і всюди став шукати й нишпорити. Нарешті він сказав царівні:

– Піди-но сюди, та висапай цю пшеницю: тоді я тебе не стану їсти.

Царівна знову повірила йому і взялася до роботи.

– Ну, а тепер іди сюди! – сказав Лупо Монаро і знову хотів її з'їсти.

– Не їж мене, хоч до завтра.

Людожер подумав із хвилину і потім сказав:

– Ну добре, нехай буде по-твоєму, але це востаннє.

Вночі царівна знову визирнула у вікно і промовила:

– Ах, матінко, Лупо Монаро велів мені висапати пшеницю і обіцяв не їсти мене, я йому повірила і висапала її... Завтра він мене з'їсть.

– Не бійся, царівно! – знову сказала стара і втретє гучно постукала у ворота.

– Хто там? – закричав людожер.

– Це я, лляна ниточка, стара мене прив'язала і тим тобі руки зв'язала.

На світанку людожер вийшов з палацу і тільки-но побачив тонку ниточку, прив'язану до деревця, то так і почав гризти сам себе.

– Піди сюди, – сказав він нарешті царівні, – розв'яжи мені цю нитку з обох кінців, і я тебе не стану їсти.

Тим часом стара навчила царівну як треба було вчинити: їй не можна було ні їсти, ні пити, ні зупинятися, а треба було все намотувати й намотувати нитку на клубочок і, не зупиняючись, йти вперед.

Царівна відв'язала один кінець нитки і пішла вперед, намотуючи її на клубок, а Лупо Монаро йшов слідом за нею.

– Відпочинь же, царівно, – кілька разів говорив він дівчині.

– Коли я втомлюся, то й відпочину, – відповідала царівна, не перестаючи йти вперед і старанно намотуючи нитку, незважаючи на те, що Лупо Монаро ні на крок не відставав від неї і лагідно говорив їй:

– Царівно, випий хоч крапельку води, ну хоч єдину крапельку.

– Коли захочу пити, то нап'юся, – відповідала царівна, хоча сама майже вмирала від спраги.

Нарешті вони прийшли до виходу з підземелля. Коли Лупо Монаро побачив, що другий кінець нитки прив'язаний до деревця, що стояло назовні, то зі злості почав гризти сам себе. А побачивши стару, що стояла біля входу, він зблід, як полотно, і заволав:

– Ах! Це мій ворог. Я загинув! Загинув!

Цариця з царівною озирнулися і замість старої побачили прекрасну жінку.

Це була цариця фей. Уявіть собі, як обидві вони зраділи.

Між тим цариця фей стала брати камінці і закладати ними отвір підземелля Лупо Монаро.

Заклавши отвір, цариця фей зникла.

Цариця ж із царівною повернулися живі й неушкоджені до палацу.

Автор: Капуано Л.; ілюстратор: Казбеков Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова