Лісова казка

У зеленому Поліссі,
Біля самого узлісся,
Жив та був собі лісник –
Дуже славний чоловік.

Він любив свій край співучий,
Він ростив під самі тучі
Берест, сосну і дуби
Й вчив діток збирать гриби.

А зимою, в дні холодні,
Підгодовував голодних
Лосів, кізок, і зайців,
І синичок, і щиглів.

Тож тому і звір, і птаство –
Лісове усе багатство,
Що жило в лісах з добром,
Мало дружбу з лісником.

В лісника була дружина
Й гарна лялечка Марина,
Був і півень – шпори мав,
Їв за трьох, за трьох горлав.

А угледить він шуліку,
То як гримне: – Ку-ку-ріку!
Так шуліка геть звідсіль
Утікав за кілька миль.

Боронив наш півень квочок,
Їх синів і їхніх дочок,
І за це пташиний рід
Шанував його як слід.

Був і качур, звавсь Основа,
Цей удавсь вивчати мови,
Й на всіх мовах він усмак
Говорив: – Так-так! Так-так!

Був також баран Рахуба,
Не баран, а добра шуба.
Він на бійку завжди біг,
Там чогось лишив свій ріг.

Другий ріг беріг Рахуба,
Ще й повчав усіх крізь зуби:
– Головне на голові –
Роги гнуті і криві.

Був і Мурчик – губка ласа –
Цей любив сальце і м'ясо,
Та й сметану уживав –
Гарний смак наш Мурчик мав.

Так зате у хаті й хижі
Не було й одної миші.
Мурчик дружбу мав з Рябком,
А як спав, то спав клубком.

А Рябко завжди надворі –
Довгі ночі у дозорі,
Спать Рябкові не з руки,
Бо не сплять вночі вовки.

Вже не раз вони із бору
Добиралися до двору,
Щоб вчавити щось собі
На вечерю чи обід.

А найбільш із них старався,
І згинцем і плазом крався
До телят і до овець
Лютий вовк, що звавсь Хапець.

Він залазив у кошари,
Він вдирався у отари
І з-під носа вівчарів
Ніс поживу до борів.

Ніс її своїй вовчиці,
Рудобровій молодиці,
В лісі клав м'ясце на пень –
Паював його весь день.

Цей Хапець точив вже зуби
Й на безпечного Рахубу,
Що надіявся на ріг.
І щодня на випас біг.

Він любив траву з росою,
І чи долом, чи горою
Відбивався від овець.
Тут його й засік Хапець.

Причаївшись біля дуба,
Довго звір чекав Рахубу,
Дочекався, ззаду впав!
А Рахуба закричав.

Вовк ошкірив жовті зуби:
– Пізно вже горлать, Рахубо!
Щоб не втрапить в зуби нам,
Думать треба й баранам.

Кинув ношу Вовк на спину
І щосили з нею двинув
Прямо, прямо, прямо в ліс,
Та негадано спинивсь,
Бо Рябко вчепився в ніс.

Має біль тяжку вовчисько,
Кров йому юшить із писка.
Застогнав, завив Хапець,
Це, здається, вже й кінець...

Що ж робить, прийшла розплата
За телята, за ягнята,
За злодійство, за розбій –
Вік минув у цьому мій.

Скинув звір з спини Рахубу,
А той рогом в бік вовчугу.
– Я зломлю і другий ріг,
Щоб напасник трупом ліг.

Лапи вовк підводить вгору:
– Я і так загину скоро,
Змилостивтесь, не чавіть,
Бо останню чую мить.

Дайте, любі, хоч годину –
Я провідаю дружину,
Потім ляжу десь на пні –
От і буде по мені.

Та вмирать не думав злодій,
Переляк його проходив,
Вовк сплітав словесну сіть,
Щоб Рябка розжалобить.

А Рябко наш був добрящим:
– Так повзи у ліс, ледащо,
Та згадаєш ще розбій –
Вік коротким стане твій.

Стогне вовк, повзе із лугу,
Та не кається злодюга:
«Ще прийде мій хитрий час –
Доберуся я до вас.

Моя помста буде повна –
Полетить з вас шерсть і вовна».
Злиться, стогне, крекче звір
І плазком вповзає в бір.

А в цей час Рябко Рахубі
Причесав зім'яту шубу,
Сльози витер, обійняв
І сказав ласкаво: «Гав!

Ти ж, мій друже, бережися,
Бо Полісся – є Полісся,
І який із того толк,
Як тебе задушить вовк?

В тебе ж є дрібні ягнята,
Що так люблять свого тата,
Ти задумайсь хоч на мить,
Як діткам без тата жить?»

З цеї мови у Рахуби
Аж засіпалися губи:
Страх як він любив діток,
Сам водив їх в дитсадок.

Та була й морока з ними,
З непослухами такими,
Це ж нікому не секрет –
Заманулось їм в балет,

Бо гарненькі мали ніжки,
Танцювали щось там трішки.
– Ну й танцюйте карапет
І не пніться у балет.

Хто ж балет ягнячий бачив? –
А ягнята як заплачуть:
– Нам казав про нього лис,
Й нас запрошував у ліс.

Був би вам балет у лиса, –
Тільки б ніжки зосталися.
Бач, як хитро курохват
Підкотився до ягнят.

А в ягнят мізки ягнячі –
За танцульками аж плачуть,
Їм би тільки скік та плиг,
І не квапляться до книг.

Це згадав баран і каже:
– Ще є в нас личина вража,
Вкорочу йому я дні,
Як пособиш ти мені.

А в цю пору до них з двору
Двиготять через обору,
Не жаліючи чобіт,
Качур, півень, сірий кіт.

Придвигтіли пораділи:
– Славно вовка ви побили!
От історія яка! –
Й півень вдарив гопака.

Муркнув кіт, прорік одначе:
– Що ж на це нам скаже качур?
Довго думав мудрий птах
І сказав: – Так-так! Так-так!

Як гуртом будем триматись,
То здолаєм різну напасть.
Про це пишеться й в книжках.
Таки-так! Таки-так!

Кіт аж нявкнув: – Отакої!
Качур має бочку лою!
Йому доля дала хист,
А мені не хист, а хвіст.

Розсмішила всіх ця мова,
Уклонився всім Основа,
Та й пішли вони вп'ятьох
Рвати лялечці горох.

Бо малесенька Марина –
Брівки чорні, очі сині –
Хоч і ходить вже на двох,
Та не знає, де горох.

В цю годину вовчі ноги
Ледь добрались до барлоги,
Та не лізе в лігво вовк,
Бо який із цього толк?

Не приніс вовчиці м'яса,
А вона до нього ласа,
Ще, дивись, штовхне як слід,
Що проґавив їх обід.

Сумно ліг вовк на гілляки,
І заскімлив неборака,
Бо ж болів і ніс, і бік –
Ледве кості доволік.

От аби його вовчиця,
Хитрувата чарівниця,
Без гарикання і зла
Хоч би кістку принесла,

Ще й зеленкою змастила
Вовчий ніс і вовче тіло
Та й сказала б, як колись,
Любий вовчик, пригорнись.

Та не та тепер вовчиха –
Доріка ведмедем з лиха:
– В нього те, у нього се,
В нього лис гусей пасе,

Їсть він м'ясо кожний ранок,
Їсть пахучий мед з дуплянок,
Їсть і рибу із ставків,
Бо досяг ведмідь чинів...

Хоч ти й заздрісна у мене,
Все ж приходь, жона, до мене.

Та спокійно спить вовчиця
На перині у світлиці,
Сниться кендюх їй, балик
І старий роздертий бик,

І гусята, і телята,
І півники, й поросята,
І запасець свіжини –
У вовків і вовчі сни.

От прокинулась вовчиця,
Треба чимсь би поживиться,
Хоч би щось прийшло зі снів,
Хоч би півник залетів.

Та порожньо так в оселі,
Що хоч пір'я їж з постелі,
Бо який закон вовків?
Що хапнув, те все й поїв.

І тому іноді густо,
А іноді зовсім пусто,
Хоч тоді на місяць вий,
Тільки з того толк який?

Враз почувся стогін зверху.
Певне, це баран безверхий
Доживає вік на пні.
З чого б це почать мені?

В барана смачна печінка,
Варта шани й селезінка,
А найкраще – це шашлик,
Вовк її до нього звик.

Тільки де дістать вугілля,
Браги й пива на похмілля,
Щоб дурманився дурман?
Бо у неї муж гурман!

І, радіючи, вовчиця
Закружляла по світлиці,
У люстерко блим і зир,
Та й з нори шугнула в двір.

І відразу остовпіла.
Світку любий, світку милий,
В неї згинув чоловік –
Ліг, як м'ясо на шашлик.

Ось тобі і сподіванки
На шашлик, й на забаганки,
І на різний там дурман –
Умирає вовк від ран.

– Чоловіче мій, дружино,
Та невже мене покинеш?
– Не покину, – схлипнув вовк.
– Хто ж тебе отак притовк?

– Притовкли, дружино люба,
Пес Рябко й баран Рахуба.
Барана до тебе ніс,
А Рябко вчепився в ніс.

Здивувалася Вовчиця,
Рудоброва молодиця:
– Світ такого не видав,
Щоб вовка баран здолав.

– Та він був із псом на пару.
Але їм ще буде кара.
Ти щось, жінко, їсти дай, –
Так охляв, що не питай.

– Чоловіче мій, дружино,
Нема в хаті ні шерстини.
До ведмедя я мотнусь –
Чимсь у нього розживусь.

Вовка всього покривило:
– Не ходи ти до бурмила,
Нам з тобою не з ноги
Знов залазити в борги.

М'яко вміє він послати,
Гарно буде частувати,
А вже потім за процент
Пограбує нас ущент.

– Ти безклепкий, чоловіче,
Ти добра собі не зичиш.
От повір мені – не здря
Я мотнусь до владаря,

Ще з високого порога
Упаду ведмедю в ноги,
Далі річ піде така:
Як позбавитись Рябка,

Це сказала – і в світлицю:
Треба ж взутись в ногавиці,
Шубку кинуть на плече,
Хоч надворі і пече.

Десь з годину господиня
Ворушила все у скрині,
І зітхнула: муж нероб
Не старавсь на гардероб.

Далі мордочку умила,
Два рум'янці начепила,
Вії, брови підвела
Й до ведмедя помела.

От уже і хату видно,
Де ведмідь живе самітно.
Ще з вікна владар лісів
Гостю бажану уздрів.

– Бач, як чеше позичати
Щось на з'їжу чи на шати.
 Видко, добре вже пече, –
Сам собі ведмідь рече.

– Що ж, приходь, зустріну гоже,
Почастую всім, чим зможу,
А процент злуплю такий,
Що кум-вовк продасть і кий.

Та й метнувся в закапелки
По ножі і по виделки,
Далі витягнув м'ясця
І налив у жбан пивця.

Як ввійшла вовчиця в хату,
Стала плакати й ридати.
Владареві на поділ
Сльози й туш течуть навпіл.

– Хто тебе зобидив, любко?
Я із ним розправлюсь хутко,
Ворог твій – це ворог мій,–
І ведмідь вовчиці з вій

Витирати став вологу.
– Так хто ворог наш, небого?
От сідай за стіл мерщій –
Говори, та їж, та пий.

Я ж зготую зараз каву. –
І привітницю лукаву
Як одну з найкращих дам
Він веде до столу сам.

Сам присунув їй м'ясива,
Сам налив їй кварту пива,
Сам приніс із льоху сік
І свіжісінький щільник.

Вмів ведмідь із себе вдати
Не когось, а демократа.
Та щоночі, скільки сил,
Грабував бурмило бджіл.

Хоч ведмідь ніби запросто
Пригощає милу гостю,
А у книжечці своїй
Пише він рахунок їй

Біля м'яса, біля сала.
Все вовчиця розказала,
Як брехала на Рябка,
Не жаліла язика.

На брехню своєї гості
Проревів ведмідь у злості:
– Я Рябкові й барану
Оголошую війну!

Обтрусило небо зорі
Й народило день прозорий,
Річка гупнула веслом,
Встало сонце за селом.

Встала й лялечка Марина –
Чорні брівки, очі сині –
Гарно вмилась, одяглась,
За ворота подалась.

– Ти куди зібралась, дочко?
Вийшла мама із садочка.
– Я до сонця хочу йти.
– То ще трішки підрости,

Бо до сонця йти далеко,
От ходімо до лелеки –
Бачиш, він стоїть з дітьми,
Підійдем до нього й ми.

Він давно вже обіцяє,
Що нам братика придбає.
А родині лісника
Конче треба хлопчака.

Та й пішли матуся й доня
До лелеки в оболоню –
Хай він гарного синка
Дасть родині лісника.

Саме в цю спокійну пору
Обережно до обори
Підійшов із лісу лис,
Він в зубах бумагу ніс.

Не якусь – на п'ять печаток,
Бо в ведмедя був порядок:
Як серйозне щось почать,
У папір тисни печать.

От так диво, що у звіра
У зубах не м'ясо й пір'я,
Це ж з яких, подумать, пір
Споживає лис папір?

Притулившись до обори,
Лис вклонився всім у дворі,
Далі витяг з рота лист
І розкрив свій вчений хист.

– Всім джентльменам і всім ледям
З канцелярії ведмедя
Я приніс універсал.
Справедливий гнів і шал

Вкарбував тут наш правитель,
Благодійник і навчитель.
Він Рябкові й барану
Оголошує війну!

Завтра вранці о четвертій
Хтось зустрінеться зі смертю,
Як указ і лист велить,
Проти вас стоїть ведмідь,

Вовк окривджений, побитий,
І кабан, і лис Микита –
Це мене давно так звуть.
Прощавайте, час у путь.

О, забув сказать ще слово:
Бій призначено в діброві,
Де колише дуб віки,
Де в дзвіночки б'ють струмочки.

Тяжко буде біля дуба
І Рябкові, і Рахубі.
Чи у вас знайдеться рать? –
Умирать, так всім вмирать.

Знає хитрий лис Микита,
Як дрібноту укусити.
Хто ж прийде на бій із них?
Вже нема таких дурних.

Він на півня глянув ласо,
«Качур – теж солодке м'ясо».
І зітхнув підступний лис,
Та й з бумагою у ліс.

У оборі стало тихо:
Кожен чув – надходить лихо.
Що ж робити? І яка
Буде тактика Рябка?

Чи тримати оборону?
Чи ударить всім загоном?
Як ударить, як почать,
Щоб злякать ведмежу рать?

Зажурився наш Рахуба –
Продірявлять завтра шубу.
Жаль себе і жаль малят,
Бач, який вовцюга кат.

Та що буде, те і буде –
До останку битись буду.
Як вже гинуть, то в бою.
Вовка ж рогом підкую.

З півнем Мурчик сів і плаче,
А його втішає качур:
– Як гуде, гримить гроза,
То поганий друг сльоза.

Хоч в нас сили і маленькі,
Всі у бій підем раненько,
Нападем на розбишак.
Так-так-так! Так-так-так!

Хто за це, а хто супроти?
– Я за це! – ожив наш котик.
Півень гребенем тріпнув:
– Я без вас ніде не був.

Відлягло Рябку від серця,
Не злякались друзі герцю.
Думай, мисли день і ніч,
Як важку зустріти січ.

Саме в цю нелегку пору
Нагодивсь лісник із бору,
А за ним ішов слідом
Красень лось. Він з лісником

Вже давно приятелює,
Навіть інколи ночує
Біля стогу чи стіжка
На подвір'ї лісника.

Ось тоді на вищий рівень
Забиравсь поважно півень –
Звірю він сідав на ріг
І пишавсь, як тільки міг,

Ще й прибріхував: «Ми з лосем
Біля зрубу трави косим,
Вже сінця згребли стіжок –
Лось від мене ні на крок...»

Як пройшов лісник подвір'я,
То побачив – птицю й звіра
Облягла тяжка печаль.
Хто ж лихий заніс нам жаль?

Чи не вдерся хтось із лісу?
Бо Полісся – це Полісся.
І вже руки лісника
Гладять нашого Рябка.

– Ти чогось сумуєш, друже.
Чи втомивсь, чи занедужав?
Чи прочумався Хапець
І удерся до овець?

Розказав усе толково
Наш невтомник лісникові
Й зажуривсь собі ураз:
– Невелика сила в нас.

Посміхнувсь лісник добряче:
– Все це так. Чому ж, одначе,
Славних друзів ти забув?
Я про них слівця не чув.

От чого ніхто і досі
Не побіг із вас до лося?
І до кізок, до зайців,
До синичок, до щиглів?

Кажуть: силу ломить сила,
То ж берись мерщій за діло.
Воювать, так воювать –
Дружно бити вовчу рать!

Ранній ранок, тіні сірі,
Скоро, скоро вже чотири.
Войовнича в лісі рать
Жде наказу воювать.

Всі зібрались біля дуба,
Всі паюють вже Рахубу,
Бо в жилавого Рябка
Якість м'яса не така.

– Шерсть в Рахуби дуже гарна,
Не змісіть її намарно,–
Попередив всіх кабан,–
З шерсті я зроблю жупан,

Ще й свині я помаленьку
Витчу кофту і сукенку.
Наведе свиня ажур
І полізе до баюр.

– Шерсть згодилась би й лисиці!
– Не лисиці, а вовчиці! –
Так гарикнув люто вовк,
Що відразу лис замовк.

Лиш ведмідь годинник слуха –
Приладнав його до вуха:
Як ударить перший дзвін,
То останнім стане він

Для Рябка і для Рахуби.
От і дзвін ударив любо,
Та здригнувсь ведмідь чогось.
В лісі трапилося щось!
В лісі трапилося щось!

Тупіт, гук, лементування,
Спів страшний, страшне гарчання.
Лось поблизу вже кричить:
– Де ведмідь? А де ведмідь?

Хтось злетів над деревами:
– Він під нами! Він під нами! –
Кулемет озвавсь: – Так-так!
Бийте, бийте розбишак!

– Хай ведмідь іде на м'ясо!
– З кабана ж будуть ковбаси!
– Так-так-так! Так-так-так! –
З переляку вовк закляк.

– Військо йде на нас велике –
Скільки зброї, скільки крику!
Не витримує земля. –
Та й гайнув з лісів в поля.

А ведмідь махнув на дуба.
З переляку нову шубу
На гілляках розідрав,
Ще й годинник з вуха впав.

Хто ж йому оплатить втрати?
Нащо біг він воювати?..
Це б провчить вовчицю слід,
Що зведе ведмежий рід.

Де ж подітись кабанові?
Є торішній лист в діброві.
От забравсь кабан у лист –
Тільки з листу видно хвіст, –

І тремтить, щоб на ковбаси
Не пішли його запаси.
В нього ж сала пудів з п'ять –
Нащо дурню воювать?!

А хитрющий лис Микита
Та й не знає, що робити,
То заліз у бурелом,
Вкривши голову хвостом.

Лису теж тепер не з медом.
Нащо він зв'язавсь з ведмедем?..
Щоб не стратити свій вік,
Перейти б на другий бік?!?

А на галяву до дуба
Вже ідуть Рябко, Рахуба,
Мурчик, півень, качур теж.
– За ведмедем, півню, стеж!

– Та шукайте курохвата,
Що націливсь на ягнята,
Щоб костями ворог ліг,
Я вгачу у нього ріг!

У цей час комар носатий,
Що уміє тільки ссати,
Кабана шпигнув у хвіст,
Ворухнувся хвіст і лист.

Зміркував наш кіт, що в листі
Сірі миші завелися,
Та й схопив у зуби хвіст,
А кабан у крик, у виск,

Бо здалося бідоласі,
Що піде він на ковбаси.
Та й гайнув кабан у ліс,
Осипає з сала лист.

З переляку Мурчик любий
Опинивсь за мить на дубі.
Як злякається ведмідь,–
По гілляках вниз летить

Та на лиса обірвався.
Лис подумав, що впіймався,
Завищав, що він – не він,
Що прийшов він на поклін

В славний табір перемоги.
Так ведмідь його за ногу,
Й за собою поволік:
– Вкорочу тобі я вік...

А друзяки наші щирі
Посміялися у міру
Та й гарненько, любо, миром
Подались до лісника...
От історія яка!