Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Карола Ніколау

Лисеня під дахом

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – К.Гольц

 

В одному місті, у самому центрі, стояв високий, наче вежа, будинок. На останньому поверсі цього будинку, в просторій квартирі, жив хлопчик. Він часто підходив до вікна і дивився вниз. А внизу були дахи, червоні й зелені, коричневі й сірі, пласкі й загострені...

У тому ж будинку жила найкраща подруга хлопчика. Її звали Петра. Втім, більше друзів у нього і не було. Разом із Петрою він забирався під стіл, і там діти грали в дочки-матері. Дівчинка годувала ляльку намистинками. Від цього голова в ляльки робилася важкою і тріщала, наче брязкальце.

Іноді вони будували цілі села, зовсім як справжні: з вокзалами і замками, з квітучими садами, по яких розгулювали ручні леви.

— Послухай-но, — говорила Петра, — чи не пора вести наших левів на пасовище?

Хлопчик голосно свистів, леви перестрибували через паркан, і вони вирушали на луг.

Ще діти грали в школу, або в гараж, або в майстерню.

Але більш за все хлопчик любив індіанців. Він завжди розставляв їх однаково. Старий вождь із довгою люлькою в роті сидів біля вогнища, поруч із ним мостилася індіанка, міцно притискаючи до себе туго сповите немовля. Інші індіанці (їх у хлопчика було дуже багато) бігали й танцювали, скакали на конях або по-пластунськи пробиралися у високій траві.

Рано вранці чоловік індіанки йшов на полювання, а вона сідала поруч із вождем і скаржилася на своїх дітей:

— У них поганий апетит, — казала вона, — і вони весь час бешкетують.

— Не журися, — втішав її старий вождь, — далеко-далеко, біля підніжжя Чорної гори, я закопав скарб, про який не знає жодна в світі душа. Коли твої діти виростуть, я розкрию їм цю таємницю.

Зраділа індіанка бігла до лісу і збирала чорницю, тому що від ягід діти швидше ростуть та набираються сил.

Щовечора, повернувшись із дитячого садка, хлопчик грав з Петрою. Йому подобалося ходити до неї в гості. У Петри завжди було гамірно і весело: старші сестри грали в чотири руки на піаніно, а бабуся на кухні в такт музиці гримотіла посудом.

— Бам-м-м! — невдоволено гудів чавунець, — Тінь-тінь-тінь! — це бабуся розставляла склянки, — Ш-ш-ш! — шипіла олія на сковорідці. А потім заливався паровозним свистком чайник, і Петра питала:

— Ба-а! Млинці готові?

— Давно вже, — відповідала бабуся. — Ну ж бо, сідайте швидше за стіл, я напечу ще, гаряченьких.

Бабуся дуже любила частувати усіх млинцями.

А млинці були й справді гарні: золотисті, підсмажені — так і просяться на тарілку!

Одного разу Петра побачила в ліфті незнайомого хлопчика. У нього були великі очі, строката сорочка, а в руках він тримав сучкувату палицю.

— Мене звуть Міхель, — сказав хлопчисько. — Ми вчора переїхали. Ти покажеш, де тут гойдалки?

Діти спустилися на перший поверх, і тут Петра згадала про свого приятеля.

«Треба запросити до нього Міхеля, — вирішила дівчинка. — Утрьох ми придумаємо нову гру».

Петра натиснула на кнопку, і ліфт знову поїхав вгору.

Гра в індіанців Міхелю не сподобалася. Спочатку він захотів бути старим вождем, потім — чоловіком індіанки. Замість того, щоб полювати на диких кабанів, він пік на вогнищі картоплю, а коли йому набридло, посадив індіанку до автомобіля і поїхав під ліжко.

Хлопчик дивився, як грають його гості, і не промовляв ані слова. Йому здавалося, що Міхель обов'язково щось зламає або зіпсує. Він мало не розплакався, коли Міхель зобразив аварію і щосили зіштовхнув дві машини. Зрештою Міхель знову взявся за індіанців: він розставляв їх зовсім по-іншому, а Петра вигадувала для них нові імена.

Хлопчик не витримав.

— Віддайте! Віддайте негайно! — закричав він і згріб в одну купу машини і дерева, індіанців і тварин. Крихітний індіанський кинджал гострою скалкою вп'явся хлопцеві в руку. Від болю і образи у нього виступили сльози.

— З тобою нецікаво грати, — сказав Міхель. — І взагалі, на вулиці значно краще. Коли ми жили в селі, я весь час гуляв на вулиці. У нас було багато курей. І в сусідів теж. Вдень прилітав яструб, щоб вкрасти курчат, а вночі у двір забиралися лисиці. Але наш собака, сильний, як вовк, завжди їх проганяв. Лисиці тікали назад до лісу і там верещали від люті.

Хлопчик заліз у тісний кут за ліжком і сів на підлогу. Йому дуже хотілося, щоб Міхель скоріше пішов. Він визирнув у віконце і вперто розглядав сірий клаптик неба за склом, поки не почув, як грюкнули вхідні двері.

Трохи пізніше він теж пішов на вулицю.

Міхель і Петра були на дитячому майданчику. Вони погукали хлопчика: «Удо! У-у-удо-о-о!» Він удав, ніби не чує, і став осторонь, біля молодої тополі. Вітер, що прилетів звідкілясь здалеку, шепотівся з листям. Хлопчик прислухався.

— Я не розумію тебе, — сказав він.

Вітер помчав геть, а листя одразу ж заснуло.

Хлопчик чекав.

І раптом він побачив лисеня. Лисеня прошмигнуло повз дитячий майданчик, але ніхто на нього навіть не глянув.

Хлопчик обережно наблизився до тваринки.

— Нарешті ти прийшов! — сказав він тихенько і сховав лисеня за пазуху.

У ліфті стояли дві тітки з торбами. Хлопчик злякався: зараз вони помітять лисеня, розсердяться і почнуть кричати. А той, як на лихо, завовтузився під курткою і несподівано вислизнув з рук.

Маленький рудий звір стояв на підлозі, притискаючись до ніг хлопчика і заглядаючи йому в очі.

Тітки не звертали ніякої уваги на незвичайного пасажира. Вони стежили за тим, як по черзі загорялися на табло цифри, і лічили поверхи, а потім підхопили свої повні торби і вийшли з ліфту.

Хлопчик почув, як застукали лисячі кігтики по кам'яних сходах, і йому стало дуже весело.

У холодильнику знайшлося трохи фаршу. Хлопчик виклав його на тарілку, у глибоку миску налив какао, поставив все це перед своїм новим другом і, присівши навпочіпки, почав його розглядати.

— Звідки ти взялося? — запитав хлопчик лисеня.

Лисеня серйозно подивилося на нього і нічого не відповіло. У темних блискучих очах хлопчик побачив самого себе, тільки дуже маленького і перевернутого догори ногами.

— Я знаю, в чому твоя таємниця, — сказав він і погладив пухнасту шорстку. — Ти — Невидимка.

Тим часом у кімнаті стемніло. Лисеня згорнулося калачиком і заснуло.

Хлопчик вийшов у коридор, відкрив вхідні двері й прислухався. Невже все залишилося таким, як раніше? Стиха гули електричні лічильники, блимали неонові лампочки, ліфт, покректуючи, діловито снував з поверху на поверх. Хлопчик раптом відчув, що дуже скучив за мамою. Він присів на поріг і став чекати, коли вона повернеться з роботи.

Пізно ввечері, коли мама пішла до своєї кімнати, хлопчик витягнув з-під ліжка картонну коробку.

— Лисенятко, — попросив він, — розкажи мені щось про ліс.

Засинаючи, він почув тихий голос:

— Мій ліс далеко звідси. Дерева там високі-високі, до самого неба. Щоранку по гілках, як по сходах, спускається на землю місяць. Своє сяйво він ховає під широким плащем, і тому він схожий на звичайного дідуся, тільки волосся відливає сріблом. Він лягає у м'яку траву і спить до ночі. У цьому лісі багато невидимих звірів. Усіх їх зачарував місяць-чарівник. Варто лише комусь необережно розбудити його, як він відкриває очі, і той, на кого він погляне, стає невидимкою...

Минав час. Хлопчик дуже прив'язався до лисеня. Вдень воно дрімало у своїй коробці, а ночами розповідало дивовижні історії про ліс та його мешканців.

Іноді воно виходило на балкон і довго-довго дивилося на місто, а може, ще далі. Хлопчикові ставало страшно: раптом лисеня засумує за лісом і зникне?

«Треба зробити так, щоб воно не сумувало за своєю домівкою», — сказав собі хлопчик.

Він відсунув від стіни ліжко і намалював на шпалерах траву, квіти і навіть смарагдову ящірку. Але який же ліс без дерев? І хлопчик намалював дерева. Зелені гілки дотяглися до самої стелі, світло від люстри заграло в густому листі сонячними зайчиками; плямисте оленятко завмерло біля дверей і від переляку трохи не вистрибнуло до маминої кімнати. Над деревами закрутилася пара хижих птахів — мабуть, це були шуліки. Підлога перетворилася на веселу галявину, на якій росли гриби і дивовижні ромашки — рожеві, жовті і блакитні.

Вечорами мама ставила вечерю на підніс і казала хлопчикові: «Ну, що? Пішли до лісу?» Вони сміялися і пили чай, сидячи прямо на траві, серед квітів і дерев.

З кожним днем ліс робився все дивовижнішим. Лисеня було задоволене. Якось вночі воно, примостившись у хлопчика на подушці, зашепотіло йому на вухо:

— Чом би тобі не запросити Міхеля, і Петру, і її сестер, і бабусю? Адже їм теж хочеться позасмагати на галявині і послухати про те, як місяць на зорі ковзає вниз по гілках!

Наступного ранку хлопчик розшукав Петру і Міхеля і привів до себе. Він дав їм фарби і пензлики, і вони всі разом взялися за справу. Тільки тепер ліс став по-справжньому дивним. Петра малювала змій і дятлів. Міхель намалював вовка, що сховався за деревом, — один ніс стирчить, та хвіст визирає. А потім він намалював жовту лисицю з чорними смужками, схожу на тигра.

— Лисиця має бути рудою, зовсім рудою, — засперечався з ним хлопчик. — Стривай, я зараз покажу тобі мого лисеня!

Хлопчик озирнувся. Лисеня зникло. Картонна коробка була порожня, тільки маленький огризок, прихований лисеням за звичкою, лежав під ковдрою...

Хлопчик сумно підійшов до вікна і раптом застиг на місці. На широкому підвіконні сидів голуб із рудими пір'їнками і заглядав до кімнати, що перетворилася на зелений ліс. Хлопчик простягнув до голуба руку — і тоді сталося ось що...

Але це вже інша історія...

Автор: Ніколау К.; ілюстратор: Гольц К.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова