Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Віктор Важдаєв

Ліктик

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Майофіс

Жили колись бідний селянин із дружиною. Був у них син. В усьому б гарний, та тільки от на зріст малий. Ну, щонайбільше — з лікоть. Так вони його і прозвали — Ліктик.

Якось сказав Ліктик батькові й матері:

— Прийшла пора мені світ подивитися, себе показати, щастя пошукати. Знайду — вам, батькам своїм, допоможу, старість полегшу.

Стривожилися батьки:

— Куди ж ти такий маленький?

— Е-е, це не біда! — сказав Ліктик. — Аби була голова на плечах: я ніде не пропаду!

Сказав так і пішов.

Йшов він, йшов, і привів його шлях до чужого невідомого лісу.

«От і добре! — думає Ліктик. — Місце — краще не знайти, треба б і відпочити!» — І прямо на дорозі розтягнувся на весь свій могутній зріст: від маківки до п'ят — лікоть, і від п'ят до маківки — ліктик! Шапку на очі насунув, від сонечка їх прикрив і заснув.

А в цей час у лісі вельможний пан, господар тутешніх місць, з єгерями полював. Побачив Ліктика:

— Гей, ти, жабеня! Геть з дороги! Чого розлігся?

А Ліктик наче і не чує. Спить-не спить, а сопе, хропе.

— Кому кажу, іди! Нехай тебе заєць заб'є!

А Ліктик і у вуса не дме, лежить, наче так і треба. Не ворухнеться.

— Бачили богатиря? — каже пан. — От ми йому зараз щигля дамо, та з дороги скинемо! Ні, краще налякаймо як слід. А ну, єгеря мої вірні, смальніть у нього над вухом з рушниць. Ото він схопиться! Ото він затруситься! А ми посміємося!

Зарядили єгеря рушниці, та всі разом як бабахнуть з них у Ліктика над головою!

Тут Ліктик очі розплющив, розгнівався. Тільки тоді й підхопився:

— Хто посмів мене, Ліктика, будити, турбувати! Зараз як стукну — всі шкереберть полетите!

Пан з єгерями аж покотилися зі сміху: оце насмішив!

— Стережись, богатирю! За нами заєць скаче, щоб він тебе ненароком не затоптав!

— Заєць! — закричав Ліктик. — Та я ведмедя не боюся, з ким завгодно сам упораюся!

Пан зі сміху трохи живіт не надірвав.

— Оце так! — каже. — Якщо ти такий мисливець небувалий, давай умовимося: тут, неподалік від моєї садиби, ведмежий барліг є. Ми звіра лютого взяти не змогли — надто сильним та великим виявився, тож ти, богатирю, ведмедя цього, хочеш, убий — принеси, а хочеш — живцем до мене у двір приведи. А там — проси, що хочеш! Усе виконаю! На тому даю тобі моє панське слово.

— Згоден! — сказав Ліктик. — Чув я, наче дочка в тебе красуня, рукодільниця та розумниця. От і стану я тобі зятем, а їй — добрим чоловіком!

— Ото дива! — пан зовсім розвеселився. — Але якщо з ведмедем не впораєшся, а сам уцілієш, то я тобі такої прочуханки задам — довіку пам'ятатимеш! Пішли!

Привели вони Ліктика до ведмежого барлогу. А самі бочком, по кущах — і додому. Залишився Ліктик сам.

Залишився він сам, прут міцний та довгий виламав, до барлогу підібрався і ну ведмедя прутом лоскотати.

У перший раз полоскотав — ведмідь потрусив головою.

Вдруге — ведмідь лапою по пруту вдарив.

Втретє — ведмідь заревів і підхопився.

У четвертий раз... А не бувати четвертому разу — не став Ліктик чекати, пустився навтьоки, а ведмідь — величезний, волохатий — за ним; біжить, гарчить, аж земля дрижить!

Біжить Ліктик до панської садиби, за ним по п'ятах ведмідь женеться, не відстає.

Увірвалися у двір, Ліктик — до комори. Тільки через поріг переступив, за порогом розтягнувся, сховався, а ведмідь з розгону над ним у комору і проскочив.

Тут Ліктик чекати не став, вибіг назовні та зачинив двері за собою. Кличе пана:

— Тримай ведмедя та клич доньку!

Пан тільки руками розвів:

— І як це ти його здолав?

— А що там долати, — каже Ліктик. — Я його не бив, не вбивав, взяв за вуха, та й жбурнув до комори! Оце і все!

А молода панянка з Ліктика очей не зводить: оце богатир! І такий з себе гарний! Навіть вся зашарілася. І Ліктик на неї дивиться не надивиться.

Але пан уперся:

— Ні, — каже, — тут щось не те. Не віддам за тебе дочку, поки ти не здолаєш, не переб'єш дванадцять розбійників. Оселилися вони в сусідньому лісі — життя від них немає. Переможеш їх — буде тобі наречена. А ні — то ні!

Ліктик сперечатися не став:

— Гаразд, — каже, — все одно мені у цій садибі з коханою дружиною жити, то невже терпіти, аби тут розбійники господарювали!

І пішов Ліктик у ліс, до того потаємного місця, де розбійники збиралися. По дорозі каміння набрав повний мішок. Прийшов, на дерево заліз якомога вище, на суку сів і став чекати.

От настала ніч, прийшли дванадцять розбійників: один одноокий, другий кривоокий, третій, як діжка, товстий, четвертий, як жердина, худий, і решта такі самі потворні. Сіли під деревом, стали награбоване добро між собою ділити. Вино п'ють, руками розмахують, кричать, сперечаються хрипкими голосами, немов вороння кряче.

Ліктик виглядів, який з них головний отаман, узяв камінчик та йому на голову і скинув.

— Хто посмів! — закричав отаман. — Хто мене вдарив? Зараз приб'ю!

А місяць світить, Ліктику всіх розбійників добре видно, а він сам на суку сидить, в тіні, його не розгледиш і не побачиш. Тут він і другий камінь жбурнув.

Отаман підскочив та як вдарить розбійника, що сидів поруч! А інший розбійник за того заступився і на отамана кинувся.

Ліктик чекати не став. Знову кинув камінь. А за ним ще... Повскакували розбійники. Вихопили ножі, а хто і пістолети. Тоді Ліктик усі камені, які були, разом скинув! І пішла колотнеча: ножі виблискують, пістолети стріляють, розбійники хриплять...

Ось так вони один одного і перебили. Тоді Ліктик з дерева сліз і до пана повернувся:

— Моє слово — кремінь! Що сказав — виконав! І ти, пане, дотримуйся свого слова!

А слуги вже прибігли — донесли, що в лісі розбійники, скільки було їх — дванадцять, так усі дванадцять і полягли.

— Як же це ти? — здивувався пан. — Сам з лікоть, а он яких розбійників подолав?

А Ліктик сміється:

— Простіше простого, — каже. Одного ляпанцем, іншого кулаком, тому щигля, а того по шиї. Двох одразу лобами стукнув!.. А якщо по правді, то так скажу: сила — це добре, сміливість — непогано, а розум — значно краще!

Хотів було пан Ліктику нову задачу поставити, та донька почала благати:

— Батьку, батьку! Пожалій, побережи Ліктика! Адже він такий маленький!

Пан пом'якшав. Видно, навіть його совість заїла, адже сам слово давав: із дочкою Ліктика одружити, якщо ведмедя здолає. А той ще й дванадцять розбійників переміг.

— Гаразд, — каже. Нехай буде, як я обіцяв. Від слова свого не відмовляюся.

І справив весілля.

Адже он яка радість! А де радість, там і щастю бути.

Автор: Важдаєв В.; ілюстратор: Майофіс М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова