Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт



Кусака

Леонід Андрєєв

Кусака

Переклад українською – Лариса Письменна
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Віноградова

I

Він був нічий, не мав власного імені, й ніхто не міг би сказати, де тулився він усю довгу морозяну зиму й чим харчувався. Від теплих хат його відганяли хазяйські собаки, такі ж голодні, як і він, проте горді й дужі тим, що мали власне житло; коли спонукуваний голодом та інстинктивною потребою до спілкування він показувався на вулиці, – дітлахи жбурляли в нього каміння та дрючки, дорослі весело улюлюкали й страхітливо, пронизливо свистіли. Не тямлячи себе від жаху, метляючися з боку на бік, наражаючися на загорожі та людей, він біг на край селища, щоб причаїтися у глибині великого саду, – те місце знав лише він. Там зализував подряпини та рани й на самоті накопичував страх і злість.

Кусака

Лише одного разу його пожаліли й приголубили. То був п'яниця, який саме повертався із шинку. Він любив усіх, жалів усіх і щось мурмотів собі під носа про гарних людей та про свої сподівання на добрих людей; пожалів він і собаку, непоказного й забрьоханого, бо на ньому спинився його п'яний, безтямний погляд.

– Жучко! – покликав він його спільним для всіх собак ім'ям. – Жучко! Йди-но сюди, не бійся!

Жучці дуже хотілося підійти; собака метляв хвостом, проте не наважився. Дядько поляскав себе по коліну рукою і переконливо повторив:

– Та йди ж бо, дурепо! Їй-богу, не битиму!

Кусака

Та поки собака вагався, все заповзятіше метляючи хвостом і повільно просуваючись вперед, настрій у п'яниці змінився. Він пригадав усі кривди, заподіяні йому добрими людьми, відчув нудьгу та тупу злість і, коли собака ліг перед ним на спину, з розмаху штурхонув його в бік носаком важкого чобота.

– У-у, мерзота! Теж мені лізе!

Собака звискнув, більше від несподіванки й образи, ніж од болю, а п'яниця, хитаючись, посунув додому, де довго збиткувався над жінкою й на клапті пошматував нову хустину, яку минулого тижня купив дружині у подарунок.

Відтоді собака не довіряв людям, котрі хотіли його прилащити, й, підібгавши хвоста, тікав, а бувало, й люто кидався на них, намагаючись укусити; доводилося камінням та дрюком відганяти його. Якось узимку він оселився під терасою безлюдної дачі, де не було сторожа, й безкорисливо сторожував: ночами вибігав на дорогу й гавкав до хрипоти. Навіть залігши на своє місце, він довго ще злостиво гарчав, та крізь злість проглядало певне задоволення з себе, ба навіть гордість.

Зимова ніч тяглася довго-довго, й чорні вікна безлюдної дачі похмуро дивилися на скутий морозом німий сад. Іноді в шибках ніби спалахував голубий вогник – то відбивалась на склі летюча зірка або гостророгий місяць посилав свій несміливий промінь.

II

Настала весна, і тиха дача голосно задзвеніла розмовами, рипінням коліс і важким тупотінням людей, які переносили вантажі. Приїхали з міста дачники, ціла ватага дорослих, підлітків та дітей, сп'янілих од повітря, тепла й світла; хтось гукав, хтось співав, сміявся високим жіночим голосом.

Найпершою, з ким познайомився собака, була гарненька дівчина в коричневій формі, що вибігла в сад. Пожадливо й нетерпляче, бажаючи охопити й затиснути в своїх обіймах все видиме, вона поглянула на ясне небо, на червонясте гілля вишень і швидко лягла горілиць на траву під яскраве сонце. Далі так само раптово скочила на ноги і, обнявши себе руками, цілуючи свіжими вустами весняне повітря, промовила серйозно і виразно:

– Ну й весело ж!

Промовила і швидко закружляла. І тієї ж хвилини собака, що безгучно підкрався, розлютовано вчепився зубами в розмаяний край сукні, рвонув і так само безгучно зник у густих кущах аґрусу та смородини.

Кусака

– Ай, злий собака! – тікаючи, скрикнула дівчина, і ще довго чувся її схвильований голос: – Мамо, діти! Не ходіть у сад, там собака! Здоровезний, злю-у-щий!..

Вночі собака підкрався до тихої дачі, де всі вже поснули, й нишком заліг під терасою на своєму місці. Пахло людьми, і з відчинених вікон долинали тихі звуки короткого дихання. Люди спали, беззахисні й не страшні, й собака старанно оберігав їх: спав одним оком, а ледь що шелесне – витягав голову з двома непорушними вогниками очей, що фосфорично світилися. А тривожних звуків було багато в настороженій весняній ночі: в траві шурхотіло щось невидиме, маленьке й підкрадалося до самого лискучого носа собаки; хрустіла торішня гілка під поснулим птахом, і зблизька на бруківці рипіли навантажені вози. І далеко навкруг у непорушному повітрі розтікався запах духмяного, свіжого дьогтю і манив у далину, що вже стала ясніти.

Кусака

Ці приїжджі дачники були дуже добрі люди, а те, що вони перебували далеко від міста, дихали чистим повітрям, бачили навколо себе все зеленим, голубим та незлостивим, робило їх іще добрішими. Теплом входило у них сонце і виходило сміхом та прихильністю до всього живого. Спершу вони хотіли прогнати собаку, який так їх налякав, і навіть застрелити його з револьвера, якщо не забереться геть; та згодом звикли до його нічного гавкоту й іноді вранці згадували:

– А де ж то наш Кусака?

І це нове ім'я Кусака так і лишилося за ним. Траплялося, що й удень помічали в кущах темне тіло, яке безслідно зникало по першому ж порухові руки, що кидала хліб, – ніби це був не хліб, а камінь, – та незабаром усі звикли до Кусаки, називали його «своїм» собакою і жартували з його здичавіння та марного страху. З кожним днем Кусака на один крок зменшував відстань, що розділяла його з людьми; придивлявся до їхніх облич та засвоював їхні звички: за півгодини до обіду вже стояв у кущах та лагідно кліпав очима. І та ж таки гімназисточка Льоля, забувши про кривду, остаточно ввела його до кола людей, які відпочивали та веселилися.

– Кусачко, ходи-но до мене! – кликала вона до себе. – Ну, хороший, ну, любий, ходи! Хочеш цукру?.. Дам тобі цукру, хочеш? Та ходи ж бо!

Кусака

Але Кусака не йшов: боявся. І обережно поплескуючи себе руками й примовляючи так лагідно, як це було можливо при гарному голосі та вродливім обличчі, Льоля просувалася до собаки й сама боялася: а раптом укусить.

– Я тебе люблю, Кусачко, я тебе дуже люблю. У тебе такий гарнесенький носик і такі промовисті оченята. Ти не віриш мені, Кусачко?

Льолині брови звелися, і в самої у неї був такий гарнесенький носик і такі промовисті оченята, що сонце зробило розумно, націлувавши палко, що аж щоки пашіли рум'янцем, її молоденьке, наївно-принаднеє личенько.

І Кусака вдруге в своєму житті перекинувся на спину й заплющив очі, не знаючи, напевне, вдарять його чи приголублять. Та його приголубили. Маленька, тепла рука доторкнулася нерішуче до шорсткої голови і, на знак непереможної влади, вільно та сміливо побігла по всьому кудлатому тілі, торсаючи, пестячи та лоскочучи.

– Мамо, діти! Дивіться: я приголубила Кусаку! – закричала Льоля.

Коли поприбігали діти, гомінкі, дзвінкоголосі, швидкі та ясні, ніби невловимі краплинки живого срібла, Кусака завмер від страху та безпорадного чекання: він знав, якщо тепер хтось ударить його, він уже не матиме сили вп'ястися в тіло кривдника своїми гострими зубами: у нього відняли непримиренну злість. І коли всі навперебій стали пестити його, він довго ще здригався на кожний дотик ласкавої руки, і йому було боляче від незвичних пестощів, ніби від удару.

Кусака

ІІІ

Усією своєю собачою душею розквітнув Кусака. У нього було ім'я, на яке він чимдуж мчав із зеленої глибини саду; він належав людям і міг їм слугувати. Хіба не досить цього для щастя собаки?

За звичкою до обмеження, що склалося за роки вештання і голодного життя, він їв дуже мало, та й це мале так змінило його, що й не впізнати: довга шерсть, яка колись звисала рудими, сухими кудлами й на животі завжди була вкрита засохлою грязюкою, очистилася, стала чорною і лискучою, мов шовк. І коли він знічев'я вибігав до воріт, ставав там і статечно оглядав вулицю вгору та вниз, нікому вже не спадало на думку дражнити його чи жбурляти каміння.

Кусака

Але такий гордовитий та незалежний він бував тільки на самоті. Страх ще не цілком випарувався вогнем пестощів з його серця, і щоразу, побачивши людей, які наближалися, він розгублювався і чекав стусанів. І ще довго всякі пестощі здавалися йому несподіванкою, дивом, якого він не міг збагнути і на яке не міг відповісти.

Він не вмів лащитись. Інші собаки вміють ставати на задні лапки, тертися об ноги і навіть усміхатися і тим виявляти свої почуття, а він не вмів.

Єдине, що міг Кусака, це впасти на спину, заплющити очі й легенько повискувати. Та цього було замало, це не могло висловити його захвату, вдячності та любові, – і з раптовим натхненням Кусака почав робити те, що, можливо, колись бачив у інших собак, та вже давно забув. Він недоладно перекидався, незграбно підскакував та крутився навколо самого себе, і його тіло, що було завжди таке гнучке та спритне, ставало неповоротке, смішне і жалюгідне.

– Мамо, діти! Дивіться, Кусака грається! – кричала Льоля і, захлинаючися сміхом, просила: – Ще, Кусачко, ще! Ось так! Ось так...

Кусака

І всі збирались та сміялися, а Кусака крутився, перекидався через голову й падав, і ніхто не бачив у його очах дивного благання. І як колись на собаку кричали та улюлюкали, аби побачити його безмірний ляк, так тепер навмисне пестили його, щоб викликати вибух любові, безмежно кумедний своїми незграбними й недоладними проявами. Не минало й години, щоб хтось із підлітків або дітей не гукав:

– Кусачко, любий Кусачко, пограйся!

І Кусачка крутився, перекидався і падав під безугавний та веселий регіт. Його хвалили і в очі й позаочі і шкодували лише про одне: що при сторонніх людях, які приходили в гості, він не хоче показувати своїх витівок і втікає у сад або переховується під терасою.

Кусака

Поступово Кусака звик до того, що про харчі турбуватися не треба, бо в певну годину куховарка дає йому помиїв та кісток, впевнено й спокійно вмощувався на своє місце під терасою і вже шукав і прохав пестощів. І обважнів він: не часто бігав з дачі і, коли маленькі діти кликали його з собою до лісу, уникливо метляв хвостом і непомітно зникав. Та ночами таке саме голосне та пильне було його сторожове гавкання.

IV

Жовтими вогнями запалала осінь, частими дощами заплакало небо, й почали квапливо безлюдніти дачі й примовкати, неначе невпинний дощ та вітер гасили їх, мов ті свічки, одну по одній.

– Що ж нам робити з Кусакою? – роздумливо запитувала Льоля.

Вона сиділа, обхопивши коліна, й сумно дивилася у вікно, по якому скочувалися блискучі краплини дощу, що припустив знову.

Кусака

– Що за поза у тебе, Льолю?! Хто так сидить?! – мовила мати й додала: – А Кусаку доведеться залишити, бог із ним!

– Шко-о-да, – протягла Льоля.

– А що вдієш? Подвір'я у нас немає, а в покоях його не можна тримати, сама ж розумієш.

– Шко-о-да, – повторила Льоля, ладна заплакати.

Вже звелися, мов крила ластівки, її темні брови й від жалю зморщився гарненький носик, коли мати сказала:

– Догаєви давно пропонують мені щенятко. Кажуть, дуже породисте і вже служить. Ти чуєш мене? А цей що – дворняжка!

– Шко-о-да, – повторила Льоля, але не заплакала.

Знову прийшли незнайомі люди, і зарипіли вози, й застогнали від важких кроків мостини, але менше було гомону й зовсім не чутно було сміху. Наляканий чужими людьми, невиразно відчуваючи лихо, Кусака забіг на край саду й звідти крізь поріділі кущі пильно-пильно дивився на видимий для нього куточок тераси, як сновигали по ньому постаті в червоних сорочках.

Кусака

– Ти тут, мій бідолашний Кусачко, – сказала, виходячи, Льоля. Вона вже була зодягнена по-дорожньому – в ту коричневу сукенку, клапоть від якої одірвав Кусака, і чорну кофтину. – Ходімо зі мною!

І вони вийшли на бруківку. Дощ то припускав, то припинявся, і весь простір поміж почорнілою землею та небом був сповнений заклубоченими, швидкоплинними хмарами. Знизу було видно, які вони важкі та непроникливі для світла від води, що наситила їх, і як тоскно сонцю за цією щільною стіною.

Ліворуч від бруківки простиралися потемнілі стерні, й лише на горбистому й близькому обрії поодинокими купами височіли невисокі, поодинокі дерева та кущі. Попереду, недалечко, була застава й біля неї трактир під червоною бляхою, а біля трактиру купка людей дражнила сільського дурника Ілька.

– Дайте копієчку, – гугнявив протяжно дурник, і злі, глумливі голоси навперейми відповідали йому:

– А дрова рубати хочеш?

Й Ілько брудно лаявся, а вони без веселощів реготали.

Прорвався промінець сонця, жовтий та недовірливий, неначе сонце було безнадійно хворе; ширшою й сумовитішою стала затуманена осіння далина.

– Сумно, Кусако! – тихо зронила Льоля і, не озираючись, повернула назад.

І лише на вокзалі вона згадала, що не попрощалася з Кусакою.

V

Кусака довго метався слідами людей, які виїхали, добіг до станції і – змоклий, брудний – повернувся на дачу. Там він утнув ще одну нову штуку, проте цього ніхто не побачив: вперше зійшов на терасу й, звівшися на задні лапи, зазирнув у скляні двері й навіть пошкрябався пазурами. Але в кімнатах було порожньо, й ніхто не відповів Кусаці.

Припустився рясний дощ, і звідусіль став насуватися морок осінньої довгої ночі. Швидко й глухо він заповнив безлюдну дачу; виповзав нечутно з кущів і разом з дощем лився з непривітного неба. На терасі, з якої було знято парусину, від чого вона здавалася просторою і навдивовижу пустою, світло ще довго боролося з темрявою і безрадісно осявало сліди брудних ніг, та незабаром відступило й воно.

Впала ніч.

І коли вже не було сумнівів, що вона впала, собака жалібно й голосно завив. Дзвінкою, гострою, мов той розпач, нотою врізалося це виття в монотонний, нудний, покірливий шелест дощу, розітнув темряву і, завмираючи, полинув над темним і оголеним полем.

Собака завивав – рівно, настирливо й безнадійно спокійно. І тому, хто чув оте виття, здавалося, що це стогне й поривається до світла сама безпросвітно темна ніч, і хотілося до тепла, до яскравого вогню, до жіночого, сповненого любов'ю серця.

Собака завивав.

Кусака



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Автор: Андрєєв Л.; ілюстратор: Віноградова Л.






Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

© 2015-2021 Валерія Воробйова