Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Віктор Гюго

Козетта

Уривок з роману "Знедолені"

Переклад українською – Микола Іванов
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Панова

Дві матері

Давно колись у селі Монфермейль, біля Парижа, стояла корчма, від якої тепер нема вже й сліду. Держали ту корчму якісь Тенардьє – чоловік і жінка. Над її дверима висіла дошка. На тій дошці було намальовано щось схоже на чоловіка, який несе на спині другого чоловіка з пишними генеральськими еполетами, гаптованими золотом, і з великими срібними зірками. Червоні плями означали кров. Навколо клубочився дим – картина зображала, мабуть, якусь битву.

Одного весняного вечора вулицю перед дверима корчми загородив передок воза, яким у лісових краях перевозять довгі дошки й колоди.

Цеп під віссю звисав майже до землі, ї на ньому, немов на гойдалці, сиділо двоє дівчаток – одна років півтора, друга – двох з половиною. Молодша сиділа на колінах у старшої. Щоб вони не впали, їх дбайливо обв'язали хусткою.

Дуже мило й навіть вишукано вбрані, дівчатка були мов дві троянди в купі старого заліза. Їхні оченята сяяли радістю, їхні свіжі вуста сміялись. Одна була русява, друга – чорнява. Наївні їх личка були здивовані й захоплені. Неподалік ріс квітучий кущ, і здавалося, що аромат ішов не від нього, а від дівчаток. За кілька кроків, на порозі корчми, сиділа почіпки їхня мати, не дуже приємна з вигляду жінка. Довгою шворкою, що була причеплена до цепу, жінка гойдала дітей, не спускаючи з них щасливого і водночас неспокійного погляду.

Гойдаючи дітей, мати фальшиво наспівувала дуже модну тоді пісеньку:

– Треба так! – казав вояка...

За дітьми мати нічого не бачила, за співом – не чула, що робилося на вулиці.

Тим часом до неї хтось підійшов, і раптом вона почула голос:

– Які гарні у вас діточки, пані!

Мати, наспівуючи, повернула голову.

За кілька кроків од неї стояла жінка з дитиною на руках. Мала вона ще й торбу, здавалося, дуже важку.

Дитина цієї жінки було чудове створіння: дівчинка двох-трьох років. Своїм убранням вона могла б змагатися з тими двома, що гойдались на цепу. На ній був чепчик з тонкого полотна, оторочений мереживом, і фартушок, оздоблений стрічками. Дівчинка була напрочуд рожева та здорова. Великі очі з довгими, густими віями були заплющені. Дівчинка спала.

Мати ж її мала жалісливий і сумний вигляд. На ній було вбрання робітниці. Була вона молода. Чи була вона гарна? Може, й була, але в такому вбранні гарною не здавалася. Очі її нібито давно вже не висихали. Вона була втомлена, бліда й змарніла. Велика синя хустка незграбно оповивала її стан. Руки засмаглі й геть усі в ластовинні, вказівний палець – зашкарублий і поколений голкою. На плечі накинуто брунатного плаща з грубої шерстяної матерії; під ним виднілась полотняна сукня; на ногах – важкі черевики.

Звали цю жінку Фантіна. Одного весняного ранку вона покинула Париж з донькою за спиною. Всякий, хто її тоді побачив би, неодмінно пожалів би. У цієї жінки в цілому світі було одне лиш – дитина, а дитина в цілому світі мала тільки матір. Фантіна годувала доньку сама, це її виснажило, і вона кашляла.

Під полудень Фантіна опинилась у Монфермейлі. Коли жінка проминала корчму Тенардьє і побачила там на гойдалці двох малих дівчаток, вона в захопленні зупинилася перед цією принадною картиною.

Дивлячись на дівчаток, Фантіна так розчулилась, що не витримала й сказала:

– Які гарні у вас дівчатка, пані!

Мати підвела голову, подякувала і, сидячи сама на порозі, запросила перехожу сісти на лаві біля дверей. Жінки розбалакались.

– Мене звуть пані Тенардьє, – сказала мати дівчаток. – Це наша корчма.

Жінка розповіла свою історію, трохи змінивши її.

Вона – робітниця; чоловік її вмер; у Парижі в неї було мало роботи, тож вона йде шукати її десь-інде; покинула вона Париж сьогодні вранці і йшла пішки; йшла ніжками і її донечка, але швидко стомилася – вона ж бо ще зовсім маленька; довелося взяти її на руки, і вона, сердешна, заснула.

Сказавши це, жінка так палко поцілувала свою доньку, що розбудила її.

Дівчинка розплющила очі – великі, блакитні, як у матері, і засміялася; хоч мати й не пускала її, вона зслизнула на землю. Побачивши двох дівчаток на гойдалці, вона спинилася й висунула від подиву язичка.

Тенардьє відв'язала своїх дівчаток, зняла їх з гойдалки й мовила:

– Гуляйте втрьох.

Діти знайомляться швидко, і за хвилину малі Тенардьє любесенько гралися з гостею, копаючи в землі ямки.

Жінки вели розмову далі.

– Як звуть вашу крихітку?

– Козетта.

– Скільки їй років?

– Третій.

– Як і моїй старшій.

Тим часом дівчатка збилися в стривожений гурт. Трапилась подія: із землі виліз здоровенний черв'як! Їм було і лячно, й цікаво.

– Що значить діти, – сказала Тенардьє, – відразу заприязнилися. Можна подумати, що це – три сестри.

Друга мати, певно, чекала цього останнього слова. Вона схопила Тенардьє за руку, пильно глянула на неї й спитала:

– А чи не лишили б ви мою доньку в себе?

Тенардьє здивовано стенула плечима, що не означало ні згоди, ні відмови.

А Козеттина мати провадила:

– Я, бачте, не можу взяти її з собою. Робота не дозволяє... З дитиною нікуди не влаштуєшся. Я просто захопилася, коли побачила ваших дівчаток, таких гарнесеньких, чистих, щасливих. Ось добра мати, сказала я собі. Вони й справді будуть мов сестри. Та я незабаром повернуся. Чи могли б ви на деякий час залишити в себе мою дівчинку?

– Треба подумати, – відповіла Тенардьє.

– Я платитиму по шість франків на місяць.

Тут із корчми пролунав чоловічий голос:

– Не менше як по сім, і за півроку наперед.

– Шість разів по сім – це буде сорок два, – сказала Тенардьє.

– Я заплачу, – обіцяла мати.

– І ще п'ятнадцять франків – на перші витрати, – додав чоловічий голос.

– Разом – п'ятдесят сім франків, – підрахувала Тенардьє и знову заспівала:

– Треба так! – казав вояка...

– Я заплачу їх, – мовила мати. – В мене є вісімдесят франків. Залишиться ще досить, щоб добутися додому, коли, звичайно, йти пішки. Я зароблю грошей і відразу повернуся сюди по мою дівчинку.

– А одяг у малої є? – спитав той самий голос.

– Це мій чоловік, – пояснила Тенардьє.

– Є, є!.. Я здогадалась, що це ваш чоловік... До того ж, добрий одяг. Чудовий. Усього по дванадцять штук, і навіть є шовкові сукенки. Все в моїй торбі.

– Ви оддасте їх нам, – знову озвався чоловічий голос.

– Авжеж, віддам, – сказала мати. – Невже б я залишила мою доньку зовсім голу?!

Тут з'явився і сам хазяїн.

– Тоді ми згодні.

Отже, угоду було укладено.

Мати переночувала в корчмі, віддала гроші, залишила доньку, зав'язала свою спорожнілу торбу й вирушила в дорогу, гадаючи, що незабаром повернеться.

Сусідка Тенардьє зустріла її, коли та йшла з корчми, і розповідала згодом:

– Я бачила на вулиці жінку, яка плакала так, аж мені серце краялось.

Коли Козеттина мати пішла, корчмар сказав:

– Цими грішми я сплачу борг, термін якому виходить завтра. Мені бракувало п'ятдесяти франків.

Наступного місяця в Тенардьє знову забракло грошей, і хазяйка корчми заставила Козеттин одяг за шістдесят франків. Витративши ці гроші, Тенардьє стали вбачати в дівчинці знайду, що живе в них з милості, і зле поводитися з нею. Одежі в Козетти більше не було, тож її вбирали в старі спіднички й сорочечки малих Тенардьє, тобто в лахміття. Годували її недоїдками. Козетта разом з собакою та кицькою їла з дерев'яної миски.

Фантіна, оселившись в Монтрейлі, щомісяця писала, або, точніше, доручала писати, питаючи про свою дитину. Їй щоразу відповідали: Козетті ведеться якнайкраще.

Коли минуло перше півріччя, мати надіслала сім франків за сьомий місяць і надсилала по стільки ж щомісяця й далі.

Ще не збігло й року, як Тенардьє сказав: «Велику, подумаєш, вона робить нам ласку! Не дуже забагатієш на її сім франків!» І написав Фантіні, вимагаючи платити по дванадцять франків. Мати, яку вони запевняли, ніби її дитина – здорова та щаслива, мусила присилати по дванадцять франків.

Дивлячись на батька й матір, стали попихати Козеттою й Епоніна з Азельмою.

Минув рік, далі другий.

У Монфермейлі казали:

– Добрі люди ці Тенардьє! Самі не багаті, а ще й годують бідну знайду!

Всі думали, що мати підкинула Козетту.

Тим часом корчмар зажадав уже п'ятнадцять франків на місяць, кажучи, що ця «тварюка» росте та багато їсть, і нахваляючись одіслати її назад. Мати стала платити по п'ятнадцять франків.

Дівчинка росла; росли і її муки.

Поки Козетта була зовсім мала, вона була попихачем для двох хазяйських дітей. А як стала підростати – їй не минуло ще й п'яти років, – з неї зробили служницю для всього будинку.

Вона замітала кімнати, двір, вулицю, мила посуд, носила важкі речі. Тенардьє гадали, що вони вправі робити так, бо мати, яка весь час жила в Монтрейлі, почала неакуратно платити. Вона затримала гроші вже за кілька місяців.

Якби Фантіна приїхала тепер до Монфермейля, вона не впізнала б Козетти. Дівчинка, колись така гарненька, свіжа та весела, стала виснажена й бліда, налякана й затуркана. «Прикидається», – казала про неї Тенардьє.

Несправедливість зробила її дражливою, а нужда – негарною. Залишилися їй самі чудесні очі, на які боляче було дивитись. Вони були великі-великі, і через те сум у них здавався ще більшим. Сусіди прозвали її Жайворонок. Людям подобалось кликати так маленьку істоту, трохи більшу за пташку, дівчинку, яка тремтіла і з холоду, й від страху, ранком уставала перша й завжди, ще перед світом, бігала вже вулицею або полем.

Жан Вальжан

Якось у паризькій газеті була надрукована стаття про дивовижні події, що стались у Монтрейлі. В ній писалося:

«В одній з округ Па-де-Кале щойно трапилась не зовсім звичайна пригода. Чужа цій окрузі людина, пап Мадлен, вживаючи нових способів, зумів знову піднести місцеву промисловість. З цього він забагатів сам і збагатив округу. Його призначили мером. Поліція, проте, виявила: пан Мадлен – не хто інший, як колишній каторжник Жан Вальжан, що був засуджений за крадіжку й утік згодом із заслання. Жана Вальжана знову повернуто на каторгу».

Друга стаття, трохи докладніша, була надрукована в іншій газеті:

«Нещодавно перед судом за незвичайних обставин став один звільнений з каторги, Жан Вальжан на ймення. Цьому негідникові вдалося ошукати пильність поліції. Він змінив ім'я й спромігся добитись призначення на посаду мера в Монтрейлі. Але його зрештою викрили й заарештували. В Монтрейлі він допомагав багатьом біднякам, а надто колишній робітниці з його фабрики, Фантіні, що тепер померла. Цьому мерзотникові, обдарованому геркулесовою силою, пощастило втекти, але днів за кілька поліція знову спіймала його в самому Парижі, коли він сідав у поштову карету. Переказують, ніби він мав великі гроші й сховав їх у якомусь, йому тільки відомому місці. Гроші ті досі не знайшли. Жана Вальжана засуджено до страти. Злочинець відмовився подавати прохання про помилування. В безмежному своєму милосерді король змилостивився змінити смертну кару на довічні каторжні роботи. Жана Вальжана зараз же вирядили до тулонської каторжної тюрми».

Жана Вальжана записали на каторзі під новим номером – 9430.

Невдовзі мешканці Тулона бачили, як після сильної бурі в їхній порт увійшов, щоб полагодити пошкодження, військовий корабель «Оріон».

Військовий корабель у порту завжди вабить до себе юрбу. Отож на шлюзах і набережній щодня від ранку й до вечора товпилися цікаві. І одного ранку тут скоїлось лихо.

Матроси прив'язували вітрила до щогл. Один із них, який стояв на вершечку щогли, раптом утратив рівновагу. Він поточився. Юрба на набережній зойкнула. Матрос полетів униз, простягаючи руки до безодні, але потім схопився за линву спершу однією, а тоді й другою рукою, і повис на ній. Під ним було море.

Допомогти йому було дуже важко. Жоден з матросів не зважувався на це. Тим часом бідолашний матрос знесилювався. Руки йому звивалися в страшних корчах. Він робив відчайдушні зусилля, щоб підтягнутися вище, але тільки ще більше розгойдувався. Він не кричав, щоб не виснажуватись.

Раптом усі побачили чоловіка, який зі спритністю кицьки дерся вгору по такелажу. Він був одягнений у червоне, значить – каторжник. На ньому був зелений ковпак, значить – він засуджений на довічну каторгу. Вітер зірвав ковпак, і всі побачили зовсім білу голову; отже, це був літній чоловік.

На палубі цього дня працювали каторжники. Коли сталося нещастя, один із них підбіг до офіцера й попросив дозволу ризикнути життям, щоб урятувати матроса. Офіцер дозволив, і каторжник ударом молотка розбив ланцюг, прикутий до кільця на його нозі, взяв мотузку й кинувся на поміч матросові.

За хвилину він був уже на реї. Зупинився на мить і нібито виміряв її поглядом. Секунди, протягом яких вітер розгойдував матроса, здалися всім сторіччями. Нарешті каторжник підвів очі до неба й ступив наперед. Дійшовши до кінця реї, він прив'язав до неї мотузку й почав на руках спускатись по ній. Настала жахлива хвилина: над безоднею тепер висіло двоє.

Тисячі поглядів застигли на них. Ні звуку, ні слова. Всі затамували подих, немов боялися підсилити вітер, що розхитував двох нещасних.

А каторжник уже спустився до матроса. Це було вчасно: ще хвилина – і матрос полетів би в безодню. Каторжник обв'язав його мотузкою, тримаючись за неї однією рукою і працюючи другою. Нарешті він знову поліз на рею й підтягнув туди матроса. Там він на мить затримався, щоб дати йому передихнути, потім узяв його на оберемок і поніс до реї. Матрос був урятований.

Юрба заплескала в долоні. Деякі доглядачі каторжників плакали. Жінки на березі обіймали одна одну. Всі схвильовано гукали:

– Помилування цій людині!

Передавши матроса товаришам, каторжник пішов на своє місце. Щоб швидше опинитися внизу, він зіслизнув по такелажу й побіг нижньою реєю. Всі злякалися: чи то він утомився, чи йому запаморочилась голова, але він поточився. І раптом юрба голосно скрикнула – каторжник упав у море.

Падіння було небезпечне. Поруч з «Оріоном» стояв фрегат «Алжерізас», і бідолаха впав між ці два судна. Побоювались, чи він не потрапив під котресь із них. Четверо матросів кинулись до човна. Юрба підохочувала їх; тривога знову пойняла всіх.

Каторжник не виринув на поверхню. Він зник у морі. Шукали жердинами, пірнали. Даремно.

Розшуки тривали до вечора; але не знайшли навіть трупа.

На другий день у газеті було надруковане таке повідомлення:

«17 листопада 1823 року. Вчора один каторжник, що працював на «Оріоні», врятувавши від смерті матроса, впав у море й потонув. Тіла його не знайшли. Гадають, що він застряг між палями набережної. Цей чоловік був записаний під номером 9430 і звався Жан Вальжан».

Вечір у корчмі

Різдво 1823 року святкували в Монфермейлі особливо бучно. Зима стояла тепла – досі не було ні снігу, ні морозів. Штукарі, що приїхали з Парижа, розкинули своє шатро на головній вулиці. Мандрівні торговці іі собі побудували ятки на церковному майдані, аж до вулички Буланже, де стояла корчма Тенардьє. В корчмах і в шинках було повно люду, і завжди спокійний край жив тепер галасливо й весело.

Отож увечері проти Різдва в корчмі Тенардьє, круг столів, де горіло по кілька свічок, сиділи й пили хурщики та торговці. Ця корчма була подібна до всіх корчем: столи, олов'яні кухлі, пляшки, пияки, курці; мало світла, багато галасу. Дружина Тенардьє смажила, варила на ясному вогні вечерю; сам Тенардьє пив з гостями й розмовляв про політику.

Козетта сиділа на звичайному своєму місці – на підніжку під кухонним столом біля грубки. Лахміття вкривало її тіло, на ногах без панчіх були дерев'яні черевики; при світлі вогню з грубки вона плела вовняні панчохи для малих Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. З сусідньої кімнати чувся сміх і дзвінкі дитячі голоси. То були Епоніна з Азельмою.

В кутку висів на гвіздку батіг.

Приїхало ще четверо подорожніх.

Козетта сиділа, як завжди, смутна й замислена. Їй було всього лише вісім років, але журилась вона, немов стара жінка. Під оком у неї був синець, і пані Тенардьє час од часу казала:

– Ну, хіба ж не бридка вона зі своїм ліхтарем під оком?

Козетта думала, що вже темно, що доведеться наливати водою глеки та карафи в кімнатах гостей і що в діжці немає більше води.

Проте в корчмі Тенардьє води пили небагато. Тут охочіше вгамовували спрагу вином. Козетта лічила хвилини й дуже хотіла б, щоб тепер був уже не вечір, а ранок.

Подеколи хтось із гостей виглядав у вікно й гукав:

– Темно, хоч в око стрель!

І Козетта здригалася.

Раптом у кімнату увійшов один із торговців і невдоволено мовив:

– Чому мого коня не напоїли?

– Ні, напували, – заперечила Тенардьє.

– А я кажу, що ні, – наполягав торговець.

Козетта вилізла з-під столу.

– Пане, ваш кінь пив, – мовила вона. – Він випив ціле відро. Я ж сама напувала його.

То була неправда.

– Ось воно – мале, як кулак, а набрехало гору! – гукнув торговець. – Кажу тобі, що він не пив! Він особливо форкає, коли не напоєний. И добре це знаю.

Козетта ледве чутно пробурмотіла:

– Він багато випив.

– Ну, годі вже! – сердито буркнув торговець. – Коня треба напоїти, та й край.

Козетта знову залізла під стіл.

– Правда ваша, – озвалась Тенардьє, – коли кінь не пив, його слід напоїти... І де воно поділось? – додала вона, озираючись.

Жінка нахилилася й вгледіла Козетту.

– Ану вилазь! – гукнула Тенардьє. Козетта вилізла зі своєї схованки.

– Піди-но напій коня, цуценя безіменне! – звеліла Тенардьє.

– В нас немає води, пані, – боязко відповіла Козетта. Тенардьє навстіж одчинила двері.

– То принеси!

Козетта схилила голову й пішла по відро, що порожнє стояло в кутку. Відро було чи не більше за неї.

Тенардьє повернулась до вогню й покуштувала з дерев'яної ложки страву, що варилась у каструлі.

– Води в криниці вдосталь, – бурчала вона. – Штука нехитра. Потім вона висунула шухляду, де лежали дрібні гроші, перець і часник.

– На тобі, жабо, – додала Тенардьє. – Як будеш повертатися додому, візьмеш у пекарні велику хлібину. Ось п'ятнадцять су.

На фартушку в Козетти була невеличка кишеня. Не кажучи ні слова, взяла вона гроші й поклала їх до кишені.

З відром у руці зупинилась Козетта біля відчинених дверей. Вона, здавалося, ждала, що хтось за неї заступиться.

– Іди ж бо! – гукнула Тенардьє. Козетта вийшла. Двері зачинилися.

Козетта зовсім сама

Ятки, що починалися від церкви, доходили аж до корчми Тенардьє. Остання з цих яток – якраз навпроти дверей – була крамниця іграшок. Чого в ній тільки не було! А спереду, на тлі білих серветок, крамар примістив величезну ляльку, вбрану в рожеву сукенку, із золотистими косами й блискучими блакитними очима. Цілий день стояло це диво, і всі діти в захопленні зупинялися перед ним. Але в Монфермейлі не знайшлося жодної матері, в якої стало б грошей на цю ляльку. Епоніна з Азельмою годинами роздивлялись на неї, і навіть Козетта, щоправда, крадькома, насмілилась глянути на красуню.

Хоч яка зажурена виходила тепер зі своїм відром Козетта, проте не втрималась і знов звела очі на чудову ляльку. Бідолашна дитина зупинилась і закам'яніла. Вона ще не бачила ляльки зблизька. Крамниця здалася Козетті палацом. Лялька була вже не лялькою, а предивним видінням. Козетта розглядала її гарну рожеву сукню, золотисті коси и думала: «Яка, певно, щаслива ця лялька». Вона не могла відвести від ляльки очей. І що більше дивилась на неї дівчинка, тим більше зачаровувала її красуня.

Позаду великої ляльки стояли інші. Вони були не такі великі, але теж прекрасні. Задивившись, Козетта забула про все. Раптом грубий голос Тенардьє примусив її озирнутись.

– Як, ти ще тут, дурепо? Ну, стривай, прийдеш ти додому! Йди мені зараз же!

Козетта прожогом побігла.

Криниця була в лісі. Козетта незабаром забула про ляльку. На вуличці Буланже й поблизу церкви шлях їй освітлювали ятки та незабаром це світло зникло. Дівчинка опинилася в темряві. Щоб прогнати страх, вона якнайгучніше брязчала відром. Темрява чимдалі густішала. На вулицях – жодної душі. Козетта зустріла, правда, якусь жінку, що, зупинившись, подивилася їй вслід і пробурмотіла:

– Куди воно йде, отаке мале? Потім жінка впізпала Козетту.

– А! Та це ж Жайворонок! – сказала вона.

Козетта пройшла безлюдними вулицями. Поки обабіч шляху були будинки або хоч паркани, вона не так боялася. Та проминувши крайній будинок, Козетта зупинилась. Йти далі було несила. Вона поставила відро на землю.

То був уже не Монфермейль, а поле. Перед нею стелився чорний, пустельний простір. Козетта ясно уявила звірів, що шастали в траві, й привидів, що ворушилися між деревами. Тоді вона знову вхопила відро – страх надав відваги. Вона пробурмотіла:

– А! Скажу, що води там немає, – й рішуче повернула назад.

Не пройшовши й ста кроків, дівчинка зупинилася знову. Тепер їй увижалася Тенардьє, огидна Тенардьє з ротом гієни і гнівом у очах. Дівчинка безпорадно озирнулася. Що його робити? Як бути? Куди йти? Перед нею – привид Тенардьє; позад неї – всі страхіття ночі та лісу. Козетта відступила перед Тенардьє. Вона повернула до криниці и кинулась бігти. Вбігла в ліс, ні на що більше не дивлячись, ні до чого не дослухаючись. Стишувала ходу тільки для того, щоб звести дух, але не зупинялася. Її душили сльози.

Від узлісся до криниці було сім чи вісім хвилин ходи. Козетта знала дорогу, бо багато разів ходила нею вдень. Вона не дивилась ні праворуч, ні ліворуч, боячись вгледіти щось у гіллі дерев або в кущах. Нарешті вона добулася до криниці.

То був природний водозбір, виритий водою в глинястому ґрунті, футів зо два завглибшки, обкладений каменюками. Джерело з тихим дзюрчанням витікало з-поміж них.

Лівою рукою Козетта вхопилася в темряві за молодий дубок над криницею, нахилилась і занурила відро у воду. Та, нахиляючись дівчинка не почула, що монета з кишені її фартушка впала у воду. Вона витягла майже повне відро й поставила його на траву.

Тільки тепер помітила Козетта, що їй бракує сили. Вона сіла на землю. Заплющила очі, потім розплющила.

Небо вкривали чорні хмари, з рівнини віяв холодний вітер, вгинаючи траву. Ліс стояв сумний. На галявинах купами чорніли кущі, і гілляки здавалися довгими руками з пазурами, що намагаються схопити здобич. Стебла сухого вересу, гнані вітром, пролітали в повітрі, неначе тікали від погоні. Зусібіч стелилися зловісні похмурі простори.

Козетті здавалось, ніби її схопила ця хмурна безмежна темрява. Вона тремтіла. Бракує слів, щоб змалювати той дивний дрож, який проймав її морозом до самого серця. Козетта заходилась рахувати вголос: раз, два, три чотири – і так до десяти. А тоді знову спочатку. Це підбадьорило її Вона підвелась. Її знову пойняв непоборний страх. Лишилась єдина думка – тікати, тікати щодуху через ліс, через поле, аж до будинків, до вікон, до світла. Її погляд упав на відро з водою. Тенардьє навіювала Козетті такий жах, що дівчинка не наважилась тікати без відра. Вона обіруч ухопила його за дужку.

Козетта ступила кілька кроків, але відро було повне, важке, і ш довелося знову поставити його на землю. Вона передихнула, тоді взяла відро й пішла далі, але на цей раз пройшла трохи більше. Перепочивши трохи, Козетта рушила далі. Її худенькі руки дубіли, залізна дужка морозила мокрі пальчики. Часом вона мусила спинятись, і щоразу вода з повного відра хлюпала їй на голі змерзлі ноги.

Козетта дихала з якимось болісним хрипінням; ридання стискали їй груди, та плакати вона не насмілювалась. Навіть здаля вона боялася Тенардьє.

Біля старого каштанового дерева Козетта зупинилась надовше, щоб добре відпочити. Потім знову взяла відро й пішла далі.

Раптом вона відчула – відро полегшало. Чиясь, здалося їй, величезна рука схопила його за дужку й підняла вгору. Козетта підвела голову. Велика, чорна, струнка постать ішла в темряві поруч із нею. То наздогнав її якийсь чоловік. Не мовивши ні слова, він узяв відро.

Козетта в темряві поруч з незнайомим.

Козетта анітрохи не злякалась. Чоловік озвався тихим, низьким голосом:

– Тобі важко нести, дитино моя?

Козетта підвела голову й відповіла:

– Так, пане.

– Дай, я понесу, – вів далі чоловік. Козетта пустила відро.

– Справді, дуже важко, – крізь зуби сказав чоловік і додав:

– Скільки тобі років, маленька?

– Вісім, пане.

– Ти здалека несеш це відро?

– Від криниці, що в лісі.

– А далеко ти живеш?

– Та з чверть години треба йти.

Чоловік помовчав, а потім швидко спитав:

– У тебе, значить, немає матері?

– Не знаю, – відповіла дівчинка і, перше ніж чоловік устиг щось сказати, докинула: – Здається, нема. В інших вони є. А в мене – ні. Мабуть, у мене ніколи не було матері.

Чоловік зупинився, поставив відро, нахилився й поклав руки на плечі дівчинці, придивляючись до неї.

– Як тебе звуть? – спитав чоловік.

– Козетта.

Незнайомий здригнувся. Він знову подивився на Козетту, потім здійняв руки з її плечей, схопив відро й пішов далі.

– Де ти живеш, дитинко? – спитав він перегодом.

– У Монфермейлі, якщо ви знаєте.

– Ми туди і йдемо?

– Так, пане.

Він помовчав іще трохи.

– А хто ж такої пори послав тебе в ліс по воду? – питався далі.

– Пані Тенардьє.

– А що ж вона робить, та пані Тенардьє?

Він намагався говорити байдужим тоном, але голос його якось дивно тремтів.

– Це моя хазяйка, – відповіла дівчинка. – Вона держить корчму.

– Корчму? – повторив чоловік. – Ага! Ну, то я переночую в ній сьогодні.

– Ми туди і йдемо, – сказала Козетта.

Чоловік простував досить швидко. Козетта ледве встигала за ним. Вона не відчувала втоми. Подеколи вона зводила очі й дивилася на чоловіка з якоюсь особливою вневненістю й невимовним довір'ям. Так минуло кілька хвилин.

– Хіба в пані Тенардьє немає служниць? – знову спитав чоловік.

– Ні, пане.

– І ти сама?

– Так, пане.

Знову мовчанка. Потім озвалася Козетта:

– Там є ще двоє маленьких дівчаток.

– Яких дівчаток?

– Поніна і Зельма.

– Хто ж це Поніна і Зельма?

– Панночки Тенардьє. Доньки моєї хазяйки.

– А вони що роблять?

– О, в них є гарні ляльки, всякі іграшки, навіть визолочені. Роботи в них багато. Вони граються.

– Цілий день?

– Так, пане.

– А ти?

– Я працюю.

– Цілий день?

Козетта підвела свої великі очі, налиті невидимими в темряві слізьми, ії відповіла сумирно:

– Так, пане.

Помовчавши, вона додала:

– Іноді, впоравшись, я теж граюся, коли мені дозволяють.

– Як же ти граєшся?

– Як можу. Мені дозволяють. Але в мене мало іграшок. Поніна і Зельма не хочуть, щоб я бавилась їхніми ляльками. В мене є тільки миленька олов'яна шабелька. Отакенька...

Дівчинка показала мізинчика.

Вони дійшли до околиці. Козетта повела незнайомого вулицями. Вони проминули пекарню, але Козетта забула, що їй загадали купити хліба. Чоловік уже не розпитував її, а похмуро мовчав.

Коли вони підійшли до корчми, Козетта боязко доторкнулась до його руки.

– Пане!

– Що тобі, дитино?

– Ось ми й прийшли.

– Ну?

– Чи ви не віддасте тепер мені відро?

– Навіщо?

– Бо коли хазяйка побачить, що ви помагали мені його нести, то поб'є мене.

Чоловік оддав Козетті відро. За хвилину вони були вже біля дверей Корчми.

Злидар, чи мільйонер?

Козетта не могла втриматись: знову кинула погляд на красуню-ляльку, виставлену в крамниці іграшок, і тільки тоді постукала в двері. Двері відчинилися. На порозі з'явилась Тенардьє зі свічкою в руках.

– Це ти, ледащо? Довго ж ти никала! Певно, десь гав ловила, шельма!

– Оцей пан хоче в нас переночувати, пані, – тремтячи від страху, мовила Козетта.

Тенардьє вмить змінила злісний вираз обличчя на привітну усмішку й ласкаво глянула на прибулого.

– Цей пан? – спитала вона.

– Так, пані, – відповів чоловік, підносячи руку до капелюха.

Багаті подорожні не бувають ввічливі. Оглянувши вбрання та багаж незнайомого, пані Тенардьє зігнала привітну усмішку з обличчя.

– Заходьте, чоловіче добрий, – сухо запросила вона.

«Чоловік добрий» увійшов. Тенардьє ще раз кинула оком на його благенький сурдут та пом'ятий капелюх і на мигах спитала поради в чоловіка, який і досі сидів з хурщиками. Чоловік непомітно кивнув і відкопилив губу, що означало: голота нещасна... Після цього Тенардьє сказала:

– Ой, земляче, на жаль, у мене немає більше місця!

– Примістіть мене де хочете, – сказав перехожий. – Хоч на горищі, хоч у стайні. Я заплачу як за кімнату.

– Сорок су!

– Нехай сорок су.

– Тоді гаразд.

– Сорок су? – стиха запитав у Тенардьє один із хурщиків. – Але ж ви берете тільки двадцять.

– Для нього сорок су! – сердито відповіла Тенардьє. – Я не пускаю до себе голоти за меншу платню.

– І це правильно, – лагідним голосом додав її чоловік. – Цей народ тільки гостей відстрашує.

Тим часом подорожній, поклавши на лаву свій пакунок та палицю, сів до столу, куди Козетта поспішила поставити пляшку вина й склянку. Торговець, що вимагав води, сам поніс її коневі. Козетта знову сіла на своє місце під столом і взялася плести панчохи.

Перехожий, ледве вмочивши губи в вино, з дивною пильністю розглядав дівчинку.

Козетта була негарна. Якби вона жила щасливо, може, була б і гарненька. Мала вже вісім років, але їй ледве давали шість. Її великі, обведені синцями очі майже погасли від сліз. Кутики вуст завжди були сумно опущені. Руки порепались. Кістки випиналися під лахміттям. Вона завжди трусилась від холоду й звикла стуляти коліна. Крізь лахміття виднілися синці від побоїв. Її голі ноги були червоні й тоненькі. Глянувши на западини біля її шийки, хотілося заплакати. Вся постать цієї дитини, всі її пози, її голос, уривчаста мова, її погляд, її мовчазність, найменший її рух свідчили тільки про одне – про страх.

Страх пройняв її всю. То страх притискав її лікті до боків, утягував її ступні під драну спідничину, скулював тіло. Страх застиг у глибині її зіниць.

Раптом Тенардьє крикнула:

– А де ж хліб?

Козетта зараз же вилізла з-під столу, як робила завжди, коли Тенардьє підносила голос.

Вона геть забула про хліб і зробила так, як роблять усі залякані діти: збрехала.

– Пекарня була зачинена, пані.

– Треба було постукати.

– Я стукала, пані.

– Ну?

– Він не відчинив.

– Завтра довідаюсь, чи це правда, – сказала Тенардьє. – Якщо ти збрехала, то матимеш доброго прочухана. А зараз поверни мені п'ятнадцять су.

Козетта сунула руку в кишеню фартушка й зблідла. Монети там не було.

– Ти чуєш, що я кажу? – гукнула Тенардьє.

Козетта вивернула кишеню. Порожня! Куди ж поділися гроші? Нещасна дівчинка стояла мовчки, наче скам'яніла.

– Може, ти загубила їх? – загорлала Тенардьє. – Чи, мабуть, украла?

Вона простягла руку по батіг, який висів у кутку.

Цей загрозливий жест повернув Козетті мову.

– Простіть, пані, я більше не буду.

Тенардьє зняла батіг.

Незнайомий шукав тим часом у кишенях свого жилета, але так, що ніхто цього не помітив. Правда, інші гості пили або грали в карти й ні на що не звертала уваги.

Козетта тремтіла, тулячися в кутку, біля грубки.

Тенардьє підняла над нею батіг.

– Вибачте, пані, – сказав незнайомий, – але я тільки-но бачив, як щось випало з кишені дівчинки й покотилося. Може, це воно і є?

Він нахилився й заходився мацати підлогу.

– Ось вона, – випростовуючись, сказав незнайомий і подав Тенардьє срібну монету.

– Так, це вона, – відповіла та.

То була не вона, а монета в двадцять су, але для Тенардьє це було вигідно. Вона поклала гроші собі в кишеню й обмежилася тим, що люто глянула на дівчинку, мовивши:

– Щоб мені більше цього не було!

Козетта повернулася до своєї, як називала її Тенардьє, «собачої закути». В її великих очах, що дивились на незнайомого, з'явився якийсь новий вираз.

– Може, хочете повечеряти? – спитала Тенардьє в чоловіка.

Він, здавалося, глибоко замислився й не чув.

– Що воно за людина? – крізь зуби пробурмотіла Тенардьє. – Якийсь голодранець. У таких не буває й за що повечеряти. Та ще хтозна, чи заплатить він за ночівлю? Добре, що йому не спало на думку вкрасти гроші, що лежали на підлозі...

Тут відчинилися двері, й до кімнати ввійшли Епоніна з Азельмою.

Це були гарненькі дівчатка, чистенькі, пухкенькі, свіжі, веселі та здорові. Тенардьє ласкаво звернулась до них:

– А, ось і ви!

Дівчатка посідали біля вогню. З ними була лялька, яку вони, весело щебечучи, крутили на всі боки. Козетта подеколи підводила очі від плетива й сумно дивилась, як вони граються. Епоніна з Азельмою й не глянули на дівчинку. Власне, вони мали її за собаку.

Лялька в сестер була стара, злиняла й геть побита, але вона здавалась Козетті пречудовою.

Аж тут Тенардьє помітила, що Козетта, замість працювати, дивиться, як бавляться її діти.

– Оце так ти робиш! – гримнула вона. – Ось я тебе батогом змушу працювати.

Незнайомий, не встаючи з місця, повернувся до Тенардьє.

– Дозвольте їй погратися, пані, – майже боязким голосом мовив він.

Коли б це був гість, що з'їв за вечерею кусень м'яса, випив дві пляшки вина й не здавався голодранцем, – таке прохання стало б за наказ.

Але Тенардьє не могла стерпіти, щоб цей харпак щось їй наказував, і сердито відповіла:

– Їй треба працювати, бо вона їсть. Я не можу годувати її задурно.

– А що вона робить? – лагідно спитав чоловік.

– Плете панчохи, коли хочете знати, – зласкавилась відповісти Тенардьє. – Панчохи для моїх донечок. Не ходити ж їм босими.

Чоловік глянув на червоні ніжки Козетти.

– А коли вона доплете цю пару? – знову спитав він.

– Їй, ледащиці, треба на це принаймні три або чотири дні.

– А скільки може коштувати готова пара?

– Щонайменше тридцять су, – відповіла Тенардьє, зневажливо глянувши на нього.

– Отакої! – зареготав якийсь хурщик. – П'ять франків! Оце здорово!

Тут сказав своє слово й сам Тенардьє.

– А що ж, пане, коли вам так хочеться, то ми продамо панчохи за п'ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо нашим гостям.

– Тільки платити треба зараз же, – коротко й рішуче сказав Тенардьє.

– Я куплю ці панчохи, – відповів незнайомий, вийняв з кишені п'ятифранкову монету й поклав на стіл.

Потім він звернувся до Козетти:

– Тепер твоя праця належить мені. Грайся собі, дитинко.

Монета в п'ять франків так зворушила хурщика, що він поставив склянку й підбіг подивитися.

– Справжні п'ять франків! – вигукнув він, роздивляючись гроші. – Не фальшиві.

Тенардьє підійшов і мовчки поклав монету в кишеню жилета.

Жінка його не знала, що казати. Вона кусала губи, і на обличчі її ліг вираз ненависті.

Козетта тремтіла.

– Правда, пані? – зважилась вона нарешті спитати. – Мені можна гратися?

– Грайся! – ненависним голосом відповіла Тенардьє.

– Спасибі, пані!

Тенардьє знову сів до гурту.

– Хто він такий може бути? – пошепки спитала його жінка.

– Доводилось мені бачити в таких сурдутах і мільйонерів, – згорда відповів Тенардьє.

Козетта покинула плести, але не вийшла з-під столу. Вона взагалі намагалася бути непомітною. Із скриньки, що стояла позад неї, вона витягла кілька старих ганчірок та свою олов'яну шабельку й почала сповивати її, як ляльку.

Епоніна з Азельмою не звертали ніякої уваги на те, що діялось навколо. Вони бавились із кошеням. Ляльку кинули на підлогу, і Епоніна заходилась кутати кошеня в червоне та синє шмаття.

Тенардьє підійшла ближче до незнайомого. «Мій чоловік, – думала вона, – каже слушно. Може, це й справді якийсь багатій. Є такі диваки серед них». Вона сперлася ліктями на стіл, за яким сидів незнайомий.

– Пане, – мовила вона.

На слово «пане» чоловік обернувся. Досі Тенардьє називала його тільки «чоловіче добрий».

– Бачте, пане, – вела вона, прибираючи солодкого виразу, який робив її ще гидкішою, – мені втішно дивитись, як дитина грається. Але воно добре на цей лише раз, бо ви – такий щедрий. А в неї ж, бачте, немає нічого. Вона повинна працювати.

– Дитина ця, значить, не ваша?

– Ні, пане. Звичайно, ні. Ми взяли її просто так, з жалю. І воно якесь дурне. В неї, певно, водянка в голові. Он гляньте, яка в неї здорова голова. Ми робимо для неї, що можемо, однак ми й самі люди бідні. Скільки пишемо на її батьківщину, і все марно; ось уже півроку, як нам не відповідають. Мати її, мабуть, чи не померла.

– А! – протягом мовив чоловік і знову задумався.

– Та яка вона й мати, – додала Тенардьє. – Кинула свою дитину...

Козетта, відчуваючи, що говорять про неї, не зводила з Тенардьє очей.

Вона знову почала заколисувати свою олов'яну шабельку, тихенько приспівуючи: «Моя мати вмерла, моя мати вмерла, моя мати вмерла».

Після нових напосідань Тенардьє незнайомий «мільйонер» згодився нарешті повечеряти.

– Чого б ви хотіли, пане?

– Хліба й сиру.

«Безперечно, він злидар», – подумала Тенардьє.

Раптом Козетта замовкла. Повернувшись, вона вгледіла ляльку дівчаток Тенардьє, що лежала долі за кілька кроків од кухонного столу.

Козетта впустила шабельку й повільно обвела очима кімнату. Тенардьє рахувала гроші. Епоніна й Азельма бавились із кошеням, гості їли, пили або співали; ніхто не дивився на Козетту.

Дівчинка вилізла з-під столу, ще раз упевнилась, що за нею не стежать, і схопила ляльку. За мить вона знову нерухомо сиділа на своєму місці, повернувшись, проте, так, щоб затулити собою ляльку, яку держала в руках.

Ніхто, крім незнайомого, не бачив Козетти.

Дівчинка гралася лялькою вже з чверть години.

Але хоч яка обережна була Козетта, однак не помітила, що вогонь із грубки освітлює рожеві ніжки ляльки. Азельма побачила їх і сказала сестрі:

– Дивись!

Дівчатка остовпіли. Козетта насмілилась узяти їхню ляльку!

Епоніна встала, підійшла до матері й смикнула її за спідницю.

– Облиш мене! – мовила Тенардьє. – Чого тобі треба?

– Глянь, мамо, – сказала дівчинка й кивнула на Козетту.

Та, захоплена лялькою, не бачила й не чула нічого.

Обличчя Тенардьє скривилося від злості.

– Козетто! – обурено гукнула вона..

Дівчинка здригнулася й обернулась.

– Козетто! – повторила Тенардьє.

Козетта обережно поклала ляльку на підлогу. Потім, не спускаючи з неї очей, згорнула руки й заридала. А сліз же не могли викликати в неї всі кривди, що їх зазнала за день, – блукання в лісі, стусани, батіг, навіть загрози Тенардьє!

Незнайомий устав з-за столу.

– Що трапилось? – спитав він.

– А ви хіба не бачите? – відповіла Тенардьє, пальцем показуючи на ляльку, що лежала біля Козетти.

– Не розумію...

– Ця погань дозволила собі взяти ляльку моїх дітей!

– І через це стільки галасу? А якби вона й погралася з лялькою?

– Вона ж узяла її своїми брудними руками! Своїми жахливими руками!

Козетта заплакала, ще голосніше.

– Чи замовкнеш ти? – крикнула Тенардьє.

Незнайомий підійшов до дверей, одчинив їх і вийшов.

Тенардьє дала під столом доброго штурхана ногою Козетті. Дівчинка зарепетувала.

Двері відчинилися, незнайомий повернувся. В руках у нього була чудова лялька – та, на яку із самого ранку заздрісно дивилася вся дітвора Монфермейля.

– На, – сказав він, поставивши ляльку перед Козеттою. – Це тобі.

Козетта підвела очі. Вона бачила, як до неї підходив чоловік із лялькою, і їй здавалось, ніби то наближається сонце. Вона почула неймовірні слова: «Це тобі».

Вона дивилась на нього, дивилась на ляльку; потім залізла ще далі під стіл.

Вона вже не плакала; здавалось, їй уже страшно й дихати.

Тенардьє-мати, Епоніна й Азельма заніміли від подиву. Гості покинули пити. В корчмі запанувала урочиста тиша.

Остовпіла Тенардьє подумки питала себе:

«Хто ж цей старий? Злидар? Мільйонер? А може, він просто злодій?»

Корчмар поглядав то на ляльку, то на подорожнього. Він нібито досліджував його, як досліджував би торбу з грішми. Потім підійшов до жінки й шепнув:

– Ця лялька коштує принаймні сорок франків. Не роби дурниць. Догоджай йому.

– Ну, Козетто, – сказала Тенардьє, намагаючись говорити ніжно, – чого ж ти не береш ляльки?

Козетта наважилась вилізти з-під столу.

– Козетто, – ласкаво додав Тенардьє, – пан дає тобі ляльку. Бери ж її. Вона твоя.

Дівчинка дивилась на ляльку майже із жахом. Обличчя її було ще мокре від сліз, але очі сяяли радістю. Їй здавалося – тільки-но вона доторкнеться до ляльки, звідти вдарить грім. І все ж таки спокуса перемогла. Козетта підійшла до ляльки й ледве чутно прошепотіла:

– Можна, пані?

– Та вона ж твоя! – гукнула Тенардьє. – Пан подарував її тобі.

– Правда, пане? Правда?!

У незнайомого на очах блиснули сльози. Він кивнув головою і вклав руку ляльки в маленьку ручку дівчинки.

Козетта висмикнула свою руку, наче лялька обпекла її, й опустила очі. Вона навіть висунула язика – така була збентежена. Потім повернулася й схопила ляльку.

– Я зватиму її Катрін, – прошепотіла вона.

Дивне то було видовище, коли Козеттине лахміття змішалося з стрічками й мереживом ляльки.

– Пані, – знову спитала дівчинка, – можна мені посадити її на стілець?

– Звичайно, дитино, – відповіла Тенардьє.

Тепер уже Епоніна з Азельмою заздро дивились на Козетту.

Козетта посадила ляльку на стілець, потім сіла перед нею на підлогу й завмерла, не зводячи з ляльки очей.

– Грайся, Козетто, – сказав незнайомий.

– Я граюся, – відповіла дівчинка.

Тенардьє враз зненавиділа цього чужинця, як нікого в світі. Проте доводилось догоджати гостеві. Вона поспішила сказати на добраніч своїм донькам, і попросила в незнайомого дозволу послати спати й Козетту.

– Вона дуже втомилась сьогодні, – додала Тенардьє з материнською ніжністю.

Дівчинка пішла, несучи на руках Катрін.

Тенардьє підійшла до чоловіка й сказала пошепки:

– Старий дурень! Що він собі думає? Тільки турбує нас. Хоче, щоб та маленька потвора гралася. Дарує ляльки, які коштують по сорок франків, цуценяті, що само не варте й сорока су! Може, він божевільний?

– Чому ти так думаєш? – відповів Тенардьє. – Він робить, що йому подобається. Тобі подобається, щоб вона працювала, а йому – щоб вона гралась. Яке тобі діло?

Незнайомий сперся ліктем на стіл і знов замислився. Минуло кілька годин.

Гості розійшлися, корчму зачинили, вогонь погас, а незнайомий і досі нерухомо сидів на своєму місці.

В залі залишились самі Тенардьє.

– Чи він ото сидітиме так цілу ніч? – пробурчала Тенардьє. – Я піду спати, а ти роби з ним, що хочеш.

Минула ще година. Корчмар уже разів зо три прочитав газету, а незнайомий мовби закам'янів.

Тенардьє засовався на стільці, покашляв, плюнув, висякався, зарипів стільцем. Гість і не поворухнувся. «Чи він, бува, не спить?» – подумав Тенардьє.

Гість не спав, але ніщо не могло відвернути його від глибокої задуми.

Нарешті Тенардьє скинув з голови ковпак, підійшов до незнайомого й наважився спитати:

– Може, пан уже піде спочивати?

– Ай справді, пора, – сказав незнайомий. – Де ваша стайня?

– Я проведу пана, – хитро посміхаючись, відповів Тенардьє.

Він узяв свічку, гість узяв свій пакунок та палицю, і Тенардьє повів його на другий поверх, до кімнати, вмебльованої червоним деревом, з широченним ліжком і з завісами з червоного перкалю.

– Що це таке? – спитав подорожній.

– Це – наша краща кімната. Ми з жінкою живемо в іншому приміщенні. Тут буває не більше трьох-чотирьох подорожніх на рік.

– Я хотів би спати в стайні, – заявив незнайомий.

Тенардьє вдав, ніби не чує цього не вельми ґречного зауваження. Він засвітив дві нові воскові свічки, що стояли на каміні, де палав вогонь.

Коли подорожній озирнувся, хазяїна вже не було. Тенардьє непомітно вислизнув з кімнати, не насмілившись сказати на добраніч людині, котру збирався «знаменито обдерти».

Незнайомий поклав у куток пакунок і палицю. Коли Тенардьє вийшов, він сів у крісло й замислився. Потім він роззувся, тихенько відчинив двері й вийшов з кімнати, озираючись навколо, ніби чогось шукаючи. Пройшовши коридором, він попрямував до сходів. Тут почув легенький шум, схожий на дихання. Прислухаючись, він підійшов до заглибини під сходами. Там, поміж старим лахміттям і череп'ям, у поросі й павутинні, була постіль, коли можна так назвати сінник, весь дірявий, й ковдру, теж усю діряву. Ні простирадел, ні подушки. На цій постелі лежала Козетта.

Незнайомий нахилився й став розглядати дівчинку.

Козетта спала міцним сном. Вона була вдягнена. Взимку дівчинка ніколи не роздягалася. Щоб менше мерзнути...

Вона тулила до себе Катрін і подеколи глибоко зітхала. Біля постелі стояв тільки один її дерев'яний черевик.

Крізь прочинені двері поруч з Козеттиним закамарком під сходами виднілась простора темна кімната. Незнайомий ступив туди. За скляними дверима побачив два однакові білі ліжечка. В них спали Епоніна й Азельма.

Незнайомий хотів був уже йти назад, коли погляд його впав на камін. Там не було ні вогню, ні навіть попелу, але стояли два маленькі дитячі черевички, більший і менший. Подорожній згадав старовинний звичай дітей – класти перед Різдвом у камін своє взуття й чекати, що вночі добра чарівниця покладе туди якийсь подарунок. Тож Епоніна з Азельмою й поставили в камін кожна по черевичкові.

Подорожній нахилився над ними.

Чарівниця, тобто мати, вже побувала тут, і в обох черевичках блищало по новісінькій монеті в десять су.

Подорожній випростався. Аж тут у найтемнішому кутку каміна він помітив ще якусь річ. Придивившись, упізнав грубий дерев'яний черевик, напіврозбитий і весь укритий затужавілим болотом. Це був Козеттин черевик. Козетта із зворушливою довірливістю дитини й собі поставила його в камін.

Але в її черевикові не лежало нічого.

Незнайомий пошукав у себе в жилеті, нахилився й поклав у черевик золоту монету.

Потім він нишком повернувся до себе в кімнату.

Шахрайства Тенардьє

Другого дня, ще вдосвіта, Тенардьє, сидячи за столом у залі корчми, складав рахунок для подорожнього. Нахилившись над ним, стояла його жінка. Вони не казали ні слова. В будинку чувся якийсь шум. То Козетта замітала сходи.

Нарешті Тенардьє скінчив рахувати.

«Рахунок панові з кімнати номер один. Вечеря – три франки, кімната – десять франків, свічки – п'ять франків, камін – чотири франки, послуги – один франк. Разом – двадцять три франки».

– Двадцять три франки! – вигукнула жінка із захватом, у якому вчувалась, проте, непевність.

Тенардьє, здавалося, був незадоволений із себе.

– Пф! – сказав він.

– Все правильно, з нього менше й не можна брати, – прошепотіла жінка, згадавши ляльку, подаровану Козетті, – але це багато. Він не схоче платити.

Тенардьє холодно засміявся й відповів:

– Заплатить.

Жінка замовкла й заходилась розставляти столи, а чоловік почав походжати залою.

– А знаєш, – мовила жінка, – я вижену геть Козетту. У, потвора! Та її лялька – мені мовби кістка в горлі.

Тенардьє запалив люльку й мовив:

– Віддай йому рахунок.

Він вийшов.

Ледве він покинув залу, як туди ввійшов подорожній. В руках він тримав свою палицю й пакунок.

Тенардьє зараз же з'явився знову й став на дверях. Бачила його тільки жінка.

– Так рано встали? – здивувалася Тенардьє. – Хіба ви покидаєте нас?

– Так, пані, я йду, – відповів він.

– У пана, значить, немає справ у Монфермейлі?

– Ні! Я тут просто хотів переночувати. Скільки я вам винен, пані?

Тенардьє мовчки подала рахунок.

Подорожній розгорнув папір, глянув на рахунок, але думки його, очевидно, були десь-інде.

– Як вам ведеться в Монфермейлі, пані? – спитав він.

– Так собі, пане, – відповіла Тенардьє, вражена тим, що подорожній не обурюється за здирство, і додала жалібним, сумним голосом:

– О пане, часи тепер важкі! І до того ж у наших краях сама злиднота. Коли б не траплялися інколи великодушні й щедрі подорожні, як ви, пане... До того ж, у нас стільки витрат... Сама та дівчина скільки нам коштує...

– Яка дівчина?

– Та ви ж знаєте... Козетта.

– А що, коли б я взяв її у вас? – спитав подорожній тремтливим голосом, якому він намагався надати байдужості.

– Кого? Козетту?

– Так.

Черново-фіолетове обличчя Тенардьє засяяло огидним виразом радості.

– Любий мій пане! Візьміть її, цілуйте, милуйте, вбирайте, посипте цукром, і хай бог благословить вас за це!

– Чудово.

– Правда? Ви забираєте її?

– Забираю.

– Зараз?

– Зараз. Покличте дівчинку.

– Козетто! – гукнула Тенардьє.

– А тим часом я сплачу мій рахунок. Скільки там?

Він глянув на папірець і здивувався.

– Двадцять три франки! Двадцять три франки, – повторив він, дивлячись на Тенардьє.

Тенардьє впевнено відповіла:

– Авжеж, пане. Двадцять три франки.

Подорожній поклав на стіл п'ять п'ятифранкових монет.

– Покличте дитину, – сказав він.

Тут на середину кімнати виступив Тенардьє.

– Про дівчинку ми з паном мусимо трохи поговорити. А ти йди собі, – звернувся він до жінки.

Подорожній сів. Тенардьє залишився стояти; обличчя його стало добродушним та щиросердним.

– Просто диво, як прихиляєшся до дітей! – почав він. – Нащо мені гроші? Заберіть ваші монети! Я страх як люблю Козетту...

– Козетту?

– Так, нашу любу Козетту. А ви, здається, хочете її забрати? Ну, так як чесній людині, я щиро кажу вам, що не можу пристати на це. Я не можу без неї жити. Я взяв її зовсім маленькою. Правда, вона коштує нам чимало грошей; правда, є в неї свої вади; правда, ми – люди небагаті; правда, за самі ліки, коли вона занедужала, я заплатив чотириста франків. Але в неї немає матері, і я виховав її. Мені стане хліба і для себе, і для неї. Справді, воно любе мені, це дитя.

Подорожній пильно дивився на нього.

– Даруйте, пане, – вів далі Тенардьє, – але не можна ж оддати дитину хтозна-кому. Чи не правду я кажу? Я, звичайно, не заперечую: ви – багатий, може, це б і дало їй щастя. Але треба, ж мені знати, куди вона йде і чи зможу я її навідувати. Я не знаю навіть вашого ймення.

Ви заберете її, а я питатиму себе: де ж це наш Жайворонок? Куди він полетів? Мені б глянути на клаптик паперу, на паспорт, чи що...

Подорожній, не відводячи од Тенардьє погляду, відповів серйозно і твердо:

– Коли від'їжджають на п'ять льє від Парижа, паспорта з собою не беруть, пане Тенардьє. Якщо я візьму Козетту, то візьму її назавжди. Ви не знатимете ні мого імені, ні де я живу; ви не знатимете, де вона і я хотів би, щоб вона ніколи більше вас не бачила. Підходить це вам чи ні?

Тенардьє зрозумів, що хитрувати далі даремно:

– Мені потрібні півтори тисячі франків, пане.

Незнайомий вийняв з кишені старий чорний шкіряний гаман, роз крив його, витяг півтори тисячі франків і поклав на стіл.

– Покличте сюди Козетту, – сказав він.

Що ж робила тим часом Козетта?

Прокинувшись, вона побігла по свій дерев'яний черевик. У ньому вона знайшла золоту монету. Вона не знала, що таке золота монета, і швиденько сховала гроші в кишеню. Потім вона стала до звичайної своє вранішньої роботи. Золота монета, яка лежала в тій самій кишені, звідки напередодні випали п'ятнадцять су, розважала її. Замітаючи сходи, вона зупинилась і стояла непорушно, забувши про замітання, забувши про весь світ. Вона дивилася, як монета блищить у її кишені.

Так її й застала пані Тенардьє.

Вона шукала Козетту з наказу свого чоловіка. І – нечувана річ! – вона не вдарила, навіть не вилаяла дівчинки.

– Ходи сюди, Козетто, – мовила вона майже ніжно.

За хвилину Козетта увіходила в залу.

Незнайомий розв'язав свій пакунок. У ньому лежали шерстяна сукенка, фартушок, черевички, шапочка. Словом, усе вбрання на семирічну восьмирічну дівчинку. Все це було чорного кольору.

– Візьми оце, дитинко, й швиденько перевдягнися, – сказав він.

Уже розвиднілось, коли мешканці Монфермейля, що на той час по вставали, бачили, як вулицею йшов якийсь бідно вдягнений старий, ведучи за руку маленьку дівчинку з величезною лялькою в руках.

То були наш незнайомий і Козетта.

Чоловіка ніхто не знав, а Козетту, яка була вже не в лахмітті, теж багато хто не впізнав.

Козетта йшла з Монфермейля. З ким? Вона не знала. Куди? Також не знала. Розуміла вона лиш те, що в корчму Тенардьє більше не вернеться.

Дівчинка йшла поважно, широко розплющивши свої великі очі розглядаючи небо. Золоту монету вона поклала в кишеню нового фартушка. Подеколи дівчинка нахилялася, кидала на неї оком, а потім довірливо дивилась на свого супутника.

Тенардье забуває взяти рушницю

Коли незнайомий з Козеттою пішли, Тенардьє почекав чверть години, тоді показав жінці півтори тисячі франків.

– Оце й усього? – спитала вона.

Це вона вперше насмілилась огудити вчинок чоловіка.

Удар влучив у ціль.

– Ти правду кажеш, – відповів Тенардьє. – Я – дурень. Дай мій капелюх.

Він поклав у кишеню гроші й поспіхом вийшов, говорячи сам до себе:

– Цей подорожній, звичайно, мільйонер, а я – справжній бевзь. Він дав спершу двадцять су, потім – п'ять франків, далі – п'ятдесят франків, а тоді – тисячу п'ятсот. І все з однаковою легкістю... Він дав би й п'ятнадцять тисяч. Ну, та він од мене не втече!

Вийшовши з Монфермейля й Дійшовши до повороту дороги, Тенардьє не побачив нікого. Люди сказали йому, що старий з дитиною попрямували до лісу. Він поспішив туди.

Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав шлях.

Раптом він зупинився й ляснув себе долонею по лобі.

– Треба було взяти рушницю, – сказав він.

Повагавшись хвилину, Тенардьє подумав: «Але ж тоді вони встигнуть відійти далеко».

І подався далі.

Тенардьє проминув стави, перейшов навпростець велику галявину й добувся врешті до обсадженої чагарником дороги, що обходила майже весь горб. Тут він угледів над кущами капелюх. Корчмар розгорнув кущі й зненацька з'явився перед очі тих, кого шукав.

– Вибачте, пане, – сказав він, ледве зводячи дух, – ось вам ваші півтори тисячі франків.

І він простяг руку з грішми.

Незнайомий звів очі.

– Що це означає? – спитав він.

– Це означає, що я беру Козетту назад, пане, – шанобливо відповів Тенардьє.

Козетта затремтіла й притулилась до незнайомого.

– Берете назад Козетту?

– Так, пане, беру. Зараз я вам поясню. Я передумав. Власне, я не маю права віддавати її вам. Дитина належить не мені, а своїй матері, отож тільки їй я і можу віддати дівчинку. Ви скажете мені, що мати померла. Це правильно. Тоді, значить, я можу віддати Козетту тільки тій особі, яка дасть мені підписаного її матір'ю листа. Отак, пане.

Незнайомий мовчки добув із кишені гаман.

Корчмар аж затремтів од радості.

«Чудово! – подумав він. – Тримаймося ж! Він хоче підкупити мене».

Перш ніж розкрити гаман, незнайомий озирнувся навколо. Ніде – ані душі живої. Незнайомий розстебнув гаман і витяг звідти не жмут грошей, як сподівався Тенардьє, а звичайнісінький аркушик паперу. Він розгорнув його й простяг корчмареві:

– Прошу, прочитайте.

Тенардьє взяв папірець і прочитав:

«Монтрейль, двадцять п'ятого березня тисяча вісімсот двадцять третього року. Панові Тенардьє.

Ви віддасте Козетту пред'явникові цього листа. Всі дрібні борги вам будуть сплачені. Маю честь залишатися з пошаною.

Фантіна».

– Ви знаєте цей підпис? – спитав незнайомий.

Це був справді підпис Фантіни. Тенардьє впізнав його. Заперечувати було не можна.

– Можете залишити цей папір, як виправдальний документ, – додав незнайомий.

Тенардьє вирішив не здаватися.

– Підпис підроблений досить добре, – пробурмотів він. – Ну що ж, нехай.

Потім він зробив останню відчайдушну спробу.

– Гаразд, пане, – сказав він, – Саме вам доручили забрати дівчинку. Але сплатіть мені всі дрібні видатки.

Незнайомий устав і, збиваючи нігтем порох із рукава, відповів:

– Пане Тенардьє, в січні мати її вважала, що винна вам сто двадцять франків. У лютому ви надіслали їй рахунок на п'ятсот франків. Ви одержали триста франків наприкінці лютого й триста на початку березня. Відтоді минуло дев'ять місяців; рахуючи, як було умовлено, по п'ятнадцять франків на місяць, це становить сто тридцять п'ять франків зайвих. Я тільки що дав вам півтори тисячі франків...

Тенардьє відчув те, що відчуває вовк, коли потрапить у капкан.

«Хто цей бісів чоловік?» – подумав він.

Тенардьє і зробив так, як робить вовк: він сіпнувся, аби видертися з пастки. Зухвальство вже раз прислужилося йому.

– Пане, імені вашого я не знаю, – сказав він рішуче, відкинувши геть усю свою чемність, – я беру Козетту назад – або ви дасте мені тисячу екю.

– Ходім, Козетто, – спокійно мовив незнайомий.

Лівою рукою він узяв дівчинку за ручку, а правою підняв з землі свою палицю.

Тенардьє звернув увагу на величезну палицю й на те, що ніде нікого немає.

Незнайомий з Козеттою заглибились у ліс, залишивши спантеличеного корчмаря самого.

Поки вони віддалялися, Тенардьє дивився на трохи сутулі, широкі плечі й на здоровенні кулаки незнайомого.

Потім погляд його впав на власні кволі руки.

«Я таки й справді дурень, – подумав він, – бо не взяв рушниці, йдучи на полювання».

Проте Тенардьє пішов слідом за ними. Незнайомий вряди-годи оглядався й раптом побачив корчмаря. Він круто завернув з Козеттою в хащі, і вони обоє зникли з очей.

«А, хай тобі!» – вилаявся подумки Тенардьє й пришвидшив ходу. Так пройшов він двісті чи триста кроків. Аж ось незнайомий обернувся ще раз і знову вгледів корчмаря. Тепер він уже так грізно глянув на Тенардьє, що тому стало моторошно, й він повернув назад.

Номер 9430 з'являється знов

Жан Вальжан не вмер.

Падаючи, або, скоріше, кидаючись у море, він був без кайданів. Під водою він проплив до корабля, біля якого стояв пришвартований човен. У цьому човні йому пощастило пересидіти до вечора. Увечері він знову кинувся в воду й доплив до берега. Він знав, що недалеко від берега є корчма, хазяїн якої переховував утікачів-каторжників. Гроші він мав. Тож купив собі там одяг. Потім Жан Вальжан, як і всі втікачі, пішов складним і заплутаним шляхом. Так він прийшов у Париж, а звідти в Монфермейль.

Він передовсім купив жалобне вбрання на дівчинку семи-восьми років і знайшов помешкання. Зробивши це, він подався до Монфермейля з запискою до Тенардьє, що її передала йому, вмираючи, Фантіна перед його арештом.

Жана Вальжана мали тепер за померлого. В Парижі він прочитав про це в газеті. Він почував себе певніше й майже заспокоївся.

Ввечері того ж таки дня, коли йому вдалося видерти Козетту з пазурів Тенардьє, Жан Вальжан повернувся до Парижа. Увіходили вони туди вже смерком.

Для Козетти то був незвичайний і повний вражень день. Ховаючись за кущами, вони їли хліб та сир, куплені в корчмі, не раз пересідали з карети в карету, шмат дороги пройшли пішки. Козетта не скаржилась, але дуже втомилася. Тоді Жан Вальжан узяв її на руки. Не випускаючи ляльки, Козетта поклала йому на плече голову й заснула.

Автор: Гюго В.; ілюстратор: Панова Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова