Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Коваль-чаклун

Л.Шнітцер (Луда)

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – К.Безбородов

Жив колись у Пон-де-Пилі коваль. А треба вам сказати, що в наших місцях – це між річками Байз і Гаронна – заліза завжди було багато і ковалів скільки хочеш.

Але Енріка із Пон-де-Піля знали як наймайстернішого майстра в усій Гасконі. Дроворуби здалеку приїжджали замовляти йому сокири. А його шпагами можна було й камінь проштрикнути. Які лемеші для плугів він кував, які замки із секретами! А які голки – тонкі, міцні!

У сусідньому містечку теж був свій коваль, на прізвисько Гасту Одноокий. Коли він був ще зовсім малим, потрапив йому в ліве око маленький шматочок заліза, він і осліп на одне око. У той час і він, і Енрік, обидва вчилися в одного майстра.

Гарний був коваль Гасту, нічого не скажеш, а все ж таки далеко йому було до Енріка. Не дуже подобалось Гасту слухати, як всі навколо вихваляють роботу його приятеля. Та й коли щось замовляти – люди завжди йдуть туди, де товар кращий. До того ж Енрік не хотів наживатися на бідняках і дорого не брав. У Одноокого роботи все менше й менше. Зовсім невесело йому стало.

Скінчилося тим, що друзі не на жарт посварилися. Справа була в неділю, і випили вони, напевно, трохи зайвого. Слово за слово, і тут раптом як вдарить Гасту кулаком об стіл, як закричить:

– Робота! Робота! Нема чого тобі хвалитися. Адже я знаю, чому твої шпаги камінь колють, чому твої плуги так добре орють, чому твої флюгери завжди на хорошу погоду завертають. Нічого дивного немає – варто лише згадати, хто тебе вчив!

– Хто вчив? Той же, хто й тебе. Одні міхи нам вугілля роздмухували, по одному ковадлі били...

– Навчання різне буває. Ти своє взяв понад міру. Адже я все знаю.

– Ну-ну, що ж це тобі таке відомо? Розкажи, і я не проти послухати.

– Може, скажеш, років три-чотири тому де ти пропадав понад три місяці? Куди ти їздив?

– А тут і немає секрету. До Гурдону, там у мене тітка, сестра матері. Захворіла вона, я й поїхав її провідати. У мене, крім цієї тітки, рідних більше нікого й не залишилося.

– Тітка, говориш? – посміхнувся Гасту. – У Гурдоні не тільки твоя тітка, там дещо ще є. Я навіть можу тобі сказати, що Саме. У Гурдоні – вірніше, трохи неподалік від нього – є яма Падірака. Ось куди ти їздив. На самісіньке дно, до кузні диявола! Там ти й навчився свого ремесла. Чаклун – ось ти хто!

Енрік у відповідь тільки плечима знизав.

– Що ти верзеш! Я краще спати піду, аніж слухати такі дурниці!

Енрік пішов, тим справа й скінчилася...

Але ж хіба скінчилася? Ні, у ті часи люди вірили у диявола, у чаклунство і у всяку іншу нісенітницю. Були навіть особливі суди – щоб судити чаклунів. Гасту бовкнув не подумавши, просто щоб подратувати приятеля, але ж у слова є крила: вилетить – спробуй, спіймай його! Один сказав, другий повторив, третій ще чогось додав. Чаклун та й чаклун... Приїхав якось на весілля до рідні один чоловік із Монкарбо. Наслухався він, що базікають про Енріка, а потім скрізь розповідав, що в Пон-де-Пилі коваль – чаклун, і навіть казав, що сам на власні очі бачив, як той спустився до річки й обернувся на видру. А ніч була безмісячна, не бути мені монкарбозцем!

От запитайте його, звідки він це взяв? Та й хоч всі знають, що в Монкарбо живуть самі лише брехуни та обманщики. Вони самі вихваляються, що у всій Гасконі не знайдеш більших брехунів. А все ж таки люди слухали його вигадки, ніби він говорив правду.

І ось що з того вийшло. На Енріка всі почали поглядати скоса, навіть обходили його. Спершу коваль тільки посміювався, а потім стало йому не до сміху. Зрозумів він, як до нього ставляться, і став похмурим і відлюдним. Він ніколи не був красенем – сам здоровенний, волосся чорне, бородою до самих очей заріс, – а тепер, коли з усіх боків самі лише образи, і зовсім став небезпечний на вигляд.

Незважаючи ні на що, люди все одно йшли до нього купувати сокири, коси та ножі. Тільки тепер уже ніхто не входив до кузні, всі залишалися стояти біля порога – а що, як диявол прийде провідати свого колишнього учня!

Скоро й обидва помічники Енріка пішли від нього. Як працювати в кузні самому? Не можна ж одночасно і по ковадлу бити, і вугілля роздувати!

Якось увечері міркував Енрік про те, що йому далі робити, як раптом почув – хтось стукає до нього. Здивувався він: адже до нього і вдень ніхто не наважувався заходити, а вже вночі й тим паче! Пішов він відчиняти, аж за дверима хлопчина стоїть. Невеличкий, років із десяти, а то й менше. Оченята жваві, волосся скуйовджене, а на вигляд гордий, хоч одежа на ньому – самі дірки та латки.

– Чого тобі треба? – питає коваль.

– Хочу стати у вас підмайстром.

– Підмайстром? – люто посміхнувся Енрік. – Ти що ж, не знаєш, що прийшов до чаклуна?

– Знаю, казали мені. Ну то й що, бути чаклуном і майстром у своєму ремеслі теж не кожному дано. Я б і сам так хотів!

Знову посміхнувся коваль, але тепер вже не так сердито. Впустив він хлопчиська до кузні. Ох і спритний же вигляд був у хлопчини!

– Як тебе звати? – запитав Енрік. – Звідки ти родом?

– Звати мене Жано, а родом я з Кос-Сеньї.

– Ну що ж, Жано, не проста це справа стати підмайстром у чаклуна. Треба спершу подивитися, на що ти здатний. А ну, покажи, чи є в тебе сила.

Узяв Енрік здоровенний камінь, яким він підпирав двері до кузні, і поклав його на ковадло.

– А ну ж бо, стукни по каменю так, щоб з нього вода потекла! – каже він.

Жано анітрохи не злякався.

– Подумаєш, яке діло! Такий дощ вранці йшов, що все каміння стало, як губки, – навіть дитина з них воду вичавить. Я зроблю дещо важче: я з цього каменю вогонь виб'ю.

Схопив Жано величезний ковальський молот і так вдарив по каменю, що іскри на всі боки полетіли.

Енрік-чаклун навіть повеселішав.

– І вдарив добре і відповів непогано, – сказав він. – Без розуму, тільки силою, і пір'їну з місця не зрушиш, а сила та розум разом гори зрушать. Мабуть, візьму тебе у підмайстри. Але спершу я хочу почути від тебе слово.

– Яке слово? – здивувався Жано.

– Заповітне слово ковалів. У кожному ремеслі є своє слово. Якщо не знаєш його, годі й вчитися – все одно ніколи справжнім майстром не станеш.

Подумав Жано трохи, а потім усміхнувся й каже:

– Куй залізо, поки гаряче, ремеслу вчися змолоду. А час промарнуєш – на себе нарікай.

Тут зареготав коваль-чаклун, і злоби в ньому ані краплі не залишилося.

– Гарний хлопець! – каже він Жано. – Дотепний малий. Бути тобі ковалем-майстром. І навіть диявол тобі не знадобиться!

Кожному наука по-різному дається. Але можна було подумати, що Жано народився, щоб стати ковалем. Те, що іншому і за рік не вивчити, Жано за один місяць подолав. Енрік не міг на нього натішитися. І ясно чому: адже гарний учень – вчителю честь. Так і жили вони вдвох у мирі та злагоді.

І от якось приїхав у ці краї один граф. Із Парижа приїхав. Він там при дворі молодого короля Людовика XIV був, у загоні пана д'Артаньяна. Тільки пан д'Артаньян одразу збагнув, що граф цей не з тих, хто рідну Гасконь прославить. І велів їхати графу геть. А граф і радий, що дешево відбувся. Приїхав він у свої володіння і почав тут перед усіма хизуватися: і замок він, мовляв, прикрасить, і слуг найме, а які бали задаватиме!

Спершу замовив граф у Енріка-чаклуна цілу купу флюгерів. Адже він дуже любив флюгери! Може, дивлячись на них, він згадував паризьких придворних, які завжди тримали ніс за вітром.

А потім граф наказав ковалеві викувати для нього чавунні ґрати на ворота замку. Енрік і Жано удвох такі ґрати зробили, що просто диво! Справжнє мереживо.

Навісили ґрати на ворота графського замку. Граф розхвалював, розхвалював ковалів, а грошей ані копійки не дав. З одного боку, Енрік, звичайно, був задоволений, що його робота так подобається, а з іншого боку, похвалами кишені не наповниш. І пішов він вимагати плати. Бідолаха! Граф його і бачити не захотів, а велів слугам гнати геть.

Розсердився Енрік не на жарт. Відштовхнув він слуг, зняв з петель ґрати, звалив їх собі на спину та й поніс. Ніхто ковалеві й слова сказати не посмів.

Граф, як почув, аж сказився від люті:

– Нахаба! Так вчинити зі мною! Я покажу йому, як ображати благородного графа!

І доніс він на Енріка у королівський суд. Мовляв, відомо всім, що коваль – чаклун. Та й більше того, цей негідник вкрав чавунні ґрати з його, графа, родового маєтку. А ґрати ці цінності нечуваної.

Що правда, то правда, ґрати були цінні. Єдине це й було правдою у всій історії. Але в ті часи такі справи вирішувалися швидко. Миттю звинуватять, миттю й засудять. І ось вже Енрік у тюрмі.

Руки й ноги у нього закуті в ланцюги, навколо варта стоїть. А вирок такий: «Відрубати праву руку за крадіжку, а потім як чаклуна спалити на вогні».

У день страти народу зібралося на площі – нема де голці впасти. І Жано був там, крутився у натовпі.

Привели Енріка – чорного, кошлатого, очі як жарини горять – чаклун та й годі. На руках і на ногах у нього ланцюги.

Злочинець тут, а кат десь пропав, ніде його знайти не можуть. Вже у натовпі почали перешіптувалися – мовляв, видно, диявол забрав ката, захотів допомогти своєму учневі.

Але тут суддя піднявся на ешафот і каже:

– Оскільки ката знайти неможливо, а закону слід дотримуватися, ми відшукали людину, яка добровільно погодилася виконати вирок.

І тут на ешафот підіймається одягнений в усе червоне і з величезною сокирою у руках... хто б ви думали?.. Гасту Одноокий, старий приятель Енріка!

У натовпі загомоніли. Як же не соромно цьому кривоокому! Це вже занадто! Тільки Жано нічого не сказав. І Енрік теж. Можна було подумати, що він і не впізнав свого колишнього друга.

Заніс Гасту сокиру, щоб руку Енріке відрубати, і тут раптом коваль як закричить:

– Сокиро! Хто тебе кував?

І всі почули, як тоненький голосок, хтозна звідки, відповів:

– Ти, ковалю!

– То як же, – кричить Енрік, – як же ти смієш рубати руку, що тебе зробила?

– Не бійся, ковалю, – відповіла сокира та так і залишилася висіти у повітрі.

Усі бачили, що Гасту щосили намагається, але не може опустити сокиру.

А коваль знову закричав:

– А ви, ланцюги, вас хто зробив?

– Ти, ковалю! – пропищав тоненький голосочок.

– То чого ж ви чекаєте, чому не відпускаєте мене?

– Іди, ковалю.

Розімкнулися кайдани, і впали ланцюги.

І знову крикнув Енрік:

– Невже тут у натовпі немає жодної шпаги, зробленої моїми руками? Чого ж вона не йде мені на допомогу?

– Я тут, ковалю! – відповідає тонкий голосок, і з натовпу летить шпага – і прямісінько до рук коваля.

Схопив Енрік шпагу – та й стрибнув з ешафота!

Натовп перед ним так і розступився. Може, це йому диявол допоміг, а може, і шпага. І зник Енрік, тільки його й бачили.

Усі перелякалися, і суддя теж. Тільки Жано й оком не моргнув. І ще цей новоспечений кат. Навіть дивно – стоїть собі, наче так і треба.

Але всі так переполошилися, що нічого й не помітили. А Гасту спокійно зійшов собі з ешафота, підморгнув Жано і розчинився в натовпі. І Жано пропав кудись. Зникли вони, і ніхто їх ніколи більше не бачив – ані Одноокого, ані підмайстра.

Ну, оце й уся історія. Люди потім різне розповідали. Були навіть такі, хто на власні очі бачив, як диявол ніс за гори Енріка-чаклуна, Гасту Одноокого і малюка Жано. Щодо ката потім виявилося: знайшли його у тюремній камері до нестями п'яного. Теж, мабуть, диявольські штучки.

Чавунні ґрати віддали монастирю, тому, що в Булорі; вони і зараз там, можете поїхати подивитися. Наче й не з чавуну вони зроблені, а з тонкого мережива.

А про Енріка, Гасту і Жано більше ніхто нічого не чув. Принаймні, у наших краях.

А от у Парижі через деякий час відкрилася кузня, у якій працювали три ковалі: один здоровенний, чорний, кошлатий – справжній чаклун; другий – кривий на ліве око, а третій – зовсім ще малий, спритний та швидкий, як ящірка.

Сусіди іноді чули, як хлопчина жартував з Одноокого:

– Кажи що хочеш, але Енрік майстер кращий від тебе. Бачив, як всі речі слухалися його? Це тому, що він чаклун і знає одне слово!

А кривий бурчав:

– «Слово, слово»! Насправді найбільше допомогла діжка мого найкращого вина. Ох і здоров же був пити цей кат! Нелегко було напоїти його до безтями, щоб я міг зайняти його місце. Звичайно, речі слухаються того, хто їх зробив, але особливо – якщо вони в руках у друга.

Тут завжди втручався чорний здоровань:

– Обидва ви маєте рацію. Друзі можуть посваритися, але в скрутну хвилину всі образи забуваються. У наших кузнях ми куємо не тільки залізо – тут виковується і дружба, гарна, міцна дружба. Ось це і є те саме слово, заповітне слово ковалів!

Автор: Луда - Л.Шнітцер; ілюстратор: Безбородов К.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова