Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Казки для неслухняних діточок

Ксенія Крилова

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Леся Паламарчук

Зміст:

Про ластівку і папугу
Кицька та білка
Свій серед чужих
Пташеня
Це добре

Про ластівку і папугу

З вікна багатоповерхівки вилетів папуга і присів на гілку клену. Його яскраве пір'ячко одразу привернуло до себе увагу ластівок. Вони зібрались, щоб розпитати, звідки він такий взявся. Папуга почав розповідати:

– Я жив у далеких краях, де сонце світить яскравіше ніж тут, де тепло цілий рік та багато зелені.

Папуга ще довго розповідав про чарівний край, аж поки майже всі ластівки не розлетілись і поруч із ним не залишилась лише одна. Промова папуги завершилася словами:

– Я збираюся полетіти у ті краї.

– А можна з тобою? – сором'язливо спитала ластівка.

– Можна, але це далеко, чи долетиш ти? – відповів папуга.

– Я намагатимусь з усіх сил.

– Ну, добре. Тоді рушаємо.

І вони полетіли. Папуга показував дорогу, був упевнений у собі, але постійно просив зупинитись, щоб відпочити, бо після кількох років сидіння в клітці переліт йому давався тяжко. Ластівка хотіла якнайшвидше дістатися до місця, щоб побачити цей дивовижний край.

Довго летіли наші друзі і коли майже дістались до місця, папуга сказав:

– Ось за цим пагорбом мій рідний край, тобі тут сподобається.

Птахи перелетіли пагорб і ластівка впізнала місцевість, куди кожного року прилітала на зиму. Вона відчула розчарування.

– Я щорік прилітаю сюди, і для мене тут немає нічого надзвичайного. Ти так гарно розповідав про ці краї, а я й не здогадалась, що мова йде саме про це місце.

Так ластівка дізналась, що розповіді бувають яскравішими за реальність, і про те, що чудеса відбуваються навколо, а помічають їх не всі.

Кицька та білка

У сільській хаті біля лісу жила з господарями біла кицька. Цілий день вона ніжилась на сонечку, спала або вмивалася.

Якось у пошуках горіхів у двір забігла пухнаста білочка. Вона ціле літо збирала шишки та горіхи, роблячи собі запаси на зиму. Побачила білка, що кицька відпочиває, і запитала її:

– Кицько, а чому ти не працюєш? Хіба тобі не треба готуватися до зими?

– Навіщо мені готуватися до зими, я ж кицька. В мене все є.

Почула це білка і так їй захотілося стати кицькою, що, повернувшись додому, вона лягла на гілці і задрімала.

Побачила це її подружка, інша білка, і почала будити соню:

– Ти чого спиш? Треба працювати, скоро зима.

– Я більше не працюю, в мене все є! – відповіла білка подружці.

– Як не працюєш? Усі білки повинні працювати!

– Я не білка, я кицька.

І так тривало все літо, а потім і осінь.

Настала зима і білочці стало холодно у своїй домівці, бо вона не носила гілок, щоб її утеплити. У черевці порожньо, тож побігла вона до кицьки спитати, що їй робити далі.

А кицька якраз поїла сметанки, якої їй дав господар, та сиділа на теплому підвіконні у хаті, вмивалася.

Прибігла до неї Пухнаста і питає:

– Що ти робиш тепер кицько, де годуєшся?

– Мені господар дає.

– А як ти грієшся?

– Господар піч розтопив... Годі балакати, піду я трохи подрімаю перед вечерею.

Розгубилася білка, що ж їй тепер робити, адже господаря в неї нема. Побігла вона до лісу.

Постукала у домівку подруги.

– Подружко, дозволь мені погрітися у твоїй домівці та нагодуй, будь ласка.

– А хто це прийшов? Кицька?

– Ні, це білка.

– Ну, добре, заходь.

Так Пухнаста від однієї подруги ходила до іншої цілу зиму. А на весну була їй наука, що кожному своє: кицька живе з господарями, які про неї піклуються, а білочці треба працювати, щоб запастись на всю зиму.

Свій серед чужих

Жив один мисливець біля лісу і були в нього вірні собаки. В сезон він ходив на полювання і завжди повертався зі здобиччю.

Якось одна з його собак народила маленьких цуценят. Оскільки починалась зима, мисливець вирішив перевезти цуценят у більш теплий будинок, який знаходився на іншому боці лісу. Зібрався він у дорогу, малечу поклав у рюкзак, а собака-мамка бігла з ним поруч. От тільки в дорозі цуценята прокинулись і почали ворушитись у теплому рюкзаку за спиною мисливця. Один із пухнастиків знайшов отвір та й випав, і цього не помітили ані сам хазяїн, ані його собака.

Лежачи на холодній землі цуценя почало скавчати, і це почула сім'я з трьох ведмедів: мати, батько та їхній син-ведмежатко. Ведмедиця побачила маленьке беззахисне створіння і пожаліла його. Вона навіть забулась спитати свого чоловіка-ведмедя, так їй захотілось прихистити цуценя. Ведмедиця напоїла його своїм молоком і зігріла. Так цуценя лишилось із сім'єю ведмедів.

Минув рік і наш мисливець вирушив у ліс на полювання. Ще здалеку на пагорбі він побачив ведмедів і дістав рушницю. Він вже прицілився, коли побачив з ними сірого собаку дуже схожого на його мисливських собак. Мисливець придивився краще і зрозумів, що це, мабуть те саме цуценя, яке він загубив рік тому. Мисливець прибрав рушницю і цього разу повернувся додому без здобичі.

Пташеня

В одному затишному садочку, у гороб'ячому гнізді, народилося непосидюче пташеня. Його мати і тато, дорослі горобці, часто залишали пташеня у гнізді і відлітали у пошуках їжі. У своїх дзьобах вони приносили комашок та джерельну воду.

Коли пташеня лишалось саме, то намагалось підійти до краю гнізда і роздивитись, що там назовні. Йому було дуже цікаво все невідоме. І ще пташеня мріяло якомога швидше навчитись літати.

Одного дня, коли дорослі полетіли по своїх справах, маленьке пташеня вирішило, що саме сьогодні воно навчиться літати. Діставшись до краю гнізда, воно стрибнуло у невідоме та замахало маленькими крилами, сподіваючись піднятись у небо. Але крила були ще слабкі, тож пташеня полетіло донизу і боляче вдарилось об землю.

А коли воно підвелося на лапки, то побачило страшне чудовисько. Чудовисько було сіре та пухнасте, на чотирьох лапах, із кігтями та гострими зубами. Пташеня злякалось і хотіло втекти, але від переляку лапки зовсім його не слухались. І от за мить до того, як чудовисько мало б напасти, з'явилася мати горобчика. Вона з усієї сили налетіла на чудовисько і вдарила його дзьобом. Чудовисько невдоволено нявкнуло і втекло. Тоді мати підняла своїми лапками пташеня і полетіла до гнізда. Вже у безпеці вона насварила своє неслухняне дитинча і пояснила, що це був кіт і пташеня могло загинути.

– Тобі ще рано літати. От мине літо і ти злетиш на своїх крилах.

Пташеня засмутилось тому, що не знало скільки ще це літо триватиме. Та все одно воно не покинуло своєї мрії навчитись літати. І наступного дня вирішило, що якщо зірвати листочки, то вони можуть замінити йому великі крила.

Коли батьки знову полетіли здобувати їжу, пташеня вибралося з гнізда, воно зірвало два великих листочки і встромило їх собі між пір'ям у крила. Маленький горобчик вистрибнув із гнізда і знову впав на землю, так і не здійснивши свого задуму. На цей раз до пташеня підійшла людина, це був господар садка, де жила родина горобців.

Чоловік спіймав пташеня і посміхнувся, побачивши зелене листя у його крилах.

– Рано ще тобі літати, – сказав він. Чоловік узяв драбину, дістався до гнізда і обережно поклав у нього пташеня.

Так пташеня полишило свої мрії, аж поки через деякий час мати та батько не сказали.

– Ну от, ти вже виріс, і тобі пора вибиратись із гнізда.

Маленький горобчик не повірив одразу такому щастю та коли він вибрався з гнізда, стрибнув і розправив крила, то полетів. Хоч і важко було літати, але все одно це було прекрасно.

Це добре

Жили в одному лісі, поблизу села, два лиси. Були вони найліпшими друзями. В одного з них була звичка завжди, що б не траплялось, говорити: "Це добре". Що б не сталось, хороше чи погане, він завжди казав одне й те саме: "Це добре".

Якось одного разу пішли наші друзі у село красти курчат. Залізли вони до курника і, схопивши пару курочок, дременули назад. Один лис через щось перечепився, впав у діжку з дьогтем і випустив курку. Виліз він із тієї діжки, увесь перемазаний дьогтем, а другий лис йому й каже: "Це добре".

Образився перший лис і наступного разу, коли йшов на полювання, завалив нору, де жив другий лис, гілкою. "Хай посидить голодний," – подумав лис і пішов через поле до села.

Тим часом полем йшли мисливці. Вони побачили лиса і спустили на нього собак. Мисливські собаки наздогнали лиса і взяли в коло. Підбігли мисливці і побачили, що у лиса брудне хутро. Вирішили вони, що зіпсоване хутро нікому не потрібне, і відпустили лиса. Тоді він і пригадав слова друга: "Це добре".

Прибіг він до нори, відсунув гілку та й просить пробачення у лиса за те, що лишив його голодним. А той йому відповідає:

– Це добре, що ти мене зачинив.

– Чого ж добре? – не зрозумів його друг.

– Якби ти мене не зачинив, я був би з тобою і мене мисливці б не відпустили.

Автор: Крилова К.; ілюстратор: Паламарчук Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова