Казка про царя Овдія та про Царівну Несміяну

Казна-де, казна-коли
Цар з царицею жили.
Як відомо, між царів
Не багато трударів,
Здавен кожен царський рід –
То ненатлий дармоїд.

Наш же світлий цар Овдій
Був чужий породі тій:
Не цурався змалку праці,
Мив підлоги у палаці,
Сіяв просо і гречки,
Шив цариці чобітки.
І жону достойний муж.
Мав точнісінько таку ж:
Плоскінь брала,
Кужіль пряла,
Сорочки цареві прала, –
В неледачого царя
І дружина – мов зоря!

В мирі-згоді поживали,
Мед пили і хліб жували,
І нерідко в їх оселі
Сміхи чулися веселі,
По труду добро велось,
По труду царю й жилось.

Та життя – що довга нива,
Котру важко перейти:
Може доля нещаслива,
Мов мандрівця літня злива.
І царя підстерегти.

У Овдіїхи й Овдія
Народилося дитя –
Їхня радість, їхня мрія,
Їх утіха, їх надія,
Їх любов і їх життя!

Уродини святкували,
Доню Ганною назвали.
Світ зійшовся на гостину
До царевого двора –
Поздоровити дитину,
Побажати їй добра.

І мала в добрі росла,
Веселенькою була,
Дивовижну мала вроду,
Хоч із личка пийте воду, –
Кращу стрінеш не щодня...
Словом, гарне цареня.

Ані цар, ані цариця
Нарадіться, надивиться
На дитину не могли.
Милували, цілували,
Упадали, доглядали,
Мов зіницю, берегли.

Тільки й дбали про одне,
Потерпали про одне:
Щоб було дитині в’їжно,
Щоб було дитині вліжно,
А все інше – то дурне!
Надто діло, надто праця,
Хоч яка нехай легка, –
Щоб не сміла навіть браться
За роботу їх дочка!

Наче квітка у теплиці,
Пишно доня розцвіла.
Стала вища від цариці,
Та ні разу у світлиці
Навіть пилу не змела!..

Так би й жити рік у рік,
Так би й жити довгий вік, –
Іх-бо Ганні, їх царівні
Не знайти у світі рівні!..

Тільки стали батько-мати
Щось недобре примічати:
Не сміється доня їх,
Запропав у доні сміх!

Стала Ганна невпізнанна,
Стала Ганна Несміяна.
Ходить хмура та понура,
У ясних очах зажура,
У ясних очах нудьга.
Прехороша, наче рожа,
На казна-що стала схожа,
Не царівна, а Яга!

Дуже, дуже шкода Ганну,
Незрівнянну, невпізнанну!
Сміх згубити – то не жарт!
Як радіти без усмішки?
Як дружити без усмішки?
Навіть жити без усмішки,
Навіть жити так не варт!

І щодалі, і щодалі
Дужче Ганну сум гнітив.
Цар Овдій заслаб з печалі,
А цариця й поготів:
– Треба, царю, щось робить,
Треба горю пособить!

Цар Овдій папір до рук,
На машинці стук та стук –
І на тумбах, на будинках,
На автобусних зупинках
Воднодень і водночас
Появивсь царів указ:

«Геть усім, усім, усім!
Поспішіть у царський дім:
У недугу впала Ганна,
Несміяна стала Ганна,
Хто поверне Ганні сміх –
Дам червінців повен міх!»

Од світання до зорі
Товча в царському дворі:
Шептуни, чарівники,
Мудраки і глупаки,
Маги, відьми, знахарі,
Всякі інші «лікарі» –
Кожен мало не біжком
До Овдія із мішком!

Сто рецептів, сто порад,
Тільки шкода, що не влад,
Бо ні тіні від усмішки
В Несміяни на лиці,
Бо не легшає нітрішки
Царській зболеній дочці.

Довелось царю Овдію
Гнать порадників у шию.
Залишились при дворі
Три славетні знахарі,
Дуже, дуже, дуже модні
(Досить є їх по сьогодні!),
І на них уся надія
У Овдіїхи й Овдія:
Їх порада, сила їх,
Певно ж, верне доні сміх.

Перший знахар око мружить.
– Рад вам, царю, пособить...
Щоб таку недугу здужать,
Треба Ганні сміх купить.
На сьогоднішньому ринку
Він іде за дешевинку.
Дайте злота Несміяні,
Хай походить по майдані –
Купить, вам на втіху,
Цілу торбу сміху.

...Так, усмішок є на ринку,
Щирих, теплих – будь-яких.
Несміяна стріла жінку:
– Продаєте, тьотю, сміх?
– Ба, яка ти жартівниця!–
Здивувалась молодиця,
І усмішка згасла вмить.
– Сміх, царівно, не дурниця,
Сміх купляти не годиться,
Сміх за гроші не купить!..

Другий знахар вуса гладить:
– Грішми, царю, не зарадить.
Я б порадив Несміяні
Вийти з дому на світанні:
Перший стрічний попадеться,
Перший стрічний засміється –
Хай царівна молода
Сміх одніме і гайда!

...Біг по вулиці хлопчина,
У портфелику книжчина.
Сміх без жодної причини
Так і рвався із хлопчини.
Несміяна – до хлоп’яти,
Шлях одрізала йому:
– Постривай лишень, кирпатий,
Сміх у тебе одніму!

З вуст хлопчини сміх утік,
Одступив хлопчина вбік:
– Тю, – сказав, – якась чудна ти,
Не збагну тебе і край!
Не маленька, мала б знати:
Власний сміх потрібно мати,
На чужий не зазіхай!..

Третій знахар шепотить:
– Щось нам, царю, не щастить.
Щоб царівні не пропасти,
Десь би треба сміх украсти.
Красти гріх, але дарма,
Ради іншої нема.

...У вишневому садочку,
В теплім буйнолисті
Спить дівча у сповиточку,
В писаній колисці.
А усмішка – ну, така,
Що й не надивиться, –
Ніжні вустонька торка –
Певно, мама сниться.

Несміяна шасть до саду;
«От у неї сміх і вкраду!»
Та лиш руку простягла,
Як запхинькала мала,
Сміх прудкіше горобця
Спурхнув дівчинці з лиця.

«Знахарі казна-що радять,
Хай самі ідуть та крадуть!»
І, засмучена та гнівна,
Геть пішла собі царівна.

Цар від горя посірів,
Порозгонив знахарів.
У тяжкій журбі й цариця,
А про Ганну й не кажіть!
Як сердешній не журиться,
Як такій похмурій жить!

Йде сновидою до гаю,
Під ногами хрусь та хрусь,
«От візьму і заблукаю
І додому не вернусь.
Бо немилий рідний дім,
Надоїло все у нім.
Бо нудьга, мов чорна мла,
Все круг мене повила,
На душі жорстокий гніт,
Став немилий білий світ!..»

І пішла б, і заблукала,
Та знайомого спіткала:
По узліску біг хлопчина,
Невеликий, мов грибок.
Та на цей раз не книжчину –
Ніс хлопчина козубок.
В козубкові мав сунички
Для маленької сестрички –
Занедужалось малій,
Захотілось ягід їй.
Ну, а брат – як кожен брат,
Про сестру подбати рад:
Хай поласує мала,
Щоб здоровою була!..

Ой!.. Спіткнувся об горбок –
Покотився козубок, –
І суниці, мов живі,
Поховались у траві,
Ніби діти в жмурки грають:
«А нехай нас пошукають,
Хай нас позбирають!»

Школяреві не до гри –
Спробуй знову їх збери!
Хлопець в розпач упадає,
Сльози капають із віч: –
Вже он сонечко сідає,
Ой, не встигну, скоро ніч!

Несміяна школяру:
– Не реви-но, я зберу! –
І в найперший-перший раз
До роботи узялась.
Поки хлопець сльози витер
Та озвавсь: «Чи я реву?» –
Руки, скорі, наче вітер,
Перебрали всю траву.
Спілі ягоди-корали
В срібних крапельках роси
Спритно руки позбирали:
– На, сестрі своїй неси!

Що вже радо взяв грибок
В Несміяни козубок:
– От спасибі, Несміяно!
Дуже ти допомогла.
Ну, піду, бо вже не рано,
Жде не діждеться мала! –
І усмішка так заграла,
Так засяла у грибка,
Що й царівні мов розтала
Крижана її тоска,
Що й царівні, наче дивом,
Помилішав білий світ –
Усміхнулася щасливо
Через стільки хмурих літ!

Усміхнулась!.. І стояла,
Наче сонечко, сіяла:
Он, виходить, в чому річ!
Якщо праці не цураться,
Як до праці щиро браться,
То нудьга тікає пріч!
Ну, тепер не пропаду,
Розведу свою біду,
Щоб усмішці не щезати –
Рук гарячих докладу!..

Лине ластівкою в хату:
– Де ви, мамо, де ви, тату?
Кличе радісно старих.
– Ваша Ганна Несміяна
Вже Сміяна, вже Сміяна!
Повернула праця сміх!..

Геть батькам із віч жура,
Геть батькам із пліч гора.
У палац з усіх усюд
Цар Овдій скликає люд,
Радо зустрічає,
Щедро пригощає,
– Сміх вернувся доні,
Гості б’ють в долоні.

...Я також ходив на пир,
Пив кефір і їв пломбір,
Всяких ласощів немало
На столі в царя було.
В рот, щоправда, не попало,
А по вусах потекло.