Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Шотландська народна казка

Карликова скеля

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Малова

Далеко, на самому краю зеленої долини острова Хой, височіє величезна брила, порожня всередині. Жителі Оркнейських островів прозвали її "Карликовою скелею", тому що в ній, якщо вірити легендам, багато століть тому жив карлик Снорро.

Ніхто не знав, звідки взявся Снорро, чи як довго він жив у печері всередині брили. Усе, що було відомо про карлика, це те, що він був маленький на зріст, з потворним покрученим тілом, проте з дивовижно вродливим обличчям. Снорро не старів, він завжди здавався юнаком, і посмішка не сходила з його прекрасного обличчя.

Подейкували, що батько Снорро був ельфом і що саме він передав синові дар вічної молодості. А від матері, яка була звичайною земною людиною, карлик успадкував честолюбство і гордість. І чим далі, тим більш пихатим і самозакоханим ставав Снорро, він навіть почав носити з собою невеличке люстерко і раз у раз поглядав у нього, милуючись своєю красою.

Люди не любили Снорро, але все ж іноді зверталися до нього по допомогу. Тільки карлик допомагав лише тим, хто смиренно вклонявся йому й говорив з ним так само шанобливо, як із королем.

Усі дні Снорро проводив в горах, збираючи лікарські трави. Потім готував з них цілющі зілля і продавав навколишнім жителям за великі гроші.

Ще була в карлика таємнича книга у шкіряній палітурці, по якій він ворожив остров'янам. Казали, що ця книга колись належала страшному чаклуну Одену, і люди боялися цієї книги так само сильно, як і її теперішнього хазяїна.

Ніхто точно не знав, чому Снорро оселився у карликовій скелі. Казали, ніби десь поблизу від брили захований чарівний карбункул, і той, хто його відшукає, здобуде здоров'я, багатство й щастя.

І дійсно, Снорро вирішив розшукати чарівний карбункул. Справа була нелегкою, тому що знайти карбункул можна було лише опинившись у певному місці у певний час. Снорро блукав по горах і уважно оглядав кожну травинку, роблячи вигляд, ніби збирає цілющі трави. А вночі виходив зі свого житла із заступом і копав землю, сподіваючись знайти бажаний скарб.

Куди б Снорро не йшов, його завжди супроводжував величезний ворон. Остров'яни боялися цього зловісного птаха так само, як і його господаря. Вони хоч і купували у карлика ліки та приворотні зілля, і радилися з ним, але завжди боялися його й підозрювали, що Снорро водиться з нечистою силою.

***

У ті часи, про які йдеться мова, Оркнейськими островами правили два графи. Вони були єдинокровні брати від одного батька, але матері в них були різні.

Старшого, Поула, високого вродливого юнака з темним волоссям, усі остров'яни любили за доброту і м'яке серце. Побачивши його, очі в старих людей світилися від утіхи, а діти вибігали йому назустріч і вітали його.

Граф Поул був хоч і привітний, але такий неговіркий, що люди дали йому прізвисько Поул-безсловесний.

Гарольд, молодший брат, так само відрізнявся від старшого брата, як день від ночі. Гарольда люди прозвали Гарольд-златоуст, тому що він був балакучий і красномовний. Однак його не любили за пиху і запальну вдачу. Люди старалися не потрапляти Гарольду на очі, а малі діти ховалися за спідниці матерів, коли бачили його.

Гарольд знав, що всі люблять його мовчазного брата, і дуже заздрив йому.

Якось Гарольд поїхав із матір'ю, графинею Хельгою, та її сестрою, графинею Фрокьорк, у гості до шотландського короля. Там він зустрів молоду ірландку. Звали її леді Морна. Вона була така добра й гарна, що завоювала серце графа, і він захотів на ній одружитися. Гарольд умів поводитися як галантний кавалер, але леді Морна звернула увагу на те, який пихатий він з простими людьми, як він жорстоко поводиться зі своїми слугами, і в неї не було жодного бажання виходити за нього.

Граф був неприємно вражений відмовою красуні, але він приховав своє роздратування і вирішив досягти свого хитрістю. Він попросив матір запросити леді Морну погостювати у них у замку, сподіваючись, що зможе умовити її вийти за нього заміж. Про свого брата Гарольд зовсім забув, а якщо й не забув, то аж ніяк не гадав, що той може стати його суперником.

Але саме це й сталося. Граф Поул, зачарований ірландською красунею, покохав її з першого погляду, і леді Морна теж його покохала, хоч і приховувала це.

Коли Гарольд зрозумів, що сталося, він страшенно розгнівався від ревнощів. Схопивши кинджал, він погрожував вбити брата, якщо той не пообіцяє відмовитися від прекрасної гості.

– Не хвилюйся, брате, – сказав Поул. – Так, дійсно, я покохав леді Морну, але невже вона обере того, кого прозвали безсловесним?

Ці слова полестили марнославству Гарольда і заспокоїли його. "Ні, не зможе мій брат бути мені суперником і завоювати цю дівчину!" – подумав він.

Минув деякий час, почалася підготовка до Різдва. А у графів був звичай зустрічати його у величезному замку в Орфірі. Поул збирався виїхати до замку раніше за всіх, щоб усе підготувати до приїзду графської сім'ї.

Напередодні від'їзду він побачив леді Морну, дівчина плакала, оскільки їй не хотілося розлучатися з графом Поулом. Побачивши горе красуні, благородний Поул не міг більше себе стримувати, він обійняв дівчину і попросив її стати його дружиною.

Леді Морна з радістю погодилася. Ховаючи своє рум'яне обличчя на плечі графа, вона зізналася, що покохала його з самого першого дня, коли тільки побачила його. Вони трохи посиділи разом, радіючи своєму несподіваному щастю, а тоді граф Поул схопився і сказав, що треба піти до мачухи й до брата і розповісти їм про все.

– Я вірю, що мій брат зрозуміє нас, і не буде сердитися.

Але леді Морна похитала головою, вона краще за свого коханого розуміла, як зустріне Гарольд таку звістку, і воліла б відкласти цю страшну хвилину хоча б до Різдва.

Поул неохоче погодився зберігати їхню таємницю і наступного дня вирушив до замку в Орфірі, покинувши свою кохану.

Він не знав, що сестра його мачухи, графиня Фрокьорк, сховавшись за завісою, підслухала їхню розмову. Почувши, що Поул вкрав серце леді Морни, яку кохав її племінник, в душі графині спалахнули ненависть і гнів.

Ця жінка була дуже жорстокою, вона ненавиділа молодого графа, оскільки він стояв на шляху свого брата, її племінника, до графського престолу. Їй дуже хотілося б бачити графа Поула мертвим, і тоді б Гарольд став би єдиним графом Оркнейським.

Графиня Фрокьорк пішла до покоїв своєї сестри, графині Хельги, і ці підступні жінки проговорили цілу ніч, вирішуючи, як їм погубити графа Поула.

***

На другий день карлик Снорро побачив зі своєї скелі човен, що підпливав до його острова. У човні сиділа жінка, з ніг до голови вкрита чорним плащем, а обличчя її було приховане вуаллю. Але Снорро впізнав графиню Фрокьорк, вона часто зверталася до нього, коли замислювала якусь мерзенну справу, і щедро платила карлику чистим золотом за його послуги й поради.

Тому Снорро радо привітався з нею. Але коли він почув, що вона хоче, він жахнувся і захитав головою.

– Я добре служив вам, пані графине, але вбивство знатного графа, якого так шанують і полюбляють – небезпечна справа. Я оселився у цьому місці, щоб знайти чарівний карбункул, але я знаю, що люди не люблять і бояться мене, а якщо граф помре, то підозри впадуть на мене, і мені доведеться тікати...  Ні, я не можу цього зробити, пані!

Тоді зла графиня стала пропонувати карлику ще більше й більше золота і, нарешті, пообіцяла високе положення при дворі шотландського короля. Це підкупило Снорро, його честолюбство перемогло страх, і він погодився зробити те, про що просила графиня Фрокьорк.

– Я витчу найтоншу тканину дивовижної краси з пряжі, яку я просочу отрутою, і той, хто носитиме одяг з цієї тканини хоча б кілька хвилин, помре, – сказав Снорро.

– Якщо ти зробиш так, я щедро заплачу тобі! – відповіла графиня із жорстокою посмішкою. – Зроби мені два ярди цієї чудової тканини, я пошию з неї жилет для молодого графа і подарую йому на Різдво, а потім він вже не побачить цього світу.

А між тим, поки графиня Фрокьорк їздила до карлика на острів Хой, у замку сталася ще одна подія. Гарольд, заохочений відсутністю брата, знову запропонував своє серце і руку леді Морні. І вона знову відмовила йому, а щоб він зовсім дав їй спокій, вона зізналася, що серце її належить його братові, Поулу.

Коли Гарольд почув це, страшенна лють охопила його. Скаженіючі від гніву він скочив на коня і помчав у бік моря. Очі його ковзнули по протилежному берегу, де височіла карликова скеля, і він одразу ж згадав про Снорро.

"Ах, я дурень! – подумав Гарольд. – Мені давно слід було звернутися до карлика! Я куплю у нього приворотного зілля. Леді Морна вип'є його, зненавидить мого дорогоцінного братика і покохає мене. "

Він найняв човен і поплив на острів Хой.

Снорро стояв біля входу до своєї печери, а на плечі у нього сидів чорний ворон.

– Що привело тебе сюди, графе Гарольде? – запитав він гостя.

– Я прийшов по приворотне зілля, – відповів Гарольд і розповів карлику про своє кохання до леді Морни.

Снорро пішов до своєї печери і через кілька хвилин повернувся з невеличкою пляшечкою, наповненою рожевою рідиною.

– Вилий це зілля у чашу леді Морни, – сказав він, – і я обіцяю, не пройде й доби, як вона покохає тебе палкіше, ніж ти кохаєш її зараз.

Гарольд швиденько повернувся до замку, але минуло один чи два дні, перш ніж йому випала нагода вилити зілля у чашу леді Морни.

На щастя, красуня помітила пляшечку в руках графа й одразу ж здогадалася про його наміри. Удавши, ніби вона п'є, леді Морна непомітно вилила вино на підлогу, поставила порожню чашу на стіл і подивилася на Гарольда найніжнішим поглядом, на якій вона була здатна.

Гарольд був у захваті, він був певен, що зілля почало діяти, і що згодом його сподівання здійсняться. 

Через тиждень графський двір вирушив до замку в Орфірі, де на них чекав граф Поул, який усе приготував до приймання гостей.

Він дуже втішився, побачивши леді Морну, і вона теж зраділа, оскільки відчувала, що тепер вона в безпеці від небажаної уваги графа Гарольда. Але Гарольду було гірко бачити їхню радість, і він ледве стримував себе, хоча поки ще вірив у дію приворотного зілля.

Між тим графині Фрокьорк і Хельга з нетерпінням чекали на тканину, з якої вони сподівалися зробити смертельний подарунок для графа Поула.

Нарешті, напередодні Різдва, лиходійки сиділи в покоях графині Хельги, коли вони побачили у вікні чорного ворона карлика Снорро. У дзьобі птах тримав запечатаний пакунок. Жінки відчини вікно, ворон кинув довгоочікуваний подарунок на підлогу і, розправивши крила, полетів геть, на острів Хой.

Тремтячими від хвилювання руками сестри розгорнули пакет і вийняли тканину. Це була найпрекрасніша тканина, яку вони колись бачили, вона відливала золотом і сяяла яскравими діамантами.

– Чудовий буде жилет! Як він пасуватиме нашому Безсловесному графові, коли він його одягне! – вигукнула графиня Фрокьорк зі зловісним посміхом. І, не витрачаючи марно часу, обидві жінки почали кроїти і шити. Вони працювали всю ніч і весь наступний день, аж до пізнього вечора.

Раптом за дверима почулися квапливі кроки, і через мить до кімнати увірвався граф Гарольд. Обличчя його пашіло від злості, а очі палали від гніву. Гарольд сердився, оскільки помітив, що леді Морна знову стала холодною до нього, опинившись під захистом справжнього кохання. Гарольд став підозрювати, що зілля Снорро не діє на дівчину.

Розчарований, він хотів поскаржитися матері на свої прикрощі, як раптом помітив на столі дивовижної краси жилет. Гарольдові перехопило подих від такого видовища.

– Для кого ти це купила? – запитав він матір, очікуючи почути, що жилет призначений йому.

– Це подарунок для твого брата Поула, – відповіла графиня. Вона хотіла розповісти, яка це смертельна річ, але Гарольд не дав їй договорити.

Слова матері перетворили його лють на божевілля, Гарольду здалося, що ненависний брат в усьому його перемагає.

– Усе для Поула! Усе йому! – закричав він. – Ні! Це йому не дістанеться! – і з цими словами він вихопив жилет і вискочив за двері.

Марно мати й тітка кричали йому, що жилет отруєний, марно благали вони Гарольда скинути жилет, але він їх не чув.

Гарольд спустився до зали з божевільним сміхом, одягнений у смертоносний одяг, щоб покрасуватися перед леді Морною. Але тільки-но молодий граф увійшов до зали, як він упав на підлогу. Обидві графині кинулися до Гарольда, жахаючись з того, що вони наробили, і намагаючись стягти жилет з його тіла. Але було надто пізно.

Смертельна отрута зробила свою справу. Гарольд відчув, що помирає, і, відігнавши мати з тіткою, звернувся до свого старшого брата, який підбіг до нього й опустився перед ним на коліна:

– Поуле, я бажав тобі зла, – задихаючись промовив він. – Ти завжди був добрим, тож пробач мені. – Зібравши останні сили, він вказав на двох графинь: – Стережися цих жінок, вони бажають твоєї смерті.

Після цього його голова впала на плече брата, і, важко зітхнувши, Гарольд помер.

Коли Поул дізнався про те, що сталося, і зрозумів, звідки взявся жилет, і для чого він був призначений, гнів його не знав меж. Він присягнув, що відплатить за це не тільки карлику, але й своїй злій мачусі та її жорстокій сестрі.

Проте обидві графині, скориставшись метушнею, яку спричинила смерть молодшого графа, вислизнули з палацу, сіли в човен і вирушили до Шотландії, де у них було чимале майно. Але в решті решт їм все ж таки довелося заплатити за своє зло і жорстокість: у тих краях спалахнуло селянське повстання, і замок графинь був спалений, а самі сестри загинули у вогні.

Дізнавшись про втечу мачухи та її сестри, граф Поул поспішив на острів Хой, щоб схопити й покарати Снорро. Але коли юний граф прийшов до карликової скелі, виявилося, що печера порожня, і від карлика не залишилося й сліду.

Ніхто не знав, що сталося з ним; дехто схилявся до думки, що карлик утік разом із графинями, але більшість остров'ян вважали, що ельфи замкнули Снорро за його злобу у якомусь невідомому місці. В усякому разі, більше його в тих місцях ніхто не бачив, і де б не подівся карлик Снорро, він назавжди втратив можливість знайти чарівний карбункул.

Безловесний граф і його кохана ірландка незабаром повінчалися. І ще сотні років, коли жителі Оркнейських островів хотіли сказати, що якісь люди щасливі, вони говорили: "Щасливі, як граф Поул і графиня Морна".

Автор: Шотландська народна казка; ілюстратор: Малова М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова