Микола Носов
Карасик
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Гладньова
Мама нещодавно подарувала Віталіку акваріум з рибкою. Дуже гарна була
рибка, красива! Сріблястий карасик – ось як вона називалася. Віталік був
радий, що у нього є карасик. Спочатку він дуже
цікавився рибкою – годував її, міняв воду в акваріумі, а потім звик до
неї і іноді навіть забував її вчасно погодувати.
А ще у Віталіка було кошеня Мурзик. Воно було сіре, пухнасте, а очі
в нього були великі, зелені. Мурзик дуже любив
дивитися на рибку. Годинами він сидів біля
акваріума і не зводив очей з карасика.
– Ти дивись за Мурзиком, – казала Віталіку
мама. – Як би він не з'їв твого карася.
– Не з'їсть, – відповідав Віталік. – Я дивитимуся.
Одного разу, коли мами не було вдома, до Віталіка прийшов його друг Сергійко.
Він побачив в акваріумі рибку і сказав:
– Давай мінятися. Ти дай мені карасика, а я, якщо хочеш, дам тобі свій свисток.
– Навіщо мені свисток? – сказав Віталік. – По-моєму, рибка краща за свисток.
– Чим же вона краща? Свисток свистіти може. А рибка що? Хіба може рибка свистіти?
– Навіщо ж рибці свистіти? – відповів Віталік. – Рибка свистіти не може, але ж
вона плаває. А свисток хіба може плавати?
– Оце скажеш! – засміявся Сергій. – Де ж це ти бачив, щоб свистки плавали! Зате
рибку може кіт з'їсти, от і не буде в тебе ні свистка, ні рибки. А свисток кіт не з'їсть
– він залізний.
– Мені мама не дозволяє мінятися. Вона каже, що сама купить, якщо мені щось
потрібно, – сказав Віталік.
– Де ж вона купить такого свистка? – відповів Сергій. – Такі свистки не
продаються. Це справжній міліцейський свисток. Я вийду на двір та як свисну, одразу всі подумають, що міліціонер прийшов.
Сергій вийняв з кишені свисток і засвистів.
– Ану, дай я, – попросив Віталік.
Він узяв свисток і подув у нього. Свисток дзвінко, переливчасто засвистів.
Віталіку дуже сподобалося, як він свистить. Йому захотілося мати свистка, але
він не міг відразу зважитися і сказав:
– А де рибка у тебе житиме? У тебе ж акваріума немає.
– А я посаджу її в банку з-під варення. У нас велика банка є.
– Ну гаразд, – погодився Віталік.
Хлопці заходилися ловити рибку в акваріумі, але карась плавав швидко і не
давався до рук. Вони бризкали навколо водою, а Сергій намочив рукава до самих
ліктів. Нарешті йому вдалося схопити карасика.
– Є! – закричав він. – Давай сюди будь-який кухоль з водою! Я посаджу туди
рибку.
Віталік мерщій налив у кухоль води. Сергійко посадив карася в кухоль. Хлопці
пішли до Сергійка – садити рибку в банку. Банка виявилася не дуже велика, і
карасику в ній було не так просторо, як в акваріумі. Хлопці довго дивилися, як
карасик плаває в банці. Сергій радів, а Віталіку було шкода, що тепер у нього не
буде рибки, а головне, він боявся зізнатися мамі, що проміняв карасика на
свисток.
"Ну нічого, може, мама і не помітить одразу, що рибка пропала", – подумав
він і пішов додому.
Коли він повернувся, мама вже була вдома.
– Де ж твоя рибка? – спитала вона.
Віталік розгубився і не знав, що сказати.
– Може, її Мурзик з'їв? – спитала мама.
– Не знаю, – пробурмотів Віталік.
– Ось бачиш, – сказала мама. – Він вибрав-таки час, коли вдома нікого не було, і
виловив з акваріума рибку! Де він, розбійник? Ану, знайди мені його негайно!
– Мурзику! Мурзику! – став гукати Віталік, але кота ніде не було.
– Напевно, у кватирку втік, – сказала мама. – Піди-но у двір, поклич його.
Віталік одягнув пальто і вийшов у двір.
"От як негарно вийшло! – думав він. – Тепер Мурзикові через мене попаде".
Він хотів повернутися додому і сказати, що Мурзика у дворі немає, але тут Мурзик
вискочив з віддушини, що була під будинком, і швидко побіг до дверей.
– Мурзичку, не йди додому, – сказав Віталік. – Мама тебе сваритеме. Мурзик
замуркотав, почав тертися спинкою об ноги Віталіка, потім подивився на зачинені
двері і тихенько нявкнув.
– Не розумієш, дурнику, – сказав Віталік. – Тобі ж людською мовою говорять, що не
можна додому.
Але Мурзик, звичайно, нічого не розумів. Він лащився до Віталіка, терся об нього
боками і потихеньку бив його головою, ніби підганяв скоріше відкрити двері.
Віталік став відштовхувати його від дверей, але Мурзик не хотів йти. Тоді
Віталік сховався від нього за двері.
"Мняу!" – закричав Мурзик під дверима.
Віталік мерщій вийшов назад:
– Тихо! Кричить тут! Ось мама почує, тоді будеш знати!
Він схопив Мурзика і почав запихати його назад у віддушину під будинком, з якої
Мурзик щойно виліз. Мурзик упирався всіма чотирма лапами і не хотів лізти до
віддушини.
– Лізь, дурню! – умовляв його Віталік. – Посидь там поки що.
Нарешті, він його цілком запхав до віддушини. Тільки хвіст Мурзика залишився
стирчати назовні. Деякий час Мурзик сердито крутив хвостом, потім і хвіст зник у
віддушині. Віталік зрадів. Він думав, що кошеня залишиться тепер сидіти в
підвалі, але тут Мурзик знову визирнув з дірки.
– Ну, куди ж ти лізеш, дурна голова! – зашипів Віталік і загородив вихід руками.
– Кажуть же тобі: не можна йти додому.
"Мняу!" – закричав Мурзик.
– Ось тобі і "Мняв"! – передражнив його Віталік. – Ну що мені тепер робити з
тобою?
Він став озиратися навколо і шукати, чим би затулити діру. Поруч лежала цеглина.
Віталік підняв її і закрив діру цеглиною.
– От тепер не вилізеш, – сказав він. – Посидь там, у підвалі, а завтра мама
забуде про рибку, і я тебе випущу.
Віталік повернувся додому і сказав, що Мурзика у дворі немає.
– Нічого, – сказала мама, – повернеться. Я все одно не пробачу йому цього.
За обідом Віталік сидів сумний і навіть не хотів нічого їсти.
"Я обідаю, – думав він, – а Мурзик, бідний, у підвалі сидить".
Коли мама вийшла з-за столу, він непомітно сунув у кишеню котлету і пішов у
двір. Там він відсунув цеглину, якою було закрито віддушину, і стиха погукав:
– Мурзику! Мурзику!
Але Мурзик не озивався. Віталік нахилився й зазирнув у дірку. У підвалі було
темно і нічого не було видно.
– Мурзику! Мурзичку! – кликав Віталік. – Я тобі котлету приніс!
Мурзик не
вилазив.
– Не хочеш – ну й сиди, дурна голова! – сказав Віталік і повернувся додому.
Вдома без Мурзика йому було нудно. На душі було якось недобре, тому що він
обдурив маму. Мама помітила, що він сумний, і сказала:
– Не журися! Я тобі іншу рибку куплю.
– Не треба, – сказав Віталік.
Він вже хотів зізнатися мамі у всьому, але в нього не вистачило мужності, і він
нічого не сказав. Тут за вікном почувся шурхіт і пролунав крик: "Няв!"
Віталік подивився у вікно й побачив знадвору на підвіконні Мурзика. Мабуть
він виліз із підвалу через іншу дірку.
– А! Прийшов нарешті, розбійнику! – сказала мама. – Іди сюди, іди!
Мурзик
стрибнув у відкриту кватирку і опинився в кімнаті. Мама хотіла схопити його, але
він, мабуть, здогадався, що його хочуть покарати, і шмигнув під стіл.
– Ти бач, який хитрун! – сказала мама. – Відчуває, що винен. Ану, злови його.
Віталік поліз під стіл. Мурзик побачив його і прошмигнув під диван. Віталік
був радий, що Мурзик втік від нього. Він поліз під диван і навмисне намагався
шуміти, щоб Мурзик почув і встиг втекти. Мурзик вискочив з-під дивану. Віталік
погнався за ним і почав бігати по всій кімнаті.
– Нащо ти такий шум підняв? Хіба його так зловиш! – сказала мама.
Тут Мурзик стрибнув на підвіконня, де стояв акваріум, і хотів вискочити назад
в кватирку, але зірвався і з розмаху як плюхнеться в акваріум! Вода так і
бризнула в різні боки. Мурзик вискочив з акваріума і давай обтрушуватися.
Тут
мама і схопила його за комір:
– Ось я тебе провчу як слід!
– Мамочко, не бий Мурзика! – заплакав Віталік.
– Нема чого його жаліти, – сказала мама. – Адже він не пожалів рибку.
– Мамо, він не винен!
– Як це не винен? А хто карася з'їв?
– Це не він.
– А хто ж?
– Це я...
– Ти з'їв? – здивувалася мама.
– Ні, я не з'їв. Я його на свисток проміняв.
– Який свисток?
– Ось цей. – Віталік вийняв з кишені свисток і показав мамі.
– Як же тобі не соромно? – сказала мама.
– Я ненавмисно. Сергій сказав: "Давай мінятися", я і помінявся.
– Я не про те кажу! Я кажу, чому ти не сказав правду? Адже я на Мурзика
подумала. Хіба чесно на інших звалювати?
– Я боявся, що ти станеш сварити мене.
– Це тільки боягузи бояться говорити правду! Добре було б, якщо б я покарала
Мурзика?
– Я більше не буду.
– Ну дивись! Тільки тому прощаю, що ти все ж таки сам зізнався, – сказала мама.
Віталік узяв Мурзика і поніс до батареї сушитися. Він посадив
його на лавочці і сів поруч із ним. Мокра шерсть на Мурзику
стирчала в різні боки, як голки в їжачка, і від цього Мурзик
здавався таким худим-худим, ніби цілий тиждень нічого не їв.
Віталік вийняв з кишені котлету і поклав перед Мурзиком. Мурзик
з'їв котлету, потім заліз на коліна до Віталіка, згорнувся
калачиком і замуркотів свою пісеньку.
Автор: Носов М.;
ілюстратор: Гладньова Л.
| 
