Ярмарок див

Що за край?

Там лисиці вухаті,
а зайці там – хвостаті...
І ростуть серед хати
кавуни череваті!

– Що за край? Невтямки?..
Ми були ж там, нівроку!
Там пілоти – шпаки,
стюардеси – сороки.

Можна втрапити всім –
ні воріт, ні загади.
Самокатом там грім
торохтить коло хати.

Все, як дома. Але
може стати мале
враз великим... І в добре
обертається зле!

Кулі там – із квасолі,
ядра там – з бараболі.
Добра казка – крізь віти...
Хитрих яблук оскома...
Ми ж мудрішими звідти,
міцнішими – звідти! –
вертаєм додому.

Соняшниківна

В дівчатка невеличкого
соняшникове личко.
Квітучий сонях – личко!
Зеленим листям – стрічки!

Торка пелюстки-щоки
вітрець-шумко наспівний:
– Скажи-но, хто ти, хто ти?
Вона ж:
– Соняшниківна!

Діл рушником постелений.
І шлях їй – навмання...
Метелики, веселики –
чудна її рідня.

А ген калини гронце,
ще й райдуга пливе...
Між соняшниками й сонцем
ця дівчинка живе!

Крокодилів урок

(За індійською казкою)

– Приготуйте, діти, пера,
як я звусь, пишіть тепера.

Грачок пером водив:
«Кра-кодил»,
а гусачок змінив:
«Кря-кодил»,
у жабенятка перший склад:
«Ква-кодил»,
в поросятка інший лад:
«Хрю-кодил».

Товчуть мак

Комарів на зорі! –
аж туманні ліхтарі.
Оце так
товчуть мак
комарики у дворі!

У дворі на зорі
любо-мило дітворі:
оце так
товчуть мак
комарики у дворі!

Ліхтарі-блимарі.
Та ще й місяць угорі.
Оце так
товчуть мак
комарики у дворі!

Мальовниця

Їжак розклався на пеньку,
малює лиса на листку.
Ряхтять барвисті олівці, –
у всіх застругані кінці.
Один, звичайно, у руці.

Примружить око їжачок:
отут штришок, отам штришок...
– Ось і портрет! Бери-но, лисе.
– Ой, мов живий... – умить зійшлися
сусіди-звірі до пенька.
– Змалюй мене!
– Й мене!
– Й мене! –
до їжака мерщій гука
все товариство голосне.

Став заєць в чергу, кріль, ягня,
Бровко і вся його рідня...
А радий лис портрет затис
та й гайда похвалитись в ліс!

Робота ладиться. Як є –
малює друзів їжачок:
морквяний сік зайчисько п'є,
кріль догризає бурячок...
І черга довшає, нівроку,–
і той спішить, і цей на мить.
Ягня сказало журнооке:
– Журавликів би пропустить,
пора у вирій їм летіть!
І вже з малюнком на крилі
летять у вирій журавлі
з поосенілої імли:
– Курли! Ми дякуєм! Курли!

Ліс ронить лист. А їжачок –
отут штришок, отам штришок
І задоволений усяк:
– Малює славно наш їжак!

Коли це враз... хрущать кущі
хрущать кущі, тріщать корчі.
І на галяву із-за верб
ікластий вивалився вепр!
Всіх розіпхав іклан-кабан,
перед пеньком розсівсь, мов пан,
мовляв, між всіх найкращий – я!
Ось рило, ратиця моя!
– Портрета хочу! – рохка грізно.
– Е, ні! – сказав їжак, – Не лізь-но.
Коли нечема й грубіян,
то геть собі іди в бур'ян,
бо розмалюю так тебе,
що засміють, хрюкло рябе.
Геть! Геть! – І тут на кабана
як напосілись гуртома:
дошкульні ж дзьобики пташині!
Бровко – за хвіст... Ага! Провчили?!

Трудився знову їжачок –
гурт малював малечий.
Затисла білка світлячок
у кулачку: вже й вечір.
– Що ж, на добраніч! Прийдем ще –
на другий день, на третій...
В господі кожній під кущем –
мальовані портрети!

І все? Та ні, скажу в кінці,
що й Лада тут бувала.
Носила яблук. Олівці
гострити помагала.
– Щаслива ж новина яка!
Тут хутко школа буде:
ідуть-спішать до їжака
з піль, з гаю – звідусюди...
Збираються коло пенька
малята, мов на свято.
Ідуть-спішать до їжака –
учитись малювати.
Тож недаремно гарно так
малює Лада маму.
– Хто, доню, вчив тебе?
– Їжак! Художницею стану!

Поназивали діти

В рослин є назви – ось послухай:
козині ріжки, зайців льон,
хвіст лев'ячий, ведмеже вухо,
вовчець... А ще – бузьків огонь,
а ще – котячі лапки білі
й котячі лапки жовті – теж:
край стежки ось ростуть по схилі,
де бігав кіт-воркіт... еге ж?
І є ще – песяча черешня,
й собаче мило, єй-же-єй!
Кислиця жаб'яча сердешна,
корівка і пташиний клей.
Зозулинець – зозулі слізки –
болотний п'явчик – звіддалік...
І гречка птича – низько-низько...
І на горбі – волів язик.
А є ж іще трава мар'янка –
для бджілки смілка лугова.
Петрів батіг, що квітне зранку;
васильки, грицики... Овва!
Всіх діти їх поназивали
в зеленім царстві цім, коли
у піжмурки із ними грались
і не нудьгуючи росли!

Хизливець

Леле! Гуси всі як гуси.
А гусак: – Я пелікан! –
Тюльку він із'їв. Надувся.
Ніс-лопату сполоскав.

Споришем не піде пастись,
моріжком попід паркан...
Шию дме. Ладнає ласти. –
Риболов я. Пелікан!

Повз гусей хизливо глянув,
одвернувсь від спориша...
Хлюпав, хлюпав у ковбані.
Не вловив ані йоржа.

Риболовив – так сердито!
Пеліканив – довго так!
Йде голодний до корита
та й белькоче: – Я гусак.

Чудасія у Мусія

Грали кури в доміно.
Кози йшли гуртом в кіно.
Цуцик Грицик м'яч ганяв,
ґави – в жмурки між купав...

З-під тинів бур'ян косили
цап Потап і кіт Васило.
Півень Маршал – еполети
чистив, ніби на парад.
А лелека їв котлети
в дружнім колі лелечат.

Раптом... що це? – тох-торох!
Ніби хтось горох там сипле.
Ближче... І в ворота! – Ох,
льохи дві на мотоциклі.

Ось мотор заглух: чох-чох...
А круг льох тих – оси! оси!
Ох! – зчинивсь переполох
на подвір'ї, мирнім досі.

Кіт – у погріб, цап – за ним,
кози – в лози... Просто жах!
Кури з Маршалом своїм:
«Кудкудах!» – в лопухах.

А бузьки й чорняві ґави
схвилювались: «В чому справа?
Льохи ж, бідні, з болю вдвох
вже й не рохкають, захриплі.
Жалять оси бідних льох,
аж розпухли в мотоциклі.

Хто врятує? Як відбиться?
Всяк боїться підступиться.
Раптом Грицик – цуцик сивий –
хап косу, що кинув цап,
і у бій на рій осиний.
Як махне з передніх лап

та над першою ж осою,
наче шаблею, косою!
«Вжи-и! Вжи-и! Стережись!»
Блискотить жахна коса.
«Вжи-и! Вжи-и! Розбіжись!»
Вихилясом небеса.

Оси – верть, оси – круть,
бачать: крилець не зберуть.
Оси – круть, оси – верть,
бачать: тут їм буде смерть.

Утікають від коси –
не лишилось ні оси.
От так цуцик! Славний воїн!
Не злякавсь він злого рою.

Тут вже й інші – птаство й звірі
показались на подвір'ї.
Присоромлений без меж
дибав Маршал. Кури – теж.

Мов пробачення просили
цап Потап і кіт Васило –
очі долу... Сором, сором!
 Але всі гукали хором:
«Честь героєві двора!
Грицику – гіп-гіп ура-а!»

Врешті ж бо на гуки-крики
з хати вийшов і Мусій,
сміхотун-жартун великий
і великий чудасій.
Губи посмішка торкає...
Всяк йому навперебій
про події ті гукає.
Вмить збагнув усе Мусій:
кличе Грицика і пестить –
карамельку смокче песик...
А Мусій ступає двором –
йде гуляти. І з воріт
він махає всім. І хором
всі йому кричать: «Привіт!»

Сонце. Тиша. У зажурі
пишна ружа під вікном.
День як день... Спокійно кури
дограють у доміно.
Кіт-мурмило зліз на бочку
та й вимуркував за двох.
Цап Потап носив примочку
для опухлих бідних льох.

І, нівроку, свахи-льохи
мов оклигали вже трохи...
Знову Грицик грався – в цурки,
а чорняві ґави – в жмурки.
Маршал гріб торішній силос...
Кози десь кіно дивились.
І котлети пивом з глека
запивав бузько-лелека.

Чу-у-дасія
у Мусія!

На зиму!

Трудилася білка:
он жолудів стільки
зібрала, сховала на зиму!..
– Якщо про запаси
забуду я, часом,
нагадуй ти, дятле, – просила.

Ондатри з бобрами
трудились так само:
рогозу солодкого стебла
складали у нори.
– Зима нам – не горе.
І в січні нам ситно та тепло!

А хто поза бором
шугає – аж чорно?
Ага! То ворони літають.
Ворони не люблять,
як дивляться люди,
куди вони їжу ховають!

Сидить зайчик під липою

Сидить зайчик під липою,
плаче зайчик, аж хлипає:
– Б-би-или!..

– Хто, скажи, тебе образив?
Ми віддячимо одразу!
– Кро-опивою пожали-или
два тирани-хулігани!
Та ще й вуха відтягали
що є сили...

– Гей, погані хулігани,
ждуть покари вас, догани –
за наругу:
всі вас нині зневажають
і за друзів не вважають.
Туго вам, туго!

Хвостик волохатий

Котик – хвостик волохатий –
туди-сюди скаче.

Замітає котик хату,
бо Катя – ледача!

Обіцяла прибирати,
лиш би котик в хаті...

Мети, хвостик волохатий,
мети замість Каті!

Козині гарбузи

На городі у кози
уродили гарбузи.

Тішилися козенята:
гарбузами повна хата!
На горищі, під полом
і під піччю, й під столом...
Де по хаті не поглянь –
гарбузило-черевань!

Потягнулася зима.
Гарбузам не гнить дарма.
І пекли їх, і варили,
і сирими – їли, їли...

Гарбузиво ж бо саме
хоч кому приїсться.
Козенята: – Ме-е-ме-ме-е!
Це якби травиця.

Врешті і весна... Вода
розлилася. Повінь.
От настала смакота –
листячко вербове!

Клопоталася коза
в себе на городі.
Та самого гарбуза
не садила... Годі!

Літорость

Помідори, вмиті в морі,
помаранчі – аж гарячі...
Резеда радіє: – Літо! –
Медом кухлі груш налито.
Пір'я з райдуг – іволга...
Дятел в тюбетейці!
Грім сказав: – Гир-гир! – і в гай
покотився ген по стежці.

Літа повінь по левадах,
як варення, – потекла...
– Я за літо, – скаже Лада, –
на долоню підросла!

Колискова для татової доні

Сплять горобчики і зайчики,
коні-поні сплять давно.
Дощові пальчуні-пальчики
тихо дзвонять у вікно.

Вкрийся маминою ласкою,
спи, як ті звірята всі,
спи, як ті, повиті казкою,
сині трави у росі.

Олівцями вранці сонечко
домалює райдуг лад,
домалює крізь віконечко
сон тобі про зоосад.

Зоосад той зачарований –
всіх там випустила ти.
І в піжамі посмугованій
пісеньки муркоче тигр.

Вічка мружаться, злипаються...
Сон змигне за мить якусь.
Доня вранці аж дізнається:
тигр муркоче чи татусь.