Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Як було написано першого листа

Редьярд Кіплінг

Переклад українською – Леонід Солонько
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Кислякова

Колись дуже давно, ще в незапам'ятні часи, жив на світі доісторичний чоловік. То був не ют, і не англ, і навіть не дравід, серденько моє, хоч він міг бути і ютом, і англом, і навіть дравідом. Але це байдуже. Він був просто первісним чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і майже не носив одягу, і не вмів ні читати, ні писати, та ще й не хотів цього вміти, і коли не бував голодний, то почувався цілком щасливо. Звали того чоловіка Тегумай Бопсулай, що означало: "Чоловік-який-спершу-зважає-а-потім-ступає", але ми, серденько моє, зватимемо його просто Тегумай – так коротше.

І була в нього дружина, яку звали Тешумай Тевіндроу, що означало: "Жінка-яка-спершу-питає-а-потім-зважає", але ми, серденько моє, зватимемо її просто Тешумай – так буде коротше.

І була в нього мала донечка, на ім'я Теффімай Металлумай, що означало: "Маленька-пустунка-яка-заслуговує-шльопанців", але я її зватиму просто Теффі.

Дуже любив свою донечку Тегумай Бопсулай, так само дуже любила її мама – Тешумай Тевіндроу, а тому й шльопали її куди рідше, ніж вона того заслуговувала, й усі троє жили дуже щасливо.

Як тільки Теффі навчилася тупцяти ніжками, вона всюди почала ходити із своїм татом Тегумаєм.

І часом вони не поверталися додому в свою Печеру, аж поки їх не заганяв туди голод, і тоді Тешумай Тевіндроу казала:

– Де ж це вас обох носило? Ах, як замурзались! Їй-право, Тегумай, ти нітрішечки не кращий за мою Теффі.

Ну, а тепер наставляй вуха і слухай!

Одного дня Тегумай Бопсулай пішов через Боброве болото на річку Вагай набити остенем коропів на обід, і Теффі теж пішла разом з ним.

Остень у Тегумая був дерев'яний, з акулячим зубом на кінці, і не встиг Тегумай убити хоча б одну рибину, як ненароком зламав його, надто сильно вдаривши об дно ріки.

Вони зайшли дуже далеко від дому (і, звісно, прихопили з собою сніданок у маленькій торбинці), а Тегумай забув узяти запасного остеня.

– От тобі й риба! – сказав Тегумай. – Півдня доведеться згаяти, щоб полагодити остень.

– А вдома лишився твій великий остень, – сказала Теффі. – Дозволь, я збігаю в Печеру й візьму його в мами.

– Це надто далеко для твоїх малих товстеньких ніжок, – відповів Тегумай. – До того ж ти можеш провалитися в болото й потонути. Обійдемося як-небудь.

Він сів, витяг маленьку шкіряну торбинку, наповнену оленячими жилами, ремінцями, кавалочками воску та шматочками смоли, і заходився лагодити остень. Теффі й собі присіла, опустила ногу у воду, підперла рученятами щічки і глибоко замислилась.

Згодом вона сказала:

– Слухай, татку, правда ж, це свинське діло, що ми з тобою не вміємо писати? От коли б уміли, то послали б зараз листа, і нам принесли б нового остеня.

– Теффі, – відповів Тегумай, – скільки я вже тобі казав, щоб ти говорила культурніше. "Свинське діло" – то некультурний вираз, хоч було б справді дуже непогано, коли б ми могли, як ти кажеш, написати додому.

Саме в цей час понад річкою проходив Незнайомець, але він був з племені Тівора, що жило далеко звідси, й не розумів жодного слова з мови племені Тегумая. Він зупинився на березі й усміхнувся до Теффі, бо вдома в нього теж була маленька донечка.

Тегумай витяг із своєї торбинки міток оленячих сухожиль і взявся зв'язувати остень.

– Підійди ближче, – сказала Теффі. – Ти знаєш, де живе моя мама?

Але Незнайомець сказав лише "Ам!" – він же був, як ти знаєш, з племені Тівора.

– От недогадливий! – крикнула Теффі і навіть тупнула ніжкою, бо побачила табунець великих коропів, що плив проти течії саме тоді, як тато не міг ужити свого остеня.

– Не чіпляйся до дорослих, – сказав Тегумай.

– Я не чіпляюсь, – відповіла Теффі. – Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я хочу, а він не хоче мене зрозуміти.

– Ну, то не заважай мені, – сказав Тегумай, затягуючи оленячі сухожилля і притримуючи їх кінчики зубами.

Незнайомець – а це був справжній Тіворець – сів на траву, і Теффі показала йому, що робить її татусь.

Незнайомець подумав:

"Яке дивне дівча. Тупає на мене ніжкою і корчить мені гримаси. Мабуть, це донечка отого благородного Вождя, такого великого, що він навіть не звертає на мене уваги".

І він усміхнувся ще привітніше.

– Слухай, – сказала Теффі, – я хочу, щоб ти пішов до моєї мами, бо в тебе ноги довші за мої, і ти не провалишся в Боброве болото. Ти попросиш татового остеня, отого, що з чорним держаком, – він висить у нас над вогнищем.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав: "Дивна, дуже дивна дівчинка! Вона розмахує рученятами й кричить на мене, але я не розумію жодного слова з того, що вона каже. Однак я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь – Чоловік-що-обертається-до-гостя-спиною – розгнівається, якщо я не здогадаюсь, чого вона хоче".

Він підвівся, відірвав від берези великий гладенький шматок кори і дав його Теффі. Цим він хотів сказати, що в душі у нього немає нічого лихого і що серце його чисте, як біла березова кора. Але Теффі не так його зрозуміла.

– О! – вигукнула вона. – Тепер мені ясно. Ти хочеш знати, де живе моя мама? Звичайно, я не вмію писати, але я вмію малювати картинки, коли в мене є що-небудь гостре. Будь ласка, позич мені оцей акулячий зуб з твого намиста!

Незнайомець (а це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сама шарпнула його чудове намисто з черепашок, зерен та акулячого зуба.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав:

"Це дуже й дуже дивна дівчинка! Акулячий зуб на моєму намисті – зачарований, і мені завжди казали, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одразу ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинка не розпухає і не лускає, і отой поважний Вождь – Чоловік-що-дуже-зайнятий-своєю-справою досі мене не помічає і, здається, не боїться, що дівчинка може розпухнути й луснути. Краще я буду ще чемніший".

Він дав Теффі акулячий зуб, а вона лягла на животик, задерла ніжки, як роблять деякі діти, що збираються малювати, лежачи на підлозі, і сказала:

– Я намалюю тобі кілька гарненьких картинок! Ти можеш дивитися мені через плече, тільки не підштовхни. Спершу я намалюю, як тато б'є остенем рибу. Правда, він не дуже схожий на себе, але мама впізнає, бо я намалювала зламаного остеня. Так, тепер я намалюю іншого остеня, того, що нам потрібен, він з чорним держаком. От тільки вийшло, ніби цей остень уп'явся татові в спину. Але це тому, що акулячий зуб випорснув, а березова кора не досить велика. Я хочу, щоб ти приніс нам цього остеня, і я намалюю себе, як я все це тобі пояснюю. Волосся в мене не стирчить так, як я намалювала, але це нічого, так його легше малювати. Тепер я намалюю тебе. Насправді ти дуже гарний, але я не зумію намалювати тебе гарно, і ти не ображайся. Ти ж не образився?

Незнайомець (а це ж був Тіворець) усміхнувся. Він подумав:

"Десь, мабуть, точиться великий бій, і ця дивовижна дівчинка, яка взяла мій зачарований акулячий зуб і при цьому не розпухла й не луснула, наказує мені, щоб я покликав на допомогу все плем'я Великого Вождя. А він, безумовно, – Великий Вождь, інакше він помітив би мене".

– Дивися сюди, – сказала Теффі, малюючи старанно, але досить невміло. – Оце ти. У тебе в руці татусів остень, якого ти маєш принести сюди. Тепер я покажу, як знайти маму. Ти йтимеш, ітимеш, аж поки прийдеш до двох дерев (ось ці дерева), тоді зійдеш на гору (оце – гора), а тоді підеш через болото, в якому сила-силенна бобрів. Я не малювала цілих бобрів, бо я не вмію їх малювати, але я намалювала їхні голови. Та ти лише голови й побачиш, коли йтимеш через болото. Гляди ж не провались у нього! Ну, а наша печера одразу за Бобровим болотом. Насправді вона не така висока, як гора, але я не вмію малювати нічого маленьким. А ось біля печери моя мама. Вона дуже гарна. Вона найкраща з усіх мам на світі, але вона не образиться, що я намалювала її так невдало. Вона зрадіє, що я вмію малювати. Тепер, щоб ти не забув, я намалювала таткового остеня біля печери. Насправді він у печері, але ти покажеш мамі картинку, і вона винесе його. Ось я намалювала, як мама простягує руки: я знаю, що їй буде приємно тебе бачити. Правда ж, гарна картинка вийшла? Ти все зрозумів, чи я мушу пояснювати ще раз?

Незнайомець подивився на картинку і кивнув головою. Він подумав:

"Якщо я не приведу на допомогу плем'я цього Великого Вождя, то його вб'ють вороги, які збігаються з усіх боків із списами. Тепер я розумію, чому Великий Вождь удає, ніби не помічає мене! Він боїться, що його вороги ховаються в кущах і можуть побачити, як він передає через мене доручення. Отож він повернувся до мене спиною, дозволивши мудрій і дивній дитині намалювати страхітливу картинку, щоб розповісти мені про його скруту".

– Що ти тут робила, Теффі? – спитав Тегумай.

Він уже полагодив остеня й обережно погойдував ним туди й сюди.

– Це мій секрет-сюрприз, татуню! – відповіла Теффі. – Ти не розпитуй мене зараз. Скоро про все сам дізнаєшся. Ти навіть не уявляєш, як здивуєшся, татку! Обіцяй, що ти дуже здивуєшся!

– Ну що ж, гаразд, – сказав Тегумай і пішов з остенем бити рибу.

Тим часом Незнайомець довго біг з картинкою в руках, аж поки зовсім випадково знайшов Тешумай Тевіндроу біля входу в печеру. Вона розмовляла з іншими доісторичними дамами, що прийшли до неї в гості на первісний сніданок. Теффі була дуже схожа на свою маму – ті ж самі брови та очі, – отож Незнайомець чемно усміхнувся й віддав Тешумай березову кору. Він біг так швидко, що аж захекався, ноги в нього були подряпані об колючки, але він все ж таки намагався бути ввічливим.

Побачивши картинку, Тешумай несамовито заверещала й кинулась на Незнайомця. Інші доісторичні дами в єдину мить збили його з ніг і всі шість сіли на нього вряд, а Тешумай почала тягати його за волосся.

– Це ж ясно, як ніс на обличчі цього Незнайомця, – сказала вона. – Він геть поколов мого Тегумая списами і так налякав Теффі, що в неї волосся стало дибом! Але йому й цього мало, він ще показує мені страхітливу картинку, де намальовано, як це все було зроблено. Подивіться!

І вона показала картинку всім доісторичним дамам, що терпляче сиділи на Незнайомцеві.

– Ось мій Тегумай з поламаною рукою. Ось йому в спину вгородився спис. Ось чоловік, що наготувався кинути свого списа. Ось іще один кидає списа з печери. А ось ціла зграя людей (насправді то були бобри Теффі, але вони дуже скидалися на людей), що підкрадаються до Тегумая ззаду. Чи ж це не жахливо?!

– Дуже жахливо! – сказали доісторичні дами, й вимазюкали волосся Незнайомцеві грязюкою (що його прикро вразило), і почали бити в гучні племінні барабани, і скликали до гурту геть усіх вождів племені Тегумая, всіх негусів, пророків, жерців, віщунів, шаманів, чаклунів, бонз та до них подібних, і вони в один голос вирішили: Незнайомцеві треба відтяти голову, але спершу нехай він поведе їх до річки й покаже, де він сховав Теффі.

Тим часом Незнайомцеві став уриватись терпець. Жінки замастили йому волосся грязюкою, вони тягали його по гострих камінцях, вони сиділи на ньому вшістьох уряд, вони щипали й стусали його так, що йому забивало дух; і хоч він не розумів їхньої мови, він був майже певен, що доісторичні дами ще й узивали його словами, не гідними дам. І все ж таки він мовчав, поки зібралося все плем'я Тегумая, а тоді повів усіх на річку Вагай, і там вони побачили, що Теффі плете віночки з ромашок, а Тегумай захоплено б'є дрібних коропів своїм полагодженим остенем.

– Ти скоро впорався! – гукнула Теффі Незнайомцеві. – Але навіщо ти привів так багато людей? Татку, любий! Ось мій секрет-сюрприз! Правда ж, ти здивований, татку?

– Дуже, – відповів Тегумай. – Але на сьогодні зіпсована моя риболовля. Адже сюди йде все наше дороге, добре, славне, кмітливе, тихе плем'я, Теффі!

І він не помилився. Попереду всіх ішла Тешумай Тевіндроу та інші доісторичні дами. Вони міцно тримали Незнайомця, в якого волосся було заліплене грязюкою.

За жінками виступав Головний Вождь, а за Головним Вождем – його заступник, а за заступником – його помічники й заступники його помічників (і всі озброєні до зубів); потім ішли командири на чолі своїх загонів, а позад них виступали правителі, негуси та жерці. Далі сунули члени племені в порядку підпорядкованості їх у племені, починаючи від власників чотирьох печер (окрема печера на кожен сезон) й кінчаючи привілейованими мордастими кріпаками, які мають пів-права на половину ведмежої шкури в зимові ночі за сім кроків до вогнища, та кріпаками, які мають повне законне право на обгризений маслак, що перейде до господаря після їхньої смерті. Геть усі вони були тут, і всі скакали та репетували і розполохали рибу на двадцять миль – не менше, і Тегумай віддячив їм за це в своїй велемовній доісторичній промові.

Тешумай Тевіндроу збігла вниз до Теффі й почала цілувати та пестити її, а Головний Вождь племені схопив Тегумая за пучок пір'я на голові й почав трясти його, що було сили.

– Поясни! Поясни! Поясни! – в один голос репетувало Тегумаєве плем'я.

– О боги земні й небесні! – сказав Тегумай. – Пусти мої пера! Хіба людина не може вже й зламати свого остеня, щоб на неї не накинулись усі одноплемінники? Як ви любите в усе втручатися!

– Здається, ви навіть не принесли таткові його остеня з чорним держаком? – сказала Теффі. – І що це ви робите з моїм милим Незнайомцем?

Вони били його, налітаючи по двоє, по троє і по цілому десятку, аж у того на лоба лізли очі. А він, задихаючись, усе показував на Теффі.

– Де ж ті злі люди, що поштрикали тебе списами, любий мій? – спитала Тешумай Тевіндроу.

– Тут таких зовсім не було, – відповів Тегумай. – За цілий ранок проходив лише отой бідолаха, якого ви тепер хочете задушити. Чи ти в своєму розумі, о Плем'я Тегумая?!

– Він приніс страхітливу картинку, – сказав Головний Вождь. – На ній ти увесь пробитий списами.

– А-а… е-е… я краще все поясню… це я дала йому ту картинку, – сказала Теффі, але їй було не дуже приємно.

– Ти?! – в один голос вигукнуло все Тегумаєве Плем'я. – Маленька-пустунка-що-заслуговує-шльопанців? Ти?!

– Ну, люба Теффі, нам, здається, перепаде, – сказав тато і пригорнув її рукою до себе, так що вона нічого не боялась.

– Поясни! Поясни! Поясни! – закричав Головний Вождь і підскочив на одній нозі.

– Я хотіла, щоб Незнайомець приніс татусів остень, от я й намалювала це, – сказала Теффі. – Там немає людей із списами, там є лише один остень. Я намалювала його тричі, щоб не помилитися. Я не винна, що остень ніби попав татусеві в голову: на березовій корі було дуже мало місця. Мама каже, що то злі люди, а то мої бобри. Я намалювала їх, щоб показати дорогу через болото. І ще я намалювала маму при вході в печеру: вона радіє, що прийшов такий милий Незнайомець. А ви, по-моєму, найдурніші люди на світі, – закінчила Теффі. – Цей Незнайомець дуже славний. Навіщо ви заліпили йому голову грязюкою? Вимийте зараз же!

Довго ніхто нічого не міг сказати. Нарешті Головний Вождь зареготав; за ним зареготав Незнайомець; а далі зареготав і Тегумай і реготав так, що аж упав від сміху, а за ним уже зареготало й усе плем'я, і реготало голосно й довго.

Не сміялися лише Тешумай Тевіндроу та всі доісторичні дами. Вони були дуже ввічливі до своїх чоловіків, а себе кожна з них добре вилаяла за свою негідну поведінку. Потім Головний Вождь закричав, заговорив і заспівав:

– О Маленька-пустунко-що-заслуговує-шльопанців! Ти зробила велике відкриття!

– Я не хотіла робити ніякого відкриття, я тільки хотіла, щоб принесли татків остень, – сказала Теффі.

– Все одно. Це велике відкриття, і колись люди назвуть його письмом. Зараз це лише картинки, і, як ми бачили сьогодні, вони не завжди зрозумілі. Але настане час, о дочко Тегумая, коли ми винайдемо літери – всі тридцять дві літери абетки – і тоді ми зможемо писати й читати. Тоді вже нас усі розумітимуть і не робитимуть таких помилок. Доісторичні дами, негайно змийте грязюку з голови Незнайомця!

– Я дуже буду рада, – сказала Теффі, – бо от зараз усі ви прийшли із зброєю в руках, а ніхто не приніс таткового остеня з чорним держаком.

Головний Вождь на це закричав, заговорив і заспівав:

– Люба Теффі, наступного разу, коли ти напишеш картинку-листа, пришли його з людиною, яка розмовляє по-нашому і може пояснити, що та картинка означає. Мені-то нічого, бо я – Головний Вождь Племені, а от решті племені ти завдала мороки і, як бачиш, Незнайомець теж був украй спантеличений.

Вони прийняли Незнайомця до Тегумаєвого племені, бо він був справжній джентльмен і не розсердився на те, що доісторичні дами заквецяли йому волосся грязюкою. Але від того дня і донині (я гадаю, що в цьому винна Теффі) тільки дехто з маленьких дівчаток охоче вчиться читати й писати. Більшість із них вважають за краще малювати картинки і гратися з своїми татусями, як це робила Теффі.

Автор: Кіплінг Р.; ілюстратор: Кислякова Г.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова