Як було написано першого листа
Редьярд Кіплінг

Переклад українською – Леонід Солонько
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Кислякова
Колись дуже давно, ще в незапам'ятні часи, жив на світі доісторичний чоловік.
То був не ют, і не англ, і навіть не дравід, серденько моє, хоч він міг бути і
ютом, і англом, і навіть дравідом. Але це байдуже. Він був просто первісним
чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і майже не носив одягу, і не вмів
ні читати, ні писати, та ще й не хотів цього вміти, і коли не бував голодний, то
почувався цілком щасливо. Звали того чоловіка Тегумай Бопсулай, що означало:
"Чоловік-який-спершу-зважає-а-потім-ступає", але ми, серденько моє, зватимемо
його просто Тегумай – так коротше.
І була в нього дружина, яку звали Тешумай Тевіндроу, що означало: "Жінка-яка-спершу-питає-а-потім-зважає",
але ми, серденько моє, зватимемо її просто Тешумай – так буде коротше.
І була в нього мала донечка, на ім'я Теффімай Металлумай, що означало: "Маленька-пустунка-яка-заслуговує-шльопанців",
але я її зватиму просто Теффі.

Дуже любив свою донечку Тегумай Бопсулай, так само дуже любила її мама – Тешумай
Тевіндроу, а тому й шльопали її куди рідше, ніж вона того заслуговувала, й усі
троє жили дуже щасливо.

Як тільки Теффі навчилася тупцяти ніжками, вона всюди почала ходити із своїм
татом Тегумаєм.

І часом вони не поверталися додому в свою Печеру, аж поки їх не
заганяв туди голод, і тоді Тешумай Тевіндроу казала:
– Де ж це вас обох носило? Ах, як замурзались! Їй-право, Тегумай, ти нітрішечки
не кращий за мою Теффі.
Ну, а тепер наставляй вуха і слухай!
Одного дня Тегумай Бопсулай пішов через Боброве болото на річку Вагай набити
остенем коропів на обід, і Теффі теж пішла разом з ним.

Остень у Тегумая був
дерев'яний, з акулячим зубом на кінці, і не встиг Тегумай убити хоча б одну
рибину, як ненароком зламав його, надто сильно вдаривши об дно ріки.

Вони зайшли
дуже далеко від дому (і, звісно, прихопили з собою сніданок у маленькій
торбинці), а Тегумай забув узяти запасного остеня.
– От тобі й риба! – сказав Тегумай. – Півдня доведеться згаяти, щоб полагодити
остень.
– А вдома лишився твій великий остень, – сказала Теффі. – Дозволь, я збігаю в
Печеру й візьму його в мами.
– Це надто далеко для твоїх малих товстеньких ніжок, – відповів Тегумай. – До
того ж ти можеш провалитися в болото й потонути. Обійдемося як-небудь.

Він сів, витяг маленьку шкіряну торбинку, наповнену оленячими жилами, ремінцями,
кавалочками воску та шматочками смоли, і заходився лагодити остень. Теффі й собі
присіла, опустила ногу у воду, підперла рученятами щічки і глибоко замислилась.
Згодом вона сказала:
– Слухай, татку, правда ж, це свинське діло, що ми з тобою не вміємо писати? От
коли б уміли, то послали б зараз листа, і нам принесли б нового остеня.
– Теффі, – відповів Тегумай, – скільки я вже тобі казав, щоб ти говорила
культурніше. "Свинське діло" – то некультурний вираз, хоч було б справді дуже
непогано, коли б ми могли, як ти кажеш, написати додому.

Саме в цей час понад річкою проходив Незнайомець, але він був з племені Тівора,
що жило далеко звідси, й не розумів жодного слова з мови племені Тегумая. Він
зупинився на березі й усміхнувся до Теффі, бо вдома в нього теж була маленька
донечка.

Тегумай витяг із своєї торбинки міток оленячих сухожиль і взявся зв'язувати
остень.

– Підійди ближче, – сказала Теффі. – Ти знаєш, де живе моя мама?
Але Незнайомець сказав лише "Ам!" – він же був, як ти знаєш, з племені Тівора.
– От недогадливий! – крикнула Теффі і навіть тупнула ніжкою, бо побачила табунець
великих коропів, що плив проти течії саме тоді, як тато не міг ужити свого
остеня.

– Не чіпляйся до дорослих, – сказав Тегумай.
– Я не чіпляюсь, – відповіла Теффі. – Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я
хочу, а він не хоче мене зрозуміти.
– Ну, то не заважай мені, – сказав Тегумай, затягуючи оленячі сухожилля і
притримуючи їх кінчики зубами.
Незнайомець – а це був справжній Тіворець – сів на траву, і Теффі показала йому,
що робить її татусь.
Незнайомець подумав:
"Яке дивне дівча. Тупає на мене ніжкою і корчить мені гримаси. Мабуть, це донечка
отого благородного Вождя, такого великого, що він навіть не звертає на мене уваги".
І він усміхнувся ще привітніше.
– Слухай, – сказала Теффі, – я хочу, щоб ти пішов до моєї мами, бо в тебе ноги
довші за мої, і ти не провалишся в Боброве болото. Ти попросиш татового остеня,
отого, що з чорним держаком, – він висить у нас над вогнищем.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав: "Дивна, дуже дивна дівчинка! Вона
розмахує рученятами й кричить на мене, але я не розумію жодного слова з того, що
вона каже. Однак я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь – Чоловік-що-обертається-до-гостя-спиною
– розгнівається, якщо я не здогадаюсь, чого вона хоче".
Він підвівся, відірвав від берези великий гладенький шматок кори і дав його
Теффі. Цим він хотів сказати, що в душі у нього немає нічого лихого і що серце
його чисте, як біла березова кора. Але Теффі не так його зрозуміла.

– О! – вигукнула вона. – Тепер мені ясно. Ти хочеш знати, де живе моя мама? Звичайно,
я не вмію писати, але я вмію малювати картинки, коли в мене є що-небудь гостре.
Будь ласка, позич мені оцей акулячий зуб з твого намиста!
Незнайомець (а це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сама шарпнула
його чудове намисто з черепашок, зерен та акулячого зуба.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав:
"Це дуже й дуже дивна дівчинка! Акулячий зуб на моєму намисті – зачарований, і
мені завжди казали, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одразу
ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинка не розпухає і не лускає, і отой поважний
Вождь – Чоловік-що-дуже-зайнятий-своєю-справою досі мене не помічає і, здається,
не боїться, що дівчинка може розпухнути й луснути. Краще я буду ще чемніший".
Він дав Теффі акулячий зуб, а вона лягла на животик, задерла ніжки, як роблять
деякі діти, що збираються малювати, лежачи на підлозі, і сказала:
– Я намалюю тобі кілька гарненьких картинок! Ти можеш дивитися мені через плече,
тільки не підштовхни. Спершу я намалюю, як тато б'є остенем рибу. Правда, він не
дуже схожий на себе, але мама впізнає, бо я намалювала зламаного остеня. Так,
тепер я намалюю іншого остеня, того, що нам потрібен, він з чорним держаком. От
тільки вийшло, ніби цей остень уп'явся татові в спину. Але це тому, що акулячий
зуб випорснув, а березова кора не досить велика. Я хочу, щоб ти приніс нам цього
остеня, і я намалюю себе, як я все це тобі пояснюю. Волосся в мене не стирчить
так, як я намалювала, але це нічого, так його легше малювати. Тепер я намалюю
тебе. Насправді ти дуже гарний, але я не зумію намалювати тебе гарно, і ти не
ображайся. Ти ж не образився?

Незнайомець (а це ж був Тіворець) усміхнувся. Він подумав:
"Десь, мабуть, точиться великий бій, і ця дивовижна дівчинка, яка взяла мій зачарований
акулячий зуб і при цьому не розпухла й не луснула, наказує мені, щоб я покликав
на допомогу все плем'я Великого Вождя. А він, безумовно, – Великий Вождь, інакше
він помітив би мене".
– Дивися сюди, – сказала Теффі, малюючи старанно, але досить невміло. – Оце ти.
У тебе в руці татусів остень, якого ти маєш принести сюди. Тепер я покажу, як знайти
маму. Ти йтимеш, ітимеш, аж поки прийдеш до двох дерев (ось ці дерева), тоді
зійдеш на гору (оце – гора), а тоді підеш через болото, в якому сила-силенна
бобрів. Я не малювала цілих бобрів, бо я не вмію їх малювати, але я намалювала
їхні голови. Та ти лише голови й побачиш, коли йтимеш через болото. Гляди ж не
провались у нього! Ну, а наша печера одразу за Бобровим болотом. Насправді вона
не така висока, як гора, але я не вмію малювати нічого маленьким. А ось біля
печери моя мама. Вона дуже гарна. Вона найкраща з усіх мам на світі, але вона не
образиться, що я намалювала її так невдало. Вона зрадіє, що я вмію малювати.
Тепер, щоб ти не забув, я намалювала таткового остеня біля печери. Насправді він
у печері, але ти покажеш мамі картинку, і вона винесе його. Ось я намалювала, як
мама простягує руки: я знаю, що їй буде приємно тебе бачити. Правда ж, гарна картинка
вийшла? Ти все зрозумів, чи я мушу пояснювати ще раз?

Незнайомець подивився на картинку і кивнув головою. Він подумав:
"Якщо я не приведу на допомогу плем'я цього Великого Вождя, то його вб'ють
вороги, які збігаються з усіх боків із списами. Тепер я розумію, чому Великий
Вождь удає, ніби не помічає мене! Він боїться, що його вороги ховаються в кущах
і можуть побачити, як він передає через мене доручення. Отож він повернувся до
мене спиною, дозволивши мудрій і дивній дитині намалювати страхітливу картинку,
щоб розповісти мені про його скруту".

– Що ти тут робила, Теффі? – спитав Тегумай.
Він уже полагодив остеня й обережно погойдував ним туди й сюди.
– Це мій секрет-сюрприз, татуню! – відповіла Теффі. – Ти не розпитуй мене зараз.
Скоро про все сам дізнаєшся. Ти навіть не уявляєш, як здивуєшся, татку! Обіцяй,
що ти дуже здивуєшся!
– Ну що ж, гаразд, – сказав Тегумай і пішов з остенем бити рибу.

Тим часом Незнайомець довго біг з картинкою в руках, аж поки зовсім випадково знайшов
Тешумай Тевіндроу біля входу в печеру. Вона розмовляла з іншими доісторичними
дамами, що прийшли до неї в гості на первісний сніданок. Теффі була дуже схожа
на свою маму – ті ж самі брови та очі, – отож Незнайомець чемно усміхнувся й віддав Тешумай березову кору. Він біг так швидко, що аж захекався, ноги в нього були
подряпані об колючки, але він все ж таки намагався бути ввічливим.

Побачивши картинку, Тешумай несамовито заверещала й кинулась на Незнайомця. Інші
доісторичні дами в єдину мить збили його з ніг і всі шість сіли на нього вряд, а
Тешумай почала тягати його за волосся.
– Це ж ясно, як ніс на обличчі цього Незнайомця, – сказала вона. – Він геть
поколов мого Тегумая списами і так налякав Теффі, що в неї волосся стало дибом!
Але йому й цього мало, він ще показує мені страхітливу картинку, де намальовано,
як це все було зроблено. Подивіться!

І вона показала картинку всім доісторичним дамам, що терпляче сиділи на Незнайомцеві.
– Ось мій Тегумай з поламаною рукою. Ось йому в спину вгородився спис. Ось
чоловік, що наготувався кинути свого списа. Ось іще один кидає списа з печери. А
ось ціла зграя людей (насправді то були бобри Теффі, але вони дуже скидалися на
людей), що підкрадаються до Тегумая ззаду. Чи ж це не жахливо?!
– Дуже жахливо! – сказали доісторичні дами, й вимазюкали волосся Незнайомцеві
грязюкою (що його прикро вразило), і почали бити в гучні племінні барабани, і скликали до гурту геть усіх вождів племені Тегумая, всіх негусів, пророків,
жерців, віщунів, шаманів, чаклунів, бонз та до них подібних, і вони в один голос
вирішили: Незнайомцеві треба відтяти голову, але спершу нехай він поведе їх до
річки й покаже, де він сховав Теффі.

Тим часом Незнайомцеві став уриватись терпець. Жінки замастили йому волосся
грязюкою, вони тягали його по гострих камінцях, вони сиділи на ньому вшістьох
уряд, вони щипали й стусали його так, що йому забивало дух; і хоч він не розумів
їхньої мови, він був майже певен, що доісторичні дами ще й узивали його словами,
не гідними дам. І все ж таки він мовчав, поки зібралося все плем'я Тегумая, а
тоді повів усіх на річку Вагай, і там вони побачили, що Теффі плете віночки з
ромашок, а Тегумай захоплено б'є дрібних коропів своїм полагодженим остенем.

– Ти скоро впорався! – гукнула Теффі Незнайомцеві. – Але навіщо ти привів так
багато людей? Татку, любий! Ось мій секрет-сюрприз! Правда ж, ти здивований, татку?
– Дуже, – відповів Тегумай. – Але на сьогодні зіпсована моя риболовля. Адже сюди
йде все наше дороге, добре, славне, кмітливе, тихе плем'я, Теффі!
І він не помилився. Попереду всіх ішла Тешумай Тевіндроу та інші доісторичні
дами. Вони міцно тримали Незнайомця, в якого волосся було заліплене грязюкою.
За жінками виступав Головний Вождь, а за Головним Вождем – його заступник, а
за заступником – його помічники й заступники його помічників (і всі озброєні до
зубів); потім ішли командири на чолі своїх загонів, а позад них виступали
правителі, негуси та жерці. Далі сунули члени племені в порядку
підпорядкованості їх у племені, починаючи від власників чотирьох печер (окрема
печера на кожен сезон) й
кінчаючи привілейованими мордастими кріпаками, які мають пів-права на половину
ведмежої шкури в зимові ночі за сім кроків до вогнища, та кріпаками, які мають
повне законне право на обгризений маслак, що перейде до господаря після їхньої
смерті. Геть усі вони були тут, і всі скакали та репетували і розполохали рибу
на двадцять миль – не менше, і Тегумай віддячив їм за це в своїй велемовній
доісторичній промові.
Тешумай Тевіндроу збігла вниз до Теффі й почала цілувати та пестити її, а
Головний Вождь племені схопив Тегумая за пучок пір'я на голові й почав трясти
його, що було сили.
– Поясни! Поясни! Поясни! – в один голос репетувало Тегумаєве плем'я.
– О боги земні й небесні! – сказав Тегумай. – Пусти мої пера! Хіба людина не
може вже й зламати свого остеня, щоб на неї не накинулись усі одноплемінники? Як
ви любите в усе втручатися!

– Здається, ви навіть не принесли таткові його остеня з чорним держаком? – сказала
Теффі. – І що це ви робите з моїм милим Незнайомцем?
Вони били його, налітаючи по двоє, по троє і по цілому десятку, аж у того на
лоба лізли очі. А він, задихаючись, усе показував на Теффі.
– Де ж ті злі люди, що поштрикали тебе списами, любий мій? – спитала Тешумай
Тевіндроу.
– Тут таких зовсім не було, – відповів Тегумай. – За цілий ранок проходив лише
отой бідолаха, якого ви тепер хочете задушити. Чи ти в своєму розумі, о Плем'я Тегумая?!
– Він приніс страхітливу картинку, – сказав Головний Вождь. – На ній ти увесь
пробитий списами.
– А-а… е-е… я краще все поясню… це я дала йому ту картинку, – сказала Теффі,
але
їй було не дуже приємно.
– Ти?! – в один голос вигукнуло все Тегумаєве Плем'я. – Маленька-пустунка-що-заслуговує-шльопанців?
Ти?!

– Ну, люба Теффі, нам, здається, перепаде, – сказав тато і пригорнув її рукою до
себе, так що вона нічого не боялась.
– Поясни! Поясни! Поясни! – закричав Головний Вождь і підскочив на одній нозі.
– Я хотіла, щоб Незнайомець приніс татусів остень, от я й намалювала це, – сказала
Теффі. – Там немає людей із списами, там є лише один остень. Я намалювала його
тричі, щоб не помилитися. Я не винна, що остень ніби попав татусеві в голову: на
березовій корі було дуже мало місця. Мама каже, що то злі люди, а то мої бобри.
Я намалювала їх, щоб показати дорогу через болото. І ще я намалювала маму при
вході в печеру: вона радіє, що прийшов такий милий Незнайомець. А ви, по-моєму,
найдурніші люди на світі, – закінчила Теффі. – Цей Незнайомець дуже славний. Навіщо
ви заліпили йому голову грязюкою? Вимийте зараз же!
Довго ніхто нічого не міг сказати. Нарешті Головний Вождь зареготав; за ним зареготав
Незнайомець; а далі зареготав і Тегумай і реготав так, що аж упав від сміху, а
за ним уже зареготало й усе плем'я, і реготало голосно й довго.
Не сміялися лише Тешумай Тевіндроу та всі доісторичні дами. Вони були дуже
ввічливі до своїх чоловіків, а себе кожна з них добре вилаяла за свою негідну
поведінку. Потім Головний Вождь закричав, заговорив і заспівав:
– О Маленька-пустунко-що-заслуговує-шльопанців! Ти зробила велике відкриття!

– Я не хотіла робити ніякого відкриття, я тільки хотіла, щоб принесли татків
остень, – сказала Теффі.
– Все одно. Це велике відкриття, і колись люди назвуть його письмом. Зараз це
лише картинки, і, як ми бачили сьогодні, вони не завжди зрозумілі. Але настане
час, о дочко Тегумая, коли ми винайдемо літери – всі тридцять дві літери абетки
– і тоді ми зможемо писати й читати. Тоді вже нас усі розумітимуть і не
робитимуть таких помилок. Доісторичні дами, негайно змийте грязюку з голови Незнайомця!
– Я дуже буду рада, – сказала Теффі, – бо от зараз усі ви прийшли із зброєю в
руках, а ніхто не приніс таткового остеня з чорним держаком.
Головний Вождь на це закричав, заговорив і заспівав:
– Люба Теффі, наступного разу, коли ти напишеш картинку-листа, пришли його з
людиною, яка розмовляє по-нашому і може пояснити, що та картинка означає.
Мені-то нічого, бо я – Головний Вождь Племені, а от решті племені ти завдала
мороки і, як бачиш, Незнайомець теж був украй спантеличений.

Вони прийняли Незнайомця до Тегумаєвого племені, бо він був справжній джентльмен
і не розсердився на те, що доісторичні дами заквецяли йому волосся грязюкою. Але
від того дня і донині (я гадаю, що в цьому винна Теффі) тільки дехто з маленьких
дівчаток охоче вчиться читати й писати. Більшість із них вважають за краще малювати
картинки і гратися з своїми татусями, як це робила Теффі.