Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Бабусин колобок

О.Верейська

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Подляська

Мені було тоді десять років, а сестрі Ляльці п'ять.

Ми жили з бабусею в маленькій дерев'яній хатинці з зеленими віконницями. Навколо був сад, такий великий сад, що в ньому можна було заблукати. У саду росло дуже багато ліщини.

Одного разу вийшли ми з Лялькою з хати, чуємо, бабуся в саду на когось дуже сердито кричить. Ми здивувалися: адже бабуся була добра. Побігли подивитися. Дивимося, – стоїть бабуся в чорній сукні, маленька, згорблена, на голові хустинка мереживна наколота, обличчя все в зморшках, сердите, брови зсунуті. І тримає бабуся правою рукою за вухо незнайомого хлопчика, а хлопчисько крутиться, пищить, ніяк від бабусі вирватися не може.

Ми з Лялькою зупинилися, дивимось здалеку, що буде. А бабуся хлопчика сварить:

– Що ж ви робите, розбійники! Мало того, що ліщину ламаєте, так ще й білочку вбили. Навіщо вбили? Кажи!

Хлопчисько пхикає, нічого не каже.

А бабуся знову:

– Що вона вам зробила? Хто тепер білченят годуватиме? А білченята померти мають?

Хлопчик каже:

– Та там лише одне.

– Де там?

– В гнізді!

Бабуся ще більше розгнівалася.

– І в гніздо залізли. Де гніздо? Кажи! – Та як смикне хлопця за вухо. Той навіть заревів. А бабуся не вгамовується:

– Де гніздо? Кажи!

– Он на тій ялинці.

Показує хлопчисько прямо в наш бік. Ми з Лялькою мерщій за кущ. Ніколи ми бабусю такою сердитою не бачили.

Підвела бабуся хлопця до ялинки.

– Лізь, – каже, – дістань мені білченя. Тільки не здумай тікати; я тебе тепер знаю, все одно знайду.

Відпустила хлопця. Той вухо рукою потер, а воно аж червоне. Поліз на ялинку, а сам схлипує. А бабуся дивиться, як він лізе, та ще й примовляє:

– Лиходії ви, злодії! Навіщо звірятко погубили? Дивись, обережніше! За пазуху білченя поклади…

Лізе хлопчик на самісіньку верхівку. А нам цікаво: підійшли до ялинки. Бабуся нас наче не помічає. Дивимося вгору: хлопчиська за гілками і не видно. Потім, чуємо, злазить. Потихеньку злазить, обережно. Правою рукою за дерево тримається, у лівій щось несе. Зліз. Взяла у нього бабуся білченя з рук, дала хлопчику потиличника.

– Пішов геть! І щоб духу твого тут не було!

Дременув хлопець, тільки п'яти заблищали. А ми вже біля бабусі стоїмо, роздивляємося.

Копошиться у бабусі на долоні щось рожеве, голеньке, з довжелезним голим хвостом; сліпою мордочкою тицяє в бабусині пальці. А бабусю і не впізнати: повеселішала, усміхається.

Пішли ми додому. Одразу ж послала мене бабуся в аптеку, купити гумову соску. Поки я в аптеку бігала, бабуся молока зігріла. Налила його в пляшечку, соску одягла і піднесла білченяті до губ. Воно аж присмокталося. Ми з Лялькою навіть застрибали з радості. А білченя посмоктало, посмоктало та й заснуло.

Так білченя і залишилося у нас жити. Бабуся доглядала його як дитину.

А Лялька в нас була розпещена, примхлива, звикла, щоб тільки навколо неї стрибали.

Одного разу бачу: сидить Лялька біля вікна і губи надула. Я підійшла.

– Ти чого дуєшся? – питаю.

– Та, – каже, – а чого це бабуся любить білченя більше, ніж мене?

– Дурна ти, Лялько, – говорю. – Воно маленьке, а ти велика. Тебе із соски годувати не треба, а воно не вміє само їсти. Треба його вигодувати.

А Лялька бубонить:

– Голе, бридке. Усе тільки спить та спить. Я думала, воно з нами гратиме.

– І буде, коли виросте, – говорю. – Зачекай трохи.

Минуло чотири чи п'ять тижнів. Виросло білченя. Сидить у бабусі на плечі, руденьке, пухнасте; довгий пишний хвіст догори задерло, собі на спину поклало, а кінчик хвоста назад відігнутий: на спині не вміщається. Вушка довгі, очі чорні, гострі. Сидить на задніх лапках, у передніх сухарик тримає, гризе його довгими гострими зубками.

З'їсть сухарик, мордочку лапками обітре, заскочить на бабусину голову, а потім як розпушить хвоста та як перелетить птахом з бабусиної голови прямісінько на шафу. Звідти – на одвірок, звідти на бабусине ліжко – та й ну перекидатися на ньому через голову.

– Бач, що робить! – дивується бабуся.

Лялька заплескала в долоні і кричить:

– Дивіться, дивіться! Котиться, як колобок! Колобок-колобок, я тебе з'їм!

А білченя наче зрозуміло! Скочило на шафу, на Ляльку дивиться і цокає:

– Цок-цок-цок.

Бабуся каже:

– Налякала Лялька його своїм плесканням.

А я сміюся:

– Ні, бабусю, це він пісеньку колобка співає: "Я од баби та од діда втік, так і од тебе, Лялько, втечу!"

– Колобок-колобок, ходи до мене, я не з'їм! – каже бабуся і простягла до нього руки. Білченя стрибнуло до неї на руки, а з них на ліжко – та й ну знову перекидатися через голову. Сподобалося йому, мабуть, по м'якому ліжку кататися!

Тут ми з Лялькою у два голоси як зарегочемо, як закричимо:

– Колобок-колобок, я тебе з'їм! – і обидві намагаємося його спіймати. А він ухилився, стрибнув до бабусі на плече і сує мордочку їй за пазуху, наче сховатися хоче. Бабуся взяла його в долоні, притулилася щокою до його пухнастої шорстки, а сама все примовляє:

– Ні, він бабусин, бабусин колобок, нікому бабуся свого колобка їсти не дасть! Награвся, колобочку, відпочинь, колобочку, баю-бай, баю-бай.

Так білченя і прозвали Колобком.

* * *

Зі мною Колобок дружив. Я дуже любила з ним грати! Прийду, бува, до бабусиної кімнати:

– Колобок, давай у квача грати!

– Цок-цок-цок!

Де не взявсь, скочить Колобок на плече – та й ну бігати по мені. Кігтики у нього довгі, чіпкі, так по колу по моїй сукні і гасає. А я його повинна ловити. Тільки-но захочу його схопити на лівому плечі, дивлюся, а він уже біля правого коліна. Нахиляюся до коліна, а він уже на голові. А іноді візьме та й ковзне навмисне під самою рукою. Іноді схопиш його, а він цокне і вирветься, – і пішла гра спочатку.

Дуже весело було з ним.

А Лялька бігає довкола мене, теж Колобка ловить, регоче. Інколи Колобок і на неї заскочить; ну, тут уже Лялька так заверещить, що не тільки Колобок – а й ми з бабусею перелякаємось. А Колобок зацокає, хвіст розпушить та як дремене від Ляльчиного вереску на шафу. Сяде там і дивиться на Ляльку, і цокає, наче сказати хоче:

– Чого верещиш? Чого мене лякаєш?

– Лялько, – кажу я, – ти навіщо гру нам псуєш?

Надує Лялька губи і сяде в куточок. Тоді Колобок знову стрибає на мене.

Награється, змориться та й біжить до бабусі відпочивати. Згорнеться у неї на долонях клубочком, черевце вгору виставить. А потім полізе або в кишеню до бабусі, або до неї під кофту спати.

* * *

А Лялька знову незадоволена. Бачу – ходить надута.

– Ти чого, Лялько?

– Та... А чого це Колобок вас із бабусею більше за мене любить?

– Дурненька ти. Лялько! То сердилася, що бабуся Колобка більше за тебе любить, а тепер, що Колобок бабусю.

– Так. От він із тобою грає, у бабусі спить в кишені, а на мене й не дивиться.

– Так ти ж сама верещиш, його лякаєш.

– А навіщо він на мене стрибає? Я боюся. Грав би так.

Ми з бабусею сміємося.

А потім – потихеньку від Ляльки – бабуся мені каже:

– Аню, а мене ж Колобок найбільше любить. Правда?

Глянула я на бабусю. Вона на мене дивиться так допитливо.

Я їй говорю:

– Правда, бабусю!

А сама в душі сміюся. Не хочеться мені засмучувати бабусю, а тільки смішно мені: обидві вони – і бабуся, і Лялька через Колобка сваряться. А от я знаю напевно: Колобок найбільше любить мене. Адже грає він тільки зі мною. Ну, я ж хитра – мовчу.

* * *

Жив Колобок у великій клітці. Дверцята в клітку завжди були відчинені, і Колобок міг вільно бігати по кімнаті. Бабуся влаштувала йому в клітці гніздечко, і там він вночі спав.

Літо добігало кінця. От якось бабуся нам каже:

– Подивіться, який Колобок запасливий... Він знає, що на зиму треба робити запаси. Тільки от вгадайте, де він собі комору влаштував? Ні за що не вгадаєте!

Почали ми гадати.

– Під подушкою! За диваном! На шафі! За дзеркалом!

А бабуся сміється і каже:

– Ні ні ні!..

– Ну, – каже, – дивіться. Тільки сядьте тихенько і не заважайте. Ти, Лялько, не верещи. От він зараз перестане їсти, а що не доїсть сховає.

Ми сіли та й чекаємо. От Колобок наївся, лапками мордочку вмив, узяв у зуби горішок – і стриб із клітки. Ми дивимося: куди він побіжить?

Ну, дійсно. Про цю комору ми б нізащо не здогадалися.

Стрибнув Колобок на стіл, а зі столу – просто бабусі на голову. Передніми лапками відігнув хустку та й заходився засовувати горіх у вузол бабусиного волосся. Засунув, волоссям прикрив – та й стрибнув у клітку по наступний горіх.

Ото було сміху! Всі горіхи перетягав бабусі на голову. Та так спритно поклав їх там: жоден не випав.

Ми регочемо:

– Бабусю, який же Колобок дурний.

А бабуся нам:

– Він зовсім не дурний. Адже він не розуміє, що я йому корм у крамниці купую. А знає добре, що взимку під снігом нічого не знайдеш.

І ось так Колобок ховав запаси цілу осінь, щодня. Увечері бабуся розчісуєволосся, а з них так і сиплються горіхи, мигдаль, сушені гриби.

Колобок дуже любив сушені гриби. А бабуся нам розповідала, як білки влітку збирають гриби на зиму. Вони знаходять у лісі сухе дерево і наколюють гриби на гострі сучки. Сонечко гриби висушить, тоді білка і перетягує їх у своє гніздо. А гнізда вони найчастіше влаштовують у дуплах дерев.

* * *

Якось бабусі не було вдома. Ми з Лялькою гуляли в саду. А Лялька хитро посміхається: мабуть, щось задумала. Аж раптом побігла до хати. Я за нею. А вона – шмиг у бабусину кімнату і замкнулася на ключ.

– Лялько, впусти!

– Не пущу!

– Що ти там робиш?

– Не заважай! Хочу, щоб Колобок і мене любив.

Так і не впустила. А мені цікаво, що вона робитиме. Вибігла я в сад, оббігла навколо хати, залізла на карниз і дивлюсь у вікно.

Бачу, сидить Лялька в бабусиному кріслі, бабусину стару хустку на голову вдягла, бабусині окуляри на носі. І шкарпетку в'яже. Я мало не розреготалася, але ж ні, втрималася: адже Лялька мене не бачить.

А Колобок за спиною Ляльки в клітці горішки клацає.

"Ну, думаю, подивимося".

От узяв Колобок горіх, вискочив із клітки та як стрибне на Ляльчину голову.

А Лялька як заверещить на всю хату... Випустив Колобок горіх, кинувся на шафу, заметушився по всій кімнаті, тільки хвіст миготить. А Лялька з ревом до дверей.

Побігла я мерщій їй назустріч. Стоїть Лялька в дверях, окуляри на одному вусі висять. Реве.

– Чого ти. Лялько?

– Ой ой ой! Які кігті у нього гострі...

* * *

А одного разу було так. Колобку тоді вже було більше року.

Покликала нас бабуся.

– Хто з вас, – каже, – взяв у мене клубок вовни?

– Ми не брали, – кажемо.

Стали шукати. Шукали, шукали, всю кімнату перевернули, – немає клубка. Дивується бабуся.

А на другий день раптом хусточка зникла, футляр від бабусиних окулярів і ще щось.

Аж дивимося – зіскочив Колобок із шафи на комод – схопив бабусин гребінець та й назад на шафу.

Сплеснула бабуся руками.

– Он, хто мене грабує!

Тут ми присунули до шафи стіл, залізли на нього і бачимо. Колобок клопочеться: гніздо собі будує. Футляр від окулярів усе триматися не хотів, то Колобок його гребінцем підпирає.

– Колобочку, – сміється бабуся, – що ж це ти мене обкрадаєш?

А той не звертає уваги. Причепив гребінець і заходився дно гнізда рівняти. А дно все вистелене начісками з бабусиного волосся.

Шкода нам було руйнувати колобкову роботу. Увечері, коли він заснув, ми витягли обережно потрібні речі, а замість них поклали інші. На другий день Колобок закінчив своє гніздо і відтоді вночі спав у ньому.

А ось як ми з Колобком посварилися.

Заходжу я до бабусиної кімнати і гукаю:

– Колобок! Ходи гратися.

А сама думаю: "Що він робитиме, якщо я його не стану ловити?"

Колобок тут як тут. Скочив на спідницю і ну бігати. А я половила його трохи, та й опустила руки. Стою, не рухаюся. І Колобок зупинився на хвилинку на моєму плечі, в очі зазирнув.

– Цок-цок? – Запитує. Ніби хоче сказати: "Чого ж ти мене не ловиш?"

А я не ворушуся.

Знову побіг Колобок по мені, спустився вниз, навмисне мордочку мені під пальці сує. Лови, мовляв. А я не ловлю. Розсердився Колобок, голосно так зацокав. А я стою наче кам'яна.

Бабуся мені говорить:

– Та не муч вже звірятко. Ну, чого ти його дражниш!

А я сміюся:

– Бабусю, а він дуже кумедно свариться, чула?

Зупинився Колобок прямо у мене на грудях, подивився на мене, та як вчепиться кігтями й зубами мені в обличчя. Закричала я, схопила його, відірвала від себе. Але ж він спритніший від мене: поки я його хапала, прокусив мені мізинець до самої кістки.

Я ревти. З пальця кров ллє, все обличчя подряпане. Стала мене бабуся обмивати та йодом мазати, та й каже:

– Сама винна. Казала я тобі: не дражни.

І Лялька зі мною за компанію реве:

– У-у… Злий Колобок! Безсовісний!

А сам Колобок сидить на шафі, зверху дивиться на нас.

Кілька днів я не виходила з дому; соромно було: все обличчя наче після бійки. А на мізинці лівої руки в мене і досі біла цятка – шрам, на згадку про Колобка.

* * *

Наступного літа бабуся поселила Колобка у великій світлі комірчині. Там замість вікна було вставлено дротяну сітку.

Зібралася бабуся на два тижні до міста, а Колобка нам доручила доглядати. Вирушаючи, сказала:

– Залишаю Колобка на вас. Годуйте, напувайте його. Та дивіться ж, не проґавте.

Поїхала бабуся.

Лялька каже мені, а сама аж захлинається:

– Анько! От тепер я з Колобком потоваришую. Він від бабусі відвикне, а до мене звикне.

Я сміюся:

– Звикне він до тебе, як же, якщо ти так верещатимеш.

А сама думаю: "Смішні ви обидві з бабусею."

І на другий день ми Колобка упустили. Не замкнули двері на гачок, протягом їх прочинило, Колобок і втік.

Ми не знали що робити. Що ми скажемо бабусі?

І от увечері грали ми на лузі за ліщиною з іншими дітьми. Раптом один із хлопців як закричить:

– Дивіться! Дивіться! Он Колобок ваш на ялинці.

Дивимося, і дійсно. Сидить Колобок високо на ялинці, пухнастий хвіст по спині розпушив, мордочку донизу схилив, на нас дивиться.

От ми зраділи!

– Колобок! – Кричимо. – Колобок! Ходи до нас!

Стрибаємо під ялинкою, руки до нього тягнемо. Спустився Колобок нижче, але так, що нам не дістати. Дивиться. Ми його і так, і сяк гукаємо. Колобок ані руш.

І от кожного дня, коли ми грали на лузі, прибіжить на ту саму ялинку Колобок, сяде і дивиться на нас. Ми його гукаємо, він у відповідь цокає, а близько нікого не підпускає.

Нарешті приїхала бабуся. Ми навперебій їй всю правду розповіли. Думали, бабуся дуже розсердиться , а вона усміхнулася і каже:

– Повернеться.

– Та ні, бабусю, – каже Лялька, – ми його гукаємо, кличемо, – він спуститься зовсім низько, а в руки не дається. Наче дражнить.

– Ну, а до мене повернеться, – каже бабуся. І на мене подивилась, усміхнулася.

Я промовчала, а сама стривожилась. Не знаю, чого й хотіти… І Колобка втратити шкода, – хочеться, щоб він повернувся. А водночас думаю: "Як же це? До мене не захотів йти, невже до бабусі піде? Адже це мені образливо буде".

Ну, пішли ми всі до ліщини. Бабуся погукала.

– Колобок! Колобок!

Послухали – все тихо. Бабуся знову:

– Колобок! Колобок!

Чуємо, десь листя шумить. Майнула руденька цятка, ближче, ближче. Дивимося, – сидить Колобок на тій самій ялинці, дивиться вниз. Бабуся руки вгору простягла, гукає:

– Колобочок мій! Ходи ж до мене!

Як побачив Колобок бабусю, зацокав, стрибнув на найнижчу гілку, та аж кинувся до бабусі на руки. Цокає, крутиться, мордочкою бабусі в обличчя тицяється, сам не знає, що робити від радості. Ну, і бабуся рада була! Цілує, пестить його.

А я як у воду опущена.

Пішли ми до хати. Лялька кричить:

– Тримай його, бабусю! Тримай! Знову втече!

– Тепер не втече, – сміється бабуся.

І справді – не втік. Так на бабусиному плечі і в'їхав у свою комірчину.

Автор: Верейська О.; ілюстратор: Подляська Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова