|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Read in English
Іван-царенко й Білий Полянин
Російська народна казка
Переклад українською – Анатолій Григорук
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Т.Сільваші
У якомусь царстві жив собі цар. Було в того царя три доньки й один син, Іван-царенко.
Цар старий став і вмер, а корону прибрав Іван-царенко.
От дізналися про те сусідські королі, зібрали силу-силенну війська і пішли на нього війною.
Іван-царенко не знає, що його і вдіяти, приходить до своїх сестер та й питає:
– Любі мої сестриці! Що маю робити? Всі королі стали на мене лютою війною.
– Ех ти, хоробрий воїне! Чого злякався? А як он Білий Полянин з Бабою Ягою – золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає? А ти, нічого не бачивши, злякався!
Іван-царенко зараз осідлав свого вірного коня, надяг збрую ратну, взяв меча харалужного, списа довгомірного та нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так мечем б'є, як конем топче.
Перебив усе те воїнство, вернувся до міста, ліг спати і спав три дні й три ночі безпробудним сном.
На четвертий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле – королі ще більше війська зібрали і знов під самісінькі мури підступаються.
Зажуривсь царенко, йде до своїх сестер:
– Сестриці любі! Що маю робити? Одну силу звів, друга під містом стоїть, ще грізніша!
– Оце-то воїн! – кажуть сестри. Добу воював, три непробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою – золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Іван-царенко побіг до білокам'яної стайні, осідлав свого вірного коня богатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу – нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так сам б'є, як конем топче.
Побив рать – силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав сном непробудним шість днів і ночей. На сьомий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле – королі ще більше війська зібрали і знов місто взяли в облогу.
Іде Іван-царенко до сестер:
– Любі мої сестриці! Що маю робити? Дві сили звів, третя під мурами стоїть, ще грізніша.
– Ех ти, хоробрий воїне! Одну добу воював та шестеро безпробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою – золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Допекло те царенкові. Побіг він до білокам'яної стайні, осідлав свого вірного коня богатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу – нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже, не так сам б'є, як кінь його топче. Побив рать-силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав непробудним сном дев'ять днів і дев'ять ночей.
На десятий день прокинувся, прикликав усіх міністрів і сенаторів:
– Панове міністри мої й сенатори! Надумавсь я до чужих країв їхати, на Білого Полянина подивитися. Прошу вас раду радити, всяке діло по правді вершити.
Відтак попрощався із сестрами, сів на коня і поїхав у путь-дорогу.
Чи довго, чи не довго – заїхав він у темний ліс; бачить – хатина стоїть, у тій хатині дідок живе.
Зайшов Іван-царенко до нього:
– На добридень тобі, дідуню!
Здрастуй, царенку! Куди бог провадить?
Шукаю Білого Полянина. Чи не знаєш, де він?
– Сам я не відаю, а ось зажди, зберу своїх вірних слуг і в них спитаюся.
Ступив дід на ґанок, засурмив у срібну суремку – і раптом почали до нього з усіх усюд птахи злітатися. Налетіло їх видимо-невидимо, чорною хмарою все небо вкрили.
Гукнув дід гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:
– Слуги мої вірні, птахи перелітні! Чи не бачили ви, чи не чули чого про Білого Полянина?
– Ні, бачити не бачили й чути не чули!
– Ну, Іване-царенку, – каже дід,– іди тепер до мого старшого брата – може, він тобі скаже. На ось клубочок, пусти поперед себе: куди він покотиться, туди й конем правуй.
Іван-царенко сів на свого вірного коня, покотив клубочок і поїхав слідом за ним, а ліс дедалі темніший стає.
Коли це знов хатина стоїть, переступив царенко через поріг; аж і там дідок сидить – сивий, як голуб.
– На добридень тобі, дідуню!
– Здрастуй, царенку! Куди мандруєш?
– Шукаю Білого Полянина, чи не знаєш, де він?
– А ось постривай, зберу своїх вірних слуг та спитаюся в них.
Ступив дідок на ґанок, засурмив у срібну суремку – раптом збіглися до нього з усіх боків звірі різні. Гукнув він гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:
– Слуги мої вірні, звірі рискливі! Чи не випадало вам бачити, чути чого про Білого Полянина?
– Ні, – кажуть звірі,– бачити не бачили, чути не чули.
– Ану ж полічіть одне одного: може, не всі прийшли.
Полічили звірі – немає сліпої на одне око вовчиці. Дід повелів знайти її.
От гінці кинулись туди-сюди, приводять.
– Кажи, вовчице, чи не знаєш ти Білого Полянина?
– Як же мені його не знати!
– А де він тепер?
– У чистім полі, на високій могилі, у шатрі спить. Воював він з Бабою Ягою – золотою ногою, а після бою поклався на дванадцять днів і ночей спати.
– Проведи до нього Івана-царенка.
Побігла вовчиця плигом, царенко – за нею.
Добулись вони до високої могили, заходить царенко до шатра, а там Білий Полянин спить.
«Он сестри мої казали, що Білий Полянин без спочину воює,– подумав Іван-царенко, – а він на дванадцять днів і ночей спати поклався! Чого б і мені не поспати?» Зміркував так і ліг з Білим Полянином поряд.
Коли це впурхнула до шатра маленька пташка, в'ється над самісінькою головою і промовляє:
– Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане – сам тебе на той світ спровадить!
Іван-царенко скочив на ноги, вигнав пташку із шатра і знов ліг поряд з Білим Полянином.
Не встиг задрімати, як впурхнула друга пташка, в'ється над головою і каже:
– Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане – сам тебе на той світ спровадить!
Іван-царенко схопився й вигнав пташку із шатра геть, а сам ліг і міцно заснув.
От по якімось там часі прокинувся Білий Полянин, дивиться – поряд із ним якийсь богатир лежить. Ухопив Білий Полянин гострого меча й хотів був ізвести Івана-царенка зі світу, та стримався. «Ні, – міркує собі, – він наїхав на мене на сонного, а меча не захотів кривавити. Не честь, не хвала й мені, славному лицареві, занапастити його! Сонний – все одно що мертвий! Краще розбуджу його».
От розбудив він Івана-царенка та й питає:
– Добрий ти чоловік, чи лихий? Як твоє ім'я й чого сюди заїхав?
– Звати мене Іваном-царенком, а приїхав на тебе подивитися, твою силу випробувати.
– Ну, та й сміливий же ти, царенку! Не питаючись до шатра увійшов, виспався. Вже за це тебе можна на той світ спровадити.
– Ех, Білий Полянине! Не перестрибнувши через рів, вихваляєшся; постривай – може, спіткнешся! В тебе дві руки, та й мене мати не з однією вродила.
Сіли вони на своїх богатирських коней, з'їхались і так кресонули один одного, що їхні піки на цурки розлетілися, а вірні коні навколішки попадали.
Іван-царенко вибив із сідла Білого Полянина і замахнувся на нього своїм гострим мечем.
Став благати його Білий Полянин:
– Не вбивай мене, назвусь твоїм меншим братом, замість батька шануватиму.
Іван-царенко взяв його за руку, підвів із землі, поцілував в уста і назвав своїм меншим братом.
– Чув я, брате, що ти тридцять літ з Бабою Ягою – золотою ногою воюєш. За що у вас війна?
– Є в неї полонянка вродлива. Хочу вивільнити її й оженитися.
– Ну, – каже царенко, – як дружбу водити, то й у біді помагати! Поїдемо воювати разом.
Сіли на коней, виїхали в чисте поле: Баба Яга – золота нога висилає рать силу незліченну.
То не ясні соколи налітають на табун голубиний, напускаються дуже могутні богатирі на військо вороже! Не так мечами рубають, як кіньми топчуть; прирубали, притоптали цілі тисячі.
Баба Яга кинулась тікати, а Іван-царенко – їй навздогін. Ось-ось запопаде – а вона добігла до глибокого провалля, підняла чавунну ляду й зникла під землею.
Іван-царенко й Білий Полянин накупили цілий табун биків, почали їх убивати, шкуру здирати та сирицеві ремені нарізати. У три ременяки канат сплели – та такий довгий, що один кінець тут, а другий і того світу дістане.
Каже царенко Білому Полянинові:
– Спускай мене швидше в провалля, та назад каната не витягуй, а жди: як я за канат смикну, тоді й тягни!
Білий Полянин опустив його в безодню на самісіньке дно. Іван-царенко роззирнувся довкіл та й пішов Бабу Ягу шукати.
Ішов, ішов, бачить – за ґратами кравці сидять.
– Що ви робите?
– А он що, Іване-царенку: сидимо та військо для Баби Яги – золотої ноги шиємо.
– Як це?
– А звісно як: що кольнеш голкою, то й козак із пікою, на коника сідає, в лаву воїнства в'їжджає і йде війною на Білого Полянина.
– Ех, любе добродійство-земляки! Швидко ви робите, та не міцно. Ставайте-но рядком, я вас навчу, як міцніше шити.
От вони вишикувалися в один ряд, а Іван-царенко як махне мечем – і покотилися їхні голови.
Пішов царенко далі. Перейшов так скільки дороги, коли бачить – за ґратами шевці сидять.
– Що ви тут робите?
– Сидимо та військо для Баби Яги – золотої ноги готуємо.
– Як це?
– А он як: що шильцем кольнемо, то й солдат із рушницею, на коня сідає, в лаву воїнства в'їжджає і йде війною на Білого Полянина.
– Ех, земляки! Швиденько ви робите, та не ловкенько. Ставайте-но рядком, я вас навчу.
От вони вишикувалися в один ряд, махнув царенко мечем – і покотилися їхні голови.
Чи багато часу минулого, чи мало – добувся Іван-царенко до великого міста.
В тому місті царські тереми вибудовано, а в тих теремах сидить ясна панна краси неписаної.
Побачила вона крізь вікно легеня, прикликала до себе, розпитала, куди й чого йде.
Він їй сказав, що шукає Бабу Ягу – золоту ногу.
– Ох, Іване-царенку, це ж мене Білий Полянин шукає, а Баба Яга тепер спить непробудним сном, на дванадцять днів і ночей поклалася.
Пішов Іван-царенко до Баби Яги – золотої ноги, запопав її сонну, махнув мечем і відрубав голову.
Покотилась голова і промовила:
– Бий ще, Іване-царенку!
– Богатирського удару й одного стане!
Вернувся царенко в тереми до ясної панни, сів з нею за дубові столи, за шовкові обруси з китицями.
Наївся-напився і став її питати:
– А чи є хто на світі вродливіший за тебе?
– Ох, Іване-царенку! Що там моя врода! От за тридев'ять земель, у тридесятім царстві живе в царя-змія королівна, то така вже гарна, що їй і пари нема.
Іван-царенко взяв ясну панну за білу руку, привів до того місця, де канат висів, і подає знак Білому Полянинові. Той ухопився за канат і ну тягти. Тяг, тяг і витяг царенка з ясною панною нагору.
– Здрастуй, Білий Полянине,сказав Іван-царенко, – ось тобі наречена. Живи, веселися, нічим не журися. А я до зміїного царства поїду.
Сів на свого богатирського коня, розпрощався з Білим Полянином та його нареченою і помчав за тридев'ять земель.
Чи довго, чи не довго, чи низько, чи високо – швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться – добувся він до зміїного царства порішив царя-змія, вивільнив із неволі прекрасну королівну і шлюб з нею взяв По тому вернувся у рідний край і став з молодою дружиною жити-поживати й добра наживати.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова