Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Мандри Гуллівера
Гулівер у країні ліліпутів

Джонатан Свіфт

Переклад українською – Юрій Лісняк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Шевченко

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

Розділ шостий

Про жителів Ліліпутії. Їхня наука, закони та звичаї. Як вони виховують дітей. Як жив автор у цій країні.

Гадаючи подати докладний опис Ліліпутії в окремому трактаті, я поки що хочу задовольнити цікавість читача деякими відомостями загального характеру. На зріст тубільці бувають до шести дюймів. Відповідні до цього пропорції мають там і всі інші тварини, рослини та дерева. Зріст найбільших корів, і коней, наприклад, не перевищує чотирьох-п'яти дюймів, овець – півтора дюйма; їхні гуси – такі, як наші горобці, і так аж до найменших тварин, яких я майже не міг розгледіти. Та очі ліліпутів пристосовані саме до таких розмірів – і вони бачать чудово, але тільки зблизька. Ось приклад, який у них гострий зір; я з великою цікавістю спостерігав, як кухар скуб жайворонка з нашу муху завбільшки, а дівчина шила невидимою голкою з невидимою ж таки шовковою ниткою.

Найвищі дерева там не досягають і семи футів: я маю на увазі дерева з великого імператорського парку, до верховіття яких я ледве міг дотягтися рукою. Решта рослин – відповідно нижчі, і нехай уже читач сам уявить собі їхні справжні розміри.

Я не говоритиму тут багато про освіту ліліпутів – наука в усіх її галузях завжди процвітала в цій країні, – а спинюся тільки на їхньому способі писати. Літери в них ідуть не від лівою руки до правої, як у європейців, і не від правої до лівої, як у арабів, і не згори вниз як у китайців, а навскоси через сторінку.

Мертвих вони ховають догори ногами, бо вірять, що через одинадцять тисяч місяців мерці воскреснуть. А що на той час земля, яка по-їхньому плескувата, нібито мас перекинутись низом догори, то їм легше буде стати на ноги. Вчені, правда, вважають цю теорію нісенітницею, але такий звичай, зважаючи на забобони простого люду, зберігається ще й досі.

Деякі закони та звичаї в них вельми своєрідні. Якби вони не були протилежні законам моєї любої батьківщини, я охоче сказав би дещо на їх виправдання. Бажано тільки, щоб їх додержували як слід. Насамперед згадаю про викажчиків. За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо суд доведе невинність обвинуваченого, неправдивого викажчика зразу віддають на ганебну смерть: а з його нерухомого та рухомого майна стягають пеню на користь безневинного, відшкодовуючи йому втрачений час, небезпеку, якої він зазнав, знегоди, пережиті у в'язниці, і всі його витрати на свій захист. А якщо викажчикового майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує держава. До того ж імператор прилюдно виявляє до нього прихильність, і про безневинність його оголошують у всьому місті.

Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому рідко не карають за нього смертю. А пояснюють це тим, що дбайливість та пильність, разом із звичайним здоровим глуздом, можуть уберегти майно від злодія, а проти спритного шахрая чесна людина не має чим боронитися.

А оскільки при купівлі та продажу конче потрібен кредит та довір’я, то коли не буде законів, які карають шахрайство, чесний комерсант завжди зазнає збитку, а шахрай матиме зиск.

Пригадую, як одного разу я заступився перед імператором за злочинця, що, за дорученням свого хазяїна, одержав велику суму грошей і втік з ними. Як обставину, що зменшує його провину, я навів був його величності міркування, що тут ідеться не про крадіжку, а тільки про зловживання довір'ям. Але імператор у відповідь сказав, що безглуздо боронити обвинуваченого таким аргументом, який лише збільшує його провину. Правду кажучи, мені залишилося тільки відповісти, що у кожного народу – свої звичаї. Але, признаюся, мені було дуже соромно.

Хоч ми й кажемо, що нагорода та кара є найсильнішого зброєю в руках кожного уряду, але ніде, крім Ліліпутії, я не бачив, щоб це правило було запроваджено в життя. Кожен, хто подасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги, відповідно до свого стану та звання, і одержує премію із спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снільпела, тобто законника, який прикладається до його імені, але не переходить до спадкоємців. Коли я сказав їм, що в нас закон підтримують тільки з допомогою кар, зовсім не згадуючи про нагороди, вони визнали це за величезну ваду нашого устрою. Через це статуя правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що символізує всевідання), у правій руці в неї – мішок золота, а в лівій – меч, і це означає, що правосуддя з більшою охотою нагороджує, ніж карає.

Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути найперше звертають увагу на моральні якості і тільки потім – на здібності. Вони вважають, що коли вже влада є щось конче потрібне для людства, то кожна звичайна людина може займати ту чи іншу посаду. На їхню думку, провидіння ніколи не мало наміру зробити з громадських справ якесь таїнство, доступне тільки для небагатьох найбільших геніїв, що їх навряд чи народжується троє на століття. Вони гадають, що правдивість, справедливість, поміркованість та інші подібні якості – під силу кожному і що ці чесноти, при досвіді та добрих намірах, роблять кожного здатним служити своїй країні, опріч випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот, і найбільша небезпека – віддавати посади до рук несумлінних людей; адже помилка, зроблена з незнання, але з добрим наміром, ніколи не має таких фатальних наслідків для загального добра, як вчинки людини, схильної до зловживань і обдарованої здібностями приховувати, множити та захищати їх.

Розповідаючи про ці та інші звичаї, я попереджаю, що маю на увазі споконвічні закони країни, а не сучасне перекручення їх – наслідок звироднілості людської природи. Наприклад, ганебну практику призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або звичай давати нагороди за стрибки через палицю – хай занотує це читач – запроваджено дідом теперішнього імператора. І так прикро розвинулись ці перекручення тільки через невпинне зростання партій та фракцій. За невдячність ліліпути, так само, як деякі інші народи, карають смертю, міркуючи, що той, хто відплачує злом за добро, є ворог усім людям і недостойний жити.

В кожному місті є в них дитячі будинки, куди всі батьки, крім селян, повинні віддавати на виховання та науку своїй дітей – і синів, і дочок, – коли їм мине двадцять місяців; у цьому віці, як гадають ліліпути, зароджуються певні здібності. Ці школи бувають різних типів, залежно від стану батьків, окремо для хлопців і дівчат. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя відповідно до становища їхніх батьків у суспільстві та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу дещо про будинки для хлопців, а потім про будинки для дівчат.

В будинках, де виховуються сини вельмож і знатних дворян, працюють поважні, високоосвічені педагоги. Дітей там одягають і годують дуже просто і прищеплюють їм правила честі, справедливості, скромності, милосердя. В них розвивають релігійні почуття та любов до батьківщини. За винятком короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги та фізичні вправи, діти завжди мають якусь роботу. До чотирьох років їх одягають спеціальні доглядачі, а старші вихованці, хоч якого знатного роду вони були, мусять одягатися самі. Жінки-доглядачки – не молодші, як на наш рахунок, за п'ятдесят років – виконують тільки чорну роботу. Розмовляти з вихованцями заборонено, і все своє дозвілля діти бувають з учителями або їхніми помічниками; через це вони уникають шкідливих вражень і не знайомі з розпустою та всяким нечестям, що так псує наших дітей. Батькам дозволено відвідувати своїх дітей тільки двічі на рік, кожен раз не більше як на одну годину. Цілувати дітей дозволяють тільки при побаченні та при прощанні, а вчитель, який завжди буває тут же, стежить за тим, щоб дітям нічого не нашіптували, не вживали ніяких пестливих виразів і не приносили іграшок, солодощів тощо.

Коли батьки не платять за виховання та утримання своїх дітей, належні з них гроші стягає держава.

Так само влаштовано будинки й для дітей звичайних дворян, купців і ремісників. Проте діти, призначені бути ремісниками, від одинадцяти років починають вивчати своє ремесло, а діти осіб знатного роду продовжують загальну освіту до п'ятнадцяти років, що відповідає у нас двадцять одному. Останні три роки з ними поступово починають поводитися вже не так суворо.

Система виховання в будинках для дівчат дуже подібна до системи виховання хлопців. Для малят різниця полягає лише в тому, що служниці одягають дівчаток не до чотирьох, а до п'яти років. Няньок, які розповідають дітям казки або якісь жахливі, фантастичні історії, прилюдно тричі б'ють батогами, завдають на рік до в'язниці, а потім засилають на все життя до найдальших кутків країни. Через те тамтешні молоді панночки не менше за хлопців соромляться показати свою полохливість і за прикрасу жінки визнають лише цнотливість та охайність.

Я не помітив ніякої істотної різниці у вихованні хлопців та дівчат. Хіба що фізичні вправи для дівчат заведено не такі важкі та освіта їхня трохи вужча, зате дівчат навчають господарювання. Ліліпути додержуються погляду, що дружина, не маючи змоги бути вічно молодою, повинна завжди бути розумним і приємним товаришем. На дванадцятому році, коли для дівчини, як вони вважають, настає час шлюбу, батьки чи опікуни забирають її додому, і рідко буває, щоб розлучаючись із будинком та подругами, молода панна не плакала гіркими сльозами.

В будинках для дівчат простого походження їх навчають ремесла, відповідного до їхньої статі та становища в суспільстві. Тих, що мають заробляти собі на хліб самі, випускають з будинку на сьомому році, а решту держать до одинадцяти років.

Менш заможні родини, крім невеликої річної плати за пансіон, вносять якусь частку свого місячного заробітку. Таким чином збирається сума грошей, достатня для того, щоб молоді люди могли розпочати самостійне життя. А значні особи зобов'язуються забезпечити своїх дітей певною сумою, відповідною до їхнього громадського становища. Капітали ці завжди приміщують якнайвигідніше і використовують точно за призначенням.

Селяни тримають дітей удома, бо їм доведеться працювати тільки коло землі, і держава не надає великої ваги їх вихованню. Проте для старих та хворих улаштовано спеціальні притулки та шпиталі, і через це в країні не знають жебрацтва.

Тепер, може, допитливому читачеві буде цікаво довідатись про деякі подробиці мого життя в цій країні, де мені довелося перебути дев'ять місяців і тринадцять днів. Маючи природний хист ручної праці й спонукуваний потребою, я з найбільших дерев імператорського парку змайстрував собі досить пристойний стіл та стілець. Двісті швачок шили мені сорочки та білизну, і хоч полотна їм дали найцупкішого та найтовщого, вони, проте, мусили складати його в кілька разів, бо й найтовще було тонше від нашого батисту. Сувої цього полотна мають звичайно три дюйми завширшки і три фути завдовжки. Я ліг на підлогу, і швачки зміряли мене мотузкою, яку тримали за кінці, стоячи одна на моїй шиї, а друга на коліні: третя лінійкою в один дюйм завдовжки виміряла довжину мотузки. Далі вони зміряли обвід великого пальця моєї правої руки й на тому задовольнилися, бо в них математично точно вирахувано, що обвід великого пальця дорівнює обводу зап'ястка, і так само встановлено співвідношення між зап'ястком, шиєю та грудьми. Отже, користуючись своїми розрахунками та взявши за взірець мою стару сорочку, швачки пошили сорочки якраз на мій зріст.

Одяг шили мені триста кравців, які брали з мене мірку вже іншим способом: я став навколішки, а вони приставили до моєї шиї драбину і, вилізти на верхній її щабель, спустили від мого коміра до підлоги шнур з тягарцем на кінці. Довжина його мала відповідати довжині мого камзола. Пояс і руки я виміряв сам. Працювали кравці в моєму домі, бо інший будинок не вмістив би мого костюма. Коли він був готовий, то скидався на ковдру, пошиту з однобарвних клаптів.

Триста кухарів готували мені їжу в невеличких хатках, побудованих біля мого будинку. Вони жили із своїми родинами, і кожен з них готував по дві страви на сніданок, обід та вечерю. Я брав у жменю дванадцять лакеїв і ставив їх на стіл, сто лакеїв прислуговували внизу, на підлозі. Одні вносили тарелі зі стравами, інші підкочували бочки з вином та всякими напоями. Ті, що були на столі, на мою вимогу піднімали їх дотепним способом з допомогою коловорота, як ми в Європі витягаємо відро з колодязя. Однієї тарілки вистачало мені на один ковток, так само, як і однієї бочки з вином. Їхня баранина поступається перед нашою. Зате яловичина – просто чудова. Іноді мене частували шинкою такого розміру, що я міг тричі вкусити її, але це траплялося рідко. Слуги страшенно здивувалися, побачивши, як я їв її разом з кістками, як їдять у нас ніжку жайворонка. Я за одним разом ковтав цілого гусака чи індика, і, мушу визнати, вони були куди смачніші за наших. Дрібнішу птицю я брав штук по двадцять, а то й по тридцять на кінчик ножа.

Одного дня його величність висловив бажання пообідати в мене разом із своєю дружиною і принцами та принцесами. Коли вони з'явилися, я розмістив їх на столі у парадних кріслах з почтом обабіч. Був з ними і Флімнеп, лорд-скарбник з білим жезлом у руці. Я спостеріг, що він раз у раз скоса поглядає на мене, проте я їв більше, ніж звичайно, бажаючи підтримати честь моєї любої батьківщини, а також для того, щоб вразити двір. Я маю деякі підстави гадати, що цей обід дав Флімнепові привід обмовити мене перед його величністю. Хоч скарбник поводився зі мною по-приятельськи, але завжди був моїм потайним ворогом. Тепер же Флімнеп змалював імператорові скрутне становище скарбниці, вказав на великі проценти, під які мусив брати позику, на дев'ятипроцентне падіння кредитних білетів, на те, що я вже коштував його величності понад півтора мільйона спрагів (золота монета завбільшки з блискітку), і нарешті порадив імператорові позбутися мене при першій нагоді.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова