Горбоконик

"Скоро казка говориться,
Та не скоро діло робиться".

Починаємо ж тепер
Від Іванових химер,
І від сивка, і від бурка,
І од віщого коурка.
Кози в море побрели;
Гори лісом поросли;
Золот-кінь з узди зірвався,
Геть у небо він подався;
Під ногою ліс шумить;
Збоку хмара клекотить,
Розсипає блискавиці,
Громом сипле, мов гнівиться...
Це ще приказка, а там
Буде й казка зараз вам.
Ой на морі-окіяні
Та на острові Буяні
Між деревами - труна,
В ній - красуня чарівна;
Соловей над нею свище;
У гаю реве вовчище...
Це ще приказка, та ось
І до казки вже дійшлось.

Тож ви бачили, миряни,
Православні християни,
Як наш славний молодець
Та потрапив у дворець;
При царській конюшні служить
І нітрохи він не тужить
Ні за батеньком старим,
Ні за братом тим і тим.
Та й нащо йому братове?
Носить одяг він шовковий,
Шиті золотом шапки
Ще й па рипах чобітки;
Їсть він тільки мед та сало, -
Кожне б жити так бажало!

Тільки ж тижнів через п'ять
Спальник став щось примічать...
А сказати вам - цей спальник
До Івана був начальник
Над конюшнями всіма,
Тож гнівивсь він недарма;
От до вечора від рана
Він злоститься на Івана
І присягся - молодця
Якось вижити з двірця.
Задля того діла злого
Вдав німого він, глухого,
Ще й прикинувся сліпим
Перед ворогом своїм;
Сам же думав: "Постривай-но!
Будеш знати, невмивайло!"

Тижнів, може, через п'ять
Став той спальник примічать,
Що Іван весь день куняє,
Коників не доглядає;
А тим часом - кінь в коня
Наче лялечка щодня:
Пильно чищені, обмиті,
Гриви в коси перевиті,
Чолки в китицях ясних,
Шерсть - неначе шовк на них;
Щоразу їм у корита
Аж по край сита налита;
А пшениця золота
Ніби тут і вироста.
"Хто це чудо розгадає? -
Спальник сам собі зітхає. -
Чи не ходить домовик
До конюшні крізь душник?
Треба добре все дізнати!
Можу трошки я й збрехати,
Щоб пішов Іван од нас,
Де Макар телят не пас.
Занесу цареві в уші,
Що, мовляв, його конюший
Басурманин, єретик,
Лиходій і чарівник;
Що він з бісом хліб-сіль водить,
В церкву божую не ходить,
М'ясо їсти в піст навик,
Бусурман і кателик".

Спальник той, як звечоріло,
У конюшню вліз несміло
І, коли поснули всі,
Заховався у вівсі.

Ніч до півночі звертає.
Він од страху завмирає:
З ніг тремтить до голови
Та шепоче молитви,
Дожида лихої сили...
Небо хмари застелили,
І на свій дозор нічний
Коновод іде новий.
Двері знову замикає,
Шапку бережно здіймає.
Помаленьку розправля
І виймає відтіля
Тричі вгорнену в шматину
Жароптицину пір'їну.
Ніби день ясний заграв!
Спальник ледь не закричав,
З ляку так заворушився,
Що й овес той розкотився.
Коновод не догадав,
Він овес лиш позмітав,
Коней чистить починає,
Умиває, прибирає,
Гриви довгі завива,
Пісеньок собі співа.
А внизу під жолобами
Спальник ляскає зубами,
Розгляда домовика,
Прикусивши язика.
Що за бісова личина!
Мов не чорт він, а людина!
Ні хвоста, ні бороди,
Парубійко хоч куди!
Каптанець - оксамитовий,
Поясок на нім - шовковий,
Чобітки - ясний сап'ян, -
Ну, чистісінько Іван!
Чудасія нечувана!
Глянув ще раз - і Івана
Наш підглядник упізнав.
"Е! Так он що! - прошептав. -
Завтра цар наш буде знати,
Що ти смієш тут ховати!
Зійде сонце лиш ясне, -
Пам'ятатимеш мене!"
А Іванко і не знає,
Хто в конюшні підглядає,
Гриви в коси він звива,
Парубоцької співа.
Мірку він бере дубову,
Налива ситу медову,
Сипле в жолоб доповна
Білоярого пшона.
Позіхаючи, в шматину
Знов загортує пір'їну, -
І на шапку вухом ліг
Біля задніх кінських ніг.

Тільки блиснула зірниця,
Став наш спальник ворушиться
І, почувши, що Іван
Так хропе, як Єруслан,
Потихеньку вилізає,
До Івана підповзає,
Крадькома за шапку смик,
Ухопив перо - і зник.

Скоро цар від сну збудився,
Хитрий спальник із'явився,
Зразу в землю лобом стук
Та й говорить із-під рук:
"Царю, батьку милостивий,
Будь здоровий і щасливий!
Не вели мене карать -
Слово дай мені сказать!"
"Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки,
Бо скуштуєш канчуків!" -
Цар півсонний одповів.
Спальник наш, зібравши силу,
Каже: "Царю мій! Помилуй!
От, їй-богу, далебі,
Правду я кажу тобі!
Наш Іван, усяк те знає,
Від очей твоїх ховає
Найдорожчеє добро -
Жароптицине перо..."
"Жароптицине?.. Проклятий!
Як же сміє він ховати?!
Ну, мерзотнику, стривай!
Не мине тебе нагай!"
"Ще ж не тільки це він має! -
Далі спальник промовляє,
Сам зігнувшись, як дуга: -
Чорт Івану помага!
Що перо! Саму жар-птицю
Він в ясну твою світлицю
Похваляється дістать!
Зволь-но сам його спитать".
Те сказавши, він шматину
Розгорнув, подав пір'їну,-
Лоба ледве не розбив
І тихенько відступив.
Цар дивився, чудувався,
Гладив бороду, сміявся
І в шкатулі золотій
Заховав добуток свій.
А тоді, кулак піднявши
І придворцям показавши,
Крикнув: "Дурень тут чи ні?
А подать його мені!"

Тут метнулися дворяни
По дурного по Івана.
Кожен швидко так побіг,
Що сусіда збив із ніг,
Сам упав та ще й прослався..
Цар до сліз зареготався.
А дворяни ті прудкі
Та на вигадки меткі,
Щоб цареві догодити,
Знову впали нарочито.
Службу цар нагородив -
Всім по шапці наділив.
Тут посильні ті дворяни
Знов побігли по Івана,
Та минулося тепер
Без усяких там химер.

До конюшні прибігають,
Двері настіж одчиняють
І Івана штурх під бік
Та за чуба смик і смик.
З півгодини морочились,
А проте не добудились.
Вже там хтось із сторожів
Хлопця дрюком розбудив.
"Що воно за плем'я враже? -
Наш Іван спросоння каже. -
Батіжечком я як дам, -
Не охота буде вам
Без пуття будить Івана!"
"Цар, - відказують дворяни, -
Повелів, щоб без розмов
Ти до нього враз прийшов".
"Цар?.. Ну, добре! Одягнуся
І до нього я з'явлюся", -
Посланцям сказав Іван.
Тут надів він свій каптан,
Тричі вряд підперезався,
Добре вмився, причесався,
Батіжка під руку взяв,
До царя попростував.

До царя Іван явився,
Уклонивсь, підбадьорився,
Крякнув двічі та й повів:
"Ти пощо мене будив?"
Цар, моргнувши оком лівим,
З превеликим крикнув гнівом:
"Ще він сміє говорить?!
Ще й питає?! Дурню, цить!
Признавайся, задля чого
Ти від погляду мойого
Заховав моє добро -
Жароптицине перо?
Що я - цар чи ні над вами?
Говори, не гайся, хаме!"
Здивувавсь Іван украй,
Каже: "Царю, постривай!
Розкричався, мов шалений!
Шапка ж ось моя, у мене, -
Відкіля ж ця новина?
Цар! Аякже! Все він зна!
Що ж! Замуч мене в колоді,
А нема пера та й годі!.."
"Говори, бо засічу!.."
"Та таки ж я й не мовчу:
І нема пера й не буде!
Звідки б мав таке я чудо?"
Цар запав ще в більший гнів
І шкатулку відчинив.
"Ну? Ти бачиш цю пір'їну?
Не бреши ж, превражий сину!
Бачиш? Га?" На те Іван
Затремтів, немов бур'ян,
Шапку випустив із ляку.
"Непереливки, друзяко? -
Крикнув цар. - Ще скажеш - ні?!.."
"Ох, пробач, пробач мені!"
І, закутавшись в полу,
Він простягся на полу.
"Ну, на перший раз, гультяю,
Я провину вибачаю, -
Цар Іванові сказав, -
Ти ще, брат, мене не знав!
Можу, бач, в одну хвилину
З головою знять чуприну,
Як мене охопить гнів!
Та скажу без зайвих слів:
Перечув я, що жар-птицю
В нашу царськую світлицю
Похвалявся ти дістать,
Тільки б зволив я сказать.
Ну, гляди ж, не відрікайся,
В путь-доріженьку збирайся".
Тут Іван аж затремтів:
"Цього я не говорив!
Від пера не відрікаюсь,
Де здобув його - признаюсь,
А про птицю, далебі,
Хтось брехню сказав тобі!"
"Торгуваться ще з тобою? -
Цар, затрясши, бородою,
Закричав йому: - Мурло!
Що сказав я - щоб було!
За три тижні жароптицю
Принеси в мою світлицю,
Бо інакше - розчавлю,
Посадить тебе звелю
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!" Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

Кінь, його почувши кроки,
Вдарив був веселі скоки,
Та як сльози він уздрів -
Мало сам не заревів.
"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? -
Запитав Івана він,
Притулившись до колін. -
Не ховай переді мною,
Що зчинилося з тобою!
Я ладен допомогти!
Занедужав, може, ти?
Чи попався лиходію?"
Горбоконика за шию,
Плачучи, Іван обняв.
"Ох, біда нам! - він сказав. -
Цар звелів добуть жар-птицю
У ясну його світлицю.
Що робить, пораду дай!"
Каже коник: "Постривай!
Справді лихо та й чимале;
Ну, та ще ми не пропали!
Треба слухатись було -
От і горе б не прийшло.
По дорозі до столиці
Ти знайшов перо жар-птиці,
Я сказав: "Покинь перо,
Бо воно не на добро,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою!"
От тепер ти бачиш сам,
Що із того вийшло нам.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись.
До царя тепер явись
І таке йому скажи ти:
"Дай, мов, царю два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина.
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря".

От Іван наш - до царя,
Каже: "Царю! Повели ти
Дати добрих два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина,
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря."
Повеління від царя
Зараз вийшло, щоб дворяни
Спорядили в путь Івана,
Цар його благословляв,
Молодцем його назвав.

Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
"Гей! Іване! Годі спать!
Треба діло зачинать!"
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв корита, і пшоно,
Та заморськеє вино,
Ще й хлібину на дорогу;
Сів на коника свойого,
Приодягтися як слід,
Та й подавсь на сонця схід -
Жароптицю добувати.

От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс.
Каже коник до Івана:
"Зараз буде тут поляна;
А на ній - гора ясна,
Та не проста, срібляна;
От сюди-то до зірниці
Прилітають жароптиці
У потоці воду пить;
Тут ми й будем їх ловить".
Повістивши це Івану,
Вибіг коник на поляну.
Що за поле! Скрізь трава
Ізмарагдом одліва;
Вітерець над нею віє,
Так от іскорки і сіє;
А в траві квітки стоять,
Діамантами горять.
Ой на тій же на поляні,
Наче хвиля в окіяні,
Піднеслась гора ясна,
Та не проста, срібляна.
Із високості своєї
Щедре сонце ллє на неї
Чисті промені свої,
Барвить золотом її.

В надвечірню теплу пору
Горбоконик збіг на гору,
На горі спинився-став
І Іванові сказав:
"Ніч приплине незабаром,
То не гай же часу даром:
У корито лий вино
І з вином мішай пшоно.
А щоб буть тобі закритим,
Ти під другим ляж коритом,
Сам лежи та поглядай,
Потихеньку примічай.
Ще до ясної зірниці
Прилетять сюди жар-птиці
І почнуть пшоно клювать
Та по-своєму кричать.
Ту, котра до тебе ближче,
За хвоста хапай, та швидше!
А як зловиш птицю-жар, -
Закричи, мов на пожар;
Зараз я тобі з'явлюся!"
"Ну, а що, як обпечуся? -
Каже коникові Йван,
Розстилаючи каптан. -
Треба взяти рукавички:
Певно ж, то гарячі птички!"
Тут Горбаник геть побіг,
А Іван, зітхнувши, ліг
Під дубовеє корито
Та й лежить там, як убитий.

О полуночній порі
Світло ллється по горі -
Ніби день уже сіяє:
То жар-птаство налітає;
Почало воно кричать
І пшоно з вином клювать.
Наш Іван лежить закритий,
Поглядає з-під корита,
Аж сміється мимохіть,
Сам до себе бубонить:
"Пху на вас, нечиста сило!
Ну й до біса ж налетіло!
Певно, що десятків з п'ять...
От би всіх перехапать, -
Був би радий тій поживі!
Мовить нічого, красиві!
Бач, лапки червоні в них;
А хвостища - просто сміх!
Ге! В курей таких немає!
Ну, а сяєво палає -
Мов у батька в хаті піч!"
На тому скінчивши річ,
Наш Іван повзе змією
Із-під схованки своєї.
І одну жар-птицю - хап
За хвоста, мов куролап.
"Горбоконику-братино!
Ой, та швидше прибіжи-но!
Я жар-птицю, бач, піймав!"
Так Іван дурний кричав.
Вибіг коник наш із гаю:
"Ну, хазяїне, вітаю!
Щоб не сталося біди -
У мішок її клади!
Зав'яжи мішка тугенько,
Та й збираймося скоренько
До царя в далеку путь".
"Ні-бо, дай їх сполохнуть! -
Каже дурень: - Розкричались!
Ач, який зчинили галас!"
І, схопивши батога,
Вздовж і впоперек шмага.
Наче полум'я шугнуло,
Жароптаство спалахнуло,
В огняне кільце звилось
І за хмари подалось.
А Іван услід за ними
Рукавицями своїми
Все махає та кричить,
Аж сусідній ліс дрижить.
В хмари птиці залетіли;
Подорожні попоїли,
Скарб уклали дорогий
Та й поїхали мерщій.

От приїхали в столицю.
"Що, дістав мені жар-птицю?" -
Запитав Івана цар,
Краю того володар.
Спальник тут-таки від муки
Геть погриз у себе руки.
"А, відома річ, дістав!" -
До царя Іван сказав.
"Де ж вона?" - "Пощо спішити?
Спершу вікна повели ти
У вітальні зачинить,
Щоб із дня нам ніч зробить".
Двораки попідбігали,
Вікна всі позачиняли.
От Іван бере мішка,
Жароптицю випуска:
"Киш, бабусю!" - примовляє.
Сяйво тут як засіяє,-
Аж гукнув од страху цар:
"Ох ти, матінко! Пожар!
Гей, пожежників скликайте!
Заливайте! Заливайте!"
"Це, дивись-но, не пожар,
Це сіяє птиця-жар, -
Каже хлопець, сам од сміху
Трясучися. - Ну й потіху,
Царю, я тобі привіз!"
Засміявся цар до сліз.
Каже потім: "Ну, друзяко,
Від царя прийми подяку.
От спасибі! Будь по цім
Зброєносцем ти моїм!"

Те почувши, хитрий спальник,
Що над кіньми був начальник,
Поки Йвана не було,
Каже: "Ну, стривай, хамло!
Не радій іще, мурмило,
Що тобі так пощастило!
Ще тебе я підведу,
Милий друже, під біду!"

Днів за десять після того
В кухні вечора одного
Позбирались кухарі,
Служники й воротарі;
Попивали мед із жбана
Та читали Єруслана.
"Ех! - один слуга сказав. -
От я книжечку дістав!
Є що, хлопці, почитати!
Сторінок в ній небагато,
І казок усього п'ять, -
Та одна в одну, сказать,
Не звичайні, а чудові!"
Звісно, всі по тому слові
Просять казку хоч одну,
Не звичайну, чарівну
З тої книжки розказати.
"Ну, з якої ж вам почати?
Перша казка про царя,
Друга - про богатиря;
Третя казочка... про того...
Про князенка молодого...
А четверта про війну.
П'ята.,. Дайте спом'яну...
П'ята казка... От і знаю,
А ніяк не пригадаю!
Геть забув, як на біду!"
"Про царівну молоду?"
"Одгадав ти! Просто дивно!
Про морську вона царівну.
Ну, яку ж тепер, брати,
Казку вам оповісти?"
"Про царівну! - всі гукнули. -
Про царів уже ми чули!
Про дівицю нам скоріш!
Слухать буде веселіш!"
Сів слуга тоді поважно
Та й розказує протяжно:

"Проти сонця, проти зір
Окіян розлігся вшир.
Знають путь до окіяну
Лиш погані басурмани;
З християнської ж землі
У човні чи кораблі
Не бували ще миряни
Серед того окіяну.
Та відомо добре нам,
Що живе красуня там,
І не проста, і не бідна:
Донька місяцеві рідна,
Сонцю красному сестра.
Як денна прийде пора,-
В кожушечку дорогому,
На човні на золотому
Виплива вона з хором,
Срібним граючи веслом;
Пісні любої співає
Ще й на гуслах ніжно грає..."

Спальник з печі все те чув.
Він зіскочив так як був,
До царя побіг швиденько;
Поклонивсь йому низенько,
В землю стукнувши чолом,
Та й лепече язиком:
"Преласкавий царю-пане!
Хай це в гнів тобі не стане!
Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!"
"Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки!"
Цар з постелі закричав.
Хитрий спальник розпочав:
"Царю! В кухні ми сиділи,
Мед-горілочку хилили
За здоров'ячко твоє.
Враз челядник устає
Та й розказує билицю
Про чудову цар-дівицю.
Зброєносець твій, Іван,
Заприсягсь на свій жупан,
Що місцину ту він знає,
Де красуня проживає,
І ладен подать її
Перед оченьки твої".
Тут у землю знов він ткнувся.
Цар мов зо сну стрепенувся,
Гучно крикнув до дворян:
"Гей! А де там мій Іван?"
Тут розбіглися дворяни
По дурного по Івана,
В сіні сонного найшли
І в сорочці привели.

Цар почав тоді: "Іване!
Повіли мені дворяни,
Що хвалився ти - для нас
За малий привезти час
Для утіхи іншу птицю -
З-понад моря цар-дівицю..."
"Що ти, що! Перехрестись!
Отака, мовляв, ловись!
Певно, зо сну ти чи сп'яна
Причепився до Івана!
Ти кажи, що хоч, мені -
Все це вигадки дурні!"
"Торгуватися з тобою?! -
Цар, труснувши бородою,
До Івана заревів. -
Як мені за двадцять днів
Не введеш ти до світлиці
Чарівної цар-дівиці,
То тебе-клянуся в тім! -
Ізвелю катам своїм
Посадить на гостру палю!
Геть!" Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? -
Каже коник. - Голова
Не болить тобі, бува?
Чи попавсь ти лиходію?"
Горбоконика за шию
Плачучи Іван обняв.
"Ох, біда нам! - він сказав. -
Цар велів, щоб цар-дівицю
Я привіз йому в світлицю.
Що робить, пораду дай!"
Каже коник: "Постривай!
Справді, лихо та й чимале,
Ну, та ще ми не пропали.
Треба слухатись було,
От і горе б не прийшло.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
До царя тепер явись
І скажи, хай дві хустини
Дасть із гарної тканини,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів -
На тарелях золочених -
Та заморських вин студених".

До царя Іван іде,
Річ таку в царя веде:
"Щоб царівну ту піймати,
Дві хустини треба мати,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів -
На тарелях золочених -
Та заморських вин студених".
"От давно б, Іване, так!" -
Цар гукнув, немов юнак,
І велів, щоб для Івана
Все, що слід, знайшли дворяни
Молодцем його назвав,
Щастя-долі побажав.

Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
"Гей, Іване, годі спать!
Треба діло зачинать!"
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв шатро з легких шовків,
Цілу гору пирогів -
На тарелях золочених -
Взяв удосталь вин студених,
Дві хустини теж узяв;
У мішок те все поклав,
Сів на коника свойого
Та й поїхав у дорогу,
Приодягтися як слід,
На далекий сонця схід
Цар-дівицю добувати.

От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс
Та й промовив так Івану:
"Ось і шлях до окіяну.
Тут красуня чарівна
Прожива сама-одна;
Двічі в рік на землю сходить
І тоді-то вже приводить
Довгий день на втіху нам.
От побачиш завтра сам".
Так промовивши Івану,
Коник збіг до окіяну,
Де об скелі кам'яні
Хвилі билися гучні.
Тут Іван з коня злізає,
А Горбаник промовляє:
"Став шатро з ясних шовків
І тарелі пирогів
На тонкі клади хустини,
Розставляй заморські вина.
Сам лягай біля шатра,
Та не спи, бо не пора.
Бачиш, човник он мелькає...
То царівна підпливає.
Як зайде в шатро твоє,
Хай поїсть вона, поп'є,
А на гуслах як заграє, -
Знай, що час твій настигає:
У шатерце ти вбігай
І царівну вмить хапай,
Та держи її міцніше,
Та поклич мене скоріше.
Я на перший твій наказ
Прибіжу до тебе враз;
Та й поїдем... Та, гляди-но,
Не пускай оту пташину,
Бо, як вирветься вона -
Буде нам біда страшна".
Коник тут відбіг хутенько,
А Іван почав тихенько
Ткань шовкову проривать,
Щоб царівну пильнувать.

Сонце гріє, сонце сяє,
Цар-дівиця підпливає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала.
"Хм! Так ось та цар-дівиця,
Та красуня білолиця! -
Наш Іван прошепотів. -
От і слухай казкарів!
Гнеться, в'ється, як лозина,
Ще й тонка, як соломина!
Молода-то молода,
А бліда ж яка, бліда!
Ну, а ніжка - сміх казати!
Пхі! Неначе у курчати!
Хай полюбиться кому,
Я ж і даром не візьму!"
Тут вона як заспівала
Та на гуслах як заграла,
То Іван, не знати як,
Похилився на кулак,
Слухав, слухав напочатку
Та й заснув, як те дитятко.

Вечір тихо погасав.
Раптом коник заіржав,
Копитом його торкає
І сердито промовляє:
"Спи, Іваночку, дрімай,
Лиха-горя дожидай!
Не мене ж візьмуть на палю!"
Тут Іван заплакав з жалю
І, ридаючи, просив
Щоб Горбань його простив:
"Ой, пробач, мій коню-друже!
Винуватий я, ще й дуже!"
"Ну, хай бог тебе простить! -
Горбанець йому кричить. -
Все ще можна заладнати,
Тільки б знову не проспати;
Завтра вранці, на зорі,
Буде знову в цім шатрі
Молоденька цар-дівиця:
Припливе медку напиться.
Та як знову ти заснеш,
То від смерті не втечеш".
Знов одбіг вухань горбатий;
А Іван почав шукати
Понад берегом цвяшків
Од розбитих кораблів,
Щоб під бік його кололи,
Щоб солодкий сон бороли.

Перейшла нічна пора,
Вранці-рано до шатра
Цар-дівиця припливає,
Срібний човник примикає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала...
Знов царівна заспівала,
Знов так солодко заграла,
Що Іванові оп'ять
Захотілося поспать.
"Ні, стривай же, зла личино!
Каже стиха парубчина. -
Вже від мене не втекти!
Знай, моєю будеш ти!"
До шатра він убігає,
Косу русую хапає...
"Ой, мерщій сюди, мерщій,
Горбоконику ти мій!"
Вибіг коник наш із гаю:
"А, хазяїне, вітаю!
Ну, сідлай мене скоріш
Та держи її міцніш!"

Цар веселий у столиці
Вранці-рано стрів дівицю,
І за білу ручку взяв,
І "добридень" їй сказав,
І в палати мармурові
Тихо ввів по тому слові.
Там до столу посадив,
Ніжно так заговорив:
"Панно, вславлена красою!
Чесний шлюб візьми зо мною.
Скоро я тебе уздрів -
Враз коханням закипів.
Яснозорі твої очі
Гнати будуть сон щоночі,
Серце рвати день при дні...
Ох! І лишенько ж мені!
Ти скажи ласкаве слово!
До весілля все готове;
Завтра ж, ластівко моя,
Обвінчаться хтів би я.
Поцілуй мене, серденько!"

А царівна молоденька,
Прехороша, як зоря,
Одвернулась від царя.
Цар у гнів за те не вдався -
Ще сильніше закохався;
На коліна упадав,
Ручки ніжно потискав
І почав благати знову:
"Ти скажи ласкаве слово!
Чим тебе я прогнівив?
Може тим, що полюбив?"
"Ох, сумна я, а не гнівна! -
Промовля йому царівна. -
Будеш любий ти мені,
Як за три дістанеш дні
Перстень мій із окіяну".
"Гей! Покликати Івана!" -
Крикнув цар на слуг своїх,
Ледве сам був не побіг.

До царя Іван явився,
Цар із крісла аж підвівся,
Каже: "Братику Іван!
Вирушай на окіян;
Скарб заховано там дивний -
Перстень красної царівни.
Я за нього золотих
Дам тобі червінців міх".
"Я ще з першої дороги
Волочу насилу ноги;
Ти ж ізнов - на окіян!" -
Так відказує Іван.
"Як же можна тут баритись?
Бач - я хочу оженитись! -
Цар у гніві закричав,
Кулаками замахав. -
Ти гляди мені, роззяво!
У дорогу гайда! Жваво!
Швидше персня добувай!"
"Стій, Іванку, постривай, -
Каже красна цар-дівиця, -
Завітай та уклонися
В самоцвітний терем мій,
Неньці там скажи моїй:
Доня, мов, її питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені?
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв?
Не забудь же!" - "Не забуду,
Як при пам'яті я буду;
Тільки знати хочу я,
Хто ж то - матінка твоя,
Брата як твого взивати".
"Сонце - брат мій, місяць - мати",
Каже дівчина. "Гляди,
Повертай мерщій сюди!" -
Цар-жених докинув слово.
Наш Іван заплакав знову
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха?" -
Кінь Івана запитав.
"Ох, біда! - Іван сказав. -
Цар задумав одружиться,
Взять заморську цар-дівицю,
От і шле на окіян;
Ну й нещасний мій талан!
Мушу персня золотого
Я дістати з дна морського,-
Легко, конику, сказать!
Ще й веліла завітать
Та, мовляв, красна дівиця
Десь у терем, уклониться
Сонцю з місяцем ясним
І сказати дещо їм..."
Коник тут: "Скажу я сміло -
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
Спать тепер ти укладись;
А зорею вранці-рано
Ми майнем до окіяну".

Наш Іван уранці встав,
Цибулинок зо три взяв,
Тепло вдягся на дорогу,
Сів на коника свойого
І майнув до моря вмить...
Дайте, братчики, спочить!