Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
За мотивами української народної казки
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Гальдяєв
Давно, дуже давно, коли не тільки нас, а й наших дідів і прадідів не було ще на світі, стояло на морському березі заможне торгове слов'янське місто Вінета; а в цьому місті жив багатий купець Усевдім, чиї кораблі, навантажені коштовними товарами, плавали по далеких морях.
Усевдім був дуже багатий і жив розкішно: напевно, й саме ім'я Усевдім він отримав тому, що в його домі було геть усе, що тільки можна було знайти гарного й дорогого в ті часи; а сам господар, його дружина та діти їли тільки на золоті й на сріблі, ходили тільки у соболях та в парчі.
У стайні Усевдома було багато відмінних коней; але ані в Усевдомовій стайні, ані в усій Вінеті не було коня швидшого й гарнішого за Дожени-Вітра – так прозвав Усевдім свого улюбленого верхового коня за швидкість його ніг. Ніхто не насмілювався сідати на Дожени-Вітра, окрім самого господаря, і господар ніколи не їздив верхи ні на якому іншому коні.
Трапилося купцеві в одну зі своїх поїздок по торгівельних справах, повертаючись до Вінети, їхати на своєму улюбленому коні крізь великий і темний ліс. Вже вечоріло, ліс був страшенно темний і густий, вітер хитав верхівки похмурих сосен; купець їхав сам-самісінький та ще й повільно, шкодуючи свого улюбленого коня, що втомився від довгої мандрівки.
Раптом з-за кущів, наче з-під землі, вискочило шестеро дужих хлопців зі звірячими обличчями, у волохатих шапках, з рогатинами, сокирами і ножами в руках; троє були на конях, троє пішки, і двоє розбійників уже було схопили купцевого коня за вуздечку.
Не бачити б багатому Усевдому своєї рідної Вінети, якби під ним був якийсь інший кінь, а не Дожени-Вітер. Відчувши на вузді чужу руку, кінь рвонув уперед, своїми широкими, сильними грудьми перекинув на землю двох зухвалих злодіїв, що тримали його за вуздечку, зім'яв під ногами третього, який, махаючи рогатиною, забігав уперед і хотів було загородити йому шлях, і помчав як вихор. Кінні розбійники пустилися навздогін; коні у них були теж добрі, але де ж їм наздогнати Дожени-Вітра?
Дожени-Вітер, попри свою втому, відчуваючи погоню, мчав, як стріла, пущена з туго натягнутого лука, і далеко залишив за собою розлючених лиходіїв.
За півгодини Усевдім вже в'їжджав до рідної Вінети на своєму доброму коні, з якого клаптями падала на землю піна.
Злазячи з коня, боки якого від утоми високо здіймалися, купець тут же, ляскаючи Дожени-Вітра по змиленій шиї, урочисто пообіцяв: що б з ним не трапилося, він не продаватиме й не даруватиме нікому свого вірного коня, не проганятиме його, як би він не постарів, і щодня, до самої смерті, накаже тричі на день годувати коня відбірним вівсом.
Але, поспішаючи до дружини й дітей, Усевдім не доглянув сам коня, а ледачий працівник не виводив змученого коня як слід, не дав йому охолонути та й напоїв завчасно.
З тих самих пір Дожени-Вітер і почав кволіти, хворіти, ослаб на ноги і, нарешті, осліп. Купець дуже сумував і з півроку вірно дотримував своєї обіцянки: сліпий кінь стояв як і раніше на стайні, і щодня його тричі годували вівсом.
Згодом Усевдім купив собі іншого верхового коня, і через півроку йому здалося занадто годувати сліпого, ні до чого не придатного коня тричі на день, і він велів годувати його двічі. Ще минуло півроку; сліпий кінь був іще молодий, їв довго, і його стали годувати лише один раз.
Нарешті, і це здалося купцеві обтяжливим, і він наказав зняти з Дожени-Вітра вуздечку й прогнати його за ворота, щоб не займав даремно місця у стайні. Робітники випровадили сліпого коня з двору палицею, оскільки він пручався і не йшов.
Бідолашний сліпий Дожени-Вітер, не розуміючи, що з ним роблять, не знаючи і не бачачи, куди йти, залишився стояти за воротами, опустивши голову і сумно ворушачи вухами. Настала ніч, пішов сніг, спати на бруківці бідолашному сліпому коню було жорстко й холодно. Кілька годин простояв він на одному місці, але нарешті голод змусив його шукати їжу. Піднявши голову, нюхаючи в повітрі, чи не трапиться десь хоча б жмут соломи зі старого, опалого даху, брів навмання сліпий кінь і безперестанку натикався то на ріг будинку, то на паркан.
А щоб ви знали, у Вінеті, як і в усіх старовинних слов'янських містах, не було князя, а жителі міста керували самі собою, збираючись на площу, коли треба було вирішувати якісь важливі справи. Таке зібрання народу для вирішення його власних справ, для суду і розправи, називалося вічем. Посеред Вінети, на площі, де збиралося віче, висів на чотирьох стовпах великий вічовий дзвін, на звук якого збирався народ і в який міг дзвонити будь хто, хто вважав себе ображеним і вимагав від народу суду й захисту. Ніхто, звичайно, не смів дзвонити у вічовий дзвін через дрібниці, знаючи, що за це він буде засуджений людьми.
Отже, блукаючи площею, сліпий, глухий і голодний кінь випадково натрапив на стовпи, на яких висів дзвін, і, гадаючи, напевно, витягти зі стріхи пучок соломи, схопив зубами мотузку, прив'язану до язика дзвона, і став смикати: дзвін задзвонив так сильно, що народ, не дивлячись на те що було ще рано, натовпами почав збігатися на площу, бажаючи дізнатися, хто так гучно вимагає його суду й захисту. Усі у Вінеті знали Дожени-Вітра, знали, що він врятував життя своєму господареві, знали обіцянку господаря – і здивувалися, побачивши посеред площі бідолашного коня – сліпого, голодного, змерзлого, вкритого снігом.
Згодом з'ясувалося, в чому справа, і коли народ дізнався, що багатий Усевдім вигнав з дому сліпого коня, який врятував йому життя, то одностайно вирішив, що Дожени-Вітер мав повне право дзвонити у вічовий дзвін.
Покликали на площу невдячного купця; і незважаючи на його виправдовування, наказали йому доглядати коня як і раніше і годувати його до самої його смерті. Особлива людина була приставлена стежити за виконанням вироку, а самий вирок був вирізаний на камені, поставленому на згадку про цю подію на вічовий площі...
Автор: Ушинський К.; ілюстратор: Гальдяєв В.Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова