Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





П.Єршов

Горбоконик

Переклад українською – М.Рильський
Ілюстрації – М.Кочергін

Горбоконик

 

Частина 1  Частина 2  Частина 3

Частина перша

"Починається казка казатися"

За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба на землі
Жив дідусь в однім селі.
У старенького три сини:
Старший - з розумом хлопчина,
Середульший - сяк-такий,
А найменший - геть дурний.

Хлопці сіяли пшеницю
Та й возили у столицю:
Бач, столиця та була
Недалеко від села.

Горбоконик

Там пшеницю продавали,
Гроші добре рахували
І, набивши гаманця,
Повертались до отця.

От чи скоро, чи не скоро
Приключилося їм горе:
Хтось у поле став ходить
І пшеницю толочить.
Про таку лиху пригоду
Ще ніхто не чув ізроду;
Стали думать і гадать,
Як би злодія впіймать.
Та й надумали ходити
Уночі той лан глядіти,
Щоб його оборонить,
Лиходійника зловить

Горбоконик

Почало ж ото смеркатись,
Старший брат почав збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Непогожа ніч настала;
Боясть парубка напала,
І сховався молодець
У кошару до овець.
Встало сонце із-за хмари,
Вийшов тихо він з кошари,
Із криниці вид умив
Та й постукавсь до братів:
"Гей, прокиньтеся, тетері,
Відчиніть скоріше двері!
На дощі я весь промок
Аж до самих до кісток".
Хлопці двері відчинили,
Брата старшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Старший брат перехрестився,
На всі боки поклонився,
Кашлянув і проказав:
"Цілу нічку я не спав;
А було ж мені, на лихо,
І не тепло, і не тихо:
Як звірюка, вітер вив,
Дощ холодний ливма лив,
Ох, намучивсь я доволі!..
Ну, та все гаразд у полі".
Похвалив його отець:
"Ну, Данило, молодець!
Послужив ти службу щиру.
Тобто, мовить до приміру,
Не ловив у полі гав, -
Лан як треба доглядав".

Почало ізнов смеркатись;
Середульший став збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Ніч холодна як настала,-
Туга парубка напала,
Зуб на зуб не попада;
Він навтьоки, бо біда!
"Лучче ніч повартувати
У сусідки біля хати!"
Непереливки було!..
Тільки ж сонечко зійшло,
Він братів почав будити:
"Гей, сплюхи, а відчиніте!
Був мороз вночі страшний,-
Ледь зостався я живий!"
Хлопці двері відчинили,
Середульшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Він тоді перехрестився,
На всі боки поклонився
І крізь зуби проказав:
"Цілу нічку я не спав,-
А заснути міг навіки,
Бо мороз був превеликий,
До костей мене дойняв;
Ніч до ранку я дрижав;
Проклинав нещасну долю...
Ну, та все гаразд у полі".
І йому сказав отець:
"Ти, Гаврило, молодець!"

Стало втрете знов смеркатись",
Час найменшому збиратись;
А найменший не спішить,
На печі собі сидить
Та й реве з усії сили.
"Чорні очі, личко біле!.."
Стали браття дорікать,
В поле дурня виганять,-
Та хоч як вони кричали,
Тільки голос утеряли:
Що йому до тих розмов!
Ну, тут батько підійшов,
Каже: "Синку мій коханий,
Ти піди в дозор, Іване.
Я обнов тобі куплю,
Дам і кваші, й киселю".

Тут Іван злізає з печі,
Кобеняк бере на плечі,
Хліб за пазуху кладе,
Вартувати лан іде.

Ніч настала; місяць сходить;
Поле все Іван обходить,
На всі боки погляда
І під кущиком сіда:
Зорі лічить, мов читає,
Та окраєць уминає.
Враз опівніч кінь заржав...
Вартовий швиденько встав,
Подививсь під рукавицю -
І побачив кобилицю.
Наче сніг була вона -
Чистобіла та ясна,
Грива хвилями спадала,
Щирим золотом сіяла...
"Еге-ге! так он який
Наш злодюжка!.. Ну, постій!
Жартувати я не вмію,
Сяду враз тобі на шию!
Подиви, яка прудка!"
Скинув він кобеняка,
До кобили підбігає,
За хвоста її хапає
Та й сідає на хребет -
Тільки задом наперед.
Стрепенулася кобила
Ще й очима засвітила,
Шию лебедем звила
І зірвалась як стріла.
В'ється змієм над полями,
Висне птахом над ровами,
Мчиться скоком вище гір,
Лине чвалом через бір.
Хоче скинути Івана,
Щоб не став він їй за пана.
Та в Івана славний хист -
Цупко держить він за хвіст.

Горбоконик

Натомилася кобила
І отак заговорила:
"На мені ти вмів сидіть,
Будеш мною володіть.
Дай лиш місце для спокою.
Та ходи як слід за мною,
Та щодня мене гляди,
В поле чистеє води,
Випускай гуляти в полі
На роздоллі ще й на волі.
Через три дні я заржу,
Коней двійко породжу -
Гриванів, яких донині
Не стрічалося людині;
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка
На хребті з двома горбами
Ще й з предовгими ушами.
Більших двох, як хоч, продай,
Горбанька ж не віддавай
Ні за яхонт, ні за гроші,
Ні за царськії розкоші.
В ясен день, у тьмі нічній
Він товариш буде твій:
У мороз тебе зогріє,
Влітку холодом обвіє;
В голод хлібом покріпить,
В спеку медом освіжить.
А мене, як час настане,
Знов гулять пусти, Іване!"

"Добре!" - думає Іван
І в пастуший балаган
Кобилицю заганяє,
Двері щільно затуляє, -
Скоро ж сонечко зійшло,
Повертається в село
Ще й співає як уміє:
"Ой, у полі вітер віє!.."

Горбоконик

От на ґанок він ступив,
Клямку швидко ухопив,
Двері торгає щосили,
Що аж стіни затремтіли,
І кричить на весь базар,
Ніби стався там пожар.
Тут брати попрокидались,
Дуже сильно полякались,
Закричали: "Хто такий?"
"Це ж бо я, Іван дурний!"
Хлопці двері відчинили,
В хату дурника впустили
І взялися дорікать,
Як він смів їх так лякать!
А Іван наш не зважає,
В постолах, у малахаї
На широку лізе піч
І таку заводить річ
Про нічну свою пригоду,
На утіху всьому роду:
"Цілу нічку я не спав,
Зорі в небі рахував,
А до місяця й байдуже, -
Заклопотаний був дуже.
Зирк - аж бачу сатану
На пшеничному лану;
Пика - зовсім як котяча,
Очі - вогники неначе!
От зачав той чорт скакать,
Колоски хвостом збивать!
Жартувати ж я не вмію,
Як плигну йому на шию!
Він носив мене, носив,
Мало в'язів не скрутив,
Ну, та сам я, брат, з усами, -
Цупко стис його ногами.
Довго, довго він брикав
І нарешті проказав:
"Відпусти мене, благаю!
Цілий рік я обіщаю
Не виходити на лан,
Не тривожити селян!.."
Ну, я й випустив чортяку,
Що аж трясся з переляку..."
Мову тут Іван урвав,
Позіхнув та й задрімав.
Тут брати, хоч і гнівились,
Од сміху аж покотились:
"От яку нам дивину
Дурень вигадав! Ну-ну!"
Сам старий не міг стриматись,
Щоб до сліз не посміятись,
Хоч старим воно вже й гріх
У такий вдаваться сміх.

Скільки часу проминає,
Хай цікавий не питає,
Бо про це нічого вам
Я б не міг сказати сам.
Та і що ж то нам за діло,
Рік чи два там пролетіло,-
Вже ж ми їх не доженем!..
Далі казку поведем.

Якось наш Данило в свято
Випив трохи забагато,
Що аж став в очах туман,
Та й заліз у балаган.
Що ж побачив він? - Красивих
Коней двох золотогривих
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка,
На хребті з двома горбами,
З аршиновими ушами.
"Ге! Тепер-то я дізнав,
Чом тут дурень ночував! -
Каже сам собі Данило. -
Хай же знає й брат Гаврило!"
До Гаврила він біжить
І говорить, аж тремтить:
"Глянь-но лиш, яких красивих
Коней двох золотогривих
Дурень наш собі дістав:
Про таких ти й не чував!"
І Данило та Гаврило
В балаган отой щосили
Мчаться босі по траві,
По тернах і кропиві.

Горбоконик

Тричі обертом пішовши,
Очі добре наколовши,
З синяками на лобах
Стали хлопці у дверях.

Коні ржали і хропіли,
Очі полум'ям горіли;
По широкому хвості
Грали хвилі золоті,
Копити ж сіяли разом
І сапфіром, і алмазом.
Глянеш - серце затремтить!
Лиш царю б на них сидіть!

Так на них брати дивились
Що аж очі потомились.
"Де ж то він таких дістав?"
(Брат Гаврилові сказав).
"Та давно вже річ ведеться.
Що лиш дурням скарб дається, -
Ти ж, хоч би і лоб розбив,
Не найдеш і двох рублів.
Слухай! Коней цих візьмімо
І в неділю відведімо
До столиці на базар;
Візьмем грошики з бояр,-
А з грошима, сам ти знаєш,
І поп'єш, і погуляєш.
Перша в світі річ - гаман!
Ну, а дурень той, Іван,
Не спроможеться вгадати,
Де гостюють коненята;
Хай шука по всіх кутках!
Ну, друзяко, - по руках!"
Браття словом заручились,
Обнялись, перехрестились
Та й вернулись до села, -
А розмова в них ішла
Все про коней, про чарчинку
Та про дивну ту звіринку.

Час минає, час летить,
День за днем іде-біжить,
І в суботу, як годиться,
Їдуть браття до столиці,
Щоб товар там свій продать.
А до того ж розпитать:
Чи до міста кораблями
Не навезли німці краму,
Чи не рушив цар Салтан
Воювати християн.
От іконам помолились,
Батьку сивому вклонились
Та й майнули крадькома
З тими кіньми із двома.

Горбоконик

Вечір з ніччю зустрічався.
На нічліг Іван зібрався;
Хліба кусень жуючи,
Довгу пісню ведучи,
В поле він іде широке,
Підпираючися в боки,
І поважно, ніби пан,
Увіходить в балаган.

Там нічого не змінилось,
Тільки коні десь поділись;
Горбоконик лиш до ніг
До Іванових прибіг,
Ляскав з радості ушами
Та притоптував ногами.
Як затужить тут Іван,
Спершися на балаган:
"Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!
Я ж поїв вас, доглядав!
Та який вас чорт украв?
А бодай йому, собаці,
Десь іздохнути в байраці!
А бодай би, вражий син,
Впав із мосту в воду він!
Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!"

Горбоконик тут заржав:
"Не журися! - він сказав. -
При твоїй великій шкоді
Можу стати я в пригоді.
Коні взяв не сатана -
Це братів твоїх вина.
Та про що дарма молоти!
Треба братись до роботи!
Ти на мене лиш сідай,
Та держися добре, знай!
Хоч малий собі я вдався,
А й з великими б зрівнявся:
Як зірвуся, як майну,
То й чортяку дожену!"

Коник спину підставляє,
Наш Іван мерщій сідає
На конятко-малюка,
Взяв за уші ще й гука:
"Гей, лети, щоб я незчувся!"
Горбоконик іздригнувся,
Стрепенувся, захропів
І стрілою полетів;
Тільки чорними клубками
Вихор вився під ногами.
І за декілька хвилин
Наздогнав злодіїв він.

Горбоконик

Хлопці дивом здивувались,
Непомалу налякались.
А Іванко їм кричить:
"Сором, братці, так чинить!
За Івана ви мудріші,
Та Іван за вас чесніший:
Коней він у вас не крав!"
Старший брат тоді сказав:
"Дорогий ти наш Іване,
Звісно, діло це погане!
Та до розуму візьми,
Що бідуєм тяжко ми.
Хоч пшениченьку і сієм,-
Ледве-ледве животієм.
А як часом неврожай,-
Притьмом тут хоч пропадай!
Цілу нічку я й Гаврило
Проміж себе говорили:
Як би горю помогти?
Щастя-доленьку знайти?
От ми думали-гадали
Та й по всьому зміркували:
Цих продати гриванів
Хоч за тисячу рублів.
А за те ти б мав обнову -
Пишну шапку малинову,
Ще й на рипах чобітки,
Що аж дзвонять підківки!
Знов же й те: наш батько милий
Працювати вже безсилий,
Ну, а якось треба жить!..
Чи ж тобі не розуміть!"
"Ну, як так, - Іван мовляє, -
Ради іншої немає:
До купців конят ведіть,
Тільки-но й мене візьміть!"
Стало тут братам сердито, -
Та взяли! Бо що ж робити?

Ніч холодна надійшла;
Небо хмара облягла;
От, щоб часом не зблудитись,
Ухвалили зупинитись.
Прив'язали до дубків
Горбанька та гриванів,
Добули з хлібцем торбину,
Добру випили чарчину -
І зайшла розмова в них
І про горе, і про сміх.

Враз Данило помічає -
Щось далеко ніби сяє.
До Гаврила він кивнув,
Лівим оком підморгнув
І, кахикнувши легенько,
Показав огонь тихенько;
Враз Данило догадав.
"Ех, і темно ж! - він сказав. -
Хоч би місяць на часину
Освітив оцю долину, -
Легше б нам! А так, брати,
Ми сліпі, мов ті кроти...
Та стривай... мені здається.
Що вогонь там ніби в'ється...
Там он, бачите?! Горить!..
От багаття б розпалить!
Ну, Івасику-братино,
Принеси-но нам жарину!
Я кресало з кремінцем
Загубив десь під кущем".
Сам же думає Данило:
"Щоб тебе там задавило!"
А Гаврило шепотить:
"Хто там знає, що горить!
Як розбійники там стали -
Згадуй лиш його як звали!"

А Івану не біда!
Він на коника сіда,
Б'є в круті боки ногами,
Підохочує руками,
Підійма страшенний крик...
Коник знявся - й миттю зник.
"З нами будь, господня сило! -
Закричав тоді Гаврило,
Хрестячись хрестом святим. -
Що за біс такий під ним?"

Огник світиться ясніше,
Горбаньок біжить скоріше,
До вогню добіг, стоїть.
Ніби вдень, усе блищить;
А тепла, проте, немає.
Дим угору не спливає.
Здивувався тут Іван.
"Що, - сказав він, - за шайтан?!
Ясно, хоч лови ти блохи,
А тепла нема нітрохи!
От так огник! Диво з див!"

Горбоконик

Горбоконик відповів:
"То лежить перо жар-птиці
Із чертогів цар-дівиці.
Та для щастя для свого
Не бери собі його,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою".
"Говори! - Іван бурчить. -
Сам я знаю, що робить!"
Та й підняв він ту пір'їну,
Загорнув її в шматину,
В шапку добре заховав
І вертатися сказав.

До братів він під'їжджає
І таке їм повідає:
"То не огник там палав, -
Пень горілий дотлівав;
Довго з ним я морочився,
Та дарма лиш натомився;
Дмухав я на повен дух,
А триклятий пень - потух!"
Браття цілу ніч не спали
Та з Івана глузували.
А Іван під возом сів,
Цілу нічку прохропів.

Вранці коні запрягали,
У столицю приїжджали
І між кінських між рядів
Стали ждати покупців.

Був у тій столиці звичай:
Як не скаже городничий -
"Продавати й купувать" -
То нічим не торгувать.
Службу в церкві одслужили, -
Городничий посивілий
Виїжджає на коні,
Вколо - стражники ставні.
Поруч їде з ним глашатай
Довгоусий, бородатий;
В золоту сурму гуде,
До народу річ веде:
"Гей! Крамниці відмикайте
Та купуйте, продавайте!
А сторожа хай стоїть,
Хай пильнує і зорить,
Щоб не сталося содому,
Ані тиску, ні погрому,
Щоб пройдисвіт не дурив
Добросердих покупців!.."
Тут купецтво виступає,
До людей кричить-гукає:
"Гей, панове, славний крам
Приготовано тут вам!
Ой шовки, ще й оксамити,
Ой же вибрать ще й купити!"
До крамниць народ біжить
Краму вибрати й купить,
А купці рублі складають
Та прикажчикам моргають.

Горбоконик

От до кінського торжка
Іде варта городська.
Що за диво? Від народу
Ані виходу, ні входу;
Мов комахи ті кишать,
І сміються, і кричать.
Городничий здивувався,
Що народ так розгулявся,
І сторожі дав наказ:
"Путь мені прокласти враз!"
"Гей! Чортяки босоногі!
Геть з дороги! Геть з дороги!"
Вусані кричать на страх
З нагаями у руках.
Весь народ заворушився,
Зняв шапки і розступився.

На конячому торжку
Пара коней у рядку -
Очі полум'ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті...
Городничий посивілий
Тільки охнув що є сили:
"От на світі є дива!
Аж п'яніє голова!"
Весь загін тут уклонявся,
Мудрій мові дивувався.
А старий служака враз
Пресуворий дав наказ -
Коней тих не продавати,
Не шуміти, не кричати;
Та й поїхав до царя,
Краю того владаря,
Розказать про дивну пару
Серед кінського базару.

До палацу він іде,
Сто поклонів там кладе,
На коліна упадає
І цареві промовляє:
"Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!"
"Говорити закортіло?
Говори, та тільки діло!"
"Як умію, розкажу:
Городничим я служу;
Щиро й вірно я справляю
Службу цю..." -
"Та знаю, знаю!"
"От, на кінському торжку
Бачу я юрбу людську.
Під'їжджаю - тьма народу!
Ані виходу, ні входу.
Тут загін я свій послав,
Щоб народ він розігнав.
Та і сталось, царю-пане!
Що ж за диво нечуване?
Між великих і малих
Двоє коней дорогих:
Очі полум'ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті...
Копити ж сіяють разом
І сапфіром, і алмазом!"

Горбоконик

Цар, як ті слова почув,
Аж на місці підстрибнув:
"Хочу я за всяку плату
Чудо те собі придбати.
Гей, карету!" І стоїть
У дворі карета вмить.
Цар умивсь, причепурився
Та й поїхав-покотився;
За царем - стрільців загін.

От прибув на ринок він.
Всі навколішки упали,
"Слава, слава!" - закричали.
Цар вклонився - і за мить
На землі уже стоїть...
Ока з коней він не зводить,
Так і сяк до них заходить,
Шепче лагідно до них,
Мов до діточок малих,
Усміхається ласкаво,
Гриву гладить кучеряву
І питається у всіх,
У великих і в малих:
"Гей! Сажіть мені, хлоп'ята,
А чиї це коненята?
Хто хазяїн?"
Тут Іван
Руки в боки, ніби пан,
Поперед братів виходить
І поважну річ заводить:
"Пара це, сказать, моя,
Їм хазяїн, царю, я".-
"Їх купити я бажаю!
Продаєш ти?" - "Ні, міняю".
"Що ж тобі на вимін дать?" -
"Срібла шапок п'ять та п'ять".
"Тобто десять, люди кажуть".
Срібла цар сказав одважить
І до того повелів
Ще додати п'ять рублів.
Отака була щедрота!

Горбоконик

До конюшні у ворота
Коней слуги повели.
Слуги в золоті були,
З дорогими-поясами,
Із шовковими бичами.
Та в дорозі, як на сміх,
Коні з ніг їх збили всіх,
Всі гнуздечки обірвали,
Знов перед Іваном стали.

Із карети цар зійшов,
До Івана каже знов:
"Пара нашим не дається:
Певно, брате, доведеться
При дворі тобі служить.
Будеш в золоті ходить,
В шовк-оксамит одягатись,
У пивах-медах купатись.
Знай: конюшню всю мою
Я під власть тобі даю!
Царське слово в тім порука.
Що ж, ти згоден?" - "От так штука!
Я в палаці буду жить,
Буду в золоті ходить,
В шовк-оксамит одягатись,
У пивах-медах купатись!
Коні всі свої, як є,
Цар під власть мені дає!
Я, виходить, із города
Стану царський воєвода!
Дивне діло! Що ж робить?
Буду я тобі служить,
Та гляди: мене не бити,
Без потреби не будити,
Бо втечу під сто чортів!"

Свиснув він на гриванів
Та й пішов поважно з ринку,
Заспівавши пісню дзвінко.
Як завів наш Іванець -
Бистрі коні у танець;
А Горбань його вухатий
Ну навприсядки стрибати,
Аж цокочуть копити?.

Горбоконик

А Іванові брати
Гроші царські поховали,
В пояси позашивали,
Погуляли, попили
Та й додому потягли.
Вдома чесно поділились,
В день один вони женились,
Стали жить та поживать
Та Івана споминать.

А тепер ми їх лишімо,
Знову казку розпочнімо,
Щоб потішити мирян, -
Що накоїв наш Іван,
Живучи на службі царській,
При конюшні володарській;
Як він коней доглядав,
Як перо своє проспав,
Як то він зловив жар-птицю,
Як украв він цар-дівицю,
Як перстеника шукав,
Як на небі гостював,
Як добивсь у сонця-світа,
Щоб воно простило кита;
Як од лиха він одвів
Цілих тридцять кораблів;
Як в окропі не зварився,
Як він краснем ізробився...
Словом: річ ми поведем,
Як зробивсь Іван царем.

Частина 1  Частина 2  Частина 3

Автор: Єршов П.; ілюстратор: Кочергін М.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова