Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Годинник із зозулею

С.Прокоф'єва

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Курчевський

– Тік-так! Тік-так!

Це цокає баштовий годинник на головній площі міста.

– А що це за місто? – запитаєш мене ти.

– Звичайнісіньке, – відповім я, – тільки в ньому живуть самі звірі. Подзвони до будь-якої квартири – тобі відчинить двері Кенгуру, або Заєць, або ще якийсь звір.

– Тік-так! Тік-так!

Над годинником маленький будиночок. Щогодини дверцята будиночка прочиняються, звідти визирає строката Зозуля і голосно кує. О першій годині дня – один раз. О другій годині – два рази. І так увесь день і всю ніч. До того ж, зауваж: Зозуля кує завжди вчасно й акуратно. Ніколи не забуде, не помилиться, зайвий раз не скаже «ку-ку».

Усе місто живе за цим годинником. Тільки-но вранці прокує Зозуля сім разів, звірі виходять із дому. Дорослі поспішають на роботу, малюки до звірячої школи.

О дванадцятій годині всі звірі збираються на площі. Малюки сідають за один великий стіл і починають обідати.

Тут і левенята, схожі на великих кошенят. І кошенята, схожі на маленьких левенят. А зелена Жаба садить своїх жабенят прямо в тарілку з супом.

– Їжте, дітки!

– Що сталося з нашою Зозулею? – сказав якось Лев дуже незадоволеним голосом. Лев був найголовніший звір у цьому місті. – Чому вона так сумно кує? Від її «ку-ку» аж плакати хочеться. Що це за годинник, який усім псує настрій?

– Чому ти така сумна? – запитали звірі Зозулю.

– Я десять років працюю зозулею в цьому годиннику, – зітхнувши сказала Зозуля, – у мене зовсім немає часу займатися своїми дітьми. От я й віддала своїх зозуленят на виховання в ліс мудрому Шпакові.

– Ну, а ми тут до чого? – запитали звірі.

– Дивіться, – сумно сказала Зозуля, – ось за столом сидять левенята, кошенята, цуценята і жабенята. Усі їдять, сміються. Тільки моїх зозуленят немає за цим столом.

– Ну, а ми тут до чого? – знову запитали звірі.

– Я дуже сумую без моїх зозуленят, – відповіла Зозуля. – Я хочу, щоб вони жили зі мною. Допоможіть мені їх виховувати, а я, як і раніше, працюватиму зозулею.

– Може, ти хочеш, щоб я копав для них черв'яків? – посміхнувся Лев і пошкрябав асфальт своєю пазуристою лапою.

– Виховувати зозуленят? Я за себе не ручаюся! – вигукнула Кішка і загадково посміхнулася.

– Виховувати зозуленят? Ото вже ні! – ображено прокумкала зелена Жаба.

– Гав! – рішуче сказав сторожовий Пес. Це означало "ні!".

Ну що ж, Зозуля склала свої речі у строкату валізу. Вона покружляла над вежею, із сумом дивлячись на годинник і на будиночок над годинником, де вона прожила стільки років.

– Прощавай, мій годиннику, – сказала Зозуля, – я сумуватиму за тобою. Мені не вистачатиме твого "Тік-так". У моєму будиночку все говорило "тік-так": і двері, і чашки, і старий чайник.

– Чи скоро ти там? – пробурчав Лев.

– Прощавайте, стрілки! Прощавай, друже маятнику! – сумно сказала Зозуля й полетіла.

Ніхто зі звірів навіть не подивився їй услід.

– Що тепер робити? – сказав Лев. – Годинник без зозулі, це вже не годинник.

– Що то за робота, бути зозулею! – безтурботно промуркотіла кішка. – Це кожен може. От побачите: з мене вийде чудова Зозуля! Тим більше при моїй красі.

Кішка забралася в будиночок над годинником.

О третій годині Кішка відчинила дверцята, висунулася з будиночка і солодко тричі проспівала:

– Няу! Няу! Няу!

Треба сказати, це вийшло у неї дуже мило.

– Яка гарна зозуля! – зраділи звірі. – Набагато краще колишньої. Які у неї м'які лапи! А очі! А вушка – куточками! Та зозуля просто нікуди не годилася. Дарма ми стільки років її терпіли.

– Не забудьте ще про мій хвіст, – скромно нагадала Кішка, – хіба можна його порівняти з хвостом зозулі?

Опівночі Кішка пронявчала дванадцять разів. Усі коти й кішки, що гуляли о цій годині по дахах, відповіли їй дружним нявчанням.

– Сто тридцять чотири години! – перелякано вигукнув Старий Слон, порахувавши усі "няу", що лунали з усіх боків.

Слон сів на ліжку і довго хитав у темряві хоботом.

Але врешті-решт звірі поснули. Тільки чомусь усім у місті цієї ночі снилися блюдця з молоком та пухнасті клубки вовни.

А вранці звірі побачили, що Кішка спокійнісінько спить, згорнувшись клубочком на даху будиночка.

– Що? – невдоволено сказала Кішка, коли її розбудили. – Нявчати щогодини? Ну що ви! Коли ж мені спати? У мене очі опухнуть, шерстка перестане блищати.

Усі подивилися на будиночок із годинником. Дверцята його були прочинені. Всередині було темно й порожньо.

– Бути зозулею – це кожен може! – прокумкала зелена Жаба. – Ось побачите: з жаби вийде чудова зозуля.

Звірі допомогли Жабі здертися до будиночка над годинником.

О четвертій годині Жаба відчинила дверцята, висунулася, вирячила очі й чотири рази прокумкала:

– Кум! Кум! Кум! Кум!

– Тепер у нас знову є зозуля! – зраділи звірі. – Правда, вона вже занадто зелена. Але зате який у неї дзвінкий голос.

У Жаби справи пішли добре. Щогодини вона висовувалася з будиночка й кумкала.

Звірі вирішили не звертати уваги, що їм сняться вночі зелені й мокрі сни: болота, калюжі та нескінченні дощі.

Але минуло три дні, і годинник зупинився. Тільки тут звірі побачили, що годинник теж позеленів.

Ну, звичайно ж! Жаба розвела в будиночку таку вогкість, що всі коліщатка в годиннику, великі й малі, заіржавіли, а циферблат заріс мохом.

– Що ж тепер робити? – розгублено сказав Лев.

– Гав! – рішуче прогавкав сторожовий Пес. – Тепер я буду зозулею. Я звик стерегти все місто, а це складніше, ніж бути якоюсь зозулею. Ось побачите: я легко впораюся з цією справою.

– Дай я тебе розцілую, друже! – розчулився Лев і навіть обійняв сторожового Пса. – Дякую тобі, потішив старого.

Пес забрався в будиночок над годинником.

– Оце справжня зозуля! – схвально сказали звірі. – Сувора, серйозна. Тепер можна ні про що не турбуватися.

Але не минуло й десяти хвилин, як Пес оглушливо загавкав.

– Що таке? Що таке? – здивувалися звірі. – Зараз тільки чверть на п'яту. Зовсім не час гавкати.

– Та ж он Білченя до трамваю причепилося! – сердито сказав Пес. – От-от хвіст під колеса потрапить. Не можу ж я мовчати! Гав! Гав!

За двадцять хвилин Пес знов загавкав.

– А тепер що? – запитали його звірі.

– Лисиця стягнула в'язку бубликів у крамниці. Безсовісна! Гав! Гав! Гав! – заричав Пес.

Забувши про все на світі, він вискочив із будиночка над годинником і з гавкотом кинувся навздогін за рудим лисячим хвостом.

Звірі з прикрістю перезирнулися.

Будиночок над годинником знову був порожній. Вигляд у нього був покинутий і сумний.

Тоді, не сказавши ні слова, Лев сам поліз у будиночок над годинником. Він ледве вмістився в ньому. Дах тиснув йому на голову, стіни стискали боки.

– Ну як? – запитали його звірі.

– Мерзенно, – пробурчав Лев, – наче я надів занадто вузький капелюх та тісний піджак. Але вже будьте спокійні, з царя звірів вийде не одна, а десять зозуль.

О п'ятій годині Лев одним ударом лапи відчинив дверцята, аж вони мало не злетіли з завіс. Лев висунув із будиночка свою величезну голову з рудою кошлатою гривою.

– Р-р-р-р-р! – проричав він п'ять разів.

– Оце зозуля! – з повагою сказали всі звірі. – Це вже – цар-зозуля!

Опівночі Лев так оглушливо проричав дванадцять разів, що від його рику на всіх вулицях закачалися і замиготіли ліхтарі.

– Яка страшна зозуля! – заплакали маленькі зайченята.

Болотяні та лісові тумани, які ночами приповзають у місто, щоб спати на трамвайних рейках або забиратися у порожні тролейбуси, злякано злетіли догори і білою пеленою затягнули вікна.

Щогодини звірі прокидалися від жахливого гарчання. А якщо кому і вдавалося заснути, то сни тієї ночі були тільки найстрашніші.

Вранці невиспані, втомлені звірі прийшли на площу. Але Лев виглядав не краще. Виявилося, що за ніч він охрип.

– Надто багато ричав – ледве чутно прошепотів Лев. Звірі притягли великі сходи, і Лев, охкаючи, насилу спустився вниз.

Усі розгублено мовчали. Ніхто не знав, що тепер робити.

– Який гарний будиночок! – прошумів вітер, пролітаючи над вежею. – І зовсім, зовсім порожній. Він мені дуже подобається. Мабуть, я можу в ньому оселитися.

Вітер влетів у будиночок над годинником і став там жити. Цілі дні він розгойдував дверцята будиночка.

– Скрип-скрип! Скрип-скрип! – лунало над містом. Це був сумний і тривожний звук.

Виявилося, що жити без годинника дуже незручно.

Дорослі звірі не знали, коли їм йти на роботу. А малюки з плачем поверталися додому зі школи. В щоденниках у них стояли двійки за запізнення.

Усі кудись поспішали, поспішали. Коли малюки сідали обідати, виявлялося, що суп ще не зварився, або, навпаки, давно охолов.

Лікар Ведмідь, який звик по годинах давати ліки своїм хворим, сам захворів від засмучення.

А тут ще Сірі Вовки, скориставшись метушнею, почали ночами бешкетувати. Вовки удавали з себе світлофори. Вони стояли на перехрестях. Очі в темряві горіли зеленим світлом. Машини їхали й стикалися.

Словом, у місті все пішло шкереберть.

Звірі зібралися на площі перед великим годинником.

– Що ж, мабуть, я згоден копати черв'яків, – сказав Лев і винувато опустив кошлату голову.

– Образили ми Зозулю, ось що, – суворо сказав сторожовий Пес. – Треба знайти її та попросити пробачення.

І звірі всі разом вирушили до лісу. Вони прийшли до будиночка Шпака.

– Послухай, Шпаче, чи не бачив ти нашої Зозулі? – запитали звірі.

Шпак визирнув у кругле віконце, поправив окуляри.

– Зозуля була у мене і забрала своїх зозуленят. А де вони зараз, я не знаю. Маю тільки вам сказати, що була вона дуже сумною, – додав Шпак і докірливо подивився на звірів.

– А раптом Зозуля полетіла у якесь інше місто? – злякався Лев. – Хіба мало на світі годинників? Ніхто від такої зозулі не відмовиться.

– Тихіше, тихіше! – раптом сказав сторожовий Пес. – Щось цокає. Я чую: "Тік-так! Тік-так!"

– І я чую, – підтвердила Кішка.

– Звідки в лісі годинник? – здивувався Лев. – У берез і ялинок годинників не буває.

Звірі пішли стежкою і побачили невеличкий будиночок. Це був найдивовижніший будиночок у світі.

– Тік-так! – говорив димар.

– Тік-так! – говорило віконце.

– Тік-так! – говорили сходинки ґанку.

А вся справа в тому, що на даху і на сходинках ґанку сиділи зозуленята. І всі вони голосно говорили: "Тік-так! Тік-так!" 

Звірі увійшли до будинку. Всередині теж усе цокало, навіть свічка. Тому що свічку тримало маленьке зозуленя і тихо промовляло: "Тік-так!"

– Пробач нас, Зозуле! – сказали всі звірі.

– Що ж ти раніше не казала, що працювати зозулею так важко? – пробурчав Лев.

– А мені не було важко, – відповіла Зозуля.

– Не важко?! – здивувалися звірі. – Як же так? Ніхто з нас не впорався з цією роботою.

– Мені було не важко, тому що я любила цю роботу, – тихо сказала Зозуля.

– А чому вони всі цокають? – запитала кішка, вказуючи на зозуленят.

– Я дуже сумую без мого годинника, – зітхнула Зозуля. – Коли я чую "Тік-так", мені стає трохи веселіше.

– То ти згодна знову працювати у нас зозулею? – боязко запитав Лев.

– Згодна, – усміхнулася Зозуля.

І всі звірі застрибали від радості, хоча це були дорослі солідні звірі. Жаба, звичайно, стрибала разом із ними.

– Тік-так! Тік-так!

Сонечко світить. Дванадцять зозуленят сидять поруч зі звірятами за великим столом і обідають усі разом.

Ось відчинилися дверцята будиночка, висунулася Зозуля, вклонилася й весело прокувала.

– Ні в кого немає такого веселого гарного годинника! – радіють звірі.

– Тік-так! Тік-так!

Автор: Прокоф`єва С.; ілюстратор: Курчевський В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова