Фініст – ясний сокіл
Російська народна казка

Переклад українською – Анатолій Григорук
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – С.Ковальов
Жив собі селянин. Померла в нього жінка, лишилось три доньки. Хотів батько
найняти кого-небудь, щоб у господі підмога була. А менша донька, Мар'єчка, й
каже:
– Не треба, тату, нікого наймати, я сама впораюсь.
Як так, то й так. Почала Мар'єчка господарювати. І все ж бо вона вміє, все у неї
до ладу виходить. Любив батько Мар'єчку: радий був, що така мудра й роботяща
донька росте. Та й на вроду як писанка. А сестри її завидющі та ненаситні; бридкі
але модниці-перемодниці – весь день сидять та біляться, та рум'яняться та в
обнови виряджаються, сукня їм – не сукня, чоботи – не чоботи, хустка – не
хустка.

Іде батько на ярмарок, питає в дочок:
– Що вам купити чим утішити?
– Купи кожній по хустці, – кажуть старша й підстарша доньки. – Та такі щоб по них
квіти великі золотом гаптовані.
А Мар'єчка стоїть та мовчить.
– А тобі що купити? – питає в неї батько.
– Купи мені, батеньку, пір'їнку Фініста – ясного сокола.
Вертається батько, привозить донькам хустки, а пір'їнки не знайшов.
От зібрався він знов на ярмарок.
– Ну, – каже, замовляйте гостинці.
Зраділи старша й підстарша доньки:
– Купи кожній з нас чобітки із срібними підківками.
А Мар'єчка знов своєї:
– Купи мені, батечку, пір'їнку Фініста – ясного сокола.
Ходить батько цілий день, чоботи купив, а пір'ячка не знайшов. Без нього
вернувся. Он як.
Поїхав він утретє на ярмарок, а старша й підстарша доньки наказують:
– Купи нам по сукні.
Тільки Мар'єчка просить:
– Татоньку, купи пір'їнку Фініста – ясного сокола.
Ходив батько цілий день, а пір'їнки не знайшов. Виїхав з міста, а назустріч
старенький дідок дибає.
– Щасти доле, дідуню!
– Щасти й тобі. А куди це ти йдеш?
– Додому, дідуню, в село. Та от прикрість: менша донька наказала купити пір'їнку
Фініста – ясного сокола, а я не знайшов.
– Є в мене така пір'їнка. Щоправда, вона заповітна, та гарному чоловікові вже
віддам.
Дістав дідок пір'їнку і простягнув, а вона звичайнісінька.
Іде селянин та й думає: «І чого вона Мар'єчці так до душі припала!»

Привіз він гостинці, старша й підстарша доньки виряджаються та з Мар'єчки
сміються:
– Як була ти недотепа, то так нею й лишилася. Застроми свою пір'їнку в коси й
будь раденька!
Змовчала Мар'єчка, відійшла геть; а як полягали всі спати, кинула пір'їну на
долівку і проказала:
– Любий Фіністе – ясний соколе, прилинь до мене, довгожданий мій суджений!
І з'явився перед нею парубок, та такий гарний, що куди!

Під ранок ударився він
об долівку й перекинувся соколом. Відчинила йому Мар'єчка вікно, й полетів він у
синє небо.
Три дні Мар'єчка приймала в себе парубка, удень він ширяє соколом у синьому
піднебессі, а на ніч прилітає до Мар'єчки.
Четвертого дня злі сестри підстерегли це й наговорили батькові на сестру.
– Ви краще себе пильнуйте, – каже батько.
«Гаразд, – міркують ті, – побачимо, що далі буде».
Настромляли вони у вікно гострих ножів, а самі зачаїлися, підглядають.

Коли це летить ясний сокіл. Підлетів до вікна, а в Мар'єччину світлицю не
втрапить.
Бився-бився, всі груди зранив, а Мар'єчка спить і не чує.
Тоді сокіл і каже:
Кому я потрібен, той мене знайде, хоч і нелегко це буде. А щоб мене знайти, треба три пари залізних черевиків зносити, три палиці залізні зламати,
три очіпки залізні порвати.

Почула це Мар'єчка, підхопилася з постелі, визирнула у віконце, а сокола вже
нема, тільки кривавий слід на вікні лишився. Заплакала Мар'єчка гіркими слізьми
– замила ними кривавий слід і стала ще вродливішою.
Пішла вона до батька та й каже:
– Не лай мене, батеньку, відпусти в путь-дорогу. Жива лишуся – стрінемось, а
помру – то, значить, так на роду написано.
Жаль було батькові відпускати свою улюбленицю, та відпустив.
Замовила Мар'єчка три пари черевиків залізних, три палиці залізні, три очіпки
залізні й подалася в дорогу далеку, любого Фініста – ясного сокола шукати.

Ішла
чистим полем, ішла темним лісом, через високі гори. Пташки веселими піснями їй
серце звеселяли, струмки личко біле вмивали, ліси темні прохолоду давали. І
ніхто не помислив Мар'єчку скривдити: сіроманці, ведмеді, лисиці – всі звірі до
неї збігалися. Зносила вона черевики залізні, палицю залізну зламала й очіпок
залізний порвала.

І ось виходить Мар'єчка на галяву й бачить: стоїть хатинка на курячих ніжках –
обертається. Каже Мар'єчка:
– Хатинко, хатинко, повернися до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти,
хлібець їсти.
Повернулась хатинка до лісу задом, до Мар'єчки передом. Ступила Мар'єчка на
поріг, а там сидить Баба Яга – костяна нога, ноги – з кутка в куток, губи на
грядці, а ніс до стелі приріс.
Побачила Баба Яга Мар'єчку, загукала:
– Тьху, тьху, людський дух пахне! Дівко красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
– Шукаю, бабуню, Фініста – ясного сокола.
– О голубко, довго тобі шукати! Твій сокіл ясний за тридев'ять земель, у
тридесятому царстві. Опоїла його зіллям цариця-чаклунка й оженила на собі. Та я
тобі допоможу. Ось на срібне блюдце й золоте яєчко. Коли прийдеш у тридев'яте
царство, наймися до цариці за служницю. Як упораєшся з роботою, бери блюдце,
клади золоте яєчко. Яєчко саме буде котитися. Купуватимуть – не продавай. А
проси за це Фініста – ясного сокола навідати.

Подякувала Мар'єчка Бабі Язі та й пішла своєю дорогою. Потемнів ліс, страшно
стало Мар'єчці, боїться і крок ступити. А назустріч кіт. Стрибнув до Мар'єчки й
замуркотів:
– Не бійся, Мар'єчко, іди вперед. Буде ще страшніше, а ти йди та йди, не
озираючись.

Потерся кіт спиною і зник, а Мар'єчка пішла далі. От ліс став ще темніший. Ішла
Мар'єчка, йшла, черевики залізні зносила, палицю зламала, очіпок порвала і
дійшла до хатини на курячих ніжках. Довкола тин, на кіллі – черепи, і кожен
череп вогнем горить.
Каже Мар'єчка:
– Хатинко, хатинко, стань до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти,
хліба їсти.
Повернулася хатина до лісу задом, до Мар'єчки передом. Переступила Мар'єчка
поріг, а там сидить Баба Яга – костяна нога, ноги – з кутка в куток, губи на
грядці, а ніс до стелі приріс.
Побачила Баба Яга Мар'єчку, загукала:
– Тьху, тьху, людський дух пахне! Дівко красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
– Шукаю, бабуню, Фініста – ясного сокола.
– А в моєї сестри була?
– Була, бабуню.
– Добре, допоможу тобі. На ось срібні п'яльці й золоту голочку. Голочка сама
вишиватиме сріблом-злотом по малиновому оксамиті. Купуватимуть – не продавай. А
проси за це Фініста – ясного сокола навідати.

Подякувала Мар'єчка Бабі Язі й пішла далі. А в лісі стукіт, грім, свист, черепи
ліс освітлюють. Страшно стало Мар'єчці. Коли це пес біжить:
– Гав, гав, Мар'єчко, не бійся, люба, йди далі! Буде ще страшніше, не озирайся.
Сказав так і зник. Іде Мар'єчка, а ліс зробився ще темнішим. За ноги її чіпляє,
за рукава хапає... Іде Мар'єчка, йде і назад не озирнеться.
Чи довго йшла, чи не довго – черевики залізні зносила, палицю залізну поламала,
очіпок залізний порвала. Вийшла на галяву, а на галяві хатинка на курячих
ніжках, довкола тин, а на кіллі конячі черепи; кожен череп вогнем горить.
Каже Мар'єчка:
– Хатинко, хатинко, стань до лісу задом, до мене передом!
Повернулася хатинка до лісу задом, до Мар'єчки передом. Переступила Мар'єчка поріг, а там сидить Баба Яга – костяна нога, ноги – з кутка в куток,
губи на грядці, а ніс до стелі приріс. Сама чорна, а в роті одним-одне ікло
стирчить.
Побачила Баба Яга Мар'єчку, загукала:
– Тьху, тьху, людський дух пахне! Дівко
красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
– Шукаю, бабуню, Фініста – ясного сокола.
– Важко тобі буде знайти його, та я допоможу. Ось тобі прядка-срібне денце,
золоте веретенце. Візьмеш у руки, сама прясти буде, заснується нитка не проста,
а золота.
– Спасибі тобі, бабуню.
– Спасибі потім скажеш, краще послухай ось що: купуватимуть у тебе золоте
веретенце – не продавай, а проси за це Фініста – ясного сокола навідати.

Подякувала Мар'єчка Бабі Язі й пішла. А ліс зашумів, загомонів; зчинився свист,
сови закружляли, миші з нір повиповзали – та всі на Мар'єчку. Коли це біжить
назустріч сірий вовк.
– Не журись, – каже, – а сідай на мене й не озирайся.
Сіла Мар'єчка на сірого вовка, і помчали вперед. Довкіл степ широкий стелеться,
луги оксамитні, ріки медвяні, береги кисільні, гори хмар сягають. А Мар'єчка
скаче на вовкові й скаче.

І от де не візьмись перед нею – кришталевий палац.
Ґанок різьблений, віконця візерунчасті, а з одного віконця цариця визирає.

– Ну, – каже вовк, – злізай, Мар'єчко, йди і ставай за наймичку.
Злізла Мар'єчка, вузлика взяла, подякувала вовкові й пішла до кришталевого
палацу. Прийшла, вклонилася цариці та й каже:
– Не знаю, як вас звати, як величати, та чи не візьмете мене за наймичку?
– Я давно її шукаю, – каже цариця, – але таку, щоб могла і прясти, і ткати, й
вишивати.
– Все можу, все вмію, – каже Мар'єчка.
– То йди ставай до роботи.
От наймитує Мар'єчка. Цілісінький день працює, а зайде ніч – візьме срібне
блюдце та золоте яєчко і скаже:
– Котися, котися, золоте яєчко, по срібному блюдечку, покажи мені мого милого.
Покотиться яєчко по срібному блюдечку, і з'явиться Фініст – ясний сокіл.
Дивиться на нього Мар'єчка і слізьми вмивається:
– Фіністе мій, Фіністе – ясний соколе, нащо ти мене саму лишив за тобою
побиватися!
Підслухала цариця ті слова та й каже:
– Продай мені, Мар'єчко, срібне блюдце і золоте яєчко.
– Ні, – каже Мар'єчка, – вони не продаються. Я можу тобі так їх віддати, тільки
дозволь на Фініста – ясного сокола поглянути.

Подумала цариця, подумала.
– Добре, – каже, – вночі, як він засне, я тобі покажу його.
Настала ніч. Іде Мар'єчка в покої до Фініста – ясного сокола. Бачить – спить її суджений сном непробудним.
Дивиться Мар'єчка – не надивиться, цілує в уста медові, пригортає до грудей
білих, – спить, не прокидається сокіл її ясний.
Зайшов ранок, не добудилася Мар'єчка милого...
Цілий день не розгиналася в роботі, а увечері взяла срібні п'яльці та золоту
голочку. Сидить, вишиває, сама примовляє:
– Вишивайся, мереживо, вишивайся для Фініста – ясного сокола. Щоб було йому
вранці чим утертися.
Підслухала те цариця та й каже:
– Продай, Мар'єчко, срібні п'яльці, золоту голочку.
– Не продам, – каже Мар'єчка, – я так віддам, дозволь тільки на Фініста – ясного
сокола подивитися.
Подумала цариця, подумала.
– Згодна, – каже. – Приходь уночі.
Настала ніч.
Заходить Мар'єчка в покої до Фініста – ясного сокола, а той спить сном
непробудним.
– Фіністе мій, ясний соколе, устань, прокинься!
Спить Фініст – ясний сокіл міцним сном. Будила його Мар'єчка, будила, не
добудилася.
Заходить день.
Сидить Мар'єчка за роботою, бере в руки прядку-срібне денце, золоте веретенце. А
цариця побачила:
– Продай та продай.
– Продати не продам, а можу й так віддати, як дозволиш з Фіністом – ясним
соколом хоч годиноньку перебути.
– Гаразд, – каже та.
А сама думає: «Все одно не розбудить».
Настала ніч.
Заходить Мар'єчка у спочивальню до Фініста – ясного сокола, а той спить сном
непробудним.
– Фіністе мій, соколе ясний, устань, пробудися!
Спить Фініст, не прокидається.
Будила його, будила – ніяк не добудиться, а вже й світати почало.
Заплакала Мар'єчка.
– Коханий ти мій Фіністе – ясний соколе, устань, пробудися, на Мар'єчку свою
поглянь, до серця пригорни!
Впала Мар'єччина сльоза на голе плече Фіністу – ясному соколу й обпекла його, як
вогнем.
Прокинувся Фініст, роззирнувся – аж перед ним Мар'єчка. Обійняв її, поцілував:
– Невже це ти, Мар'єчко! Три пари черевичків зносила, три палиці зламала, три
очіпки залізні порвала і мене знайшла? Поїдемо тепер до рідного краю.

Почали вони в дорогу ладнатися, а цариця побачила й наказала в сурми сурмити,
про чоловікову зраду всім сповістити.
Зібралися князі та купці, почали раду радити, як Фініста – ясного сокола
покарати.
От Фініст – ясний сокіл і каже:
– Як ви гадаєте, де моя справжня дружина: чи та, що міцно любить мене, чи та,
що взяла мене облудою?
Пристали всі на те, що Фіністова дружина – Мар'єчка.
І стали вони жити – поживати, добра наживати. Поїхали до свого краю. Бенкет там
три дні тривав. У сурми сурмили, з гармат стріляли, і таке свято було, що й
тепер його пам'ятають.
