Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Фет-Фрумос і сонце

Молдавська народна казка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – І.Кірму

Колись давно-давно, або недавно, був такий час, що сонця не було – довкола стояла густа пітьма, така густа, хоч сокирою рубай, розказували старі люди, що чули від своїх прадідів, ніби сонце вкрав змій, але де він його заховав, не знав ніхто.

Бідували люди без сонця... Отож саме тоді на узліссі при березі річки стояла маленька хатинка, а в тій хатинці жили чоловік та жінка. Жили вони дуже бідно – не мали ні хліба, ні солі, ні худобини на подвір'ї. Як могли, перебивалися з дня на день. Жінка залишалась дома, а чоловік йшов шукати здобичі. Він був сміливий та дужий і вже коли йде по здобич, то хоч з-під землі, а таки дістане щось і принесе додому. Мандруючи по своєму краю, чоловік зустрічав багато людей, говорив з ними, слухав їхні розповіді. От одного разу він почув, що сонце сидить у темниці. Ті люди, що йому сказали про це, готувалися сонце з неволі визволити і в небо підняти: хай воно світить ясно, хай зігріє тепло, щоб усе росло на полях, щоб люди, тварини і птахи мали що їсти.

От зібралися тридцять чи сорок чоловіків, а з ними був і чоловік нашої казки, та одного дня й пішли сонце з неволі визволяти, щоб його на небо підняти.

Гірко плакала бідна жінка і просила чоловіка не покидати її саму, нікуди не йти, бо, як люди кажуть: знаєш, коли йдеш з дому, та не знаєш, коли повернешся.

Скільки не просила жінка чоловіка, а він не послухав – пішов. Згодом у жінки народився дуже гарний хлопчик. І ріс той хлопчик не по днях, а по годинах. Підріс він і почав матері допомагати. Одну роботу зробить, до іншої береться. Тяжко вони з матір'ю працювали, як риба об лід билися, а з нужди не могли вибитися.

Одного разу хлопчик каже матері:

– Скажи мені, що робив мій тато, і я те буду робити, може, нам стане краще жити.

– Ой, дорогий мій сину, скільки я тата пам'ятаю, то не мав він ні сну, ні спочину – багато працював, а добра не знав.

– Де ж він подівся?

Заплакала мати рясними сльозами і тихо промовила:

– Боюся тобі, сину, казати, щоб і ти за ним не пішов у світ.

– Скажи, мамо, скажи, – просив хлопчик.

Мати пожаліла його і, щоб заспокоїти, почала розповідати:

– Трудились ми, сину, трудились, та не мали нічого. І почув на людях твій батько, що є на світі сонце, яке може світити і гріти, а від того земля буде родити, та й пішов він зі своїми товаришами щастя шукати – з неволі сонце визволяти. А я досі ні чутки, ні звістки від нього не маю.

Хлопчика засмутило те, що тато пропав безвісти, і стало жаль матері, але загорілося в серці велике бажання сонце знайти, з неволі його визволити, бо на залізо іржа сідає, на дерево гниль нападає, а камінь мохом поростає... Коли б сонце піднялося над землею, то все веселим стало б, цвітом-травою розцвітало б.

З того часу куди б хлопчик не йшов, що б не робив – тільки про сонце і думав. Навіть про сонечко пісеньку склав і завжди співав її:

– У світі сонечка нема, Навкруги тяжка пітьма. Буду скоро виростати, Піду сонце визволяти, Щоб не мучилось в неволі, Щоб світило в чистім полі, Щоб світило, не згасало, Рідну землю звеселяло, Щоб цвіли усюди квіти – Батька-сонця рідні діти.

Одного разу почув хлопчикову пісню цар того краю, Негру, що саме тоді проїжджав бричкою. Наказав цар зупинити коней, бо хотів дослухати чарівну пісеньку до кінця. Вислухав уважно слово в слово і сказав своєму візникові:

– Біжи впіймай того співака і приведи до мене.

Візник зліз з козлів і гукнув:

– Гей, хлопчику, де ти? Обізвися!

– Я тут! Я тут!

І в пітьмі по голосу візник знайшов хлопчика.

Поки вони прийшли до брички, цар сидів і думав: «Усе я маю, чого душа моя хоче, а коли б ще сонце мати, тоді я був би найбагатший у всьому світі».

– Дивись, то сидить цар. Стань перед ним навколішки! – наказав візник хлопчикові.

– Хто ти такий? – спитав цар.

– Я бідняк.

Цар, почувши його мужній голос, подумав, що хлопчикові років десять-п'ятнадцять, а насправді той був ще зовсім малий.

– Від кого ти навчився цієї пісні?

– Я її сам придумав і сам співаю. А коли виросту – піду сонце визволяти, бо воно сидить у неволі зі своїм теплом і світлом.

– Як же тебе звати, хлопчику?

– Йон Фет-Фрумос.

– А де живуть твої тато й мама?

– В мене немає тата, лише мати. А живемо ми в лісі, недалеко тут. Живемо... Та хіба це життя? Це – мука, а не життя.

– Чуєш, хлопчику, – каже цар, – якщо ти довідався про сонце наше, де воно заховане зі своїм теплом і світлом, то йди до мене, у тебе годувати, доглядати, а коли почуєшся на силі – дам тобі доброго коня і грошей, тільки б ти привіз мені сонце з усім його теплом і світлом.

– Чорний царю, – каже хлопчик, – коли ти хочеш мене забрати у свої палаци, то звели й мою матінку забрати, бо вона шукатиме с по всіх стежках та дорогах і помре від жалю.

– Буде так, як ти хочеш, – сказав цар і послав візника по хлопцеву матір.

Вона дуже зраділа, що син ніде не заблудився, що він живий-здоровий, але їхати не погодилась і залишилась у своїй хатині, коли Фет-Фрумос виріс і відчув у собі стільки сили, що міг камінь у руці розчавити, він сказав царю, щоб той дав усе потрібне у дорогу, бо настала пора визволяти сонце.

– Ну що ж, – мовив цар, – вибери собі з-поміж моїх коней найкращого, бери гроші, похідний одяг, шаблю, булаву і вирушай.

Узяв Фет-Фрумос срібну вуздечку і пішов вибирати коня. Ходив всіх стайнях, але жодного коня не міг загнуздати. Тільки в одній зі стаєнь знайшов стару-престару шкапу, яка вже на ногах не могла налізти, але коли побачила Фет-Фрумоса – простягла голову до уздечки.

– Тпр-р-р-ру... Ти, коню, нездоров, не по тебе я прийшов. Так обходив Фет-Фрумос усі стайні кілька разів, але жоден інший кінь не потягнувся до нього.

«Оце, мабуть, він і є»,– подумав Йоніка і загнуздав старого коня.

Той, відчувши на собі вуздечку, тричі струснувся і зі слабої шкапи зробився молодим жвавим скакуном. Почав він бити землю копитами, а коли відчув на собі вершника – заговорив людською мовою:

– Як хочеш їхати, господарю: так, як вітер, чи так, як думка?

– Не так, як вітер, і не так, як думка, а так, як на доброму коні.

І вирушив Фет-Фрумос у дорогу. Земля аж горіла під копитами коня, їхав витязь високими горами, глибокими ярами і долинами й доїхав до одної кузні. Не злазячи з коня, він гукнув до коваля, що стояв біля ковадла:

– Гей, ковалю, ковалю, ти не стій при вогні – викуй списа мені. Не великого, не малого, а такого, як для витязя молодого. Та викуй, ковалю мій, засуви, щоб кузню замикати, щоб не міг ті засуви ламати Лімбе-Лімбеу – проклятий змій.

– Попаси, подорожній чоловіче, свого коня, а я тим часом усе зроблю, що ти звелів.

– Ні, поїду я далеко за ліси, за горби, а тим часом ти все ж як слід зроби. Бери гроші за роботу, тільки все зроби достоту.

Коваль узявся кувати і гартувати, а Йон Фет-Фрумос поїхав далі.

Їхав він, їхав і вирішив спочити та коня попасти. Зупинившися біля мосту, приліг на узбіччі дороги, коли чує тупіт копит за мостом. Глянув, а там якийсь вершник їде, але кінь дибки стає, назад відступається. Тоді вершник почав коня нагайкою бити і проклинати:

– Хвороба – не кінь, Собаки б тебе з'їли, Буря шерсть розмела, Кість земля прийняла! Як я тебе купував, Весь ярмарок вихваляв, Що не боїшся ти нікого, Тільки Фет-Фрумоса одного.

А Фет-Фрумос підводиться і каже:

– Хто сичить там, наче змій? Ось я сам, ось коник мій!

Подорожній, почувши ті слова, засміявся. Реготав він так, що аж гори довкола тремтіли:

– Ха-ха-ха, який дурний – Думає, що я сам змій... Я хоробрий Декусаре, Той, що сонце зняв з-за хмари, Випив світло все гаряче... Як же смієш ти, юначе, На шляху моїм ставати І пісень своїх співати? Йди сюди договоритись, Чи на шаблях будем битись, Чи поборемось з тобою Під високою горою.

А Фет-Фрумос відповідає:

– Дай поборемось з тобою Під високою горою!

І почали вони боротись. Ударив Декусаре Йона Фет-Фрумоса і загнав його в землю по кісточки. Потім Йон як ударить Декусаре – загнав його в землю по коліна. Встав Декусаре і знову вдарив молодого витязя. На цей раз загнав його в землю по пояс. Розсердився Фет-Фрумос, бойовим вогнем загорівся та як вдарить Декусаре – загнав його в землю по шию. А потім узяв шаблю і відтяв йому голову, а коня його вбив. Трохи спочив у затінку і поїхав далі.

Їхав він, їхав і доїхав ще до одного містка. Знову сів спочити, коня попасти.

Сидить він біля моста при дорозі й співає:

– В світі сонечка нема, Навкруги тяжка пітьма. Іду я в широкім полі – Сонце визволю з неволі, Щоб світило, не згасало, Рідну землю звеселяло, Щоб цвіли усюди квіти – Батька-сонця рідні діти.

Співає Фет-Фрумос, коли чує – гуп-гуп-гуп – хтось конем їде. Поїхав до моста, кінь почав ставати дибки, відступатися назад, вершник шмагає його нагайкою і проклинає:

– Хвороба – не кінь, Собаки б тебе з'їли, Буря шерсть розмела, Кість земля прийняла! Як я тебе купував, Весь ярмарок вихваляв, Що не боїшся ти нікого, Тільки Фет-Фрумоса одного.

А Фет-Фрумос, зачувши свист нагайки та прокльони, підводиться каже:

– Хто сичить там, наче змій? Ось я сам, ось коник мій!

Подорожній почав сміятися і примовляти:

– Ха-ха-ха, який дурний – Думає, що я сам змій... Я ж хоробрий Амуржіле, Той, що досить має сили, Щоби світ увесь приспати, Що не дасть нікому встати, Той, що сни химерні носить... Як ти смієш, Фет-Фрумосе, На шляху моїм стояти І пісень своїх співати? Йди сюди договоритись, Чи на шаблях будем битись, Чи поборемось з тобою Під високою горою.

А Фет-Фрумос відповідає:

– Дай поборемось з тобою Під високою горою!

І почали вони боротись. Як ударив Амуржіле Фет-Фрумоса загнав його в землю по кісточки. Розсердився Фет-Фрумос та вдарить Амуржіле – той загнався в землю по коліна. Підвів Амуржіле, кинувся на Фет-Фрумоса і загнав його в землю. Дуже розгнівався Фет-Фрумос, аж руки в нього затремтіли. Вдарить Амуржіле – той по шию в землю загнався. Потім Фет-Фрумос вийняв з піхов шаблю, відтяв Амуржіле голову і коня його вбив.

Після того сів на моріжку, відпочив, набрався сили і поїхав далі.

Їхав він високими горами, широкими полями, поміж круті скелі, понад бистрі ріки. Коли ж доїхав до третього моста, сів на узбіччі дороги спочивати, свого коня попасати.

Сидить при дорозі та й співає:

– В світі сонечка нема, Навкруги тяжка пітьма. Іду я в широкім полі, Сонце визволю з неволі, Щоб світило, не згасало, Рідну землю звеселяло, Щоб цвіли усюди квіти – Батька-сонця рідні діти.

Тільки закінчив він свою пісеньку, чує – затупотів кінь за мостом, а потім почав дибки ставати, назад відступатися, а вершник почав коня бити і кричати:

– Хвороба – не кінь, Собаки б тебе з'їли, Буря шерсть розмела, Кість земля прийняла! Як я тебе купував, Весь ярмарок вихваляв, Що не боїшся ти нікого, Тільки Фет-Фрумоса одного.

Зачувши свист нагайки та тяжкі прокльони, Фет-Фрумос підвівся і гукнув:

– Хто сичить там, наче змій? Ось я сам, ось коник мій!

Вершник скочив з коня, йде до Фет-Фрумоса, сміється і вихваляється:

– Ха-ха-ха, який дурний, Думає, що я сам змій. Я ж хоробрий Мез-де-Ноапте, Можу сонце побороти. Моя сила, як ті ріки – Пропаде воно, гаряче... Як же смієш ти, юначе, На шляху моїм ставати? Йди сюди договоритись, Чи поборемось з тобою Під високою горою.

А Фет-Фрумос йому відповідає:

– Дай поборемось з тобою Під високою горою!/p>

Схопив Мез-де-Ноапте Фет-Фрумоса, підняв його над головою і кинув додолу. Загнався юнак у землю по кісточки. Витяг він ноги із землі та як вдарить Мез-де-Ноапте,– загруз той у землю по коліна. Знову скочив Мез-де-Ноапте, вдарив Йона і загнав його в землю по пояс. Розгніваний Йон підвівся і кинувся на противника – на цей раз загнав його в землю по пояс. Тільки взяв шаблю, щоб відрубати голову, як Мез-де-Ноапте схопився і теж із шаблею кинувся оборонятись.

Довго вони билися – поки не попадали, тяжко стомлені.

В ту мить небо почало ледь прояснюватись, і над місцем бою закружляв орел.

Побачивши його, Мез-де-Ноапте заревів:

– Орле, орле, покропи мене водою, віднови мої сили. За це дам тобі тіло Фет-Фрумоса з'їсти!

А Фет-Фрумос теж почав орла просити:

– Орле, орле, орлику, покропи мене водою, віднови мої сили. За це я дам тобі два трупи з'їсти, а крім того, засвічу на небі сонце, щоб ти бачив, куди літати, щоб вільно міг свої широкі крила розправляти!

Стрілою полетів орел до джерела. Там намочив крила і взяв трохи води в дзьоб. Прилетів до Йона Фет-Фрумоса і почав його крилами кропити, а потім дав з дзьоба напитися.

Зразу відчув юнак у собі велику силу, скочив на ноги, схопив шаблю і розрубав Мез-де-Ноапте від голови до ніг, а потім убив його коня.

Залишився орел свіжим м'ясом ласувати, а Фет-Фрумос поїхав далі.

Їхав він, їхав, поки доїхав до старого лісу дрімучого, де росли дерева високі. Спинився він у тому лісі, пустив коня пастись, а сам став на стежці, крутнувся тричі на одній нозі і зробився півнем. Залопотів крилами і заспівав: «Ку-ку-рі-ку-у!»

А як заспівав, перетворився на муху, а потім – дзж-ж-ж-ж – та й полетів у глибину лісу до замку лютої Пажеройки, матері забитих ним ворогів. Хотів Фет-Фрумос залетіти всередину замку, кинувся до дверей, до вікон, до піддашшя, але жодної щілинки не знайшов. Побачивши димар, влетів крізь нього. Покружляв, покружляв попід стелею, заховався в кутку й почав дивитися, що робиться в кімнаті. Там посередині стояв стіл з різними наїдками та напоями. Довкола столу сиділи чотири жінки. Три молоді й одна стара – худа-прехуда. Стара дивилася на молодих і казала:

– Невісточки мої милі, Молоді, вродливі, Чом сумні сидите, Не їсте, не п'єте?

Зараз прийдуть ваші чоловіки, і не гаразд буде, коли побачать вас заплаканими та зажуреними. Краще розкажіть мені щось. Починай ти, жінко Декусаре.

Прибравши зі столу, жінка Декусаре почала:

– Мій чоловік має таку велику силу, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одним подихом зажене його в землю так, що той уже не вибереться.

Потім заговорила друга. Видно, вона була жінкою Амуржіле, бо така затемнена, захмарена, що тільки очі та зуби блищали.

– А мій чоловік має таку силу, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одним подихом піднесе його в повітря так, як осінній вітер кукурудзяне листя.

А третя, з вогнистим довгим обличчям, із залізними кігтями на ногах, з ножем за поясом, сказала:

– Мій Мез-де-Ноапте такий хоробрий, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одразу перетворить його на попіл і розвіє по вітру, що й сліду не лишиться.

– Замовчіть ви, не вихваляйтесь, – сказала свекруха,– бо Йон Фет-Фрумос теж не з лика шитий, коли нападе в дорозі на котрогось із моїх синів, то доведеться їм битися довше, ніж з будь-яким іншим витязем у цілому світі.

– Не говори так про того негідника, – перебила свекруху жінка Декусаре, – коли б трапилося щось з моїм чоловіком, я сама убила б того дурня – Йона Фет-Фрумоса. Обернулась би на його шляху криницею з холодною водою, і коли б він випив хоч краплю – від нього тільки пил залишився б.

– А я стала б яблунею, і коли б Йон покуштував яблуко, отруївся б одразу, – сказала жінка Амуржіле.

– Коли б Йон Фет-Фрумос хоч торкнувся мого чоловіка, – сказала жінка Мез-де-Ноапте, – я стала б йому при дорозі виноградним кущем з рясними гронами, і якби він з'їв хоч одну ягідку, то там і впав би мертвий.

Свекруха послухала невісток і сказала:

– Взялись ви, дорогі мої, себе вихваляти, а коли хто сам себе хвалить, то погано робить. Ви краще відчиніть двері в сусідню кімнату і гляньте, чи є ще там сонце.

Муха, почувши ті слова, перелетіла крізь щілину в дверях до сусідньої кімнати.

Невістки побігли разом, глянули в скриньку і, засміявшись голосно сказали Пажеройці:

– Сонце є, сидить, як і сиділо!

Зачинили двері і пішли собі.

А Фет-Фрумос, залишившись сам, підійшов до скриньки і підняв віко. Сонце, відчувши волю, злетіло, як орел, вилетіло крізь вікно і піднялось у високе небо.

Зразу ж проясніла вся земля. Люди повернулись обличчям до сонця і почали веселитися. Такої радості ще не було ніколи. Вороги мирились, чужі братались. Усі були щасливі, бо позбулися темряви, бо сонце світило всім однаково і зігрівало всіх.

Коли ж побачив світло цар Негру, вийшов на балкон дев'ятого поверху свого палацу, підняв догори руки – хотів упіймати сонце, але перевалився через бильця і полетів униз головою. Так закінчилось його чорне життя.

А Йон Фет-Фрумос кинувся тікати з палацу Пажеройки. Прибіг у ліс, скочив на свого коня і гукнув:

– Неси мене, коню, скоріше од вітру до коваля!

І полетів витязь, аж земля загула.

Дорогою кінь захотів пити і зупинився біля криниці.

Йон скочив на землю, встромив шаблю в криницю, а звідти вдарила хвиля крові і, перехлюпнувшись через цямрини , розлилася на всі боки.

Не напоївши коня, він рушив далі.

Їхав він, їхав, коли бачить – стоїть над дорогою яблунька, а на ній яблук – аж гілля гнеться. Були ті яблука такі великі й спілі, що у витязя аж слина покотилась. Хто б не йшов, то не втримався б, щоб не покуштувати, але Йон ще здалеку простяг шаблю і, махнувши нею кілька разів, обрубав усі гілки. З обрубків почав текти жовто-зелений сік, від нього горіла, бралася чорним попелом земля.

Фет-Фрумос пришпорив коня і поїхав далі.

Проїхав він трохи і на підгірку проти сонця побачив гарний кущ винограду. Спілі грона аж сяяли на ньому. Фет-Фрумос уже знав, що то за виноград, і їсти його навіть не подумав. Доїхавши до куща, порубав його віти і грона, коли ж потолочив їх – з них вихопились язики полум'я.

Знову пришпорив коня Фет-Фрумос, хльоснув його нагайкою, щоб скоріше приїхати додому, бо дороги ще залишилось чимало.

Світло й тепло сонця зразу змінили все навколо. Там, де чорніла земля, – зазеленіли поля, там, де лиш тіні були, – рясно сади зацвіли. Грали краплини роси, буйно шуміли ліси, скрізь виростали гаї, співали в гаях солов'ї.

Радий Йон їхав повільно, та раптом знявся вітер клятий, почав

Квіти м'яти, трави до землі хилити, поміж віт шалено вити. А позаду Йона знялась хмара – темна, як примара, де вона летіла, там земля чорніла.

Оглянувся Фет-Фрумос і впізнав у тій хмарі люту, розгнівану Пажеройку.

Пришпорив коня і полетів стрілою. За мить Фет-Фрумос опинився біля ковалевого двору, рвучко повернув коня, в'їхав у кузню і зачинився там міцно, позасовував ті засуви, які наказав зробити, потім узяв біля ковадла булаву, що викував коваль, і всунув її у вогонь горна.

Як буря, примчалась Пажеройка і почала казитись довкола кузні, але нічого не могла вдіяти, бо кузня була міцна й добре замкнена. Жодної щілинки не могла знайти люта Пажеройка.

– Йоне Фет-Фрумосе, зроби в стіні маленьку дірочку, аби я хоч одним оком могла побачити, який ти є, що побив моїх синів і невісток... їх же ніхто в світі не міг перемогти, – хитро змінивши голос, почала вона просити витязя.

Йон підсипав вугілля в горно і розпік булаву так, що вона стала червоною. Потім пробив дірку в стіні і став біля неї з булавою.

Пажеройка помітила дірку, роззявила рота й витріщила очі, щоб побачити, як умиратиме Йон від її погляду. А він намірився та як дасть булавою прямо в рот Пажеройці. Там і настав їй кінець. Потім Йон відчинив кузню і вийшов з конем надвір. Небо засиніло, вітер притих, сонце ще ясніше засвітило. А Пажеройка мертва лежить біля кузні.

Скочив Йон Фет-Фрумос на коня і поїхав далі. На душі в нього було легко й радісно. На вустах дзвеніла пісня, а довкола було так гарно, що й у казці не скажеш:

– Розцвітали, пахли квіти, Нахилялись долу віти. Ясне сонце з неба гріло, Все довкола зеленіло. Буйно трави розростались, Втроє-вчетверо сплітались – Все сміялось, все раділо...

Мандруючи по світу, Йон Фет-Фрумос вирішив поїхати в той край, де сонце стоїть прямо над головою, де живе лютий змій Лімбе-Лімбеу, що багато нещастя приніс людям. Він був чоловіком Пажеройки, батьком Мез-де-Ноапте, Амуржіле і Декусаре.

Повернув хоробрий юнак коня на полудень і поїхав через гори високі, через степи широкі, поміж тихі оселі, понад ріки та скелі.

І кого дорогою не зустрічав, всіх про лютого Лімбе-Лімбеу питав.

На середині дороги зустрів він богатиря без однієї ноги, який скаржився на Лімбе-Лімбеу, що той йому відірвав ногу. Богатир сказав, що змія Лімбе-Лімбеу ні шабля не тне, ні спис не бере, бо його смерть у свині, яка водить поросят у північній стороні, на Кам'яній горі.

Повернув Фет-Фрумос коня на північ і полетів як вітер, аж земля затремтіла.

Коли сонце було над заходом, пустив він коня пастись, а сам сів спочивати. Сидів він на узліссі біля озера і дивився на воду. Коли бачить: біля берега, в болоті, свиня з поросятами купається.

І зразу йому спало на думку, що це та свиня, про яку розповідав безногий богатир.

Устав Фет-Фрумос і пішов берегом. Підійшов ближче до свині побачив, що в неї:

Щетина із дроту І хвіст, як в собаки, З краєчку залізний... Ракотиці з сталі, Де ступить – Там сиплються іскри.

Взяв витязь булаву в праву руку, шаблю в ліву та як вдарить свиню булавою – зразу звалилась вона на землю. З неї вискочив заєць і почав тікати. Фет-Фрумос догнав його і відтяв шаблею голову. Із зайця вилетіла качка. Махнув Фет-Фрумос шаблею – відтяв їй голову. Впала качка на землю і знеслася. Яйце почало крутитися по нерівній дорозі й розбилося. З шкаралупи вилетіло три жуки. Йону вдалося двох убити, а третього він і слід загубив.

А в лютого змія Лімбе-Лімбеу був слуга, який стеріг зміїв маєток і вдень і вночі, без сну, без відпочинку.

Казав змій слузі:

– Хай не сховається від твого ока ні людина, ні тварина, ні птиця, ні комаха. Хай ніхто не врятується від твоєї руки, і навіки-віків хай ніхто не потрапить у сей двір.

Але забув змій сказати, що смерть його ховається в свині, яка ходить з поросятами...

Ось летить жук до маєтку Лімбе-Лімбеу. Його у воротях зупиняє слуга-охоронець, бере за голову і не пускає в маєток. Даремно репетує жук:

– Пусти мене до Лімбе-Лімбеу. Він господар твій і мій. Його життя у великій небезпеці – на волоску від смерті. Пусти мене, пусти!.. Якщо господар мене побачить і потримає на долоні, то ще проживе якийсь вік.

– Я роблю те, що мені велено... Коли ж пущу кого-небудь, господар відрубає мені голову, не питаючи ні про що.

Взяв охоронець жука в руки, вдарив ним об землю і притоптав ногами. А потім побіг до господаря розповісти, що трапилось.

Лімбе-Лімбеу сидів з вишкіреними зубами, жовтий як віск. Він тільки встиг сказати:

– Ой, дорогий мій, не треба було вбивати жука... – і вмер.

Незабаром приїхав у маєток Фет-Фрумос. Він ретельно обшукав увесь замок і в одній кімнаті знайшов мертвого Лімбе-Лімбеу. Кинув Фет-Фрумос змія на купу дров і запалив. А потім розвіяв попіл, примовляючи:

– Йди за вітром, пропади, на людей не клич біди!

Глянув Фет-Фрумос на сонце і легко зітхнув. Але раптом почув з льоху жалібний голос:

– Ой мамо, ой тату, Невже пропадати?.. Брати і сестриці, Сиджу я в темниці, Змій мене з'їсть! Змій мене з'їсть!..

Стиснулось од жалю серце в юнака, кинувся він до льоху, поламав замки і засуви, відчинив ковані двері і побачив там гарну, і як сонце, дівчину. Вивів ту невільницю надвір, і з великої радості вона поцілувала його. Потім розповіла, як її вкрав змій Лімбе-Лімбеу і хотів з нею одружитися, але краще було померти, ніж стати його дружиною.

Потім Фет-Фрумос і дівчина довго не чекали, покликали батьків, братів і сестер і стали готуватися до весілля. Наварили багато страв, накупили напоїв, скликали співаків і музикантів з усього світу, і почалося весілля.

Хто проходив тими краями – всіх на весілля запрошували, частували. І я там був, їв, пив і співав, ще й людей пригощав. Там цю казку чував, оце й вам розказав.

Автор: Молдавська народна казка; ілюстратор: Кірму І.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова