Комі-перм'яцька казка

Двері на лузі

Переказав – Л.Кузьмін
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Єрмак

Жили в одному селі дівчинка з матір'ю. Не було в них ані корови, ані вівці, ані півня, ані курочки у дворі, а жили дівчинка з матір'ю тим, що пряли пряжу та на базарі продавали.

І ось одного разу напряли вони пряжі великий моток, і мати каже:

– Побіжи, доню, на річку, пряжу як слід вимий та виполоскай. Я сама не можу, щось я нездужаю...

Взяла дівчинка пряжу, побігла на річку. Встала там на білий камінчик, стала пряжу мити й полоскати.

Полоскала, полоскала, та раптом моток із рук випустила, а він і потонув.

Заплакала дівчинка, сіла на камені:

– Ой, що ж тепер робити? З чим тепер на базар піду, як для хворої матінки молока куплю?

Плаче дівчинка та раптом чує за спиною на березі ніби хтось каже:

– Не плач, дівчинко... Не плач, маленька... Озирнися!

Дівчинка озирнулася і бачить: стоять біля самої річки на лузі двері. Стоять вони серед зеленої трави, серед ромашок, і всі вони соснові, вистругані, а петлі – срібні.

Двері не замкнені на замок, на вітрі поскрипують:

– Глянь, дівчинко, за поріг!

Дівчинка глянула за поріг і побачила там стежку.

Стежка вузенька, не дуже стоптана, але по траві під сонечком в'ється весело, так і манить удалину побігти.

Двері теж скриплять, підказують:

– Біжи, біжи! Там знайдеш свою пропажу.

Дівчинка послухалася, переступила через поріг, побігла.

Біжить, а сама все навколо поглядає: «Де мій моток? Нічого я поки що не бачу, тільки квіти на лузі, джмелі та метелики».

Раптом дивиться дівчинка, а назустріч їй курочка чубата йде. Тихенько так іде, ледве лапками перебирає.

– Здрастуй, чубарочко! – каже дівчинка. – Чи не бачила ти моєї пряжі?

– Ні, – відповідає курочка, – не бачила. Не до того мені. Дуже їсти хочу. Чи не знайдеться у тебе в кишені, у фартусі, зернятка?

– Немає зерна, а от хліба скибка лежить. Я її з собою на річку брала. Чи вистачить, як відщипну шматочок?

– Як не вистачить! Звичайно, вистачить, – зраділа курочка, і дівчинка відщипнула їй шматочок хліба і побігла далі.

Біжить, біжить, а назустріч їй півник.

Каже дівчинка:

– Півничку, півничку, голосисте горлечко! Чи не траплявся тобі на стежці десь моток пряжі?

– Ні, не траплявся. А якщо й траплявся, то я не помітив. Дуже їсти хочу! Чи немає у тебе в кишені зернятка?

– Ані зернини, а от хлібцем пригостити можу. Чи вистачить, як відщипну від моєї скибки шматочок?

– Вистачить! – зрадів півник, і дівчинка знову побігла далі.

Біжить, поспішає, а назустріч овечка. Шерсть у неї на лобі кільцями закручена, а очі сумні.

– Здрастуй, ягничечко! – каже їй дівчинка. – Чи не бачила ти на стежці моток пряжі?

– Ні, не бачила. Мені тепер не до того. Іду, бреду, а звідкись хлібом пахне... Чи це не з твоєї кишені? Я хлібця скуштувати хочу.

– Покуштуй, – каже дівчинка. – На тобі половину моєї скибки. Та чи тільки вистачить?

– Вистачить! – зраділа овечка, і дівчинка побігла далі.

Біжить, а назустріч їй корова йде. Йде, на весь луг голосно зітхає.

– Корівонько, люба моя! Розумнице, красуню! Чи не бачила ти десь мотка пряжі?

– Ні, не бачила. А ось житній хлібець ще здалеку чую... Чи не пригостиш?

– Пригощу! На, держи, шматочок залишився. Та тільки він дуже маленький... чи вистачить?

– Вистачить! – зраділа корова, і дівчинка побігла далі.

Біжить, а назустріч нікого більше немає, лише гай на краю луки зеленіє.

І стоїть там біла береза, листям сумно шумить.

– Берізко, берізко! – каже їй дівчинка. – Бачу я, що немає під тобою моєї пропажі. Та от тільки чого ти сама така сумна?

Відповідає береза:

– Пролітав бешкетник-вихор, надломив мою гілочку. Підв'яжи хусткою, бо усохне.

Тут дівчинка і сама зітхнула:

– Одна єдина в мене хустка, матінкою подарована... Та, якщо така біда, – підв'яжу.

І вона підв'язала хусткою гілочку, хотіла бігти далі, а береза їй шепоче:

– Далеко тепер не йди, зазирни в гай. В гаю – хатинка, в хатинці – старенька. Ось цю стареньку про свою пропажу і запитай...

Дівчинка озирнулася і неподалік, дійсно, хатинку побачила. Стоїть вона під берізками посеред городу, в городі лазня, поруч із лазнею джерельце дзюрчить.

Стукнула дівчинка в двері хатки, звідти стара-престара бабуся виглянула:

– Що тобі, дівчинко, треба?

– Здрастуй, бабусю... чи не знаєш ти, де мій моток пряжі?

– Знаю, як не знати! Знаю та не одразу скажу... А спочатку натопи ти ось цю лазню. Та як розтоплювати почнеш, скіпу ламати візьмешся, то дивись, щоб вона ламалася без тріску, та щоб дрова горіли без кіптяви, а води в котел наносиш решетом.

Побігла дівчинка лазню топити, і все в неї спочатку пішло як треба. Скіпок нащипала тоненько-тонесенько, і, коли їх ламала, вони не тріщали. Дров з дровітні принесла найкращих, сухих, і коли вони загорілися, то горіли без кіптяви.

Тільки от решетом води наносити ніяк не може: вся вода назад у струмок крізь дірки проливається.

Зовсім було засмутилася дівчинка, аж тут підв'язана хустиною береза їй тихенько шепоче:

– Нарви мого листя та глиною змаж...

Нарвала дівчинка березового листя, змастила їх глиною, заклеїла дно в решеті і води до лазні миттю наносила.

А потім і підлогу підмела, і пару піддала, і знову стукає до хатинки:

– Готово, бабусю!

– От і добре, любонько, от і гарно... Та тільки це ще не все. Тепер ти моїх внучаток-хлоп'яток попар у лазні. Адже мені з ними самій ніяк не впоратися.

Дівчинка зазирнула до хатинки, аж там хлоп'ят у бабусі – повно-повнісінько!

І всі малі, всі голопузі та замурзані, і всі дуже спритні.

Як побачили дівчинку, та й ну по хатинці бігати і кричати:

– А ми паритися не хочемо! Ми – незвичні!

Але дівчинка і сама спритна була. Каже:

– А я й питати не буду!

Одного рукою підхопила, другого до себе на спину посадила, третього, четвертого підтьопнула – вони й самі, своїм ходом побігли до лазні.

А там вона їх усіх поклала рядком на приполок, жару-пару ще піддала та й ну віником шпарити!

Шльопає мокрий віник по гарячих спинках: плюх та плюх, а дітлахи лише відсапуються: «Ух!» та «Ох!»

Були вони замурзані, а стали чистенькими і рожевими. Самі вже дівчинці кричать:

– Ой, тітонько, як добре! Ще піддай пару!

Напарила їх дівчинка всіх, показує бабусі:

– Ось, держи своїх внучаток! Чи все я тепер зробила?

– Тепер усе, – каже стара. – Тепер прийми від мене ось цього козуба з кришкою та йди додому. Кришку дорогою не відкривай, все, що під нею, вдома побачиш. Під кришкою і моток знайдеш.

Прийняла дівчинка подарунок, вклонилася низенько старенькій і хлопчакам, побігла додому.

Порівнялася з білою березою, а та їй шелестить:

– Постривай, я тобі борг віддам.

І впустила на плечі дівчинці новеньку шовкову хустку.

Наздогнала дівчинка на стежці корову, а та й говорить:

– Постривай, і я з тобою піду. До тебе і до твоєї матінки у двір піду жити.

Наздогнали дівчинка з коровою овечку, а та й говорить:

– І я з вами!

Наздогнали дівчинка, корова і овечка курку з півнем, а ті теж просяться:

– Беріть і нас до себе!

І от вони всі п'ятеро підходять до того місця, де раніше на зеленому лузі соснові двері стояли, аж їх вже й немає.

Проте бачить дівчинка – он село їхнє поруч, і сама матінка назустріч поспішає, біжить:

– Де ти була, доню моя мила, де ти загубилася?

– Хіба я загубилася? – сміється дівчинка. – Дивись, з ким я додому прийшла: з корівкою, з овечкою, з курочкою та з півником... Вони тепер наші! А те, що насправді загубилося, те теж знайшлося. Глянь-но!

І дівчинка відкрила козуб, а там моток пряжі лежить. Та тільки тепер вся пряжа не проста, а золота. Так і сяє у березовому козубі!