Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Дурний Йотаро

Японська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Сичов

В одному селі жила жінка з сином. Сина звали Йотаро. Він був тихий і слухняний хлопчик: не пустував, не бешкетував, намагався всім прислужитися, але от тільки був дуже некмітливий.

Якось мати сказала йому:

– Йотаро, я піду на річку полоскати білизну, а ти подивися за рибою. Вона на кухні, а там сидить кіт.

Мати взяла кошик з білизною і пішла на річку.

А Йотаро одразу ж побіг на кухню, подивився на всі боки і побачив на полиці миску з рибою.

"Не можу ж я сидіти, задерши голову, і весь час дивитися на полицю! – подумав Йотаро. – Краще поставлю миску на підлогу".

Йотаро так і зробив: поставив миску з рибою на підлогу, а сам сів поруч і, не кліпаючи очима, став дивитися на рибу. Про кота він і забув. А кіт у цей час підкрадався до риби все ближче й ближче. Підібрався до самої миски, вхопив лапою риб'ячу голову і стягнув її на підлогу. Йотаро навіть не поворухнувся.

Кот з'їв риб'ячу голову, стягнув з миски риб'ячий бік і теж з'їв. Так потроху він з'їв усю рибину. Залишився тільки риб'ячий хвіст.

Наївшись досхочу, кіт згорнувся клубочком і заснув.

"От тепер мені й дивитися нема на що! – подумав Йотаро. – Риби в мисці більше немає. Піду-но я погуляю трошки".

Йотаро вибіг з дому, а назустріч йому мати з білизною.

– Йотаро, що ти робиш у дворі? – запитала мати. – Я ж тобі веліла дивитися за рибою.

– Я й дивився.

– Чому ж ти втік з кухні?

– А мені більше нема на що було дивитися. Від риби тільки хвіст залишився.

– А де ж сама риба?

– Кіт з'їв.

– А ти що робив?

– А я на рибу дивився. Ти веліла мені дивитися, я й дивився.

– Ах, який ти в мене дурний! – сказала мати. – Як ти не здогадався крикнути коту "геть"? Кіт би втік, і риба залишилася б цілою.

– Вірно, – сказав Йотаро. – Іншим разом буду розумнішим.

Наступного ранку мати сказала:

– Йотаро, піди на город, подивися, чи дозріла редька. А заразом подивися, чи не їсть гусінь капусту.

Йотаро одразу ж побіг на город. Бачить, редька й справді дозріла. Вже подекуди з землі стирчать білі голівки. Зате капуста уся геть поїдена. На її листі сидять великі зелені гусениці.

Йотаро подивився на гусениць і подумав:

"Адже тепер я знаю, що мені робити. Треба прогнати гусениць з капусти".

І він закричав на весь голос:

– Геть! Геть!

Гусениці навіть не поворухнулися.

– Геть! – ще голосніше крикнув Йотаро.

Але, як він не кричав, гусениці спокійно сиділи на листочках. Йотаро заплакав і побіг до матері.

– Чого ти плачеш? – запитала мати.

– Як же мені не плакати? Гусениці їдять нашу капусту. Я кричав їм "геть, геть", а вони не слухаються.

– Який ти дурний! – сказала мати. – Хіба гусениця й кішка одне й те ж саме? Треба було вбити їх, от і все.

– Вірно, – сказав Йотаро. – Іншим разом буду розумніший.

Того ж дня після обіду Йотаро сказав матері:

– Сьогодні в нас у селі видовище – борці приїхали. Чи можна мені піти подивитися на них?

– Можна, – відповіла мати. – Тільки не штовхайся у натовпі і поводься чемно.

Йотаро зрадів і побіг до сільського храму.

Там у дворі вже йшло видовище. Посеред двору були збудовані дерев'яні підмостки, і на них боролися двоє великих, гладких чоловіків. Навколо підмосток юрмилися глядачі. Усе село збіглося на видовище, і тому у дворі було дуже тісно й жарко. В усіх глядачів у руках були круглі паперові віяла, прикрашені чорними знаками. Віяла тихо шелестіли, і по всьому двору проносився легенький вітерець.

Йотаро прийшов пізно і опинився у самому кінці двору. Йому нічого не було видно, окрім потилиць і спин глядачів.

Знічев'я він почав розглядати потилиці. І тут він побачив рожеву, блискучу, наче вкриту лаком, лисину. На самісінькій її середині на єдиній волосині сиділа велика чорна муха.

"Муха сидить на лисині зовсім як гусінь на капусті, – подумав Йотаро. – Вона з'їсть останню волосину старого. Треба її скоріше вбити. Це буде дуже чемно".

Йотаро високо підняв своє віяло і ляснув старого по потилиці.

Муха негайно ж перелетіла на голову іншого сусіда. А старий зойкнув і обернувся. Побачивши Йотаро, він сердито закричав:

– Як ти смієш битися, негідний хлопчисько! – І, розмахнувшись, він боляче вдарив Йотаро по щоці.

Йотаро заплакав, щока в нього опухла й почервоніла. З плачем вибрався він з натовпу і побіг додому до матері.

– Чого ти так рано повернувся? – здивувалася мати.

– Через мою чемність мене побили, – сказав Йотаро. – Я ляснув одного старенького по голові віялом, щоб убити муху, а він розсердився й побив мене.

– Ах, який ти дурний! – сказала мати. – Навіщо ж ти ляснув його по голові? Треба було помахати віялом, муха б і полетіла.

– Вірно, – сказав Йотаро. – Іншим разом буду розумніший.

Наступного дня у селі сталася пожежа. Йотаро ніколи в житті не бачив пожежі й побіг щодуху дивитися, як горить будинок. Ще здалеку він побачив жовте полум'я у густому чорному диму. По всій вулиці бігали й метушилися люди. Йотаро добіг до палаючого будинку і зупинився на іншому боці вулиці.

Раптом пролунав гуркіт, і на всі боки полетіли іскри: це обвалилася палаюча балка. Одна іскра перелетіла через вулицю і впала на паперове вікно, біля якого стояв Йотаро.

– Ой-йой! – закричав Йотаро. – Треба прогнати іскру, бо від неї загориться увесь будинок.

Він витягнув з-за пояса віяло і став махати ним щосили. Від цього іскра ще сильніше розгорілася і папір почав тліти.

Люди, що жили в будинку, помітили, що папір у них на вікні димить, злякалися і вибігли надвір.

Тут вони побачили Йотаро, що стояв біля вікна й роздував віялом вогонь.

Люди так розсердилися на нього, що вирвали у нього з рук віяло і гарненько відлупцювали Йотаро. А зайнявшийся папір негайно ж залили водою.

Переляканий і заплаканий, Йотаро поплентався додому.

– Що з тобою трапилося? – запитала мати, побачивши заплаканого сина.

– Мене знову побили, – сказав Йотаро, плачучи. – Я хотів зігнати іскру з паперового вікна, щоб не загорівся будинок, і став махати на неї віялом, а у мене забрали віяло і побили.

– Ну і дурний же ти, – сказала мати. – Хіба можна гасити іскру віялом? Треба було допомогти тушити пожежу.

– Це вірно, – відповів Йотаро. – Іншим разом буду розумніший.

Через два дні, коли синці у Йотаро зажили, він пішов знову гуляти. Тільки-но відійшов він від дому, як побачив двох хлопців, які били один одного палицями.

"Треба їм допомогти!" – подумав Йотаро.

Він підняв з землі товсту сукувату палицю і щосили вдарив спочатку одного, потім другого хлопця по голові.

Хлопці негайно ж перестали битися, і обидва накинулися на Йотаро. Вони були старші й сильніші за нього, до того ж їх було двоє. Вони так боляче побили Йотаро, що він ледве доплентався до дому.

– Що з тобою? – запитала мати. – Знову тебе побили?

– Знову, – сказав Йотаро. – Я побачив на вулиці двох хлопців. Вони били один одного палицями. Я став їм допомагати, а вони обидва раптом накинулися на мене і почали бити.

Мати тільки рукою махнула:

– Який же ти дурний, Йотаро! Тут треба було не допомагати, а рознімати.

– Вірно, – сказав Йотаро. – Іншим разом буду розумніший.

Сім днів сидів Йотаро вдома, боявся й носа на вулицю показати. Але на восьмий не стерпів і пішов погуляти.

Вийшов він на вулицю і бачить: посеред дороги гризуться два собаки.

Йотаро зупинився і закричав:

– Припиніть битися!

Собаки його, звичайно, не послухалися. Тоді Йотаро підбіг до них, вхопив їх обох за хвости і став розтягувати в різні боки.

Собаки ще сильніше розлютилися, заричали і вчепилися бідолашному Йотаро у литки.

Якби перехожі не прийшли на допомогу, собаки розірвали б його на шматки.

Ледве живий повернувся Йотаро до матері.

Мати подивилася на нього і нічого вже більше не сказала.

Дурня вчити – тільки час втрачати.

Автор: Японська народна казка; ілюстратор: Сичов Л.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова