Дурнуватий син

Італія, Італія,
Оливкові гаї...
Любитиму і далі я
Сумні казки твої,
Синь неба над оселею,
Де стрів біду чужу...
Ви хочете веселої? –
Сумної розкажу.

Жила-була одна вдова.
Зростав у неї син.
Радіти б тільки, та – овва! –
Був дурнуватий він.
І працювати не любив:
Посніда – і помчав
Або ганяти голубів,
Або ловити гав...
Казала мати знов і знов: –
Одумався б, однак,
Роботу б десь собі знайшов,
Не можна жити ж так!
Поїв, попив у мами – та й
Гайнув собі... Куди?
Або на себе заробляй,
Або – геть з дому йди!
Та не змінилися діла
Нітрішечки з тих пір...
Взяла його та й віддала
Попихачем в трактир.

Сказав йому корчмар старий:
– Ось бочка з-під вина,
Біжи на море і помий... –
Помив. А як? Не зна.
Чи добре вимив?
Хто б сказав?
Спитатися кого?
Аж бачить – в морі пароплав.
– Спитаюся його! –
Із порту щойно вийшов він,
Той пароплав... Умить
Виймає хустку Джуанін
(Так звався дурнуватий син),
Махає і кричить:
– Гей, хто на пароплаві там,
До берега іди! –
Прийняв сигнали капітан;
Сигнали – знак біди!
І каже: – Треба підпливти,
Стряслось недобре щось... –
І – в шлюпку. Весла на борти...
Нарешті й берег ось.
– Шо сталося? – спитав моряк.
– Річ, ваша милість, в тім,
Що – вимив бочку я... А як?
На березі пустім
Нема нікого у цей час,
Як бачите самі...
От я й рішив спитати вас...
– Ти – що – не при умі? –
Налився кров'ю капітан,
Розгнівавсь так, немов
Сам сатана смоли казан
Підлив йому у кров!
Схопив ломаку і давай
Лупити лайдака,
Аж поки не стомився вкрай...
Ллють сльози в хлопчака.
– За що, за що мене б'єте?
Яка моя вина? –
І капітан сказав: – За те,
Що голова дурна!
За те, що ти не те кричав,
Сто сот тобі проклять!
Що мій затримав пароплав...
– А що я мав кричать?
– Хіба цього не знаєш сам,
Чи на плечах – макітра?
Повинен був кричати нам:
«Попутного вам вітру!» –
Взяв бочку Джуанін у сіть,
Додому потрусив...
Мисливець на шляху стоїть
І цілиться в зайців.
Як крикне раптом Джуанін:
– Попутного вам вітру! –
Зайці розбіглись як один...
Вклонивсь мисливець хитро:
– Спасибі, хлопче, що поміг... –
Та – лусь по голові!
Збив кулаком сердегу з ніг,
Лежить він у траві.
– За що, за що мене б'єте?
Яка моя вина?
– За те, що ти кричав не те.
Що голова дурна!
– А як я мав кричати, як?
– Ти дурником не гнись.
Повинен був сказати так:
«Дивись не промахнись!» –

Пішов побитий через гать...
Аж гульк – біля ріки
Два хлопці б'ються, аж свистять
В повітрі кулаки!
Як крикне Джуанін: – Братва,
Дивись не промахнись! –
Почули двоє ці слова,
Забули, хто з ким бивсь, –
Накинулись на хлопця враз:
– Ти хочеш у вогонь
Підлити масла? – Й водночас –
Лясь! – з чотирьох долонь!
– За що, скажіть, мене б'єте?
Яка моя вина?
– За те, що ти кричав не те,
Що голова дурна!
– А що я мав кричати вам?
– Коли прийшов сюди,
Повинен був сказати нам:
«Скоріш їх розведи!» –
Бреде хлопчина далі в путь...
Враз – музика і сміх, –
Весілля! Молоді ідуть,
Усі вітають їх!
І молодий, і молода,
І квіти, і пісні...
Шумить весілля, як вода
В узгір'ї навесні!
Як крикне знову неборак:
– Скоріш їх розведи! –
На всіх немов напав стовбняк.
А молода: – Води... –
Жених знімає ремінець,
Та – раз його! Ще раз!
– Ото не каркав щоб, як грець...
Щоб не розводив нас!
– За що, за що мене б'єте?
Яка моя вина?
– За те, що ти кричав не те,
Що голова дурна!
– А що я мав кричати вам? –
Жених поглянув строго.
Повинен був кричати нам:
– Бажаю всім такого! –
Взяв бочку, зник удалині...
Аж дивиться – мерця
Везуть на возі у труні.
Сльозам нема кінця.
І люди в чорнім, і вінок...
Не думаючи довго,
Пустився Джуанін в танок:
– Бажаю всім такого! –
Кричить, танцює – просто жах!
Спинився натовп цей –
Убитих горем, у сльозах,
Засмучених людей.
І Джуанін одержав ще
Добавку – та таку,
Що й тут пече, і там пече...
Дісталось бідаку! –
За що, за що мене б'єте?
Яка моя вина? –
Сказали люди: – А за те,
Що голова дурна!
Ти бачиш – мертвого несем?
Безкрає горе в нас...
Залитись мусив би плачем... –
Поплівся хлопець, згас...
Вночі вернувся у корчму,
Бідою повен вщерть.
Корчмар додав іще йому,
Побив і вигнав геть...
На плечі взяв сандалії,
Як жить йому – не зна...

Італія, Італія,
Весела і сумна!