|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Дочка сонця
Грузинська народна казка
Переклад українською – Б.Мінківська
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Сапожніков
Що було, те було, а чого не було, того й не було.
Жило собі троє братів, троє бідняків. Зорали вони своє маленьке поле й засіяли: один – ліворуч, другий – праворуч, третій – посередині. Виросла пшениця гусята й висока, кращої й не буває!
Та раптом хтозна-звідки насунула хмара, сипонув град, вибив пшеницю на середній смужці поля, а смужки обабіч колосилися, мов ніде нічого... Подивився господар середньої смужки на свою ниву, взяв серпа та й пішов шукати щастя.
Ішов він, ішов і нарешті прибився до одного господаря. А в того лан такий, що одним серпом аби за сто днів вижав.
– Що ти даси мені, коли я твій урожай зберу за день? – каже бідняк.
– Половину врожаю, – відповідає багач.
Усе поле вижав бідняк серпом, усенький хліб у снопи пов'язав, заходився коло останнього снопа, аж бачить – сонце заходить. Зняв бідняк шапку, вклонився сонцеві.
– Не сідай, зажди трохи, – благає.
Але не послухалося сонце. Подивився бідняк на незв'язаного снопа і відмовився від половини врожаю.
– Не виконав я обіцянки, не щастить мені, – сказав господареві.
Та й пішов від нього.
Дістався до іншого багача, найнявся в пастухи.
– Чотири роки, – каже бідняк, – так доглядатиму твою отару, що й волосина у вівці не випаде. А за це ти віддаси мені пів отари.
Минуло чотири роки. Жодне ягнятко й вушка не згубило. Овець розвелося стільки, що земля стомилася їх носити. Прийшов господар до пастуха отару ділити.
Враз де не взявся вовк, поцупив овечку й поволік до лісу.
Кинув пастух свою палицю і пішов геть.
– Стій! – гукнув йому вслід багач. – Візьми пів отари!
Та бідняк навіть не оглянувся.
Ішов він, ішов та й сів відпочити на березі річки. Аж бачить: купаються троє дівчат, та гарні-прегарні. Це були дочки Сонця.
Узяв з собою бідняк найкращу дівчину і повів її у далекі краї. Зробив там куреня й поселився в ньому з красунею-дружиною.
– Хорошого життя не чекай, – сказав їй бідняк. – Така вже моя доля: хоч куди піду, хоч за що візьмуся, ні в чому щастя не маю.
– Якщо немає в тебе свого щастя, візьми моє, – всміхнулася дружина і зняла з пальця персня. – Поклади цей перстень на землю – стіл застелений з'явиться, покладеш на стіл – їжа й питво буде.
І зажили вони, горя не знаючи.
Усе було б добре, та загордився чоловік – надумався самого царя на обід запросити: хай, мовляв, побачить, як прості люди живуть. Пішов до царя, ще й подарунки поніс.
– Ощасливте, ваша величність, прошу на обід до мене.
– Уявляю, що то за обід буде! – зареготав цар.
– До бідняка не поїду, – каже цар своїм вельможам, – а ви поїдьте, подивіться, чи не хоче він поглузувати з мене.
Сіли вельможі на коней, взяли з собою військо й рушили слідом за бідняком. Приїхали, аж бачать: стоїть у чистому полі курінь – ані столів не видно, ані вогню в житлі, та й стравами не пахне.
Образились вельможі. Та тут ніби вродився довгий-предовгий стіл, а на ньому – таці з різними стравами і глеки з вином. І господиня вийшла гостей частувати.
Повернулися вельможі в палац, цар і питає:
– Чи добре частував вас мій раб?
– Нам і не снилось такого, – відповіли вельможі. – Та їжа їжею, а дружина в нього – найвродливіша в світі.
Вирішив цар одібрати дружину в бідняка. Покликав його до себе і звелів іти до Сонця по золотого барана. Туди він піде, міркує собі цар, а звідти не повернеться.
Та Сонце приголубило зятя. Повело у свій сад, а в тому саду одні дерева цвітуть, на других плоди дозрівають, а з третіх уже на землю осипаються.
Наказало Сонце своїм слугам, щоб нагодували зятя. Сидить той, обіду чекає, аж раптом прибігає вовк, стола ставить, за вовком громовик Еліа, дощу володар, іде, їжу й питво несе.
Вхопив Сонців зять дубця й ну вовка лупцювати – б'є й примовляє:
– Ось тобі за овечку, що ти вкрав! Ось тобі! Ось тобі!
Потім заходився коло громовика Еліа.
– І ти добрий! На моє поле граду наслав! Жито з болотом змісив!
І відлупцював громовика.
А тоді до Сонця:
– Через твоїх слуг та через тебе я втратив усе, що заробив тяжкою працею. Просив же я тебе: не сідай, поки не зв'яжу останнього снопа. А ти й вухом не повело!
Віддало Сонце зятеві свого золотого барана і пустило з миром.
Привів бідняк барана до самісінького царського палацу. Розгубився цар – не знає, як же дружину в бідняка забрати. І посилає його на той світ, до своєї покійної матінки, – нібито хоче знати, що буде з ним.
Зажурився бідняк. Прийшов до дружини та й каже:
– Цар мене живим на той світ посилає, хоче забрати тебе од мене.
Дала дружина йому яблуко й мовила:
– Іди туди, куди покотиться яблуко.
Ішов бідняк, ішов, аж вийшов до голої скелі. Ні билинки навкіл, ні струмочка. А бик стоїть гладючий-гладючий.
– Бику, бику, – каже бідняк. – Ти й не їси, і не п'єш. А чого ж ти тоді такий гладючий?
– Назад повернешся, – відповів бик, – тоді скажу. Туди багато йде, а звідти поки що ніхто не повертався.
Пішов бідняк далі і вийшов на розкішну галявину. Трава на ній, наче море, колишеться, а струмочки так і дзюрчать, так і жебонять у траві. А на галявині стоїть бик – сама шкіра й кості.
– Бику, бику, – питає бідняк. – Скільки їжі й питва навколо! Чого ж ти такий сухоребрий?
– Назад повернешся, тоді скажу. Туди багато йдуть, а назад не вертаються.
Йде бідняк далі. Бачить – стоїть піч, а перед піччю жінка. Кладе вона в піч білий хліб, а виймає звідти чорне місиво.
– Що ж це виходить? – дивується бідняк.
– Назад повернешся, тоді скажу. Туди йдуть, а звідти не приходять.
Вийшов бідняк до яру. А там замість мосту людина лежить.
– Що з тобою? – питає бідняк.
– Будеш назад іти – скажу, – відповідає людина-міст. – Туди йдуть, а назад не вертаються.
От прийшов бідняк до царевої матері. Дуже образилася стара, що не дає їй син спокою на тому світі.
– Хай, – каже, – з'їдять його вельможі!
З тим і пішов бідняк назад.
Ішов, ішов і знову до яру дістався.
– Хотів ти знати, що сталося зі мною, – сказала людина-міст. – Був у мене за життя міст. І я з усіх, хто ходив по ньому, брав великі гроші.
Йде бідняк своєю дорогою далі, зустрів жінку, що хліб пекла.
– Скупою я була за життя. Голодним та бідним скибки хліба не давала. Отож тепер мій білий хліб на чорне місиво перетворюється.
Як вийшов бідняк за галявину, розказав йому сухоребрий бик:
– Був я за життя ледачий, нічого не робив. От і караюся за це.
Прийшов бідняк до скелі, де стояв здоровенний бик.
– За життя я чесно працював. За це тепер і без їжі ситий.
Довго-довго йшов бідняк, прийшов до палацу. Усе переказав цареві – так, мовляв, і так, з'їдять вас ваші вельможі.
– Хай спробують! – розгнівався цар.
Не встиг і сказати, як став зайцем, а вельможі – вовками. Кинулися вони на зайця, роздерли його на шматки та з'їли.
І став бідняк царем, а дочка Сонця – царицею.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова