Дивосвіт

Стежечка

Ходім зі мною, стежечко.
Обережно,
не зачепися за камінець,
переступи соломку
і під спориш не ховайся, –
все одно бачу.

А там,
за городом,
ого як ти виросла!
Сама біжиш,
через струмок перескакуєш,
батіжком по пилюці цвьохаєш,
за суницею збочуєш,
топчеш горох при дорозі.

Коли б глянути, стежко,
он з тої гори
на всенький світ!

Тільки не поспішай:
така верчена ти,
як дзиґа.
Але ж світ красний –
голова крутиться...

Вітер

Знаю того легіня,
знаю.
Капелюха когутячим пір'ям
замаїв.
Дримбає попід носом
круглий день,
а до діла –
пень.
Бо:
зрідка пахощі
попасе в полонині,
молоденькі хвилі
підстьобне до водопою,
то заверне дим
з ватри
просто в очі,
ніби звідти
срібні бджілки
викурює.

Хоч би одну зірку
стряс тобі з неба...

Зате на Великдень
прикотив сонце,
у Космачі
розписане.

Хмара

То не хмара,
а дірява парасоля:
сама змокла,
ще й мене
до нитки намочила.
Бачив я, бачив,
як несе вона
на плечах
малі хмарята.
А від них –
маленькі дощики,
дитячі парасольки,
гороб'ячі калабаньки
і веселки в росі.

Блискавка

Живе собі королева –
королева темряви.
кортить їй зазирнути
у дзеркало –
а темно.
Зблисне
на мить світлом –
зазирне:

– Хто на світі найгарніший?

– Ви, Ваша темність, –
відкаже дзеркало
похапцем.

Заспокоїться королева
на часину.

Сказано, писана красуня.

Грім

Були собі в парі
у чорній хмарі
грім і мара.

Мара тільки хмуриться,
а грім
кулаком погрюкує.
Бідні їхні діточки
понасуплювалися.

Викотився грім
із хмари,
хряснув дверима
та як гарикне:

– Прррощавайте!
Піду прошаком
по землі
щастя питати.

І загримів
по крем'яній дорозі.
Тільки його й чули.

Веселка

Надягла веселка
стрічок-стрічок,
як у свято!

Взяла коромисло
і пішла до річки.

Дорогою перестрів її
князенко соняшник
із золотим черевичком
у руці.

Поміряла веселка –
якраз на ніжку!

От вони й побралися.

Криничка

Сплю глибоко-глибоко.
А ще глибше –
мати моя підземна.

Я їй про зорі розповідаю,
а вона – про коріння дуба.

Я їй про хмаринку,
а вона студеним молоком
мене поїть.

Я їй про метелика,
а вона
з водяного царства
русалку приводить.

А оце весняна калина
не хоче забрати з мене
свою подобу.

Тільки сонце
п'є та п'є
калинову воду
через золоті соломинки.

Камінь

Поверталася річка з гір
і думала, що рожеву рибку
несе.

А то не рибка,
а плескатий камінчик.

Розсердилася річка –
і жбурнула його
на берег.

Який гарний плесканчик, –
зраділа дівчинка
і в садку його посадила.

– Рости, камінчику, великий,
я тебе поливатиму.

Росте камінчик без коріння –
виріс рожевим каменем.

Тепер він як скеля.
Та серце м'яке має
і маленьку дівчинку
любить.

Туман

Устав туман удосвіта,
запряг сиві воли –
та й почумакував
у Крим по сіль.

У степу наздогнало сонце,
хоч би якась балочка –
сховатися ніде.

Пропав туман
і сиві воли.

Пере мряка
на кладці
вишиване хустя
та й побивається:

– Де той туман
забарився?
Солі ні крупинки,
прісні мої сльози.

Роса

Розбудилася роса раненько,
у росі личко вмила,
щоб ще гарнішою бути.

Тоді сіла на пелюстці
і давай гойдатися.

А сорока,
на блискітки ласійка,
тут як тут:
що то за коштовний камінець?

Тільки хтіла дзьобнути,
а воно на пелюстці
гойдається.

Скреготнула зубами
та й подалася далі.

А промінь прилетів,
взяв росу за рученьку –
і злинули обоє
в блакитне поле.

Павутинка

Надумав кленовий листок
линвоходцем прославитися –
павутинку бабиного літа
натягнув між гілками.

Зібралося усе листя
на цирк дивуватися,
а листок
ступив крок,
другий –
світ зелений захитався.

Упав листок з високості
Погойдалася павутинка,
понудьгувала,
взяла та й відв'язалася.

Лине собі
понад тролейбусні дроти,
що до міста прив'язані,
і хизується.

Хто ще таку линву
бачив,
аби сама літала?

Дим

Втік дим від вогнища,
просто у синіх джинсах,
розпатланий,
та й подався у мандри.

Тільки спечену картоплину
прихопив.

По дорозі місто.

Сів у трамвай –
принюхується.

Зітхнула кондуктор: –
Осінь мені запахла.

Залоскотало водієві в носі –
повернув трамвай
і гайнув у гай.

«Я не в той трамвай сів», –
подумав дим
і через вікно
вистрибнув.

Ліс

Піє півень-ліс
дуже осінню пісню.

І гребінець у нього
палахкотить червоно.

І руде пір'я летить –
за вітром стелиться.

Гарний у тебе голос,
півнику,
а яким іще буде?

Приїде коваль –
зі срібла викує,
Бо той коваль –
Морозенко,
в нього коники
в колокільцях.

Він і річку скує,
і на кожну гілочку
по сто дзвоників
навішає.

Місяць

Старий місяць
червоною корою зашерх,
як смерека.

У старого місяця
мурашки бігають
під корою.

Треба на них дятла
з лісу кликати.

А молодий
сам ріжками буцається,
мов цапок.

Старому місяцеві
мулько –
бік відлежав
на хмарині.

А молодому
не спиться:
біжить хвацько
через усе небо –
десь там зіроньки
защедрували.

Сонце

Поза ворота
яре золото,
ярії роси,
сонечко босе
колесом, колесом
як гагілочка.

* * *

Червінцю, червінцю,
мені по вінця.
Я на купала
у воду впало,
а у петрівку –
в житньому вінку
від серпа втекло,
як перепілка.

* * *

На городі за перелазом
соняшник лузало.
Прийшла пава –
листя опало.
До багаття звезла,
бо сонечко змерзло:
гори, гори ясно,
аби не погасло.

Зірка

Заслухалась зірка цвіркуна,
вихилилась через віконце –
хотіла ружечку кинути
та й сама впала.

Підібрав її лопух,
думав, що світлячок.
Сидить зірка на листкові,
до неба високо,
до землі чужинно.

Ще й очі
як у Дзвінки.
– Як ти називаєшся?
А вона:
– А я цвіркуна слухала.